• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ 15 ЗАРОДЖЕННЯ ІСТОРИЧНО-УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ, НАЯВНІСТЬ У НІЙ ОЗНАК МІЖНАРОДНОГО ВПЛИВУ. ПОЄДНАННЯ ІСТОРИЧНОГО І СУЧАСНОГО.

Лекція 15. Література Іспанії

Призначення й використання брандмауера.

Брандмауер - це система або комбінація систем, що дозволяють розділити мережу на дві або більше частин і реалізувати набір правил, що визначають умови проходження пакетів з однієї частини в іншу (см рис.1).Як правило, ця межа проводиться між локальною мережею підприємства і INTERNET, хоча її можна провести і всередині локальної мережі підприємства. Брандмауер таким чином пропускає через себе весь трафік. Для кожного проходить пакету брандмауер приймає рішення пропускати його або відкинути. Для того щоб брандмауер міг приймати ці рішення, йому необхідно визначити набір правил.

Як правило, в операційну систему, під управлінням якої працює брандмауер вносяться зміни, мета яких - підвищення захисту самого брандмауера. Ці зміни зачіпають як ядро ​​ОС, так і відповідні файли конфігурації. На самому брандмауері не дозволяється мати рахунків користувачів (а значить і потенційних дірок), тільки рахунок адміністратора. Деякі брандмауери працюють тільки в режимі одного користувача. Багато брандмауерів мають систему перевірки цілісності програмних кодів. При цьому контрольні суми програмних кодів зберігаються в захищеному місці і порівнюються при старті програми, щоб уникнути підміни програмного забезпечення.

Всі брандмауери можна розділити на три типи:

пакетні фільтри (packet filter)

сервера прикладного рівня (application gateways)

сервера рівня з'єднання (circuit gateways)

Всі типи можуть одночасно зустрітися в одному брандмауері.

М.Сервантес «Нумасія», «Повчальні новели», «Мандри Персилеса і Сихізмунди», «Дон Кіхот»

1. Література Відродження в Іспанії і Португалії, тісно пов'язаній своєю культурою з Іспанією і підвладній їй з 1581 по 1640 рік, розви­валася в складних і своєрідних суспільно-політич­них умовах. Від самого початку формування іспанського королівства в країні існували обстави­ни, що сприяли обмеженню королівської влади. Передовсім країна була роздріблена, у ході реконкісти складалися й утверджувалися народні закони і звичаї, посилювалася могутність дворянст­ва, і це послаблювало владу короля. Обмежували королівську владу і міста, які ві­дігравали велику роль у боротьбі з маврами, мали незалежність і значні права. Особливо розвинутими були торговельні міста на узбережжі Іспанії, оскіль­ки вони підтримували тісні зв'язки з Італією.

Спроби поси­лення королівської влади у XV ст. викликали опір аристократії, який в середині XV ст. виливається у повстання проти короля Хуана II і його фаво­ритів, а згодом проти короля Енріке IV. Серйозним кроком на шляху до централізації країни було об'єднання в другій половині XV ст. Кастілії і Арагона внаслідок шлюбу Ізабелли Кастільської і принца Арагона Фердінанда (1469). На початку XVI ст. рішучу спробу централізу­вати країну і замінити феодальну монархію абсо­лютною здійснив Карл І. Спочатку він повів наступ на кортеси, що викликало численні повстання, а в 1520 р.— війну Священної ліги — об'єднання повсталих кастільських міст. Королівській владі за допомогою дворянства вда­лося розгромити повстання міст і скасувати їхні старовинні вільності, обмежити муніципальні приві­леї. Міста втратили вплив у кортесах, розвиток їхній різко загальмувався. В Іспанії остаточно утвердилася королівсь­ка влада. Духівництво, що становило третю складову час­тину кортесів, відразу приєдналося до абсолюти­стської влади, і церква завдяки інквізиції «пере­творилася в зовсім незламне знаряддя абсолютизму».

Ліквідація королівською владою древніх вільностей збігалася зі зростанням зовнішньої могут­ності Іспанії, яка згодом стала першою колоніаль­ною державою, найбільш впливовою країною Євро­пи. Проте справжньої державної єдності іспанський абсолютизм не здійснив і не міг надійно забезпе­чити могутність країни. Ні пограбування колоній, ні потік золота з Америки монархія не зуміла ви­користати для розвитку національної економіки, яка неухильно занепадала. Іспанія стала батьківщиною єзуїтів, країною найжорстокішої інквізиції, найпов­нішим на той час втіленням католицької реакції. Хиткість основ іспанської монархії проявилася уже в кінці XVI ст. Саме в цей час біля берегів Англії було розгромлено іспанський флот «Непе­реможну Армаду» (1588), вибороли свою свободу Нідерланди, припинився потік золота з Америки. Національна економіка до того часу була вже зруйнована, народ зубожів, посилилася реакція. Іспанія втратила свою могутність. Такі соціально-історичні процеси і визначали характер розвитку гуманізму в Іспанії і особливості літератури.

Перехід від Середніх віків до Відродження охоп­лює в Іспанії кінець XIV— перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетич­на творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу. Це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і прой­нятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною пое­зією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження.

У XV ст. Іспанія була тісно пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною лі­тературою. Під сильним впливом Петрарки ство­рюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Наприкінці XV ст. іспанська література всту­пила в період Відродження. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них основувався на тради­ціях народної літератури, а другий, «учений» — на використанні античності. Водночас у своєрідних обставинах країни рано ви­значився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманіс­тичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі. Раннє Відродження в Іспанії припадає на кінець XV— першу половину XVI ст., зріле і пізнє Відрод­ження охоплює другу половину XVI— перші деся­тиліття XVII ст.

Література раннього Відродження. Формування гуманістичних ідей у ранній період відбувалося під значним впливом італійської куль­тури і філософських ідей античності. Значна роль у гуманістичному русі належала університетам. Саме в університетському середовищі розвинувся іспанський «еразмізм» — вільнодумний рух, позначе­ний сильним впливом творів Еразма Роттердамського. Іспанські «еразмісти» зневажливо ставились до католицьких догм, проявляли великий інтерес до релігійних і соціальних питань.

З розповідних жан­рів раннього періоду передовсім розвинувся ре­несансно-рицарський роман. Для творів цього жан­ру властиві риси середньовічного авантюрно-героїч­ного рицарського роману і певною мірою він ви­повнюється гуманістичним змістом. В Іспанії були створені численні рицарські ро­мани, але найвизначніший з них перший роман — «Амадис Гальський», написаний Гарсі Ордоньєсом де Монтальво і надрукований у 1508 р. Масове за­хоплення рицарським романом завдавало чималої шкоди країні, бо відвертало увагу населення від реальності, притупляло відчуття дійсного становища, що склалося на той час, адже в творі здебільшого панувала атмосфера вигадки й нестримної фан­тазії, які протистояли реальній дійсності. Тому гу­маністи згодом гостро виступили проти цих творів, особливо нищівного удару завдав їм своєю сатирою Сервантес. Проте популярність рицарського рома­ну згасла лише з крахом самої авантюристичної політики іспанського абсолютизму.

Наприкінці ранньо­го періоду Відродження виник інший різновид розповідного жанру, названий шахрайським, або пікарескним (ісп. рісаго — шахрай) романом, який протягом наступних ста років залишався одним із провідних жанрів в іспанській літературі, його поява також була зумовлена тими процесами, що відбу­валися в суспільному житті країни. Зубожіння, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до праці, моральний розклад і почуття безнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели до виникнення маси авантюрників, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення — пікаро. Доля цих людей не могла не привернути уваги письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зреш­тою досягає певного матеріального благополуччя. Історія розгортається на фоні реального повсякден­ного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой. Першим шахрайським романом був твір «Життя Ласарильйо з Тормеса», опублікований у 1554 p., а написаний значно раніше, можливо ще в 20-ті роки. Імені автора встановити не вдалось. За формою твір «Життя Ласарильйо з Тормеса»— це автобіографія пікаро, розказана ним уже в час надійного достатку. Складається ця розповідь з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарильйо і формуванні його свідо­мості. З дитячих років Ласаро зазнав злиднів і жив в атмосфері шахрайства, його батько, мірошник, «пускав кров мішкам» — крав зерно у млині; після смерті батька вітчим, мавр Сеїд, крав овес і шах­раював, будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру», ніхто більше не приносив хліб, м'ясо і дрова, і мати віддала Ласа­ро у поводирі професійному жебраку-сліпому. Слі­пий був надзвичайно хитрим і великою пройдою, йому були «відомі тисячі засобів і прийомів вима­нювати гроші». З самого початку служби він навчав Ласаро, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». Будучи «найскупішою і найжадібнішою людиною на світі», жебрак морив Ла­сарильйо голодом і знущався з нього. З цієї пер­шої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не ґавити, бо я сирота і повинен уміти постояти за себе».

Покинувши сліпця, Ласарильйо поступив на службу до попа з Македи, людини неймовірно ску­пої, жорстокої та ще й лицемірної. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав», бо одержував втричі менше їжі, ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним, хвалячись своєю стрима­ністю в їжі, хоч Ласаро сам бачив, що «на помин­ках він жер на чужий рахунок, як вовк».

Третьою школою Ласарильйо була служба у дворянина в Толедо. Дворянин не бив його, але й їсти не давав зовсім, бо не мав ніяких засобів до життя і сам постійно голодував. Ласарильйо був добрим до свого пана, «бачачи, що з нього нічого взяти», жебрачив і годував його об'їдками, які подавали жалісливі люди. Правда, йому не подо­балась пихатість дворянина, але й це він прощав, думаючи, що «напевне, у дворян такий звичай — за­дирати ніс, коли в кишені вітер свистить».

Дворянин був нероба, працювати йому не доз­воляла честь. Він мріяв про службу у знатної пер­сони, вважаючи, що «видряпатися з нужди можна тільки улаштувавшись до людей знатних». Він проя­вляв готовність бути улесливим, у всьому догоджа­ти своєму покровителю, брехати, коли потрібно, тоб­то робити все те, що суперечить поняттям честі. Слухаючи свого пана і роздумуючи над його життям, Ласарильйо доходить висновку, що честь приносить тільки шкоду: «...Як багато таких, як він, розсіяно по світу, і через цю гидоту, яка називається честю». Це відкриття вже назавжди звільнило Ла­сарильйо від обов'язку честі.

Наступною школою була служба у гультяя-ченця, лютого ворога монастирської служби і монас­тирської їжі; після цього — у продавця папських грамот, безсоромного й спритного торгівця й лицеміра, великого майстра обдурювати народ, ви­гадуючи найбезчесніші засоби збувати свій товар. З таким багажем знань Ласарильйо став цілком досвідченим пікаро, здатним протидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального благополуччя. Він знайшов засіб накопичити грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. Одягнувшись, «як належить порядній людині», Ласарильйо найнявся на службу до альгвасила, а після цього з милості знатних панів зрештою досяг постійної «коронної» служби міського глашатая в Толедо, його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила достаток, який ще більше зріс, коли настоятель храму одружив його з своєю коханкою-служницею. Настоятель обдаровував Ла­сарильйо зерном і м'ясом, пригощав обідами, пов­чав не звертати уваги на поговір про легковажність дружини, а пильнувати тільки власну користь. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласа­рильйо, і всі троє жили в мирі та злагоді, а Ла­сарильйо, як сам хвалиться, «благоденствував і був на вершині житейського благополуччя». Досяг він його ціною втрати особистої честі і гідності. Роман був засуджений інквізицією і в 1559 р. вне­сений до списку заборонених книг.

Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реаль­ної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством, осміяння пихатості дворянства та ін. Саме в романах про пригоди пікаро вироблялася традиція реалістичного зображення іспанської дійсності. Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різних європейських країнах у XVII—XVIII ст. Окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX ст.

Література зрілого і пізнього Відродження Найвищого розвитку іспанська література досяг­ла в другій половині XVI—на початку XVII ст. Цей час знаменувався розквітом багатьох жанрів: поеми, драми, роману, лірики.Помітним явищем став пасторальний роман. У ньому зображалося ідилічне життя пастухів на лоні природи. В образах пастухів і пастушок висту­пали не люди з народу, а представники аристокра­тичного світу, здатні на піднесені та витончені почут­тя. Виникли такі романи на грунті розчарування тогочасною дійсністю, їй і протиставлявся утопічний світ пасто­ралі. Найвизначнішим іспанським пасторальним ро­маном був твір Хорхе де Монтемайора «Діана» (1559).

Провідне місце в іспанській літературі другої половини XVI ст. належить поезії. В ній поряд із лірикою розвивається і новий жанр — епічна поема ренесансного характеру, в якій зобра­жувались відкриття й завоювання нових країн, сла­вились героїка подвигів, мужність відважних мо­реплавців та шукачів пригод. Найяскравішим тво­ром цього жанру була велика епопея «Араукана» Алонсо де Ерсільї (1533—1594). В основі сюжету поеми лежать події війни, яку вела Іспанія проти союзу індійських племен Арауко в Чілі і в якій сам поет брав участь.

Видатним зразком епопеї Відродження є «Лузіади» (1572) португальського поета Луїса ді Камоенса (1525—1580). Обставини змусили його стати солдатом і відправитись у Марокко, де у битві з маврами він втратив око. Камоенс повернувся у Ліссабон та пробув там недовго. За дуель з одним придворним його засудили до каторги, але потім вирок замінили засланням в Індію. Камоенс багато років прожив удалині від бать­ківщини, зазнав різноманітних пригод. Там він і написав велику поему, в якій оспівав плавання Васко да Гами в Індію (1497—1498). Зміст поеми, яка складається з 10 пісень, багатий і різнома­нітний. Даниною античній епічній традиції було введення в сюжет твору олімпійських богів, які втручаються в земні справи: Венера і Марс допо­магають мандрівникам, Вакх намагається їх по­губити. Головне ж у поемі — захоплююча розповідь про подорож португальців на чолі з Васко да Гамою повз африканські береги до Індії, про цікаві пригоди й повернення мандрівників на батьківщину. Уся поема пройнята новим гуманістичним сві­тосприйняттям. Воно проявляється в пристрасній любові до батьківщини, в непримиренному ставлен­ні до соціального зла, в посиленому інтересі до світу й людини, у звеличенні мужності й витри­валості людини перед лицем незгод і небезпек, в усвідомленні цінності людської доблесті, незрів­нянно вагомішої, за переконанням автора, ніж усі придворні почесті й лукаві похвали. Характерним

для гуманістичного світогляду Камоенса є уславлен­ня доблесті не тільки відважних португальців, а й тубільців, їхніх супротивників.

Наприкінці XVI ст. в іспанській літературі інтен­сивно розвивається драматургія. Жанр ренесансної драми почав формуватися ще в ранній період Від­родження. Першим іспанським драматургом вва­жається Хуан дель Енсіна (1469—1529). йому нале­жать еклоги світського і релігійного змісту на теми життя пастухів, більш зрілими творами, написаними під впливом італійської гуманістичної драми, є п'єси, в яких виразніше проявляються гуманістичні тенденції. Були в іспанській літературі і спроби насліду­вання античної драми, але плідних наслідків це не дало, і драма класицизму не утвердилася.

Важливе місце в іспанській драмі другої половини XVI ст. займає творчість Лопе де Руеда (1510— І 1565). Спочатку він був ремісником, а потім поки­нув це заняття і став мандрівним актором і драма­тургом, його спадщину становлять три комедії, на­писані на сюжети Плавта та італійських літера­турних взірців, і сім інтермедій, які називалися пасос (pasos). Це короткі прозові п'єси на сюжети з життя простолюду, в яких Руеда наслідував реаліс­тичні тенденції «Селестини» Рохаса, а також «Життя Ласарильйо з Тормеса». Значення творчості Руеди полягає в тому, що своїми невеликими веселими п'єсами з їх житейсь­ким демократичним змістом, живими персонажами, багатою народною мовою він зробив театр доступ­ним і цікавим для народного глядача і таким чином започаткував розвиток іспанського національного театру. Великий Лопе де Вега свого часу сказав: «Комедія починається від Руеди». Найвищим досягненням іспанської літератури Відродження була творчість Сервантеса і Лопе де Вега.

2. Мігель де Сервантес Сааведра (29.09. 1547, Алькала де Енарес — 23.04.1616, Мадрид)-іс­панський письменник.

Батько, дон Родріґо де Сервантес Сааведра, зубо­жілий ідальго, заробляв на прожиток лікарською практикою. Мати, донья Леонора, походила із занепалого аристократичного роду Кортінас. У сім'ї було четверо дітей: доньки Андреа і Мадалена, сини Міґель та Родріґо. У пошуках заробітку батько разом з сім'єю постійно переїжджав з одного міста до іншого. У 1551 р. Сервантеси оселилися у Вальядоліді, який тоді був столи­цею королівства. Жили бідно. Дон Родріґо забо­ргував лихвареві певну суму грошей і потрапив до в'язниці, а його майно конфіскували. У Валья­доліді 10-річний Сервантес почав здобувати освіту. Спершу навчався у колегії єзуїтів (1557—1561), а згодом, після того як родина переїхала у Мад­рид, у міській школі, де йому пощастило стати учнем гуманіста Х.Л. де Ойос. Шкільна освіта Сервантеса була початковою класичною. Він чудово опанував латину, вже в школі писав вірші цією мовою. Але бідність не дозволила продов­жити навчання. Довелося займатися самоосві­тою. Першим опублікованим у юності віршем Сервантеса була ода на смерть королеви (1569).

За протекцією свого вчителя X. Л. де Ойос Сервантес був прийнятий камерарієм до посла папи Пія V, монсеньйора Джуліо Аквавіва-і-Арагона. Навесні 1569 р. разом з Аквавівою Сервантес виру­шив у Рим. Італія справила на нього величезне враження. Маючи багато вільного часу для чи­тання і знайомства з містом, Сервантес грунтовно вивчив італійську культуру Відродження, захо­пився поезією, особливо вподобавши творчість Л. Аріосто. Але понад усе його вразила велична історія Риму з її злетами і падіннями, увічнени­ми у пам'ятках різних епох. У ту пору вічне мі­сто знову готувалося до навали, цього разу — турецької. Скрізь точилися розмови про вій­ськову доблесть стародавніх захисників Риму. Сервантес вирішив відмовитися від свого цивільного дозвілля — у 1570 р. він вступив у іспанський полк М. де Монкади, розташований в Італії, слу­жив на маленькому кораблі "Маркеза". Іспан­ське військо готувалося до вирішального двобою з турками. 7 жовтня 1571 р. у битві біля Лепанто Сервантес справді виявив оспівану поетами муж­ність. Хворий, страждаючи від лихоманки, він вступив у бій і хоробро бився, незважаючи на тяжкі рани. Лише після третього поранення Сервантес упав. Одна з ран призвела до паралічу лівої руки. До квітня 1572 р. Сервантес лікувався у шпиталі, розташованому в сицилійському місті Мессіна. Після одужання знову повернувся до військових лав. Брав участь у боях разом з полком Л. де Фі-героа. Служив на острові Корфу, у північній Африці, різних містах Італії. 20 вересня 1575 р. з братом Родріґо, котрий служив у тій самій ар­мії, на суденці "Сонце" повернувся на батьків­щину. При собі Сервантес мав рекомендаційні листи до короля Філіппа II, підписані полководцем, братом короля, доном Хуаном Австрійським, та віце-королем Неаполя герцогом де Сесою. Вже майже біля берегів Франції корабель, на якому плили брати де Сааведра, наздогнав шторм.

Суденце втратило управління, буря відкинула "Сонце" на південь, де його захопили алжирсь­кі корсари. Міґель та Родріґо потрапили у полон.

Бранцем Сервантес був п'ять років (1575—1580), виявивши неабияке прагнення до волі та муж­ність. Спочатку його тримав у неволі грек-потурнак Делі Мама, котрий злакомився на знай­дені у Сервантеса листи до високородних персон і, сподіваючись на багатий викуп, пильнував но­вого раба, як зіницю ока. Сервантес кілька разів ор­ганізовував втечу, намагаючись визволити яко­мога більше людей, і щоразу хтось із утікачів зраджував. Після однієї з втеч Делі Мама про­дав Сервантеса намісникові Алжиру Гасану Паші, якого вразила мужність однорукого. За жорстокість у поводженні з рабами паша заслужив прізвисько "Гасан-Що-Пахне-Кров'ю". Проте саме в бу­динку нового господаря Сервантес задумав і написав драму "Алжирські звичаї'", у якій правдиво відтворив страждання бранців.

Упродовж п'яти років родина і сестри Сервантеса збирали гроші, щоби викупити братів з неволі, і лише у 1580 р. з допомогою монахів-тринітаріїв їх звільнили. Проте, перш ніж отримати пра­во повернутися до Іспанії, Міґель повинен був спростувати звинувачення у відступництві від віри, яке висунув проти нього ченець-домініканець Бланко де Пас, котрий перебував у по­лоні разом із Сервантесом. Якось Б. де Пас зрадив своїх товаришів, повідомивши господареві про план однієї із втеч, організованих Сервантесом. Побоюючись справедливого покарання, ченець вдався до на­клепу, щоби відвести від себе підозру. Сервантесу до­велося ще на місяць залишитися в Алжирі і зби­рати підписи очевидців його вірності та муж­ності. Врешті потрібні свідчення були зібрані, і 24 вересня 1580 р. Сервантес вирушив до Іспанії.

П'ять років неволі справили значний вплив на письменника. Мужність, волелюбність, від­даність батьківщині, ненависть до зрадників, до користолюбства та рабства — всі ці якості, які Сервантес виплекав у своїй душі ще під час служби в іспанському флоті, тепер стали для нього ще вагомішими. Він відчував себе лицарем свого часу і мав на це незаперечне право. Алжирська тема назавжди увійшла в його творчість, як і тема самопожертви та подвигу. Армія і полон також навчили його бачити світ з позицій про­стої людини, розуміти її проблеми, сутність її буття.

Повернувшись на батьківщину, Сервантес діз­нався, що його вчителя гуманіста X. Л. де Ойос та полководця дона Хуана Австрійського вже не­має серед живих. Сподіватися на чиюсь допо­могу вже не випадало. Його батьки жили у страшенних злиднях. Брат Родріґо знову по­вернувся на військову службу. Сестра Мадалена стала черницею, прийнявши духовне ім'я Луїса де Белен. Отож і Міґель замислився над тим, як жити далі. Він звернувся до видавця Бласа де Роблеса з пропозицією опублікувати його п'єсу про Алжир. Проте видавець відмовився — сер­йозного театру в Іспанії тоді ще не існувало, і драму "Алжирські звичаї" ніхто б не поставив. Тоді Сервантес знову почав проситися на військову службу. У 1581 р. Іспанія саме воювала за при­єднання Португалії та її колоній, а також готу­валася до війни з Англією. Сервантес отримав поса­ду військового кур'єра, протягом деякого часу перебував при штабі герцога Альби в Томарі. Причини звільнення Сервантеса з військової служби остаточно з'ясувати не вдалося. Дослідники вва­жають, що вирішальним чинником була недо­статня платня. Сім'я Сервантеса надалі бідувала. Крім того, у нього з'явилася позашлюбна донька Ісавель де Сааведра.

У 1584 р. Сервантес одружився з 19-річною Кателіною де Саларас-Паласьйос, котра походила з містечка Есків'яс. Але цей шлюб майже не по­ліпшив матеріального становища Сервантеса. Він спро­бував заробляти літературною працею і в 1585 р. написав пасторальний роман "Ґалатея", віддаючи належне модному на той час жанрові. Втім, "Ґалатею" Сервантес так і не завер­шив, хоча й до самої смерті мріяв написати продовження цього роману. Іспанський учений М. Менендес-і-Пелайо у 1905 р. сказав про це так: "У Сервантеса була невгамовна душа романтика: ге­роїчно виявивши себе в дії, вона переорієнту­валася на створення художніх вартостей, пере­творилася на творчу енергію і заповзялася шу­кати у світі ідилій та уявних мандрів те, чого не знаходила в дійсності". Критика також відзна­чає близькість "Галатеї" до "Аркадії" Я. Саннадзаро та інших романів цього жанру. Але вже навіть у цьому творі Сервантес протиставляє світ лю­дей світові природи, у тексті "Галатеї" трапля­ються реалістичні епізоди — тобто письменник дещо змінює усталені норми жанру.

З 1587 р. Сервантес — комісар із закупівлі про­візії для "Непереможної Армади". У селах та містах поблизу Севільї він повинен вилучати у населення т. зв. "зайвину" продуктів харчуван­ня. Не бажаючи грабувати злидарів, Сервантес брав зайвину у церкви, яка погрожувала йому відлу­ченням. Крім того, він не раз поставав перед комісією з перевірки національної чистоти. Вза­галі, упродовж п'ятнадцяти років служби Сервантес кілька разів потрапляв до в'язниці за наклеп­ницькими звинуваченнями у приховуванні гро­шей, а також за нестягнення заборгованих не­доплат. Майже постійно перебуваючи в дорозі, Сервантес все ж продовжував писати.

У 1580—90-х рр. він писав і ставив у театрах свої драми. Дві п'єси цього періоду збереглися до наших днів: нова редакція "Алжирських зви­чаїв" і "Зруйнування Нумансії". Вони відіграли важливу роль у становленні іспанського класичного театру. Разом з драматургами X. Бермудесом, Кр. де Віруесом, Р. де Артьєдою, Л. де Архепсолою, X. де ла Куевою Сервантес створив "класицизаційний напрям у ренесансному театрі" (термін 3. Плавскіна), на фунті якого згодом могла постати драматур­гія Л. де Веґи, щоби надати іспанському теат­рові іншого розвитку.

У 1604 р. Сервантес з родиною оселився у Вальядоліді. На той час він був автором 20—30 п'єс і творцем багатьох розділів першої частини "Дон Кіхота", автором низки по­вчальних новел: деякі з них увійшли у роман, а решта — побачила світ окремим виданням у 1613 р.

Популярність роману Сервантеса серед сучасни­ків була величезною. Лише в 1605 р. побачили світ шість видань першої частини "Дон Кіхо­та". Але не бракувало й негативних відгуків. "Якось, — писав Сервантес у "Доповненні до "Пар­насу ", — коли я жив у Вальядоліді, на моє ім'я прийшов лист, причому за отримання кореспон­денції мені належало доплатити один реал... Так ось, відкрив я конверт, а там виявився нудний, нікчемний сонет, у якому автор лаяв "Дон Кі­хота". Відлуння критичних відгуків на перший том можна зауважити у другому томі роману. Сервантес згадує про прохання читачів зменшити не­зліченну кількість ударів дрючками, які сипа­лися на Дон Кіхота у першій частині, та обме­жити число вставних новел. Ці поради допома­гали письменникові у роботі над другою части­ною, яка хоча й не припинялася, проте посува­лася вельми повільно. Втім, на це були свої причини. Авторові доводилося одночасно пра­цювати над цілою низкою книг: "Повчальними новелами", "Подорожжю на Парнас", "Мандрами Персілеса та Сихізмунди", "Вісьмома комедіями та вісьмома інтермедіями". За новели Сервантес наперед отри­мав гроші від видавця Ф. де Роблеса, і ця праця була для нього найнагальнішою. Але, поза тим, у пролозі до "Повчальних новел" письменник повідомляв, що незабаром побачать світ "По­двиги Дон Кіхота і жарти Санчо Панси ".

Великим ударом для Сервантеса стала публікація у 1614 р. "Другого тому хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського". Автор назвався Алонсо Фернандесом де Авельянедою з Тордесільяса. Він нахабно знущався над Сервантеса, глузуючи з його віку, однорукості, життєвих негараздів, літера­турних смаків. Зберігши композиційні особли­вості першого тому, Авельянеда змінив образ героя. Його вчинками тепер керує не рицарсь­кий обов'язок, а віра і прагнення до збагачення. Герой став мізернішим.

Видаючи у 1615 р. другу частину роману, Сервантес полемізує з Авельянедою. Він дорікає йому за відхилення від першої частини, за змі­ну характеру героя. Але для історії літератури важливішим є те, що фальшивий "Кіхот" став для Сервантеса зразком-навпаки, підставою для глиб­шого акцентування у тексті гуманістичного нурту, що виявився цілковито незрозумілим для Авельянеди. Внаслідок цих змін роман набув виразного філософського характеру.

Через рік після публікації першого тому "Дон Кіхота", у 1606 р., Сервантес знову побував у в'яз­ниці. Поряд з його будинком у Вальядоліді за­гинув шляхтич, і всю родину Сервантеса заарештува­ли за підозрою у скоєнні цього вбивства. Крім того, й досі тривали суперечки з приводу фі­нансової звітності за той період, коли Сервантес був комісаром із закупівлі провіанту. Отож після звільнення з в'язниці письменник із сім'єю пе­реїхав у Мадрид. 17 квітня 1609 р. Сервантес всту­пив у Братство рабів найсвятішого причастя. У 1613 р. він став терціарієм Францисканського ордену, а перед смертю постригся у ченці. Ці роки були для письменника особливо тяжкими, тому-то він і потребував протекції. Незважаючи на всеєвропейську славу, яку принесли йому художні твори, письмен­ник і надалі жив у нестатках. Помирав Сервантес у злиднях у Мадріді. За два тижні до смерті він прийняв чернецький сан, напевне, для того, щоб забезпечити собі безкоштовний похорон. Могила Сервантеса не збереглась.

Творчість. Сервантес жив серед народу. З власного досвіду знав він долю солдата іспанської армії і страждан­ня раба, об'їздив свою країну, побував у багатьох її містах, бачив, як живуть селяни, ремісники, жеб­раки, бродяги, вслухався в їхню мову. Сервантес пізнав лихо народу, його мрії та прагнення, сприй­няв народну любов до життя і ненависть до гноб­лення. Це й зумовило демократичний характер твор­чості письменника, широту охоплення у його творах соціальної дійсності, безкомпромісне засудження гніту, рабства і брехні, пристрасну любов до свободи, патріотизм.

Творчий шлях Сервантеса сповнений напруже­них пошуків. Письменник звертався до всіх існуючих тоді в іспанській літературі жанрів, написав ліричні поезії, драматичні твори, пасторальний роман («Галатея», 1585), рицарський роман («Персилес і Сихізмунда», 1607), реалістичні новели і безсмертний роман «Дон Кіхот».

Значним внеском в іспанську літературу була драматургія Сервантеса. Не все з неї збереглося. До нашого часу дійшли віршові драми «Алжірські звичаї» і «Зруйнування Нумансії», збірка п'єс «Ві­сім комедій і вісім інтермедій нових, які ніколи не виставлялися», опублікована в 1615 р., та ще кілька п'єс, надрукованих без імені автора. Сам письмен­ник у передмові до збірки вказував, що він створив «двадцять чи тридцять комедій».

Драми написані відразу після повернення Сер­вантеса з Алжіра і відбивають його враження й пере­живання, пов'язані з перебуванням у неволі. Особ­ливо визначним твором є «Зруйнування Нумансії» — героїчна трагедія, написана на основі історичного факту — облоги старовинного іспанського міста Нумансії римськими військами Сціпіона Молодшого. В старовинних хроніках, працях латинських істори­ків, в іспанських романсах, які уважно перечитав Сервантес, розповідалося, що облога тривала багато років, а коли Сціпіон нарешті увійшов у місто, то знайшов його спустошеним і мертвим. Нумансійці все знищили, всі, як один, заподіяли собі смерть, щоб не стати бранцями Сціпіона. Найбільше уяву Сервантеса, який з власного досвіду знав неволю і непоборність протесту проти неї, вразило самозни­щення маси людей з ненависті до рабства. Це й визначило ідейно-художню інтерпретацію драматур­гом історичного факту в плані звеличення патріотиз­му, свободи й героїзму боротьби за неї.

Зміст трагедії в основному становить картина загибелі героїчного народу. Ціла серія окремих сцен передає неймовірні страждання нумансійців від голоду і хвороб, цілковиту безвихідність їхнього становища і водночас дивовижну внутрішню незлам­ність і пристрасну ненависть до рабства. Такі карти­ни і створюють образ народу, який є головним героєм трагедії. Сервантес вводить численні персонажі, кожний з них є визначеною особистістю, але всі вони настільки відчувають себе невіддільними від мас і пройняті спільною волею — не скоритися за­войовнику, що сприймаються як єдиний образ. Проголошенням слави героїч­ному народу і закінчується трагедія. Коли Сціпіон вступив у місто після загибелі нумансійців, він зас­тав там єдину живу людину — підлітка Віріата, який стояв на високій вежі. Римський полководець наді­ється мати хоча б одного бранця. Він обіцяє Віріату багатство і свободу, якщо юнак добровільно здасться. Але Віріат, проголосивши вірність рідному місту і рішенню нумансійців померти вільними і за­лишити завойовнику один тільки попіл, кидається з вежі. Сціпіон не може не визнати величі такої загибелі.

Завершує трагедію виступ алегоричного персо­нажа — Слави, яка виголошує хвалу нумансійцям і тим, для кого служитиме прикладом їхній героїзм і патріотизм. Крім Слави, в трагедії виступають ще й інші алегоричні персонажі: прекрасна Іспанія, дух річки Дуеро, Війна, Хвороба, Голод. Драматург вводить їх для підсилення узагальнень та ідейного звучання трагедії, чіткішого вираження проголошуваних у ній ідей. Хоч це і внесло умовність і надмірну риторич­ність в трагедію, вона загалом вражає величністю задуму і патетичною силою.

Зі «Зруйнуванням Нумансії» в іспанську драма­тургію увійшов новий жанр — національно-героїчна трагедія. Іспанський театр неодноразово відроджував «Зруйнування Нумансії» на сцені в моменти великих національних випробувань. На початку XIX ст. її ставили в обложеній військами Наполеона Сарагосі. Взимку 1937р. під час героїчної оборони Мадріда від фашистських армій трагедія йшла на сцені «Театру Сарсуели».

КомедіїСервантеса пройняті гуманістичним по­глядом на людину. За своїми темами і тональністю вони різні: в одних сильніше виражені романтичні мотиви, інші більш реалістичні. Сервантес допускав і поєднання в одній п'єсі високого і низького, дра­матизму й іронії. Сюжети драматург звичайно брав з романсів або італійських гуманістичних творів. Комедія «Алжірські в'язниці» була переробкою ран­ньої драми «Алжірські звичаї». Найкращою комедією реалістичного плану є «Педро де Урдамалес». Написана вона в дусі тра­дицій шахрайського роману, а сам образ Педро взятий з народних пісень і оповідок. П'єса не має розвинутої драматичної дії, вона складається з окремих епізодів, в яких головною дійовою особою є Педро — людина надзвичайно бадьора, дотепна й обдарована, здатна на різноманітні перетворення. Він виступає як наймит, жебрак, циган, студент, актор. Через цей образ і подається критика різних соціальних пороків і забобонів.

Високо ціняться інтермедії Сервантеса — живі гумористичні сцени, сюжети яких взято з повсяк­денної дійсності. Персонажі інтермедій — це селяни, ремісники, бідні, але пихаті ідальго, розпусні ченці, убогі студенти, злодії, шахраї, ревниві старики, ве­селі жінки, дурні чоловіки.

У 1615р. побачив світ збірник "Вісім коме­дій та вісім інтермедій нових, які ніколи не ви­ставлялися ". До нього увійшли твори, які Сервантес писав протягом останніх п'ятнадцяти років і вважав придатними радше для читання, аніж для сцени. Серед них зазвичай вирізняють комедію "Блаженний пройдисвіт", синтетичну за структурою. У ній поєд­нані елементи "комедії де сантос" та пікарескної повісті. Історію головного героя Луго дослідни­ки розглядають у контексті історії знаменитого Чапеллето з "Декамерону": Луго в картярсько­му азарті складає обітницю про те, що у випад­ку наступного програшу він усе покине і стане бандитом, натомість, коли йому поталанить ви­грати, то це буде свідченням його чернечого покликання. Луго виграє і виконує свою обіт­ницю, а після смерті його проголошують свя­тим. Автор сміється над демонстративною вірою та показною святістю, над дикою марновір­ністю людей. Ця тема згодом з'явиться в остан­ньому романі Сервантеса "Мандри Персілеса та Сихізмунди ", де вона лунатиме майже по-еразмівськи.

До Сервантеса інтермедія була веселою заставкою між драмами. Сервантес, не змінюючи фарсової при­роди жанру, збагачує його дещо серйознішою тематикою, порушуючи проблеми релігійності, шлюбу та розлучення, змальовує долі людей, котрі перебувають на суспільному дні. Тут ми бачимо селян, міщан, їхніх дружин, служниць, солдатів, дячків, студентів, цирульників. Сю­жети й образи нерідко запозичені з міського фо­льклору, деякі сюжети нагадують італійську но­велу, зокрема новелістику Дж. Боккаччо.

Велика заслуга Сервантеса — у створенні наці­ональної гуманістичної новели. В 1613 р. він опуб­лікував збірку «Повчальні новели». Сюжети новел оригінальні, майже всі побудова­ні на матеріалі іспанської дійсності. Письменник охоплює найрізноманітніші сторони національного життя в його контрастах і суперечностях. В живих, колоритних образах постає світ людей різних со­ціальних груп і занять: злодіїв, шахраїв, жебраків, циганів, куртизанок, солдатів, учених людей без посади, жебрущих студентів, городян, збіднілих ідальго, багатих і знатних кабальєро. Значна частина новел має гостросатиричний характер. У них викриваються різні пороки іспансь­кого суспільства того часу, особливо паразитизм, неробство, корисливість, моральний розклад. В ін­шій групі новел зображені люди з ідеальними риса­ми характеру, позбавлені корисливості, сповнені гідності, здатні протистояти злу, проявляти сильні й благородні почуття. Головна в таких новелах — любовна тема. Одним із кращих викривальних творів є новела і «Ліценціат Відрієра». В ній розповідається сумна історія обдарованого селянського юнака Томаса Родаха, який вирішив стати вченим. Сказавши собі, що «не святі горшки ліплять», він прийшов у Саламанку, щоб здобути вченість і славу. Завдяки винят­ковим здібностям і наполегливості, став студентом університету, успішно вивчав законодавство, гумані­тарні науки і здобув науковий ступінь ліценціата. Одна куртизанка, намагаючись «причарувати» Томаса, цілком поглинутого науками, напоїла його приворотним зіллям, від чого Томас захворів і збожеволів. Це було дивне божевілля: ліценціат зберіг розум, але уявив себе скляним і боявся розби­тися. Він нікому не дозволяв наближатися до себе і розмовляв тільки на відстані. Назвавшись Відрієрою, дивовижно одягнувшись, схожий на опудало, він блукав містом, звичайно супроводжуваний на­товпом. До нього зверталися з питаннями на різні теми, і він відповідав, вражаючи всіх глибиною й силою свого розуму. Один вельможа з Вальядоліда зацікавився незвичайним явищем і взяв безумця до себе. Відрієра говорив про пороки і викривлену поведінку багатьох людей: поетів, погонщиків мулів, матросів, невірних жінок, шахраюватих аптекарів, корисливих лікарів, невігласів-учених, жорстоких суддів, продажних поліцейських, улесли­вих придворних та ін. Загалом відповіді безумного ліценціата набувають значення критичного огляду протиприродного життя Іспанії, яка «робить своїми улюбленцями нахабних жебраків і губить людей скромних і гідних, відгодовує, як на забій, безсором­них блазнів і морить голодом людей розумних і совісних».Сміливі думки безумного Відрієри розважали натовп і прощалися йому. Коли ж він видужав і повернувся до своїх занять, його проникливий розум став нікому не потрібний. Щоб не померти з голоду, ліценціат найнявся солдатом і відправився у Фланд­рію.

Зображення безумного героя — розповсюджений у літературі Відродження прийом, який давав змогу відкрито говорити правду про нерозумний порядок речей у суспільстві.

Протиприродність існуючого суспільства підда­ється гострій критиці і в новелі «Рінконете і Кортадільйо», написаній у дусі шахрайського роману. Розпочинається вона розповіддю про двох підлітків-пікаро, Рінконі і Кортадо, які після низки шахрай­ських витівок і крадіжок потрапляють у Севілью, в злодійське «братство» на чолі з Моніподьйо. Зображення цього кубла злодіїв і злочинців і займає центральне місце в новелі. «Братство» Моніподьйо, визнане усіма, хоч і негласно, має свій статут, стро­гий розподіл обов'язків і свою мораль. Всі «брати» за певним порядком здійснюють злочини, зберігають видимість благочестя, особливо Моніподьйо, і на­діються потрапити до раю. Стара Піпота переховує кошик з украденою білизною і ставить свічку перед іконою — це дає їй тверде переконання, що вона неодмінно «взутою й одягненою відправиться на небо». Певну частину награбованого «братство» випла­чує на церкву, його «етика» не дозволяє грабувати родичів альгвасіла. Моніподьйо платить офіційним особам, які для нього «стараються». Наприклад, судовому писцеві перепадає за те, що «коли буває на те його добра воля, ніяка провина не визнається за злочин і за жодний злочин суворої кари не нале­жить». Статут вимагає «чесності» й ретельності у виконанні замовлень, які реєструються у спеціальній книзі. Послугами «братства» користуються пристойні й шановані в суспільстві люди. Кабальєро замовляє зробити чотирнадцять ран на лиці купця, дама — шість ударів горбатому кравцю, ще хтось — вимазати смолою будинок недруга і т. д. Таким чином викривається не тільки злочинний світ, а й усе суспільство, створюється враження загального розпаду його моральних основ.

У сатиричних новелах Сервантес не надає вели­кого значення інтризі, вона, як правило, зовсім проста. Всю увагу письменник зосереджує на ство­ренні яскравої, правдивої картини звичаїв і побуту, старанно виписує деталі, подає широкі описи. Характерним зразком новел, в яких життя зобра­жується в його ідеальних проявах, є авантюрно-романтична новела «Англійська іспанка», її героями є двоє благородних закоханих молодих людей, іспанка й англієць, які пройшли через тяжкі випро­бування, але зберегли свої почуття і досягли щастя. Світ, у якому живуть герої, не ідеалізований, а реальний, в ньому є і корисливість, і підступність, і злочини. Але все це не владне над героями. Вони сильні своєю духовною красою, постійністю почуттів, благородством вчинків. Таким зображенням перемо­ги ідеального над реальним Сервантес утверджував торжество гуманістичних ідеалів і виражав свою віру в людину.

"Повчальні новели" започаткували іспанську новелістику. З огляду на цю першість "Повчальним новелам" належить особливе місце в історії іспанської куль­тури. Загалом ця книга є синтетичною за своєю структурою: поряд з побутовою новелою автор подає пригодницьку, пікарескну або любовну; поряд з філософським узагальненням — сатира, гротеск, фантастика, буденні побутові сценки. Синтетичною є і структура кожної окремої но­вели, у якій тісно поєднуються різноманітні і протилежні компоненти. У книзі утверджують­ся ренесансні моральні цінності, гуманістичне уявлення про людину. Новела Сервантеса — гідна ланка у розвитку європейської новелістики, що містить і традиційні, і новаторські елементи. У новелі "Рінконете і Картадільйо" зобра­жене севільське злодійське братство з усіма особ­ливостями національної дійсності та мислення іспанського пікаро. Але Сервантес не дотримується норм жанру пікарески: співчутливо ставлячись до неповнолітніх героїв новели, які стали на зло­чинний шлях, автор аж ніяк не милується їх­ньою спритністю, а послідовно показує небез­печність цього шляху. І раптом несподівано змінює план зображення таким чином, що життя злодійської зграї виявляється символом життя іспанської держави, де також грабують і вбива­ють, але при цьому ревно моляться.

Найменша частка у літературній спадщині Сервантеса належить поезії, незважаючи на те, що по­етичні опуси входять до його романів та драм. Дві інтермедії написані віршами. Серед великих поетичних творів найвідомішими є "Послання до Матео Веласкеса "та "Подорож на Парнас". "Послання до Матео Веласкеса" — це ви­кладена терцинами урочиста розповідь про бит­ву поблизу Лепанто, алжирський полон, страж­дання християн у мусульманській неволі. "По­слання" закінчується зверненням до короля з проханням допомогти викупити бранців. "Подорож на Парнас", яку Сервантес доповнив "Додатком до "Парнасу", є переробкою поеми італійця Ч. Капоралі з тією ж назвою. Засобами алегорії відтворена літературна боротьба, Сервантес глузує над графоманством, переконує в необ­хідності для справжньої поезії захищати свої позиції. У "Додатку" автор подає власну оцінку поетів-сучасників, вирізняючи талант Л. де Веги, Т. де Моліни та Ф. Кеведо.

Задум останнього роману Сервантеса — "Мандри Персілеса та Сихізмунди" — виник у письмен­ника ще в 1590-х рр. Сервантес продовжив роботу над цим твором у 1610-х рр., а завершив свою працю у 1626 р., буквально на смертному одрі. За жанром це пригодницький роман, зразком для якого слугували "Ефіопіки" Геліодора. Дослідники зауважують, що на роман Сервантеса та­кож вплинула повість Ахілла Татія "Левкіппа і Клітофонт". Закони жанру передбачають роз­повідь про захопливі та небезпечні пригоди закоханих, хоч і розлучених з примхи долі, проте вірних одне одному. У фіналі вони обов'язково повинні поєднатися. Сервантес загалом дотримуєть­ся названих жанрових норм, але провідну роль у його романі відіграє воля людини до подо­лання життєвих негараздів. "Ми самі творимо свою долю", — каже головний герой твору. Сервантес значно розширює звичну для тогочасного при­годницького роману географію, яка досі пов'язу­валася здебільшого з країнами Африки та Сходу. Письменник розповідає про пригоди у північних краях, його роман навіть має підзаголовок "Пів­нічна повість", і це змушує його вдаватися до допоміжних джерел ("Історія північних народів" У. Магнуса, 1555), фантазувати, відтворюючи специфіку пейзажу та побуту. Цікава деталь біо­графії: для "Непереможної Армади", що воюва­ла з Англією, Сервантес свого часу вилучав провіант і тоді ж таки обмірковував задум роману про пригоди на теренах Альбіону — вочевидь, ко­ролівська політика була для нього зовсім чужою. У "Мандрах Персілеса та Сихізмунди" Сервантес над­звичайно доброзичливо змальовує невідомих йому мешканців цивілізованої півночі та їхній побут, виявляючи гуманістичну толерантність до людей, котрі живуть і мислять по-іншому. Коли дія роману переноситься у Португалію, Францію та Італію, описи стають реалістичні­шими, подробиці — детальнішими, зате з'яв­ляється критицизм. Іншого забарвлення набу­ває тут і воля до дії. Людині доводиться частіше перейматися внутрішньою боротьбою зі своїми психологічними та світоглядними настановами, з помилками та ілюзіями, аніж з перешкодами зовнішнього світу. У романі відтворені настрої героїчної молодості письменника — недарма ж він уважав "Мандри Персілеса та Сихізмунди" своїм улюбленим твором.

Останній роман Сервантеса побачив світ у 1617 р. — його видала вдова письменника. Того ж таки року "Мандри Персілеса та Сихізмунди" були ще кіль­ка разів перевидані.

Сервантес помер 23 квітня 1616 р. у Мадриді і був похований у монастирі на вулиці Кантарранас благодійним коштом Братства рабів найсвятішого причастя. У передмові до "Мандрів Персілеса та Сихізмунди" він писав: "Пробачте, радощі! Про­бачте, забави! Пробачте, веселі друзі! Я поми­раю з надією на швидку і радісну зустріч в іншо­му світі!"

Письменник помер, але мандри "Дон Кіхота" тривають. В. Багно у книзі "Дорогами "Дон Кіхота" подає приблизну динаміку поширення видань роману у світі: XVII ст. — понад 70 ви­дань; XVIII ст. — понад 150, XIX ст. — близько 600, а XX ст. перевершило останню цифру.

«Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина — 1605 p., друга—1615 р.). «Дон Кіхот» е природним завершенням прозових жанрів іспанської літератури попереднього часу. Викори­ставши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістично­го роману в світовій літературі.

І. Я. Франко: «Була це не тільки пародія рицарсько­го роману, не тільки перший і найвизначніший гумо­ристичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зобра­ження дійсного життя і дійсного народу, а поряд з ним і перший роман, в якому автор спробував глиб­ше зондувати характер свого героя, поруч із сміш­ними сторонами показати також і його симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та пози­тивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення. Одним словом, у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір...». У цій характери­стиці Івана Франка перелічено майже всі особли­вості «Дон Кіхота» як першого реалістичного роману нового часу.

Перша частина "Дон Кіхота" була заверше­на у Вальядоліді і вийшла друком у 1605 р. У романі багато автобіографічних подробиць. Містечко Есків'яс, батьківщина дружини пись­менника, розташоване у Ламанчі, дорогами якої Сервантесу довелося чимало попоїздити. Від родичів дружини він уперше почув розповідь про тако­го собі Алонсо Кіхано, котрий жив на початку XVI ст., був палким шанувальником рицарських романів і вважав щирою правдою всі рицарські легенди. В Есків'ясі жили священик Перо Перес, мориск Рікоте, родина Карраско, яких Сервантес згадує у романі. Є у творі також розповідь про Гасана Пашу, згадує тут Сервантес і про власні вза­ємини із літераторами-сучасниками, подає оцін­ку низки своїх творів. Але найбільше впадає в око схожість характеру та долі Алонсо Кіхано й самого автора. Про це згадують багато дослід­ників.

Ро­ман "Дон Кіхот"— синтетичний за своєю при­родою, у ньому органічно поєднуються усі ві­домі на той час літературні прозові жанри. Окрім елементів рицарського роману, у "Дон Кіхоті" є і пастораль, і любовно-пригодницька повість, і повчальна новела, і "крутійський" жанр, а та­кож виразно помітний вплив іспанської лірики та фольклору.

Особливості композиції. Перший виїзд Дон Кіхота за межі власного обійстя, перші п'ять розділів роману, критика вважає своєрідним "Протокіхотом", завершеною новелою про марнославний, божевільний, віль­ний від будь-яких ілюзій світ. Головне її завдан­ня — висміювання епігонських рицарських ро­манів.

Починаючи з 7-го розділу, від другого виїз­ду Дон Кіхота, і до кінця роману образ героя ускладнюється. Поряд з фантастичними візіями та навіженством з'являються мудрість і шляхетність. Автор спрямовує на героя подвійне освіт­лення. З двох точок зору показаний і світ: очи­ма ідеаліста й очима простолюдина Санчо Панси. Поряд з високим, щиро рицарським світо­баченням і словом — брутальні сценки з життя мешканців Ламанчі і вульгарність їхньої мови. На стику цих антиподів з'являється пародій­ність, у якій справжнє рицарство звільняється від епігонської літературщини і повертає собі ідеально високий сенс. Цьому відповідає і ком­позиція роману. Герой поступово вживається у вигаданий ним самим образ, його характер гартується низкою однотипних ситуацій — "аван­тюр", під час яких він попервах сліпо копіює епізоди з прочитаних книг. Але реальність, яка змушує його мислити не по-романному, пово­лі очищає розум героя від облуди. На зміну фальшивим вартостям приходять справжні. Комізм, яким просякнуті всі рівні структури пер­ших розділів, поступово поступається місцем роз­мірковуванню, філософському аналізові проб­леми добра і зла, неможливості втручання в за­кономірний плин усталеного життя, яким би не­досконалим воно не було, безперспективності недоладно реанімованого ідеалізму, незамінності у світі благодатної відважності мрійника та ви­сокого рицарства.

Широта і всебічне охоплення дійсності в «Дон Кіхоті», глибина його змісту зумовили й складність побудови твору, в якому переплітаються і чергують­ся різноманітні сюжетні плани. Характерним елемен­том сюжету є вставні новели. Це захоплюючі, роман­тичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєю поведінкою протистоять здорово­му розсуду і прозаїчності дійсності. В таких нове­лах повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загалом підсилює ренесансне зву­чання роману: герої вставних новел не тільки подібні до Дон Кіхота, а й значно відрізняються від нього. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути корисним людям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. Все це різкіше відтіняє образ головного героя.

Величезним здобутком письменника стало втілення у художній прозі образу героя, здатно­го створити у власній уяві цілий світ, навіть ба­чити його і жити у ньому. Саме віра у реаль­ність уявного світу і робить героя відважним, здатним дотримуватися єдності слова і діла. Зна­менно, що для сприйняття думок і подвигів Дон Кіхота більше, ніж інші, відкрите серце Санчо Панси, носія воістину народного розуміння правди життя.

Сюжет. Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти за­хоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частини твору визначається, що завдан­ня роману — підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму в «Дон Kіхоті» розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне за­хоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він у всьому наслідує ге­роя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, для захисту усіх скрив­джених і пригнічених. Озброївшись іржавими улам­ками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалю­гідній шкапі, якій дав звучне ім'я — Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською. Реальний світ Дон Кіхот сприймає в дусі фанта­зій та вигадок рицарського роману. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиська­ми, вітряки в його уяві — це велетні, брудні постоялі двори — розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміхо­винні, а й шкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, котрих він звіль­нив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрее, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість». Потерпівши поразку в поєдинку з рицарем Біло­го Місяця (переодягненим бакалавром Карраско), на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі. Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарських романів.

Засудження рицарського роману містяться і в численних міркуваннях самого автора «Дон Кіхо­та». Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захоплення описом історій, обурюють автора і мовна витіюватість у рицарському романі. Наводячи при­клади беззмістовних, заплутаних мовних зворотів з рицарських книжок, Сервантес запевняє, що «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього воскрес, не розплутав би їх і не зрозумів».

Сервантес відмовився від традиційних сюжетів тогочасної повістевої прози, готових фабул, легендарних та казкових персонажів і поклав початок новому типу сюжетики. Звернення до безпосереднього зображен­ня дійсності відкривало широкий простір уяві автора, вело до освоєння літературою нових сторін реально­го світу, недоступних творам, побудованим на ле­генді чи міфі.

Система образів. В «Дон Кіхоті» правдиво зображено іспанську соціальну дійсність XVI—початку XVII ст., тобто періоду глибокої кризи, зумовленої полі­тикою іспанського абсолютизму. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають по Іспанії епохи Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й комедіан­тами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і лакеями, відставними солдатами й каторжниками. В романі 669 персо­нажів— здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і постоялих дворів. Уперше широким потоком в роман влилося народне життя, постала цілісна картина суспільства, зображена в дусі засудження перешкод, що стоять на шляху до торжества ідеалів людяності й справедливості.

На цьому фоні національного життя височать дві постаті: бідного ідальго, що уявив себе мандрів­ним рицарем, захисником скривджених та пригніче­них, та убогого селянина, котрий погодився стати його зброєносцем. Це новаторські образи, які знаме­нували зародження нового методу правдивого зоб­раження людини і реального світу. Дон Кіхот і Санчо Панса — це і широкі узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю: вони — «особи конкрет­ні й типові» (В. Г. Бєлінський).

Особливо багатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжного рицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, «майно якого станов­лять фамільний спис, древній щит, худа шкапа і хорт», і мислитель-гуманіст, який про­голошує і відстоює високі ідеї. Велике місце в романі займають судження й промови Дон Кіхота, в яких проявляються його енциклопедичні знання, високий інтелект і розуміння життя. Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі рицарського ідеалу. «Я доблесний Дон Кіхот Ламанчський, заступник ображених і гноблених...» (ч. І, гл. 4); «Мій образ дій полягає в тому, що я мандрую по світу, виправляючи кривду і заступаю­чись за скривджених» (ч. І, гл. 19); «Я... дав клятву захищати скривджених і утискуваних властьімущими» (ч. І, гл. 22).

Ідеал рицаря, як його розуміє герой твору, дуже близький до ренесансного ідеалу всебіч­но розвиненої людини. У розмові з ідальго доном Дієго Дон Кіхот відзначає, що рицар має бути люди­ною всесторонніх знань і його наука повинна вклю­чати «в себе всі або майже всі науки», а щодо етики, то «йому треба бути чистим у помислах, благо­пристойним у словах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у праці, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником істини, хоч би це коштувало йому життя» (ч. II, гл. 18).

Ідейні переконання Дон Кіхота є системою гума­ністичних думок. Каторжників він звільняє з таких міркувань: «Перетворювати на рабів тих, кого господь і природа створили вільними, здається мені вкрай жорстоким» (ч. І, гл. 22). Цінність людини, за поняттями Дон Кіхота, визначається зовсім не становою приналежністю: «Не думайте, сеньйоре, що під черню я розумію тільки людей простих, людей низького звання,— всякий неук, чи то сеньйор, чи князь, може і повинен бути зарахований до черні» (ч. II, гл. 16). Покинувши замок герцога, Дон Кіхот проголошує слова, які виражають одну з провідних гуманістичних ідей усієї творчості Сер­вантеса: «Воля, Санчо, є одна з найдорожчих щед­рот, які небо виливає на людей, з нею не можуть зрівнятися ніякі скарби: ні ті, що криються в надрах землі, ні ті, що заховані на дні морському. Заради волі, так само, як і заради честі, можна і треба ризикувати життям і, навпаки, неволя є найбільше з усіх нещасть, які тільки можуть скоїтися з людиною» (ч. II, гл. 58).

На гуманістичних ідеалах грунтуються і ті мудрі поради, або заповіді, що Дон Кіхот дає Санчо Пансі, коли той стає губернатором Баратарії. «Пам'ятай, Санчо: коли ти ступиш на шлях добро­чесності і старатимешся робити добрі справи, то тобі не доведеться заздрити справам князів і сеньйо­рів, бо кров успадковується, а доброчесність набувається, і вона має цінність самостійну, на відміну від крові, яка такої цінності не має». «Нехай сльози бідняка викличуть у тобі при однаково сильному почутті справедливості більше співчуття, ніж скарби багача». Дон Кіхот навчає Санчо, що законність повинна цілковито основуватись на розкритті істини: «Ні в якому разі не керуйся законом особистої сваволі: цей закон надто поширений серед неуків, які видають себе за розумників». «Всіляко старайся виявити істину, хоч би що тобі обіцяв чи підносив багач і хоч би як благав чи ридав бідняк» (ч. II гл. 42).

Усі ці поняття Дон Кіхота несумісні з реальною дійсністю, вона суперечить ідеалам мандрівного ри­царя, і він сам це добре усвідомлює. В знаменитій промові перед козопасами про золотий вік Дон Кіхот розмірковує про ті далекі «блаженні часи», коли люди «не знали двох слів: твоє і моє», коли всюди панували дружба, спокій і злагода, простота і чисто­та звичаїв, і протиставляє цьому золотому віку той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої сваво­лі. Для захисту скривджених, стверджує Дон Кіхот, і створене мандрівне рицарство. Тому він не тільки кидається із списом на вітряки і відвойовує у ци­рульника мідний таз, уявивши його шоломом чарів­ника Мамбріна, а й заступається за Андреса, проти­діє беззаконню при дворі герцога, на весіллі Камачо захищає бідняка Басіліо і допомагає закоханим. На знущання й образи при дворі герцога він відпо­відає з великою гідністю і свідомістю цінності свого напряму думок і своїх вчинків: я знехтував житейськими благами, але не честю. Я заступався за принижених, випрямляв кривду, карав зухвальство, перемагав велетнів і топтав чу­довиська. ...Я прагну до благих цілей, а саме: всім робити добро і нікому не робити зла. Судіть же тепер, ваші вельможності, високородні герцог і герцогиня, чи можна обзивати дурнем того, хто так думає, так чинить і так говорить» (ч. І, гл. 32). Такий Дон Кіхот — мудрий бе­зумець і постать героїчна. Сам бідняк, він вражає безкорисливістю і щедрістю; кволий і немічний, він подає приклад безстрашнос­ті й героїзму. Герой Сервантеса є втіленням нездо­ланної віри й невичерпної енергії, негаснучого енту­зіазму і стійкості. «Чаклуни можуть прирікати мене на невдачі, але зломити мою впертість і мужність вони не владні»,— говорить сам Дон Кіхот.

Своїми людськими достоїнствами і своїми ідеа­лами Дон Кіхот стоїть вище жорстокої дійсності. Такий герой близький самому Сервантесу і відбиває багато з його власних переконань. Водночас героїзм його героя недоречний, вся його самовідданість і го­товність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у своїх наївних спробах жити згідно з своїми ідеалами в світі, де панує ворожа їм мораль. За силкування нерозсудливого героя переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицар­ського роману, письменник безжалісно, до кінця висміює і засуджує його. Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність тих засобів, за допомо­гою яких він намагається втілити свій ідеал.

В образі Дон Кіхота органічно поєдналися ге­роїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетики Сервантеса-реаліста у зображенні людського харак­теру.

Сервантес надав величезного узагальнення обра­зу Дон Кіхота і виповнив його загальнолюдським змістом. Певні риси, п

Читайте також:

1. I. Органи і системи, що забезпечують функцію виділення
2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
3. А. Це наявність в однієї людини кількох ліній клітин з різним набором хромосом.
4. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
5. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
6. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.
7. Аксіоми. Теореми. Ознаки.
8. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
9. Активний характер соціальної політики.
10. Актуальність проблеми професійної етики соціальної роботи
11. Американська модель соціальної відповідальності
12. Аналіз і оцінка рівня соціальної відповідальності бізнесу

Переглядів: 1730