Особливості світорозуміння людини часів Київської Русі

Культура Київської Русі — видатне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює IX — сер. XIII ст. Культура ця розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов´янськими традиціями, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики.

Вирішальне значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира — запровадження християнства.

Доба Володимира Великого і особливо Ярослава стала визначним етапом розвитку Київської держави. Ніколи більше вона не була такою єдиною і могутньою. Київська Русь мала великий міжнародний авторитет і широкі зовнішні зв´язки, з її можновладцями ріднилися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси. У час християнізації Русь могла диктувати власні умови Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство і мистецтво якої було тоді передовим у Європі. Тому й сам процес запровадження християнства, і запозичення тих чи тих елементів культури відбувалися не механічно, вони постійно переосмислювалися в контексті дійсності, творчо перероблялися, набуваючи нового національного забарвлення.

Після запровадження християнства державні та релігійні діячі Київської Русі стали домагатися у Візантії самостійного обирання митрополитів, відзначення своїх національних свят і їх встановлення, а головне — вимагати вести церковне богослужіння старослов´янською мовою. Так, Ярославу Мудрому вдалося проголосити першими національними святими братів Бориса і Гліба, підступно вбитих своїм молодшим братом. Пам´ять їх щорічно врочисто вшановувалась 24 липня і цей день вважався на Русі великим святом.

Цікава історія свята, встановленого в XI столітті на честь святого Георгія. Відомо, що князь Ярослав при хрещенні дістав ім´я Георгія. Сприймаючи його як покровителя, наказав "по всей Руси творити праздник Св. Георгия месяца листопада 26 день". Такого осіннього свята грецька церква не знала у своему календарі. На Русі воно здобуло популярність як свято покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів. Християнство загалом, зустрівшись з новими історичними умовами, істотно змінилося порівняно з візантійським варіантом.

Створена Володимиром Святославовичем величезна держава мала надто тривкі економічні і політичні зв´язки з різними землями. Для підтримання єдності вимагалися розвинена суспільна мораль, почуття честі, відданості, самопожертви, висока патріотична свідомість та належний рівень розвитку словесності — жанрів політичної публіцистики, жанрів, які оспівують любов до рідної землі, епічних жанрів.

Всього цього не могла дати перекладна візантійська і болгарська література, яка виникла за інших політичних обставин. Київським мислителям довелося створювати відповідні літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишався переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями християнства. Це багато в чому визначило таку рису давньоруської літератури, як потяг до філософського осмислення життя, мистецтва, творчої праці. Їй були глибоко чужі пристрасні містичні поривання візантійських мислителів. Навіть у церковній літературі переважав конкретний інтерес до релігійної філософії, історії, до питань житейської моралі, до апокрифів, які містили багато елементів народної казковості. І надалі зв´язок з життям, мораллю, релігією буде прикметною рисою філософії українського народу.

Другою причиною видозміни християнства на Русі було те, що християнська релігія прийшла до нас у "готовому" вигляді. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Та й сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні слов´янські традиції. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усього її існування. Поступово склався світоглядний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої.

Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно увібрало в себе також і передхристиянські обряди, що тісно пов´язувались із хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням і віншуванням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об´єднувало весь рід, плем´я спільним торжеством.

Свято Великодня збігалося в ті часи з поганським святом весняного воскресіння природи. Звідти й українські писанки зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися тут паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець — Христос.

Святий Юрій (6 травня за ст. календарем) — ще одне весняне свято українського народу доби Київської Русі. За народним календарем Юрій — це первісна персоніфікація весни, зрілої та розвиненої. З ним було пов´язано багато народних обрядів: у цей день виганяли на пашу домашню худобу, господар мав ще з ранку викачатися в росі на своєму полі — на добрий урожай. У народі побутувала тоді легенда про святого Юрія як про переможця над злом.

Зелені Свята, або П´ятидесятниця, — перше за чергою літнє свято. За християнською легендою — це пам´ятка Зіслання Святого Духа на апостолів на початку Христової Церкви. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву — "Зелені". В це свято "маїли" (заквітчували, клечали) хати, церкви та господарські будівлі.

Купала — в своїй основі хліборобське свято — справлялося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з´єдналося зі святом Іоанна Хрестителя — Предтечі Христового (24 червня за ст. календарем), перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день "сонце в воді купається", отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Свято Петра й Павла (29 червня за ст. календарем). За народними обрядами українці доби держави Київської Русі виступали як ратаї, головна господарська роль у чому відводилась Петру. Він "зажинав" жито і був сторожем поля, врожаю і бджільного вжитку. Він же орав поле на озимину. День святого Петра вважався дуже великим святом. Тому всі хати чепурили, а прийшовши з церкви, розговлялися. У Петрівку обов´язково відбувалися "ярмарки на дівчат".

Жниварські звичаї та обряди групувалися навколо трьох свят: св. Іллі, Маковея та Спаса, що після запровадження християнства перебрали на себе ролі Велеса й Перуна. З особою св. Іллі (20 липня за ст. календарем) пов´язувалася віра в опікунський вплив цього святого на достигання урожаю. Дуже великий тут був вплив церкви й духовенства, що намагалися використати старі поганські обряди або ж пристосувати їх до церковних святкувань.

Своєрідною рисою українського язичництва було "оживлення" природних стихій: божественністю наділялись всі предмети і явища реальної дійсності. Підтвердженням цьому служить теологічна концепція літопису "Повість врем´яних літ".

Один з літописців, як відомо, всупереч євангелістській вимозі не любити світу і того, що в світі, довіряє весь світ управлінню ангелів. Ангели, міркує він, приставлені до будь-якої "тварі": є ангели хмар і темряви, снігу і грози, зими й осені, весни і літа — словом, ангели є при кожній речі, де б вона не перебувала. У кожного християнина — і в першу чергу в благовірного князя — свій ангел-хранитель. Християнські ангели у світобаченні давніх українців заступили місце язичницьких оберегів. Серед ангелів чільне місце відводиться архангелу Михаїлу, якого звичайно тлумачили як найбезпосереднішого і дійового помічника у ратних справах. Саме тому в домонгольські часи Михаїлу було присвячено багато храмів, він був обраний охоронцем Києва.

Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, водночас з культом місцевих святих, який склався на грунті родоплемінного шанування ідолів, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов´янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу — Рожаницю.

Переакцентація релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, що був "спасителем" тільки людської душі, "спасає" весь світ і тим самим робить "тварне буття" причетним до святості й небесного блаженства. Природа, взагалі мирське перестають бути джерелом гріха і порочних спокус.

Давньоукраїнська людина, спираючись на своє традиційне уявлення про добрих ("білих") і злих ("чорних") богів, проголошує причиною гріха, на противагу візантійській церковній доктрині, не плоть, не людські пристрасті, а ангелів "лукавого сатани". Вона дуаліст, але її дуалізм своєрідний: вона розрізняє не просто дух і плоть, а плотськодуховне і божественно-таємниче. Для неї є світ людський і світ божественний. Як людське складається із двох частин: плоті і духу, так і божественне — з доброго і злого. Зле як частина людського, оволодівши людиною, підпорядковує її в якійсь одній частині; в цьому випадку вона догоджає лише собі, забуваючи про інших — близьких кровно та за звичаями. Навпаки, добре як частина людського веде до розумного вдоволення потреб духу і тіла, сприяє душевній рівновазі людини, її благополуччю, щастю.

Під впливом цієї язичницької етики давньоукраїнська людина інакше осмислювала й саме християнське благочестя: благочестивою вона визнавала не того, хто ревний у постах і молитвах, а того, хто доброчесний у житті. "Слово про митарства" — пам´ятка XII ст. — відносить до гріховних саме світські моральні явища: неправду, заздрість, гнів, пиху, насильство, крадіжку, блуд, скнарість та немилосердя.

Християнізація не означала, таким чином, повного розриву з традицією народного язичництва, а отже, і з емпіричним ставленням до світу, що було її істотною ознакою. Християнство сприймалося у мирському середовищі крізь призму традиційного світогляду, більше того — було піддане переробці відповідно до його принципів. Про це кардинал д´Елі повідомляв Рим у XV ст.: "Руські такою мірою зблизили своє християнство з язичництвом, що важко сказати, що переважало в утвореній суміші: чи християнство, яке увібрало в себе язичницькі начала, чи язичництво, яке поглинуло християнське віровчення".

Християнство в Київській Русі засвоювалося від початку переважно з боку зовнішньої обрядовості, оскільки це характерно і для язичницької релігійності. Християнство стає дедалі більш "мирським", "обрядовим". Пізніше, з формуванням церковно-монастирської організації і державної юрисдикції митрополії в Київську Русь приходять норми візантійського церковного законодавства, але й вони значно змінюються під впливом місцевого княжого права. Отже, національна культура інтернаціоналізується на грунті і в межах власної традиції.

Хоча запровадження християнства означало перехід до якісно нової системи ідеологічних цінностей, однак їх практична реалізація, перетворення на фактор політичного і соціального життя давньоукраїнського суспільства відбувались лише в міру їх "об´язичування", пристосування до історичних місцевих легенд.

Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Вона буквально наповнювала його. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж слабосильні київські князі другої половини XII ст. Вони ставали символом колишньої єдиної Русі. Відповідно до зростання ролі й авторитету духівництва, зростала й кількість єпархій. На 1240 рік їх у нас було вже 16.

Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв´язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно увійшовши в давню українську культуру, християнство посутньо визначало зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Періодизація розвитку української культури	\|	Мислителі Київської Русі. Книжна справа

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.