Домінуюча тривалий час в українському релігієзнавстві марксистська ідеологічна оцінка сутності релігії заперечувала власну історичну природу релігійного феномену. Тут спрацьовувала думка, що в релігії, як і в моралі, "немає історії, у них немає розвитку".1 Це пояснювалося тим, що історичний розвиток релігії не є самостійним процесом, а лише відображенням змін Суспільного, зокрема соціально-економічного життя. Поруч з цим поширювалися й богословські викладки проблем історії релігії. Розглядаючи останню як "самобутній фактор в існуванні людини", в них обстоюється думка про її "надісторичний характер". Понад двісті років тому аббат Берж'є писав, що людство зобов'язане знанням Бога і релігії не природному зусиллю свого розуму, а виключно Божественному одкровенню. "Створивши нашого прабатька й праматір, Бог... їм відкрив, що він є єдиним творцем світу і, зокрема, людини, а тому він є єдиним благодійником і верховним законодавцем".2 Відтак, відповідно богословському баченню, в розуміння історії слід включати позалюдське начало, в контакті з яким вона виникає.