Свобода наукового пошуку і соціальна відповідальність вченого

При всій своїй актуальності проблема соціальної відповідальності вченого має глибокі історичні корені. Протягом століть, з часу зародження наукового пізнання, віра через розум супроводилася сумнівом: як будуть використані його плоди? Чи є знання силою, що служить людині, і чи не обернеться воно проти нього? Широко відомі слова біблійного Екклезіаста: «...у великій мудрості багато печалі; і хто приумножує пізнання, приумножує скорботу».

Питанням про співвідношення істини і добра задавалася і антична філософія. Вже Сократ досліджував зв’язок між знанням і чеснотою, і з тих пір це питання стало одним з одвічних питань філософії, що постає в самих різних обличьях. Сократ вчив, що за природою своєї людина прагне кращого, а якщо творить зло, то лише по невіданню, тоді, коли не знає, в чому полягає істинна чеснота. Тим самим пізнання виявлялося, з одного боку, необхідною умовою доброго життя, а з іншою - однієї з його головних складових частин. Аж до нашого часу така висока оцінка пізнання, вперше обґрунтована Сократом, залишалася і залишається в колі основоположень, на які спирається європейська культура.

Це не значить, втім, що сократівське рішення питання не ставилося під сумнів. Так, вже в Новий час, в XVIII столітті, Ж.-Ж. Руссо виступає з твердженням про те, що розвиток науки жодною мірою не сприяє етичному прогресу людства. З особливим трагізмом тема співвідношення істини і добра прозвучала у О.С.Пушкіна, що примусив нас роздумувати про те, чи сумісний геній і злодійство.

Це лише деякі крупиці історичного досвіду людської думки, який вкрай необхідний сьогодні, коли так гостро встали проблеми неоднозначності, а деколи і небезпеки соціальних наслідків науково-технічного прогресу.

Серед областей наукового знання, в яких особливо гостро і напружено обговорюються питання соціальної відповідальності вченого і моральної оцінки його діяльності, особливе місце займають генна інженерія, біотехнологія, біомедичні і генетичні дослідження людини; всі вони досить близько стикаються між собою. Саме розвиток генної інженерії призвів до унікального в історії науки події, коли в 1975 році провідні вчені світу добровільно уклали мораторій, тимчасово припинивши ряд досліджень, потенційно небезпечних не тільки для людини, але і для інших форм життя на нашій планеті.

Мораторію передував різкий ривок в дослідженнях з молекулярної генетики. Перед вченими відкрилися перспективи спрямованої дії на спадковість організмів, аж до інженерного конструювання організмів з наперед заданими властивостями. Почалися обговорення і навіть пошуки можливостей практичного здійснення таких процесів і процедур, як отримання в необмежених кількостях раніше важкодоступних медикаментів (включаючи інсулін, людський гормон зростання, багато антибіотиків і ін.); додання сільськогосподарським рослинам властивостей стійкості до хвороб, паразитів, морозів і засух, а також здатності засвоювати азот прямо з повітря, що дозволило б відмовитися від виробництва і застосування дорогих азотних добрив; позбавлення людей від деяких важких спадкових хвороб шляхом заміни патологічних генів нормальними (генна терапія).

Разом з цим почався бурхливий розвиток біотехнології на основі застосування методів генної інженерії в харчовій і хімічній промисловості, а також для ліквідації і запобігання деяких видів забруднення навколишнього середовища. В короткі терміни, буквально за декілька років, генна інженерія пройшла шлях від фундаментальних досліджень до промислового і взагалі практичного застосування їх результатів.

Проте іншою стороною цього прориву в області генетики з’явилися потенційні загрози для людини і людства, що таяться в ньому. Навіть проста недбалість експериментатора або некомпетентність персоналу лабораторії в заходах безпеки можуть призвести до непоправних наслідків. Ще більшої шкоди можуть принести методи генної інженерії при використанні їх зловмисниками або з військовою метою. Небезпека обумовлена перш за все тим, що організми, з якими частіше за все проводяться експерименти, широко поширені в природних умовах і можуть обмінюватися генетичною інформацією з своїми «дикими родичами». В результаті подібних експериментів можливо створення організмів з абсолютно новими спадковими властивостями, що раніше не зустрічалися на Землі і еволюційно не обумовленими.

Такого роду побоювання і примусили вчених піти на такий безпрецедентний крок, як встановлення добровільного мораторію. Пізніше, після того, як були розроблені надзвичайно жорсткі заходи безпеки при проведенні експериментів (в їх числі - біологічний захист, тобто конструювання ослаблених мікроорганізмів, здатних жити тільки в штучних умовах лабораторії) і отримані достатньо достовірні оцінки ризику, пов’язаного з проведенням експериментів, дослідження поступово поновлювалися і розширялися. Проте деякі найбільш ризиковані типи експериментів і дотепер залишаються під забороною.

Проте дискусії навкруги етичних проблем генної інженерії зовсім не стихли. Людина, як відзначають деякі їх учасники, може сконструювати нову форму життя, різко відмінну від всього нам відомого, але вона не зможе повернути її назад, в небуття... Чи «маємо ми право, – питав одного з творців нової генетики, американський біолог, лауреат Нобелівської премії Е .Чаргафф, - беззворотньо протидіяти еволюційній мудрості мільйонів літ ради того, щоб задовольнити амбіції і цікавість декількох вчених? Цей світ даний нам у позику. Ми приходимо і йдемо; і з часом ми залишаємо землю, повітря і воду тим, хто приходить після нас».

Деколи в цих дискусіях обговорюються достатньо віддалені, а то і просто утопічні можливості (типу штучного конструювання людських індивідів), які можуть відкритися з розвитком генетики. Нині такого роду побоювання викликають досліди з клонування (отриманню живої істоти, у тому числі людського, з живої клітини). І напруження дискусій пояснюється тим, що можливості, що надаються генетикою, примушують людей багато в чому по-новому або більш гостро сприймати такі одвічні проблеми, як свобода людини і його призначення. Перспективи, що відкриваються генетикою, починають робити вплив на нас вже сьогодні, примушуючи задуматися, наприклад, над тим, чи хочемо ми і чи повинні хотіти клонального розмноження (отримання необмеженого числа генетично ідентичних копій) людей. І сучасним людям доводиться більш пильно вдивлятися в самих себе, щоб зрозуміти, чого вони хочуть, чого прагнуть і що вважають неприйнятним.

І тут звернення до багатовікового досвіду філософських роздумів стає не просто бажаним, а істотно необхідним для пошуку і обґрунтовування розумних і разом з тим достовірно гуманних позицій при зіткненні з цими проблемами в сьогоднішньому світі. Це стало предметом особливої науки - біоетики.

Розвиток генної інженерії і близьких їй сфер знання (та і не їх одних) примушує багато в чому по-новому осмислювати і тісний зв’язок свободи і відповідальності в діяльності вчених. Протягом століть багато хто з них не тільки словом, але і справою стверджував і відстоював принцип свободи наукового пошуку перед лицем догматичного неуцтва, фанатизму марновірств, просто упереджень. Відповідальність же вченого при цьому виступала перш за все як відповідальність за отримання і розповсюдження перевірених, обґрунтованих знань, що дозволяють розсіювати морок неуцтва.

Сьогодні ж принцип свободи наукового пошуку повинен осмислюватися в контексті тих далеко не однозначних наслідків розвитку науки, з якими доводиться мати справу людям. В нинішніх дискусіях з соціально-етичних проблем науки разом із захистом нічим не обмежуваної свободи дослідження представлена і діаметрально протилежна точка зору, що пропонує регулювати науку точно так, як і регулюється рух на залізницях. Між цими крайніми позиціями розташовується широкий діапазон думок про можливість і бажаність регулювання досліджень і про те, як при цьому повинні поєднуватися інтереси самого дослідника, наукового співтовариства і суспільства в цілому.

В цій області ще дуже багато спірного, невирішеного. Але, як би там не було, ідея необмеженої свободи дослідження, яка була безумовно прогресивною протягом багатьох сторіч, нині вже не може прийматися беззастережно, без урахування соціальної відповідальності, з якою повинна бути нерозривний пов’язана наукова діяльність. Є відповідальна свобода – і є принципово відмінна від неї вільна безвідповідальність з вельми важкими наслідками для людини і людства. Річ у тому, що бурхливий, безпрецедентний за своїми темпами і розмахом науково-технічний прогрес є однією з найбільш очевидних реальностей нашого часу. Наука колосально підвищує продуктивність суспільної праці, розширює масштаби виробництва. Вона добилася ні з чим не порівнянних результатів в оволодінні силами природи. Саме на науку спирається складний механізм сучасного розвитку, так що країна, яка не в змозі забезпечити достатньо високі темпи науково-технічного прогресу і використання його результатів в самих різних сферах суспільного життя, прирікає себе на стан відсталості і залежне положення в світі.

Разом з тим наука висуває перед людством багато нових проблем і альтернатив. Ще в близькому минулому було прийняте нестримно вихваляти науково-технічний прогрес як єдину опору загального прогресу людства. Така точка зору сциєнтизму, тобто уявлення про науку, особливо про природознавство, як про вищу, навіть абсолютну соціальну цінність.

Сьогодні багато ким також неозоро заперечується гуманістична сутність розвитку науки. Розповсюдилося переконання в тому, що мета і прагнення науки і суспільства на сьогодні розділена і прийшли в неусувні суперечності, що етичні норми сучасної науки навряд чи не протилежні загальнолюдським соціально-етичним і гуманістичним нормам і принципам, а науковий пошук давно вийшов з-під морального контролю і сократівський постулат «знання і чеснота нерозривні» вже списаний в історичний архів.

І треба сказати, що супротивники сциєнтизму апелюють до цілком конкретного досвіду сучасності. Чи можна, запитують вони, говорити про соціально-етичну роль науки, коли її досягнення використовуються для створення жахливих засобів масового знищення, тоді як щорічно безліч людей помирає з голоду? Чи можна говорити про загальнолюдську моральність вченого, якщо чим глибше він проникає в таємниці природи, чим чесніше відноситься до своєї діяльності, тим більшу загрозу для людства таять в собі її результати? Хіба можна говорити про благо науки для людства, якщо її досягнення нерідко використовуються для створення таких засобів і технологій, які ведуть до відчуження, придушення, руйнуванню природного середовища?

Науково-технічний прогрес не тільки загострює багато з існуючих суперечностей сучасного суспільного розвитку, але і породжує нові. Більш того, його негативні прояви можуть привести до катастрофічних наслідків. Сьогодні вже не тільки твори письменників-фантастів, авторів антиутопій, але і багато реальних подій попереджають нас про те, яке жахливе майбутнє чекає людство в суспільстві, для якого науково-технічний прогрес виступає як самоціль, позбавляється «людського вимірювання».

Чи значить це, проте, що слід погодитися з антисциєнтизмом, із закликами зупинити розвиток науки і техніки? Ні в якому разі ні. Якщо ми сьогодні виразно переконуємося в тому, що знання далеко не завжди веде до чесноти, то звідси жодним чином не витікає, ніби спрямованістю до чесноти є неуцтво. Ж.-Ж.Руссо ідеалізував не зіпсованого цивілізацією людину первісного суспільства, яка жила нібито у згоді з самим собою і з природою. Подібна ідеалізація патріархальних засад минулого характерна і для багатьох сучасних супротивників науково-технічного прогресу. Туман, який застилає їх погляд, огорнутий в минуле, на жаль, не дозволяє їм побачити тих тягот, позбавлень, яких цілком вистачало в патріархальному житті. «Критика науки» ігнорує це.

При всій протилежності позиції сциєнтизму і антисциєнтизму містять в собі і щось загальне. Сциєнтізмові властиво сліпе преклоніння перед наукою; ворожість антисциєнтизму відносно науки також замішана на сліпому, несвідомому страху перед нею. Чого не вистачає обом цим позиціям і що таке необхідне сьогодні не тільки вченому, але і кожній людині, з усіх боків оточеному породженнями науково-технічного прогресу, – це перш за все раціонального відношення до науки і наукового мислення.

Науково-технічний прогрес, подібно будь-якому історичному розвитку, не можна обернути, і заклинання із цього приводу не в змозі його зупинити. Єдине, що вони можуть породити, – це накопичення і закріплення відсталості в суспільстві, в якому таким заклинанням надають увагу. Але це жодним чином не значить, що людям залишається лише покірливо підкорятися розвитку науки і техніки, за можливістю пристосовуючись до його негативних наслідків. Конкретні напрями науково-технічного прогресу, науково-технічні проекти і рішення – ось що вимагає широкого, голосного, демократичного і разом з тим компетентного обговорення, ось що люди можуть приймати або відкидати своїм волевиявленням. Цим і визначається сьогодні соціальна відповідальність вченого.

Досвід історії переконав нас, що знання – це сила, що наука відкриває людині джерела небаченої могутності і влади над природою. Ми знаємо, що наслідки науково-технічного прогресу бувають серйозними і далеко не завжди сприятливими для людей. Тому, діючи з усвідомленням своєї соціальної відповідальності, вчений повинен прагнути того, щоб передбачати можливі небажані ефекти, які потенційно закладені в результатах його досліджень. Завдяки своїм професійним знанням він підготовлений до такого передбачення краще і в змозі зробити це раніше, ніж хто-небудь інший. Разом з цим соціально відповідальна позиція вченого припускає, щоб він максимально широко і в доступних формах оповіщав громадськість про можливі небажані ефекти, про те, як їх можна уникнути, ліквідувати або мінімізувати. Тільки ті науково-технічні рішення, які прийняті на основі достатньо повної інформації, можна вважатися у наш час соціально і морально виправданими.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Науковий етос і моральний вибір вченого	\|	Визначення і сутність глобальних проблем.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.