• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Періодизація розвитку української культури

Розділ І. Загальні питання теорії і методики фізичного виховання

Предмет теорії і методики фізичного виховання

Розділ II. Теорія та методика фізичного виховання дітей дошкільного віку Теорія фізичного виховання дітей від на­родження до шести років. Завдання фізи­чного виховання дітей дошкільного віку. Засоби фізичного виховання. Вікові особ­ливості фізичного розвитку дітей ранньо­го та дошкільного віку. Фізичне вихован­ня дітей раннього віку. Загальні основи навчання та розвитку дітей дошкільного віку в процесі фізичного виховання. Роз­виток рухових якостей у дітей дошкільно­го віку. Зміст та методика навчання рухів дітей дошкільного віку. Рухливі ігри та методика їх проведення. Вправи спортив­ного характеру. Фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі дня. Методика проведен­ня занять з фізичної культури. Забезпе­чення рухової активності в повсякденно­му житті дітей. Планування та облік ро­боти з фізичного виховання в дошкільно­му закладі. Створення умов для фізичного виховання дітей у дошкільному закладі. Організація та керівництво системою фі­зичного виховання в дошкільному закладі. Фізичне виховання дчтини в сім'ї Розділ III. Робота методиста та інспектора. Зміст курсу «методика фізичного виховання дітей дошкільного віку» в педагогічному училищі Методичний контроль та керівництво в фізичному вихованні дошкільників. Викладання курсу «Методика фізичного виховання в дошкільних закладах» в педагогічному училищі

Періодизація розвитку української культури

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об´єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Категорія "українська культура як цілісна система" порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах суворої історичної об´єктивності, без штучного поділу його на "східняків" і "західняків", українців материкової України та українців діаспори (близького і далекого зарубіжжя), українську "буржуазну" та українську "пролетарську" нації тощо.

Українська культура також поділяється ними за такими ж об´єктивними критеріями. Проте, виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією "українська культура як цілісна система"? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об´єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого іншого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура, як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцінку національно-своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв´язку його із загальнолюдським;

по-четверте, об´єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обгрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової. Це неприпустимо, хоча, інколи траплялося і таке. На певних етапах історичного розвитку української культури на передній план висувались то іі самодіяльно-фольклорні жанри, то художня література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка. В останні десятиліття провідні позиції в культурі посідають природничо-технічні науки, від розвитку яких відстають гуманітарні науки, окремі види професійної творчості (кіно, телебачення тощо). Але це аж ніяк не означає того, що увага в культурознавстві може переважати при розглядові та вивченні якоїсь однієї частини культури, яка саме сьогодні вийшла у своєму розвиткові на передній план. Це й буде неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи;

і, по-п´яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури. Український культурний процес, незважаючи на відомі історії певні перепони, навіть на Батиєве нашестя, відроджувався знову і, вже починаючи з XIV ст., розвивався по висхідній аж до XVIII ст., тобто до ліквідації української автономії, і далі: в період неволі, переслідувань і заборон (кінець XVIII—кінець XIX ст.); активного пожвавлення (початок XX ст.), яке закінчується пожовтневим ренесансом (20-ті роки XX ст.); трагедією в лещатах сталінщини (30-ті — середина 50-х років); скованістю в часи стагнації; сучасний процес відродження. Такий підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу.

Далі окреслимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику. При цьому, розглядаючи періодизацію української культури, зазначимо, що сьогодні вона вже не є якимось химерним покручем меншовартісних "молодших братів", як це завуальовано стверджувалось у працях деяких, як виявилось, не зовсім компетентних авторів, інституцій радянської культурологічної науки. Нерідко початки української культури означувались у виданнях радянської доби в кращому разі роками закінченням історії Київської Русі — так званої "спільної колиски східнослов´янських народів", тобто XIV, а то й XV—XVII століттями. При цьому "забували", а точніше — свідомо обходили мовчанкою, що історія українського народу та його культури починається ще з правічних часів, коли він, будучи єдиним автохтоном на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав (тепер уже з відомих нам причин) державні форми свого життя.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) — українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування. Це пов´язано з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права слід зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її національної об´єктивності.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов´янських племен дохристиянської доби. Враховуючи таку довготривалість першого періоду розвитку української культури, його характеристику зробимо дещо повніше з-поміж інших періодів, починаючи з якомога ранішого часу. Справа в тому, що архаїчні витоки нашої культури багатьма авторами, фахівцями-культурологами, опускаються, а якщо й ні, то розглядаються побіжно, без розстановки акцентів на важливих чинниках, що мали місце в давній історії України. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов´язана з його історією. Стоянки первісної людини тут з´явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона переходить до землеробства і скотарства.

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. За твердженням М. Суслопарова, саме тут існував перший у Європі літеро-звуковий алфавіт. Отже, створений він раніше, ніж у фінікійців (а це IV тис. до н. е.). Ряд істориків, прагнучи віднести початки України та її культури якомога далі за небосхили людської історії, не втримались від спокуси пов´язати трипільців з майбутніми українцями, прагнуть вбачати в трипільцях праукраїнців. Проте ці погляди поки що науково не доведені. Є вчені, котрі стверджують, що трипільські племена з часом були асимільовані іншими племенами. Але більшість істориків усе таки вважають, що трипільські племена зникли безслідно, так, як і з´явилися. І це, на їх думку, одна з найбільших загадок нашої історії. Їх місце заступили представники інших археологічних культур, скажімо, шнурової кераміки.

Епоха бронзи і раннього заліза уявляється нам своєрідним калейдоскопом археологічних культур, знаходимо неспростовні свідчення стрімкого прогресу людства, накопичення ним позитивного досвіду методом спроб і помилок, вдосконалення виробничих сил, а отже й суспільних відносин. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в II тис. до н. е., починається етногенез слов´ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, виникає держава.

"Батько історії" Геродот детально описує територію України в V ст. до н. е. в образі Скіфії. Подекуди він торкається традицій, побуту та інших складових її культури. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація північного Причорномор´я, виникають поліси — міста-держави і утворюється Боспорське царство. Велике переселення народів, яке мало місце в II—VII ст. н. е., не обійшло й українських земель, спричинило вторгнення сюди гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створили сприятливі умови для широкого розселення слов´янських племен, у тому числі й на землі сучасної України (зосібна племен зарубинецької та черняхівської культур). Саме з цього періоду й розпочинається справжня історія України, історія культури її народу. М. Грушевський (а його думку поділяємо й ми) виводить українців з антів: "Отсе й були наші українські племена, — пише він в "Ілюстрованій історії України" (К.; Львів, 1913. — С. 32), — що зайняли тоді вже побереже Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперве тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою "антів". Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінцй IV віку, зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен".

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об´єднання східнослов´янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Відзначаючи прогресивний поступ культури України-Русі княжої доби, необхідно зазначити, що він супроводжується то колосальними успіхами в державному житті, то драматичними колізіями навколо цієї державності, які здебільшого тут і переважали. Основною причиною такого стану речей більшість дослідників вважають фатальне нерозуміння народом України ще в ті часи ролі і значення національної єдності в суспільному житті, наявність неузгодження особистих інтересів з інтересами держави. Все це негативно позначалося на загальній ментальності українця, зокрема, на національному характері нашого суспільства. Через об´єктивні, та не меншою мірою й суб´єктивні причини, нашому суспільству, починаючи з доби Київської Русі, хронічно не вистачало вищих національних верств, панівної еліти, особливо духовної, інтелектуальної, яка упродовж всієї історії, знову ж таки через ці причини, або омонголювалася, або полонізувалася, або русифікувалася, а за комуністичного тоталітарного режиму ще й набувала "інтернаціонального" характеру.

Украй негативно (всупереч доказам деяких наших сучасників — наприклад, О. Сулейменова — "Аз і Я") на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Важкого, часом непоправного удару українській культурі завдавали повне спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів, нищення духовної еліти і втрата національної державності, що мали місце в ході монголо-татарської навали і кривавих воєн з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками упродовж наступних століть. Культуротворчий процес у цілому гальмувався і деформувався. Відродження національної державності (наприклад, доба Галицько-Волинського князівства) або хоча б її елементів чи автономної політичної організації (Київське удільне князівство у політичній системі Гедиміновичів), як правило, активізувало творчі сили народу, культура, наче птах-фенікс, відроджувалася з попелу, ставала більш всеохопною й оригінальною. Так, через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах — до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя.

Значення православної церкви почало помітно зростати, вона стала виконувати роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова (культура) перетворювались на дедалі стійкіші знаряддя і символи асиміляції, вели в більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями тощо. Латиномовна освіта і навіть творчість стали сприйматися більшістю українців як чужорідні. Складалися умови для подальшого утвердження та поширення "грецької" обрядовості як атрибутики "руської" (української) народності та культури. За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ´ям.

Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя та оновлення форм культури. Усе це можна було здійснити шляхом розвитку економіки, соціальної та політичної активізації українського народу, особливо міщанства, частини української шляхти, а згодом і козацтва. Так воно й сталося. І вже на середину XVI ст. намітилося піднесення української культури, яке набрало розмаху приблизно з третьої чверті цього ж століття. Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI — початку XVII ст. супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку. Поширились гуманістичні ідеї, активізувалися контакти з осередками ренесансної культури. Розвивається шкільна освіта і друкарство. Особливо суттєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств. Вони розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, яка поєднувала функції "православної реформації" з боротьбою за національно-релігійні й станові права та національну культуру. Через братські школи почали поширюватися в Україні засади гуманістичної педагогіки. Полеміка між православними та проунійськими публіцистами стимулювала процеси вдосконалення науки, освіти, мистецтва.

Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу культурному життю України. Ініціатори унії не змогли переконати суспільство в тому, що католицька церква грецького обряду не приведе до латинізації (читай — полонізації) культури і втрати українцями їхньої національно-культурної ідентичності. Пожвавлення суспільно-політичного життя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорізького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. 1615 р. в Києві почала діяти братська школа, 1616 р. — друкарня Києво-Печерської лаври, 1632 р. — Києво-Могилянська колегія (пізніше академія).

Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Цей період у розвиткові української культури разом з тим виявився не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвитку культури. По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів — полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

Вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель. З 1660 року (початок поділу Війська Запорізького на лівобережне, що орієнтувалося на Москву, і правобережне — з орієнтацією на річ Посполиту — Руїна) Правобережна Україна знову перейшла під владу Речі Посполитої. У складі іноземних держав перебували Галичина (Польща), Північна Буковина (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Слобожанщина та Південь України (Росія). Це нівелювало етнічні особливості культури, перешкоджало оформленню її елементів, характерних для всього українського етносу. Не менший вплив на інтелектуальне середовище справляли постійні війни, що їх вели за українські землі інші держави. Продовжувалися руйнівні напади татар, що тривали до 1796 року і приносили небачене лихо українському народові.

По-друге, суспільно-політична ситуація, що склалася на той час в усьому світі, особливо в Європі, висувала перед українським суспільством надзвичайно складні об´єктивні потреби. Процеси, пов´язані з дальшим еволюційним поступом феодалізму та зростанням капіталістичного укладу, розвиток ремесла, промислів, і поява мануфактур, освоєння нових земель, формування ринкових відносин загальноукраїнського значення — все це разом відповідно позначилося на духовному житті суспільства, вимагало підготовки освічених людей, посилення контактів між окремими регіонами, землями, людьми. Поступово ламалися економічні та політичні перегородки, замкнутість та ізольованість, властиві добі середньовіччя.

І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об´єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов´язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському грунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва.

Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., є вплив козацтва на неї, що не лише не зменшився, а й перетворився на один із доленосних та визначальних факторів її розвитку. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.

П´ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов´янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом. Саме вона, новітня українська література, першою серед інших складових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє. Вона, по-перше, нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне, минуле свого народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування; по-друге, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу — розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя; і, по-третє, показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво.

Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Продовжувалося розпочате ще в попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики взагалі часів колоніального режиму.

Розглядаючи цей період у розвиткові нашої культури, слід звернути увагу на те, що українське Відродження — це не копія європейського Відродження, якщо взагалі так можна його назвати. Адже Відродження, що широкою хвилею прокотилося по всіх європейських країнах, у кожній з них мало свою специфіку, свої особливості. Україна в даному разі не становить винятку. Вона не повторює навіть тих моделей, що мали місце у близьких, слов´янських культурах. А тут, як відомо, існувало кілька моделей національного Відродження: чеська (її підвалини були закладені діяльністю вчених-будителів, наприклад, Данило Адам з Велеславіна); сербська (народною творчістю і фольклористично-науковою діяльністю В. Караджича); польська (романтичною поезією А. Міцкевича). Українське Відродження об´єднує формотворчі сили всіх названих моделей: розвиток народознавства (від М. Цертелєва і М. Максимовича до П. Куліша), історіософію ("Історія русів", М. Маркевич, І. Срезневський, М. Костомаров) і, головним чином, літературу з геніальним поетом Т. Шевченком.

Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української культури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі. Це й сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську художню культуру (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво і багато іншого).

Аналізований тут період розвитку української культури, як і попередній, доцільно розподілити на кілька підперіодів, які, у свою чергу, відрізняються один від одного соціально-економічними та політико-психологічними факторами, що посутньо впливали на процеси розвитку нашої національної культури.

1. Незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи — національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв´язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919—20 pp., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 20-х років (український ренесанс, трагічно обірваний 1929 p.).

2. Період 30-х — початку 50-х років — часи особливо жорстокого тоталітаризму. Він позначений у суспільному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановитих її майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. Навіть за таких жахливо нестерпних умов процес розвитку української культури тривав, щоправда, дещо уповільненими темпами. Він не міг зупинитися зовсім хоча б тому, що масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі шкіл та інших культурно-освітніх установ і мистецьких колективів сформували справді зацікавленого споживача культури. Але й цей, надзвичайно слабкий за своїм характером процес, деформувався і спотворювався терористичним режимом, який владно наклав тяжкий прес на наукову думку, примітивізував, засмічував вульгарними світоглядними міфами справу народної освіти, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, фальшування і перекручення життєвої правди, рабського прославляння культу "вождя всіх часів і народів".

3. Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення. Антинародна культурна політика в цей час, щоправда, поступилася частково суворій логіці боротьби з ворогом. Саме духовна напруга грізних, вирішальних часів, а також, наголосимо на цьому особливо, вищий ступінь творчої свободи й зумовили це піднесення української культури. У воєнні роки вона збагатилася цілою низкою творів, що ввійшли до її класичного фонду, хоч і тут, ніде правди діти, було разом з тим чимало агітаційної поденщини та голої пропаганди.

4. Із закінченням Великої Вітчизняної війни, здавалося, мали б скластися сприятливі умови для подальшого розмаїтого, багатобарвного та інтенсивного художнього процесу. Сприяти цьому могли б і набутий у воєнне лихоліття досвід, і об´єднання українських земель у єдиній, хай хоч формальній, державі; проте відомі партійні акції з ідеологічних питань деформували духовне життя суспільства. Незважаючи на те, що українська культура повоєнного періоду мала чимало досягнень, її ідейно-змістове, сюжетне, стильове та емоційне річище виявилось досить звуженим і збідненим. На багатьох творах лежав відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту. Партійно-державні "концепції" зводили до остаточного одержавлення культури, піддавали її суворому контролю та некомпетентному керівництву. Після відомих постанов 1946—1948 pp. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників творчої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму.

5. В часи так званого "розвинутого соціалізму" під наростаючим імперським тиском, фальшивими гаслами "нової історичної спільноти" та "єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури", посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національні мови. Все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина розпочинає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Це відомі нам рухи "шістдесятників", "сімдесятників" та "вісімдесятників". Саме в цей період активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча думка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал української нації.

6. Тоталітарний режим, на якому досить стійко трималася одна з найміцніших імперій світу, на кінець XX ст. несподівано для багатьох, зазнав краху, вичерпавши всі свої потенційні можливості, виявившись неспроможним дати повні відповіді на жагучі питання сучасної світової історії. Кінець XX ст. владно покликав до життя нові імперативи. Ера постіндустріального, надзвичайного інтенсивного розвитку, в який надто стрімко втягується все людство, не сприймає надцентралізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя, виводить його сучасну схему за межі історичного поступу людства. Новими імперативами сучасності стали молоді суверенні держави, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі й Україна.

Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об´єктивних, так і суб´єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена (та ще й до цього часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація. Тепер — постійне нищення духовної еліти упродовж усього періоду, від репресій 20—30-х років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, що здійснювались у значно м´якших формах, аж до кінця 80-х років. Щоразу втрати національної духовної еліти (особливо за три роки третьої втрати) хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з´явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв´язки з мистецтвом інших народів тощо. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв´язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку української культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури — змістовної, гуманної, емоційної. Попри всі складнощі як об´єктивного, так і суб´єктивного плану, поступово заповнюються "білі" та "чорні" плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

Завершуючи розгляд періодів розвитку української культури, слід зазначити, що в часи становлення Української незалежної держави ми намагаємося підходити й аналізувати їх як громадяни незалежної суверенної країни, дотримуючись нового державницького погляду на вітчизняну історію. Цей погляд значно відмінний від концепцій як радянської, так і української народницької періодизації. Основою нашого підходу до цього важливого й архіскладного питання сучасності є об´єктивно-логічний, історико-філософський аналіз подій і явищ, що мали місце упродовж усієї історії української культури від її витоків і до сьогодення. З урахуванням такого підходу до періодизації курсу й побудована його програма. Досвід, який ми вже маємо в питаннях викладання та вивчення української культури, виправдовує такий підхід, визначає його плідність і доцільність.

Розглянувши періоди розвитку української культури, які повною мірою відтворюють її надзвичайно складний, часто трагічний шлях до вершин світового духовного генія, варто сказати бодай кілька слів про те, що сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями. У цьому русі відбираються і засвоюються найвагоміші культурні цінності, одні з них набувають нового значення, інші тимчасово або й назавжди зникають. Іноді цей рух супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, які посутньо впливають на характер, темпи і зміст процесів, що мають місце в духовному розвитку нації.

Першим духовним зламом в історії українського етносу, що набув масштабів загальнонаціональної трагедії, стала на переломі X—XI ст. примусова християнізація, відмова (знову ж таки примусова) від поганського минулого, яке суперечило вимогам нової для русичів релігії. Ця "відмова" відбувалась дуже болісно для суспільного життя тогочасного населення Київської Русі, від її наслідків народ одужував не зовсім швидко. Ця ж "відмова" різко змінила й природний плин процесів розвитку культури.

Другий духовний злам культурного поступу України стався внаслідок поневолення її Російською імперією, яка упродовж трьох століть примусово відривала український народ від традицій своєї культури.

І, нарешті, третій духовний злам українського народу — соціалістична культурна "революція". У ході її розгортання було знищено багато відомих діячів української культури, сплюндровано безліч культурних пам´яток (зруйновано чи й зовсім знищено їх — церкви, пам´ятники; або ж спродано "з молотка" і вивезено за кордон — картини, церковне начиння), зазнала нечуваного у світі утиску релігія, занедбано основне культурне надбання — пам´ятки культури, історії та природи, підірвано традиції природокористування та господарювання, мову, національні духовно-моральні цінності. За роки цієї "революції" відбулася не менш "культурна" експансія російської мови, що призвело до втрати трьома поколіннями українців своєї рідної національної мови. Сама українська культура в нашому суспільстві опинилась далеко позаду, порівняно зі своїми західними сусідами. Відбулось нищення культури, яка була віднесена до старої надбудови, "приреченого світу". Наступ на українську культуру вівся широким фронтом. З цією метою штучно ускладнювались зв´язки українського народу з європейськими націями.

І все ж українська культура, сутністю якої весь час була боротьба за своє існування, жила і розвивалась, мужніла і збагачувалась, засвоювала набутки культур інших народів, повною мірою виражаючи власний духовний світ. У чому ж сьогодні виражається сутність цього єдиного і неповторного духовного світу? Для цього варто окреслити хоча б у загальних рисах питання: що ж становить сьогодні собою українська культура.

Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долав на своєму історичному шляху український народ і про які ми вже щойно говорили, він витворив свою високорозвинуту (за сучасними світовими мірками) національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвинутішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні дістали наука, народна освіта, література і мистецтво. Українська література, наприклад, має високорозвинуті поезію, прозу і драматургію, твори для дітей та юнацтва, такі жанрово-тематичні різновиди, як наукова фантастика, пригодницька і документальна література, історичний роман, кіноповість, нарис тощо. Органічними складовими української культури нині стали: сценічне мистецтво — драма, опера, оперета і балет; музичне мистецтво — оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво — живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна художня та поетична творчість тощо.

Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури — мову нашого народу. Переборюючи надзвичайно тяжкі умови свого розвитку та існування як у дожовтневий (1917 р.) період, так і аж понині, українська мова досягла досить високого рівня свого розвитку, поступово й неухильно входила в усі галузі суспільного життя свого носія. Процеси поширення суспільних функцій нашої рідної мови особливо активізувалися з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 p.), Закону про мови в Україні (1989 p.), а також з проголошенням державної незалежності України (1991 p.).

Будучи однією з найрозвинутіших мов світу (Словник української мови в 11-ти томах видання 1970—1980 pp. подає понад 140 тисяч слів та словникових статей, а в картотеці Інституту мовознавства АН України зібрано понад 5 млн. карток, до яких занесені українські слова з діалектними варіантами), українська мова є законодавчо оформленою і проголошеною парламентом України державною мовою, а отже й виконує сьогодні надзвичайно широке коло державних суспільних функцій. Вона є одним з елементів багатогранної діяльності нашого народу в державному, економічному та духовному житті, засобом створення численних духовних цінностей, особливо тих, що виявляються переважно у мовній формі — літературі, науці, філософії. Українська мова виконує роль надзвичайно важливого засобу збереження виражених у слові національно-культурних вартостей, обміну продуктами духовного виробництва нашого народу з іншими народами світу.

Серед сучасних суспільних функцій української мови варто виокремити надзвичайно важливу для нас і таку, як засіб вузівського викладання і навчання. При цьому зазначимо, що й підготовка всієї науково-методичної літератури, вся навчально-допоміжна робота здійснюються у нас в університеті державною мовою. Мова в даному разі виступає не просто як основний засіб комунікації, а й як могутній арсенал, невичерпна скарбниця національної духовності. У ній — відгомін звитяжної слави наших предків, героїки борінь за свободу і незалежність, патріотичних поривань, сподівань на краще майбутнє, заповітів нащадкам. Українська мова в навчальному процесі — найблагодатніший грунт для формування внутрішньо сильної й багатогранної особистості.

Говорячи про сучасний рівень розвитку української культури, про міжнародне визнання досягнень українського народу в найрізноманітніших галузях духовного і матеріального виробництва, ми з гірким болем можемо поставити цілком не риторичне питання: якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?! (І. Огієнко).

Джерела вивчення культури стародавніх слов´ян

Дати характеристику культури східнослов´янських племен надзвичайно важко. Відомостей про культуру стародавніх слов´ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах є вірогідними, а які є пізніми вставками різних переписувачів. Деякі автори робили довільні вставки, не турбуючись про достовірність висвітлення історичних фактів. Необхідно зважати й на те, що духовна культура стародавніх слов´ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.

Стародавні історики та філософи, особливо християнської орієнтації, ставились до так званої поганської культури зневажливо і тенденційно. Християнство, наприклад, знищило дохристиянську релігійну культуру. Ситуація ускладнилась і тим, що християнські письменники розглядали дохристиянську культуру як поганську, і про неї "неетично" було писати. Джерела про культуру стародавніх слов´ян нерідко ігнорувались.

Походження слов´ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов´яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Ці події, як відомо, більш-менш повно висвітлені в літературних джерелах. Однак в історіографії, як відомо, існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов´ян та походження їх культури. Власне, можна умовно виділити чотири концепції.

Перша і найдавніша концепція пов´язана з ім´ям літописця Нестора. У "Повісті врем´яних літ" він писав, що "по довгих же часах сіли слов´яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов´ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці". Ця концепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.

Друга концепція пов´язана з іменами польських вчених Ю. Костишевського та М. Рудницького, які пов´язують походження слов´ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії.

Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов´ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність ряду культур цього регіону до слов´янського типу. Але ця подібність не виходить за межі першого тисячоліття н. е.

Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов´янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра. Ця праслов´янська спільнота, на думку багатьох вчених, представлена тщинецько-комарівською культурою. Б.О. Рибаков пов´язує подальшу диференціацію праслов´ян у першому тисячолітті до н. е. з лужицькою і поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськими землеробськими культурами лісостепового регіону України.

Матеріали археологічних розкопок засвідчують, що стародавні слов´яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місця свого проживання. Тому стосовно того чи іншого періоду розселення слов´ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Проте стародавні слов´яни, як підкреслюють етнографи, до раннього середньовіччя ніколи не займали одночасно усієї території між Дніпром і Одрою.

Важко окреслити й межі регіону, на якому проживали стародавні слов´яни на тому чи іншому етапі свого розвитку. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, практично не можливо.

За такого становища є лише один шлях вивчення старослов´янської культури: реконструкція культури слов´янських племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, мови, археологічних даних, стародавньої історичної літератури тощо. Наприклад, в літописах розповідається про укладання київськими князями договорів з греками в 907 і 971 роках.

Крім опису історичних подій, у них є згадка релігійного характеру, що проливає світло на деякі аспекти культури стародавніх слов´ян. Коли князь Олег, а потім Святослав підписували договори, то вони клялися своєю зброєю, іменем бога Перуна і богом "Волосом, богом скотьїм". Царі візантійські на вірність договору цілували хрест. В обох клятвах київських князів присутнє ім´я бога Волоса (Велеса) із додатком "бог скотій".

Відомий дослідник української культури Дмитро Антонович вважає, що цей додаток "бог скотій" треба розуміти як вказівку на те, що скотина в ті самі часи була "монетною одиницею". Грошей не вистачало, і замість них розплачувались худобою. У стародавніх слов´ян бог Волос був богом торгівлі, покровителем купців і в тих випадках, коли договори мали комерційний характер, вони мали бути скріплені, крім військового елементу, ще й комерційним елементом, тобто посиланням на авторитет бога торгівлі. Отже, стародавні літописи проливають світло не лише на релігійну, але й на політичну культуру стародавніх слов´ян.

Різні літературні джерела відтворюють давні історичні події з запізненням у часі. Щодо історії української культури, то вона висвітлювалась не завжди достовірно, в ряді випадків тенденційно і фальсифіковано. Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівники. Достовірнішими, на думку дослідників історії культури, є археологічні, лінгвістичні, етнографічні джерела, аналіз яких дає підставу вважати, що формування східнослов´янських племен та їх культури почалося ще в кам´яному віці, тобто в другому тисячолітті до н. е.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов´ян досить виразно і прив´язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Феофалій Сімокатта, Маврикій Стратег) пишуть про слов´ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов´ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.

Йордан у VI ст. написав працю "Готика", яку присвятив германським племенам-готам. У ній він розповідає про слов´янські племена антів, венедів і склавінів, з якими спілкувалися готи. Про венедів у своїх працях згадують Пліній Старший (23—79 pp.), Тацит (55—120 pp.), Птоломей (100—178 pp.) і визначають їх територію на схід від Вісли. Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав склавінів і антів єдиним народом. Зазначимо, що у візантійських авторів не було достатньо відомостей про землі східних слов´ян, тому вони, характеризуючи їх спосіб життя, вживали надто загальну термінологію щодо оцінки культури.

Про географію розселення слов´ян-венедів і поширення їхньої культури свідчить таке раннє джерело, як Певтінгерова карта (кінець III — початок IV ст.). На цій карті ареал культури венедів-сарматів визначений у Дакії й Межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю. У вісімдесяті роки двадцятого століття українські і молдавські археологи виявили в цьому регіоні археологічні пам´ятки III—V століття, що за стилем житлового будівництва, формою поховального обряду та характером кераміки дуже близькі до слов´янських пам´яток Верхнього і Середнього Подніпров´я. Це було історичним підтвердженням археологічного припущення про заселення слов´янами-венедами в III—IV ст. ландшафту між Нижнім Дністром і Дунаєм.

У дослідженні культури слов´янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов´язане з історією народу. Мовознавство зробило значний вклад у вивчення загальнослов´янської мови як лінгвістичної одиниці в мовній культурі народів. Доведено, що загальнослов´янська мова має давню історію, успішно з´ясовано питання про її своєрідність і відношення до інших індоєвропейських мов. На цій основі слов´янство виділено і охарактеризовано як окрему етнічну спільність в сім´ї народів земної цивілізації.

Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов´янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов´ян. В.М. Топоров і О.М. Трубачов, застосувавши цей метод, виявили, що слов´янські назви найбільш виразно локалізовані на півдні від Прип´яті до Десни. Узагальнюючи дані картографування слов´янських архаїзмів, І. Удольп зробив висновок, що стародавні слов´янські гідроніми компактно розсіяні у верхів´ї Пруту та Середньому й Верхньому Подністров´ї і досягають аж верхів´я Вісли.

Отже, територія формування слов´янської етнокультурної спільноти була досить обширною. На шляху розв´язання проблем походження і розвитку слов´янської культури ще зустрічаються чималі труднощі, оскільки порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Так, поняття "історія мови" та "історія культури" народу не тотожні. Останнє поняття значно ширше і багатше, оскільки воно включає в себе ряд інших явищ, що недоступні лінгвістиці як об´єкт дослідження. Крім того, мовні явища, як правило, практично неможливо датувати історично, а це значно звужує їх історико-пізнавальні можливості.

Останніми роками вивчення культури стародавніх слов´ян здійснюється шляхом ретроспекції від відомого до невідомого. Такий підхід, виявився досить плідним, особливо після відкриття поселень дзєдзіцької, колочинської, пеньківської і празької культур V—VII ст., що дозволило заповнити хронологічну прогалину між культурою першої і другої половини першого тисячоліття. Поселення стародавніх слов´ян густо покривали величезну територію. Їх географія охоплювала землі від верхів´я Дніпра і Прип´яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім від верхів´я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам´ятки колочинської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров´ї на Київщині.

Далі відбувається розсіювання пам´яток культури: колочинська культура поширюється на північний схід по притоках Дніпра (Десні, Сейму, Сожу, Березині) — на південь по лівих і правих притоках Дніпра та по Південному Бугу до Дністра; празька культура розповсюджується по Прип´яті на південний захід, по Верхньому Дністру і Пруту до Дунаю, а звідти аж до верхів´я Ельби; пам´ятки дзєдзіцької культури заполонили територію Центральної і Північної Польщі. Отже, культура стародавніх слов´янських етносів позначена багатьма спільними рисами, що свідчать про єдність етнокультурних процесів.

Вивчення культури слов´ян V—VII ст., особливо характеру житлового будівництва, поховальних обрядів, керамічних виробів, засвідчує, що вона тісно пов´язана з більш ранніми слов´янськими культурами. Виявляється, що колочинська і пеньківська культури мають типологічну спорідненість з київською культурою III — початку V ст. Крім того в колочинській культурі чітко виражений балтський, а в пеньківській — тюркський компоненти.

Основу празької культури складають черняхівська культура, зокрема її пам´ятки типу Бовшев-Теренці III — поч. V ст., і деякі елементи київської культури. Черняхівська культура генетично пов´язана з волинсько-подільською і пізньозарубинецькою культурами І—II ст., а останні мають коріння в зарубинецькій культурі кінця III ст. до н. е. Таким чином, культури слов´янських етносів генетично взаємозв´язані і розвивались на основі спадкоємності, їх носії належали до споріднених груп населення, яке мешкало на величезній території (в межиріччі Дніпра і Вісли) і започаткувало формування східнослов´янської етнічної спільноти та її культури.

Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов´янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов´янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).

Наприклад, помітний вплив на слов´янську культуру здійснили готи, які були носіями вельбарської культури. Їх прихід на слов´янські землі в кінці II — на початку III ст. н. е. привів до зміни політичної ситуації в Південно-Східній Європі та істотного впливу на черняхівську культуру. Вони очолили племінні союзи, куди входили слов´яни, скіфи, сармати, фракійці, і вели війни з прикордонними римськими гарнізонами. Виділення в складі черняхівської культури різноетнічних груп населення, відокремлення або поступова асиміляція місцевим народом усіх здобутих культурних цінностей — одна з важливих закономірностей історичного розвитку культури стародавніх слов´ян.

Проте ретроспективно-типологічний метод досліджень не слід абсолютизувати, оскільки він дає позитивні наслідки лише при наявності матеріалів усіх ланок хронологічного ланцюга, що знаходяться в полі вивчення. Будь-яка прогалина звужує можливості типологічних порівнянь і врешті приводить до помилкових висновків. Наприклад, вразливим місцем у дослідженні слов´янської культури донедавна були пам´ятки V—VII ст., всебічне вивчення яких розпочалося лише в 50-х роках XX століття. Поява нових матеріалів докорінно змінила погляди вчених на слов´янську культуру третьої чверті І тисячоліття.

Виявилось, що стародавнім слов´янам довільно приписувались археологічні культури, що були знайдені на окремих територіях, заселених слов´янськими народами від пізнього середньовіччя й донині. Пізніші культури розглядалися як чергові ланки в ланцюгу історичного розвитку слов´янства. Подібні теоретичні побудови довелось відхилити, оскільки вони у світлі нових відкриттів виявились неспроможними.

Відкриття поселень празької, колочинської, пеньківської й дзєдзіцької культур V—VII ст. вдалося пов´язати з письмовими відомостями про слов´ян. Густа мережа слов´янських поселень мала величезну географію, що подекуди виходила за межі Східної Європи. Знайдені пам´ятки слов´янської культури V—VII ст. грунтовно вивчаються, що дає можливість заповнити хронологічну нішу в ланцюгу пам´яток слов´янської культури першої та другої половини І тисячоліття.

Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.).

Безумовно, впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам´яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.

Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов´ян

Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов´яни мали тісні зв´язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов´ян: мізинський, трипільський і черняхівський.

Деякі вчені висловлюють думку про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н. е.) засвідчує існування на території України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали вигляд наметів. Було знайдено крем´яні знаряддя праці, невеликі статуетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом.

У той період стародавні слов´яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З´являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.

Знахідки культурних пам´яток старокам´яної доби (або так званої мізинської культури) зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині й Тернопільщині. Це засвідчує, що людина епохи палеоліту вже мала певний рівень культури.

У період мезоліту (близько 15 тис. років до н. е.) тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, появились кам´яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з´являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.

Для доби неоліту (близько 7 тис. років до н. е.) був характерним перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна. Все це істотно полегшувало життя тодішніх людей. У цю епоху значно розвинулось орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався.

В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.). Її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам´яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі.

По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним джерелом їх існування було хліборобство і скотарство. Не цурались вони мисливства й рибальства.

По-друге, поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 кв. м площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, налічувало понад 500 чоловік.

По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювались жінками. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат.

По-четверте, поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтва. Значного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Ці вироби мали яскравий декоративний розпис і привабливий естетичний вигляд. Їхній художній рівень на той час був дуже високий.

По-п´яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався в

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
5. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
6. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
7. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
8. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
9. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
10. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
11. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
12. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ

Переглядів: 1260