ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ НАУКИ

Пізнавальний процес – це нерозривність та внутрішня єдність процесу змін ідей, теорій, понять, методів наукового дослідження. Нові теорії не відкидають старі, а зберігаються в нових концепціях в «знятому» вигляді, залишаючи все позитивне. Зміна однієї теорії іншою виявляє не тільки недоліки, але й зв’язок, спадковість між ними.

На кожному етапі розвитку наука використовує фактичний матеріал, методи дослідження, теорії, гіпотези, закони, наукові поняття попередніх епох і за змістом є їх продовженням. Яким би не був геніальний вчений, він так чи інакше спирається на знання як попередників, так і сучасників.

Процес спадкоємності в науці знаходить прояв в двох діалектично пов’язаних сторонах єдиного процесу розвитку науки. Це новація (все те, що виникло вперше, чого не було раніше) та традиція (знання, накопичене попереднім поколінням вчених, яке передається наступним поколінням і зберігається в наукових спільнотах, наукових школах, окремих науках чи наукових дисциплінах. Таким чином, спадкоємність в розвитку науки є першою закономірністю в розвитку науки.

Зазначимо, що спадкоємність наукового пізнання не є одноманітним процесом. Зазвичай він виступає як єдність кількісних та корінних якісних (наукові революції, стрибки) змін. На певному етапі цього процесу і в конкретній його «точці» проходить корінна зміна фундаментальних законів та принципів внаслідок того, що вони не пояснюють нові факти та відкриття. Єдність кількісних та якісних змін в розвитку науки виступає другою закономірністю.

Розвиток науки характеризується діалектичною взаємодією двох протилежних процесів, а саме диференціацією (виокремлення нових наукових дисциплін та інтеграцією (синтез знання, об’єднання низки наук) – частіше за все це суміжні дисципліни). Процес диференціації почався в XVI-XVII століттях. Це перш за все диференціація: філософія – наука; потім наука – конкретні науки; в галузі філософії – виокремлення онтології, гносеології, етики, тощо; приватні науки – біохімія, хімічна фізика, біофізика, біоетика та інші. Одночасно йшов процес інтеграції – синтезу наук та наукових дисциплін, об’єднання їх в єдине ціле, взаємодію різноманітних методів та ідей.

Центральною проблемою інтеграції наук і синтезу знання є проблема співвідношення наук. Інтеграція передбачає встановлення і посилення взаємозв’язків між науками.

Саме діалектичний синтез становить зміст зростаючого взаємозв’язку наук, а інтеграція виступає як форма цієї взаємодії. Особливу роль виконує філософія, яка володіє універсальним категоріальним апаратом і пронизує все інтелектуальне поле сучасних базисних наук.

Тому четвертою закономірністю виступає взаємодія наук та методів. Дійсно, в процесі розвитку науки відбувається все більш тісний взаємозв’язок природничих, соціальних та технічних наук, «онаучнення» практики, зростання активної ролі науки у всіх сферах життєдіяльності людей, підвищення її соціального значення, зближення наукових та позанаукових форм знання, закріплення аксіологічної суверенності науки. Зазначимо, що взаємодія наук має важливе значення для виробництва, техніки та технології.

Зазначимо, що існує поділ суспільних, природничих і технічних наук на фундаментальні та прикладні науки (дослідження), що взаємодіють між собою. При взаємодії фундаментальних і прикладних наук потрібно враховувати і той факт, що деякі фундаментальні науки можуть користуватися апаратом інших фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають рис прикладного знання. Вивчення взаємозв’язків суспільних, природничих і технічних наук значною мірою збігається з проблематикою міждисциплінарних досліджень.

Останнім часом у загальній масі науково-інтегративних процесів відбувалося неперервне збільшення питомої ваги найвищих, найбільш кардинальних та складних видів синтезу знання. У зв’язку з цим дедалі більшого значення набували міждисциплінарні теоретичні інтегратори – засоби міждисциплінарного та міжгалузевого синтезу.

На основі праць багатьох дослідників цієї проблеми можна простежити основні напрями інтеграції у сучасній науці:

1) Перенесення ідей та уявлень з однієї галузі знання в іншу, особливо, якщо воно має евристичний характер. Відомим прикладом такого роду, що ґрунтується на евристичних аналогіях, є уявлення про стійкість абсолютно різних систем – фізичної та політичної; іншими словами, мова йде про перенесення певних ідей з термодинаміки (фізика) у політологію. Надзвичайно важливо, щоб перенесення уявлень з однієї галузі науки в іншу мало характер не механічного запозичення, а глибокої та органічної трансформації знань як за формою, так і за змістом.

2) Ефективне використання поняттєво-концептуального апарату, методів та інших пізнавальних засобів одних галузей науки іншими. На відміну від першого напряму, тут мається на увазі взаємозбагачення різних галузей знання не самими науковими ідеями, а способами їхнього отримання, засобами, що стосуються технології наукового пізнання. Значення цього аспекту інтеграції наукового знання важко переоцінити. Дуже важливо використати методи та будь-які інші пізнавальні засоби, що виявили свою продуктивність у певних галузях знання, цілком інакше, в іншому аспекті науки (можливо, дуже далекому), застосувавши їх до суттєво відмінного кола ідей, проблем та завдань.

3) Формування комплексних, міждисциплінарних проблем та напрямів досліджень. Цей вид інтеграції в пізнанні світу особливо характерний для доби НТР, коли почалася нова стадія розвитку науки, коли її обличчя дедалі більше визначається саме широкими, комплексними, міждисциплінарними проблемами і, відповідно, міждисциплінарними дослідженнями. До них, наприклад, належать науково-технічні проекти керованого термоядерного синтезу, автоматизації, кібернетизації, інформатизації виробництва та інших сфер життя суспільства, космічні, екологічні та інші подібні програми, створення систем глобального моніторингу. Водночас виникає низка міждисциплінарних, комплексних проблем, не пов’язаних з безпосередніми завданнями техніки і виробництва, коли результати досліджень не мають прямого матеріально-речовинного втілення, оскільки такі проблеми охоплюють не лише природничі та технічні науки, але й гуманітарні та соціальні галузі знання. Це, наприклад, проблеми людини, керування, інформації, прогнозування тощо.

4) Формування нових наукових дисциплін пограничного типу на стиках відомих раніше галузей знання, поширення транскордонних дисциплін. Подібні стики традиційних наук є ніщо інше, як сполучені ланки внутрішньо єдиного ланцюга пізнання знання вченими основних форм руху матерії. Доба НТР викликала збільшення різноманіття таких пограничних дисциплін – астробіології, космічної фізики, радіоелектроніки тощо. Виникли також якісно нові дисциплінарні утворення, які називають транскордонними: вони синтезують галузі знання не сусідні, а далекі одна від одної на умовній карті науки, немовби перестрибуючи через багато проміжних ланок, через кордони між ними. Саме такими дисциплінами стали, зокрема, математична лінгвістика, інженерна психологія, космічна медицина, соціальна екологія тощо.

5) Постійне зближення наук з різними предметними галузями, посилення взаємозв’язку та взаємодії природничих, суспільних і технічних наук. До інтегративних наук дослідники методології віднесли насамперед кібернетику та загальну теорію систем. Звичайно, процес зближення наук, відмінних за своїми предметними областями, зовсім не означає їхнє злиття чи втрату ними власних особливостей. Неодмінною умовою адекватності наукового дослідження залишається глибоке врахування специфіки різних рівнів організації матерії, відповідних форм руху та типів просторово-часових відносин. Йдеться ж не про нівелювання якісної своєрідності досліджуваних явищ різних сфер дійсності, а про виявлення спільних закономірностей розвитку відмінних за своєю якісною природою об’єктів.

6) Поступове зближення наукових дисциплін різних типів –фундаментальних і прикладних, емпіричних і теоретичних, формалізованих та описових тощо. Теоретизація наукового знання приводить до зменшення відмінностей між емпіричними та теоретичними дисциплінами, а поглиблення формалізації науки – до поступового нівелювання колись чіткої межі між галузями високого рівня формалізації та суто описовими дисциплінами, які формалізувати не можна.

7) Універсалізація засобів мови науки.

8) Формування регіональних та загальнонаукових форм і засобів пізнання. Якісний розвиток методологічної регіональності викликав до життя ще вищий щабель узагальнення пізнавальних можливостей – новітні форми і засоби загальнонаукового рівня. До них належать, наприклад, категорії системи, структури, функції, інформації, ймовірності, моделі тощо, а також особливі підходи до пізнання дійсності – системний, структурний, функціональний, інформаційний тощо.

9) Посилення взаємодії між філософським та нефілософським (спеціальним) знанням, збільшення різноманітності каналів і форм зв’язку між ними. Посилення інтегративної ролі філософії.

Поглиблення інтегративних процесів у науці та, зокрема, в її методологічній площині різнобічно пов’язане із зростанням епістемологічної значущості та евристичності наукової теорії, і впливу на різноманіття методологічних засобів науки як складної, але внутрішньо цілісної системи. Якісний розвиток структурних рівнів методології, поява в ній невідомих раніше видів регіональних та загальнонаукових засобів і форм пізнання розширює можливості міждисциплінарних досліджень, а отже і збагачує суспільство як філософськими, так і конкретно-науковими знаннями, що у свою чергу має не тільки теоретичну значущість, а й суто прикладний характер, який можна використати у сфері створення матеріальних цінностей. Розв’язання складних завдань оптимізації розвитку людства в ХХІ ст. просто неможливе без впровадження в практику життя, наприклад, елементів методології системного підходу: адже воно об’єднує і нагальні соціально-економічні перетворення, і подолання гострих соціальних конфліктів, і суттєво інший спосіб природокористування та задоволення потреб, і боротьбу з усіма проявами бездуховності, і подальшу демократизацію суспільства тощо. Значення загальнонаукових форм та засобів пізнання органічно пов’язане з їхньою світоглядною роллю в суспільстві. Лише тому, що ці інструменти науки перетворюються також і в суттєві компоненти світогляду широких верств соціуму, стає можливим їхнє ефективне функціонування в процесі неперервної оптимізації життя людства, просування до царства розуму, про яке мріяли видатні мислителі-гуманісти всіх часів. Звичайно, цей аспект значення для соціуму міждисциплінарних досліджень та загальнонаукових засобів не можна абсолютизувати чи навіть перебільшувати, але не варто і применшувати.

Істотно, що підняте вище питання значущості для суспільства науково-інтегративних процесів має не лише суто теоретичні аспекти, а й цілком відчутну практичну площину. Дедалі частіше науковці у своїй фаховій та громадській діяльності виступають ініціаторами певних конкретних заходів науково-інтегративного змісту.

Зовсім в іншій площині, використовуючи свої евристичні та методологічні властивості, поєднує науково-інтегративні тенденції та сучасні процеси соціальної інтеграції така відома галузь знання, як інформатика. Винятково велике значення інформації в житті людини та поступове перетворення її в один з основних ресурсів розвитку суспільства тепер пов’язані з новітніми інформаційними технологіями та досягненнями теоретичної інформатики як фундаменту перебудови інформаційної інфраструктури суспільства.

Отже, науково-інтегративні процеси в сучасних міжгалузевих та міждисциплінарних дослідженнях мають велике соціальне значення, і не лише в межах самої науки. Їхня інтенсивність та постійне якісне урізноманітнення об’єктивно потребують глибокого спеціального аналізу в контексті найактуальніших проблем розвитку науково-технічних досліджень доби НТР.

Історія пізнання показує, що практично в кожній конкретній науці на певному етапі її розвитку починається процес математизації. Але це відноситься не тільки до природничих та технічних наук, але й соціально-гуманітарних. Так виникла навіть така наукова дисципліна як кліометрія (вимірювання історії), в якій математичні методи виступають головним засобом вивчення історії. Однак, як би ці методи не використовувалися в історії, психології чи соціології, вони все ж залишаються лише допоміжними методами. Математика лише допомагає сформулювати ідеї чи гіпотези, де можна зробити тільки кількісну перевірку. Таким чином, поглиблення та розширення процесів математизації й комп’ютеризації виступають п’ятою закономірністю розвитку науки.

Наступною закономірністю виступає прискорений розвиток науки. Одна з її головних причин полягає в збільшенні кількості числа наукових співробітників, наукових закладів, організацій, які здійснюють наукові пошуки, відкриття, пишуть публікації та інше. І як наслідок прискореного розвитку науки, виступає наступна закономірність, а саме, наукова революція.

До закономірностей розвитку науки слід віднести й свободу критики, неприпустимість монополізму та догматизму. Слід перш за все зазначити, що догматизм – це спосіб засвоєння й застосування знань,в яких те чи інше вчення чи положення сприймається як закінчена вічна істина, як догма, що використовується без врахувань конкретних умов життя. Це схематичне, статистичне, відірване від об’єктивної реальності мислення. Критика – це активне вираження відношення даної теорії до інших, оцінка, або переосмислення певної теорії з точки зору її власних висновків чи нових фактів, які цим висновкам суперечать. Існують дві форми критики: негативна та конструктивна. Конструктивно-критичний підхід повинен випливати з тієї реальності, яку бажано бачити, а не з тієї, яка реально існує зі всіма плюсами та мінусами. Істинно наукова критика повинна бути конструктивною, пошуковою, змістовною.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
НАУКА ЯК СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА	\|	Особливості філософського підходу до пізнання.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.