Теорія плюралістичної демократії.

Ця концепція є певним компромісом між теоріями учасницької і елітарної демократії. Критично переглянувши постулати класичної теорії демократії плюралісти переконливо довели, що за виключенням загальносистемних процесів ( національно-визвольні рухи, тощо) народ не може виступати єдиним субєктом політичної дії. Він складається з конкуруючих між собою груп інтересів і є вкрай неоднорідним. Через це неможливо прийти до єдиного розуміння “народного блага”, та сформувати “спільну волю” для його досягнення. Тому в умовах, коли у кожної людини і соціальної групи є своє розуміння добра і щастя, та своє бачення шляхів їх досягнення, сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення. Вона повинна бути складним механізмом артикуляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватися компетентними людьми.

Призначення демократії, на думку плюралістів, полягає насамперед, в тому, щоб надати усім групам можливість висловлювати і захищати свої інтереси, створювати чисельні незалежні центри політичного впливу та соціальних противаг, які б не допускали узурпування влади найбільш могутніми суспільними групами, в тому числі і політичною більшістю.

Отже, плюралістична теорія розглядає демократію, як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме вони визнаються генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію прав і свобод окремої особи. Держава розглядається, як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство. Головними провідниками впливу групових інтересів вважаються плюралістичні еліти, що об’єднують найбільш впливових політично підготовлених і активних представників кожної групи інтересів. Прихильники концепції дотримуються думки про дефузію й розпорошеність влади та првлячої еліти в сучасній демократичній державі, про її “поліархічність”, яка полягає в наявності багатьох “центрів” сили, впливу та авторитету.

Критики концепції плюралістичної демократії відзначають, що вона не змогла уникнути ряду суперечностей. Це стосується, зокрема, уявлення про рівноправність основних соціальних груп, та їх впливу на прийняття політичних рішень і пов’язане з цим ідеалістичне трактування держави, як нейтрального арбітра. Насправді, говорять критики, держава завжди перебуває під впливом не всіх, а головним чином, найпотужніших групових інтересів. Окрім того, концепція не враховує потреби в подоланні відчуження мас від політики через розширення їх участі у прийнятті важливих рішень.

У такій критиці є значна доля правди, хоч вона, можливо, й не стосується найбільш популярної, і водночас найбільш самокритичної з-поміж теорій плюралістичної демократії - теорії поліархії, запропонованої відомим дослідником демократії Робертом Далем. Саме поняття поліархія він увів для того, щоб відтінити різницю між демократичним ідеалом і демократичною практикою і показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних сладних суспільств. Р. Дал наголошує, що “поліархія” -- це політичний устрій, який відрізняється на найбільш загальному рівні двома широкими характеристиками: поширенням громадянства на відносно велику долю дорослого населення та включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції і голосувати проти найвищих посадових осіб. Необхідними для поліархії є наступні інститути (див. табл. 10.6).

Таблиця 10.6.

¾ здійснення влади виборними урядами; ¾ загальне виборче право; ¾ вільні і чесні вибори; ¾ право змагатися за добуття урядових посад; ¾ свобода висловлювань; ¾ альтернативна інформація; ¾ наявність асоціацій, що діють автономно; ¾ наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.

Тобто, на думку Р. Дала, поліархія знаходить свій вираз у реалізації права громадян на всебічну інформацію, одержану з альтернативних джерел та права на утворення незалежних від держави (автономних) асоціацій. З допомогою цих об’єднань (центрів впливу) громадяни можуть реалізувати свої інтереси. Через загальне виборче право і вільні та чесні вибори громадяни (в умовах демократичної “поліархії”) можуть сформувати уряди з числа представників елітних груп, що конкурують за урядові посади. Тобто забезпечується реалізація ключової вимоги демократії - влада повинна формуватися за допомогою виборів. І нарешті, що особливо важливо, в поліархічному суспільстві діють механізми, що роблять владу відповідальною перед народом.

Проте, ці позитиви, ще, однак, не означають, що названі інститути поліархії є достатніми для найповнішого втілення демократії. Як наголошує Р.Дал, ці механізми мають певні слабкі місця:

¾ вони не гарантують “легкої й енергійної громадянської участі в політиці”;

¾ “не дають певності, що уряди перебувають перед суворим контролем громадян”;

¾ “що політичні курси завжди відповідають бажанням більшості”.

І все ж, шукаючи шляхи вдосконалення демократії, необхідно, на думку Р.Дала, враховувати вже наявні досягнення поліархії, серед яких головним є таке: при всій своїй недосконалості, інститути поліархїї все ж не допускають щоб уряд протягом тривалого часу провадив політику, яка завдає шкоди інтересам більшості, або навіть значного числа громадян.

Слід також пам’ятати, що всі досі відомі спроби замінити поліархію більш демократичним режимом заслуговують тільки негативної оцінки, бо вони вели не до розширення демократії, а, навпаки, до деспотизму. Жодна країна, підкреслював Р.Дал, не змогла перейти від поліархії до “вищої стадії демократії, не створила демократичнішого від неї режиму”.

Проаналізовані нами демократичні теорії знаходять своє втілення (принаймі в певних рисах) в практиці розбудови демократичних суспільств, та вдосконалення механізмів функціонування демократичних систем.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теорія елітарної демократії.	\|	Словник найбільш уживаних термінів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.