Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Форми вияву девіацій у радянському соціумі

Суспільно-політичні фактори активізації антисоціальних проявів у повоєнному українському суспільстві. Повоєнна розруха. Етнічна диференціація. Міграційні процеси та примусові переселення. Голодомор 1946–1947 рр.

Вивчення активних форм соціального спротиву в радянській науці традиційно належало до поля дослідницьких інтересів саме істориків. Адже причини виникнення революційних, системних зрушень, динамікарозвою, результати та наслідки вбачалися надто важливими длярадянського бачення суспільного розвитку, тому тут перевага надаваласясаме заідеологізованим історичним методам наукового пошуку йінтерпретації. Природні чи ненасильницькі суспільні зміни,внутрішньосистемні перетворення були менш помітними, а відтаквикликали помірний громадський резонанс, тому їх вивчення відносилидо наукових пріоритетів галузей суспільствознавства, перш за всесоціології. Отже, в контексті вивчення обраної теми, слід констатувати,

що дослідження значних резонансних, насильницьких, протестних проявів

уже знайшли своє відображення в українській історіографії. Зокрема, тому

що, по-перше, викриття фактів активного громадського спротиву системі,

боротьба проти них періодично ставали актуальними, суспільно

затребуваними, це викликало більший суспільний резонанс, а для

метикуватого дослідника гарантувало наукове визнання і навіть славу

«першопрохідця». Тому всі ці навколо наукові вигоди завжди привертали

більшу увагу істориків як радянського, так і сучасного періодів; по-друге,

тимчасова актуальність, навіть мода на вивчення таких активних

девіаційних виявів, як діяльність ОУН–УПА, шістдесятництво,

дисидентство та інших періодично зумовлювали бум наукових, науково-

публіцистичних, художніх, навіть відверто агітаційно-популістських

публікацій, присвячених подібним темам; по-третє, відповідно розробка

джерельної бази цих тем на сьогодні є досить глибокою, хоча

структуризація методологічних підходів залишає ще поле для їх якісного

упорядкування. Все це дещо применшує актуальність і наукову потребу

вивчення активних форм протесту. Для висвітлення повної картини

соціальних девіацій ми вважаємо за потрібне окреслити деякі саме

ненасильницькі форми девіаційних проявів.

Серед розмаїтості девіантних проявів, на нашу думку, варто окремо

означити групу таких ненасильницьких, пасивно-протестних форм як

виказування, публічна демонстрація незадоволення громадянами

тогочасним станом повсякдення. Тобто, такий девіаційний прояв виступає

одним із виявів політичної свідомості. Особистісна поведінка, залежна

окрім іншого й від політичної свідомості, тісно пов’язана з тогочасними

політичними настроями.

Втім, на нашу думку, саме усталене відчуття безвихіддя, пануюча

атмосфера відчаю провокувала громадян до стихійних публічних

виступів. Приводом цього могли бути офіційні чи неофіційні, побутові

зібрання, ситуативні рефлексії тощо. Наведемо деякі факти. Під час

голоду у містах харчове забезпечення, за деякими винятками550, виглядало

порівняно краще. Проте різке зменшення норми та погіршення якості

харчування відразу вилилися протиправними виступами працівників. Так,

19 травня 1947 р. робітницями Чернівецької текстильної фабрики № 2

було публічно виказано незадоволення не лише якістю обіду: «наші

керівники вимагають тільки виконання плану, а ніхто питаннями

забезпечення робітників харчуванням не займається. Ми голодні!

Потрібно кидати роботу і йти додому!»551. Ця заява призвела до масового

залишення роботи, водночас вона спонукала до активних протестних дій

малоактивну робітничу масу, виокремлюючи групу потенційних девіантів.

Визначимо певну емоційну особливість виступів. Їх протестність у цих

обставинах набувала гострішого характеру. Адже потерпілі були свідками

страшного голоду 1932–1933 рр., страх перед повторною бідою викликав

реакцію природного захисту через більшу агресивність та озлобленість.

Як реакція на відчуття можливих життєвих ускладнень серед громадян

часто виникала паніка, що виявлялося у стихійному скуповуванні

продуктів харчування і товарів першої необхідності.

Серйозність житлової кризи, яка виявлялася в гострій нестачі житлової

площі, низькому рівні розвитку комунальних служб і якості існуючого

житла, дефіциті будівельних матеріалів і товарів першої побутової

необхідності, також сприяла повсюдним виступам. Важливим чинником,

який ускладнював ситуацію у житлово-комунальному господарстві, були

демографічні процеси. Зокрема, на Донбас з різних куточків СРСР

направлялося сотні тисяч людей для відновлення й розвитку краю.

Міжособистісні стосунки ускладнював той факт, що значну частину

прибулих становили декласовані елементи й репатріанти. За даними

Марини Герасимової, за 1945–1953 рр. лише до Сталінської області таких

осіб приїхало 88 тис. 367, на середину 1950-х рр. до Ворошиловградської

– 61 тис. репатріантів554. Для прибулих не вистачало житла, навіть місць у

бараках, їм доводилося винаймати кімнати чи кутки у місцевих за 100–300

крб. на місяць, що часто призводило до конфліктів з ними. Нерідкістю

було проживання у землянках сімей до 5 чоловік, у кімнатах спали на

підлозі, кухні. Дефіцит житлової площі змушував людей селитися у

комунальних кухнях, ванних кімнатах, і на це житловими управліннями

виділялися відповідні ордери555.__

Проблеми новоприєднаних територій також спонукували до активних

виступів українців-західняків. Жорсткі насадження адміністративно-

командними методами радянської системи викликали тут природний

спротив. «Більшовики кажуть, що війна закінчилась. Неправда це, війна

іде внутрішня і буде продовжуватися до тих пір, поки ми отримаємо

свободу і свою незалежність!», – заявляв у червні 1945 р. робітник

Тучинського району Рівненської області Р. Гончар556. Подекуди лунали

сподівання на початок нової війни, яка звільнить від комуністичної влади.

За даними Романа Генеги, місцеве студентство реагувало на форсовані

темпи радянізації краю та неефективну господарську політику

комуністичного режиму високою антирадянською активністю саме в

перші повоєнні роки557.

Поштовхом для публічного виказування поглядів також ставали події із

життя країни та світу. Формування органів центральної влади і політична

боротьба протилежних за ідеологією сил навколо цього у Чехословаччині,

Польщі та інших країнах привертали увагу громадян. Боротьба між СРСР і

Францією, Англією, США за «контрольний пакет влади» у визволених

країнах і занепокоєння від промови Черчілля у Фултоні, все це

спонукувало громадян до виступів. За цим, на перший погляд, стихійним

характером висловлювань незадоволення можна розгледіти і їх

спланований прояв. За мірою участі у розповсюджені подібних

антирадянських висловів девіантів можна розділити на групу ініціаторів,

перших носіїв чуток, і групу громадян, перейнятих благополуччям свого

подальшого життя, що стихійно, при першій провокуючій нагоді

підтримували, вірили навіть у неправдиву інформацію, ширили її.

Одним із факторів, що впливав на настрої населення, викривляв усталену

інформацію, було прослуховування закордонних радіотрансляцій. Це

становило особливу небезпеку, адже основним носієм контрпропаганди

виступала переважно молодь. Суспільна комунікативність цієї вікової

групи прямо сприяла тому, що молодь набула здатності довгий час

зберігати й ширити інформацію. Радянська пропаганда певним чином була

причетна до нагнітання атмосфери нервозності в трудових колективах,

нестабільності в українському суспільстві, коли впродовж кількох років

після війни наполегливо створювала збірний образ нового ворога – Заходу

(зокрема, у ці роки найбільш небезпечними вважалися США й

Великобританія), який замінив переможену Німеччину.__

Наступною, відносно прихованою формою виказування своїх бід

громадяни обирали листування. Тогочасна малорозвиненість телефонно-

телеграфного зв’язку залишала за епістолярним спілкуванням найширші

можливості, а його доступність створювала для сучасників широкий

простір вибору. Для влади цей фактор становив подвійну загрозу.

Дописувачами були переважно залишене на призволяще жіноцтво, а

адресатами найчастіше виступали військовослужбовці. Небезпека крилася

в тому, що через листи нужденні намагалися донести до рідних весь свій

біль і страждання, а от розголошення і поширення цієї інформації серед

військових сприяло підточуванню морально-патріотичних устоїв

радянського війська. Це було відвертим і крамольним порушенням

соціалістичних норм співжиття, зазіханням на державну безпеку, тому

військова цензура скрупульозно вилучала всі листи навіть з найменшими

натяками на скарги рідних. У них могло повідомлятися про непомірні

примусові позики, відбирання продуктів, худоби, речей, а масове

опухання і смертність від голоду порівнювалося з трагедією 1933 р. За

даними дослідника цих фактів Олега Рабенчука, військова цензура МДБ

УРСР у процесі перегляду поштової кореспонденції лише з 10 квітня до 15

травня 1946 р. виявила 7 тис. 330 подібних листів. Поширюючи

викривальну щодо діянь держави інформацію, їх автори ставали

порушниками соціалістичних норм законності. Найбільше листів було

надіслано з голодних Київської (3 тис. 557), Кіровоградської (2 тис. 815),

Кам’янець-Подільської (589), Запорізької (171), Вінницької (125)

областей. З кожним днем ситуація у республіці погіршувалася і в кінці

вересня міністр держбезпеки УРСР Сергій Савченко доповідав ЦК

КП(б)У про виявлення вже 44 тис. 431 листа зі скаргами до рідних на

посуху, несплату за працю, повсюдний голод тощо. Зокрема, з Київської

області їх було надіслано 15 тис. 507, Вінницької – 13 тис. 11,

Кіровоградської – 6 тис. 751, Житомирської – 4 тис. 676, Чернігівської – 2

тис. 924, Кам’янець-Подільської – 1 тис. 562. Більше 1 тис. листів зі

скаргами на продовольчі труднощі було виявлено військовою цензурою у

грудні–листопаді 1947 р. при «обробці» кореспонденції до військових з

Полтавської області559. Простежується і закономірність – з посиленням

голоду висловлювання ставали гострішими560.

Певним продовженням епістолярної форми спротиву можемо вважати

й поширення анонімних агітаційних листів. Якщо виказування проблем у

листах при загостренні емоційного стану дозволяли собі пересічні

громадяни, то до таких спеціальних форм вдавалися більш послідовні й

переконані в несправедливості протестанти.__

Окремо варто сказати і про такі громадсько-осудні вияви, які підлягали

загальному означенню «недостойна» чи «нетактовна» поведінка. Вони

відзначалися незначним порушенням усталених норм. До них могли

належати різноманітні за своїм характером вчинки. Систематизуємо їх на

кілька груп. Найменш небезпечною для пануючої у соціумі моралі була

демонстрації індивідуальних, навіть не завжди естетичних рис особи. Їх

неприйнятність для більшості виказувалася мовчазним терпінням, або

незлобними зауваженнями чи побажаннями. Проте для самого індивіда це

було виявом спротиву, незгоди з існуючими соціальними поведінковими

нормами. «Недостойною» також називалася поведінка, яка з різних

причин склалася у міжособистісних стосунках, але не сприймалася одним

із партнерів. Побутовість її виявлення залишали вирішення проблеми на

карбі сім’ї чи рідних. Сприйняття «недостойності», «нетактовності»

ускладнювалося, коли індивідуальні риси характеру, наукові чи естетичні

переконання особистості протиставлялися, або не були прийнятними для

більшості групи – виробничого колективу, творчого об’єднання,

ситуативного зібрання тощо. Для прикладу варто лише згадати факти

гонінь, яких зазнали в той час Леонід Первомайський («нетактовна

поведінка»562 та Ірина Вільде («антигромадський вчинок» звинувачення у

«двоєдушності»)563. Ця поведінка зазнавала найбільшого розголосу,

громадської критики, і під їх впливом індивід змушений був приховувати

свої світоглядні переконання. Вже кримінального покарання зазнавав

демонстратор «недостойної поведінки», коли її наслідки ставали

небезпечними для існуючого державного устрою, або в разі, коли

владники, засуджуючи протестувальника, мали на меті залякати,

примусити інших громадян відмовитися від публічного виказування

неприйнятних системою особливостей своїх характерів.

Соціально-економічні труднощі повоєнних років не виправдовували

сподівання громадян на покращення життя і значна їх частина

продовжувала знаходити в релігії чи не єдиний спосіб для душевного

спокою і спасіння. На думку Петра Бондарчука, особливістю молитовної

практики, зокрема, під час голоду, було те, що вона носила переважно

матеріально-прикладний характер: віруючі вимолювали переважно їжу як

єдиний засіб порятунку себе і своїх близьких від смерті, а віра в Христа як

спасителя від гріха витіснялася вірою у нього як спасителя від голоду.

Інколи віруючі задля цього могли корегувати глибину своїх релігійних

переконань і обіцяти додаткові покаяння («Боже! Врятуй від голоду мене,

мою сім’ю і я увірую в тебе!», «Боже! Врятуй і я буду часто ходити в

церкву і молитися!» тощо)566. У цей час простежується високий рівень

здійснення релігійних обрядів, особливо хрещення. Для багатьох

пересічних віруючих навіть у благополучні періоди він був магічним

актом захисту дитини від негараздів, у скрутний же час акцент на його

оберегові дії посилювався. Навпаки, вінчання відкладалося парами до

кращих часів. Найбільш жахливо виглядало нівелювання поховального

дійства. Померлих звозили на кладовище підводами, а живі переймалися

долею тих, хто міг вижити.

У цей же час питома кількість віруючих, які брали участь у

богослужіннях, дещо збільшилася. Поряд з традиційним переважанням

серед них людей старшого віку та жінок спостерігалася участь підлітків,

військових. Останніх могло навернути до участі в службах розчарування

від побаченого після демобілізації, безвихідь, відсутність умов для їхньої

самореалізації як основних утримувачів сім’їтощо. Дослідники

виокремлюють певну тогочасну закономірність. Рівень релігійності й

участі громадян у церковних дійствах залежав від складності ситуації,

викликаної голодом 1946–1947 рр., в окремих регіонах простежувалася

тенденція зменшення чисельності відвідувачів храмів567. Отже, у контексті

нашої проблеми можна стверджувати, що визначальною рисою

девіантності віруючих був ненасильницький та асоціальний її характер.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Джерела існування, побут та різновиди громадянських обов’язків	\|	Девіаційна поведінка представників окремих соціальних груп

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.