Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ЛЕКЦІЯ 15 ЗАРОДЖЕННЯ ІСТОРИЧНО-УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ, НАЯВНІСТЬ У НІЙ ОЗНАК МІЖНАРОДНОГО ВПЛИВУ. ПОЄДНАННЯ ІСТОРИЧНОГО І СУЧАСНОГО.

Лекція 15. Література Іспанії

Призначення й використання брандмауера.

Брандмауер - це система або комбінація систем, що дозволяють розділити мережу на дві або більше частин і реалізувати набір правил, що визначають умови проходження пакетів з однієї частини в іншу (см рис.1).Як правило, ця межа проводиться між локальною мережею підприємства і INTERNET, хоча її можна провести і всередині локальної мережі підприємства. Брандмауер таким чином пропускає через себе весь трафік. Для кожного проходить пакету брандмауер приймає рішення пропускати його або відкинути. Для того щоб брандмауер міг приймати ці рішення, йому необхідно визначити набір правил.

Як правило, в операційну систему, під управлінням якої працює брандмауер вносяться зміни, мета яких - підвищення захисту самого брандмауера. Ці зміни зачіпають як ядро ОС, так і відповідні файли конфігурації. На самому брандмауері не дозволяється мати рахунків користувачів (а значить і потенційних дірок), тільки рахунок адміністратора. Деякі брандмауери працюють тільки в режимі одного користувача. Багато брандмауерів мають систему перевірки цілісності програмних кодів. При цьому контрольні суми програмних кодів зберігаються в захищеному місці і порівнюються при старті програми, щоб уникнути підміни програмного забезпечення.

Всі брандмауери можна розділити на три типи:

пакетні фільтри (packet filter)

сервера прикладного рівня (application gateways)

сервера рівня з'єднання (circuit gateways)

Всі типи можуть одночасно зустрітися в одному брандмауері.

М.Сервантес «Нумасія», «Повчальні новели», «Мандри Персилеса і Сихізмунди», «Дон Кіхот»

1. Література Відродження в Іспанії і Португалії, тісно пов'язаній своєю культурою з Іспанією і підвладній їй з 1581 по 1640 рік, розвивалася в складних і своєрідних суспільно-політичних умовах. Від самого початку формування іспанського королівства в країні існували обставини, що сприяли обмеженню королівської влади. Передовсім країна була роздріблена, у ході реконкісти складалися й утверджувалися народні закони і звичаї, посилювалася могутність дворянства, і це послаблювало владу короля. Обмежували королівську владу і міста, які відігравали велику роль у боротьбі з маврами, мали незалежність і значні права. Особливо розвинутими були торговельні міста на узбережжі Іспанії, оскільки вони підтримували тісні зв'язки з Італією.

Спроби посилення королівської влади у XV ст. викликали опір аристократії, який в середині XV ст. виливається у повстання проти короля Хуана II і його фаворитів, а згодом проти короля Енріке IV. Серйозним кроком на шляху до централізації країни було об'єднання в другій половині XV ст. Кастілії і Арагона внаслідок шлюбу Ізабелли Кастільської і принца Арагона Фердінанда (1469). На початку XVI ст. рішучу спробу централізувати країну і замінити феодальну монархію абсолютною здійснив Карл І. Спочатку він повів наступ на кортеси, що викликало численні повстання, а в 1520 р.— війну Священної ліги — об'єднання повсталих кастільських міст. Королівській владі за допомогою дворянства вдалося розгромити повстання міст і скасувати їхні старовинні вільності, обмежити муніципальні привілеї. Міста втратили вплив у кортесах, розвиток їхній різко загальмувався. В Іспанії остаточно утвердилася королівська влада. Духівництво, що становило третю складову частину кортесів, відразу приєдналося до абсолютистської влади, і церква завдяки інквізиції «перетворилася в зовсім незламне знаряддя абсолютизму».

Ліквідація королівською владою древніх вільностей збігалася зі зростанням зовнішньої могутності Іспанії, яка згодом стала першою колоніальною державою, найбільш впливовою країною Європи. Проте справжньої державної єдності іспанський абсолютизм не здійснив і не міг надійно забезпечити могутність країни. Ні пограбування колоній, ні потік золота з Америки монархія не зуміла використати для розвитку національної економіки, яка неухильно занепадала. Іспанія стала батьківщиною єзуїтів, країною найжорстокішої інквізиції, найповнішим на той час втіленням католицької реакції. Хиткість основ іспанської монархії проявилася уже в кінці XVI ст. Саме в цей час біля берегів Англії було розгромлено іспанський флот «Непереможну Армаду» (1588), вибороли свою свободу Нідерланди, припинився потік золота з Америки. Національна економіка до того часу була вже зруйнована, народ зубожів, посилилася реакція. Іспанія втратила свою могутність. Такі соціально-історичні процеси і визначали характер розвитку гуманізму в Іспанії і особливості літератури.

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює в Іспанії кінець XIV— перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу. Це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження.

У XV ст. Іспанія була тісно пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Наприкінці XV ст. іспанська література вступила в період Відродження. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них основувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» — на використанні античності. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі. Раннє Відродження в Іспанії припадає на кінець XV— першу половину XVI ст., зріле і пізнє Відродження охоплює другу половину XVI— перші десятиліття XVII ст.

Література раннього Відродження. Формування гуманістичних ідей у ранній період відбувалося під значним впливом італійської культури і філософських ідей античності. Значна роль у гуманістичному русі належала університетам. Саме в університетському середовищі розвинувся іспанський «еразмізм» — вільнодумний рух, позначений сильним впливом творів Еразма Роттердамського. Іспанські «еразмісти» зневажливо ставились до католицьких догм, проявляли великий інтерес до релігійних і соціальних питань.

З розповідних жанрів раннього періоду передовсім розвинувся ренесансно-рицарський роман. Для творів цього жанру властиві риси середньовічного авантюрно-героїчного рицарського роману і певною мірою він виповнюється гуманістичним змістом. В Іспанії були створені численні рицарські романи, але найвизначніший з них перший роман — «Амадис Гальський», написаний Гарсі Ордоньєсом де Монтальво і надрукований у 1508 р. Масове захоплення рицарським романом завдавало чималої шкоди країні, бо відвертало увагу населення від реальності, притупляло відчуття дійсного становища, що склалося на той час, адже в творі здебільшого панувала атмосфера вигадки й нестримної фантазії, які протистояли реальній дійсності. Тому гуманісти згодом гостро виступили проти цих творів, особливо нищівного удару завдав їм своєю сатирою Сервантес. Проте популярність рицарського роману згасла лише з крахом самої авантюристичної політики іспанського абсолютизму.

Наприкінці раннього періоду Відродження виник інший різновид розповідного жанру, названий шахрайським, або пікарескним (ісп. рісаго — шахрай) романом, який протягом наступних ста років залишався одним із провідних жанрів в іспанській літературі, його поява також була зумовлена тими процесами, що відбувалися в суспільному житті країни. Зубожіння, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до праці, моральний розклад і почуття безнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели до виникнення маси авантюрників, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення — пікаро. Доля цих людей не могла не привернути уваги письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зрештою досягає певного матеріального благополуччя. Історія розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой. Першим шахрайським романом був твір «Життя Ласарильйо з Тормеса», опублікований у 1554 p., а написаний значно раніше, можливо ще в 20-ті роки. Імені автора встановити не вдалось. За формою твір «Життя Ласарильйо з Тормеса»— це автобіографія пікаро, розказана ним уже в час надійного достатку. Складається ця розповідь з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарильйо і формуванні його свідомості. З дитячих років Ласаро зазнав злиднів і жив в атмосфері шахрайства, його батько, мірошник, «пускав кров мішкам» — крав зерно у млині; після смерті батька вітчим, мавр Сеїд, крав овес і шахраював, будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру», ніхто більше не приносив хліб, м'ясо і дрова, і мати віддала Ласаро у поводирі професійному жебраку-сліпому. Сліпий був надзвичайно хитрим і великою пройдою, йому були «відомі тисячі засобів і прийомів виманювати гроші». З самого початку служби він навчав Ласаро, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». Будучи «найскупішою і найжадібнішою людиною на світі», жебрак морив Ласарильйо голодом і знущався з нього. З цієї першої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не ґавити, бо я сирота і повинен уміти постояти за себе».

Покинувши сліпця, Ласарильйо поступив на службу до попа з Македи, людини неймовірно скупої, жорстокої та ще й лицемірної. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав», бо одержував втричі менше їжі, ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним, хвалячись своєю стриманістю в їжі, хоч Ласаро сам бачив, що «на поминках він жер на чужий рахунок, як вовк».

Третьою школою Ласарильйо була служба у дворянина в Толедо. Дворянин не бив його, але й їсти не давав зовсім, бо не мав ніяких засобів до життя і сам постійно голодував. Ласарильйо був добрим до свого пана, «бачачи, що з нього нічого взяти», жебрачив і годував його об'їдками, які подавали жалісливі люди. Правда, йому не подобалась пихатість дворянина, але й це він прощав, думаючи, що «напевне, у дворян такий звичай — задирати ніс, коли в кишені вітер свистить».

Дворянин був нероба, працювати йому не дозволяла честь. Він мріяв про службу у знатної персони, вважаючи, що «видряпатися з нужди можна тільки улаштувавшись до людей знатних». Він проявляв готовність бути улесливим, у всьому догоджати своєму покровителю, брехати, коли потрібно, тобто робити все те, що суперечить поняттям честі. Слухаючи свого пана і роздумуючи над його життям, Ласарильйо доходить висновку, що честь приносить тільки шкоду: «...Як багато таких, як він, розсіяно по світу, і через цю гидоту, яка називається честю». Це відкриття вже назавжди звільнило Ласарильйо від обов'язку честі.

Наступною школою була служба у гультяя-ченця, лютого ворога монастирської служби і монастирської їжі; після цього — у продавця папських грамот, безсоромного й спритного торгівця й лицеміра, великого майстра обдурювати народ, вигадуючи найбезчесніші засоби збувати свій товар. З таким багажем знань Ласарильйо став цілком досвідченим пікаро, здатним протидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального благополуччя. Він знайшов засіб накопичити грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. Одягнувшись, «як належить порядній людині», Ласарильйо найнявся на службу до альгвасила, а після цього з милості знатних панів зрештою досяг постійної «коронної» служби міського глашатая в Толедо, його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила достаток, який ще більше зріс, коли настоятель храму одружив його з своєю коханкою-служницею. Настоятель обдаровував Ласарильйо зерном і м'ясом, пригощав обідами, повчав не звертати уваги на поговір про легковажність дружини, а пильнувати тільки власну користь. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласарильйо, і всі троє жили в мирі та злагоді, а Ласарильйо, як сам хвалиться, «благоденствував і був на вершині житейського благополуччя». Досяг він його ціною втрати особистої честі і гідності. Роман був засуджений інквізицією і в 1559 р. внесений до списку заборонених книг.

Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством, осміяння пихатості дворянства та ін. Саме в романах про пригоди пікаро вироблялася традиція реалістичного зображення іспанської дійсності. Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різних європейських країнах у XVII—XVIII ст. Окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX ст.

Література зрілого і пізнього Відродження Найвищого розвитку іспанська література досягла в другій половині XVI—на початку XVII ст. Цей час знаменувався розквітом багатьох жанрів: поеми, драми, роману, лірики.Помітним явищем став пасторальний роман. У ньому зображалося ідилічне життя пастухів на лоні природи. В образах пастухів і пастушок виступали не люди з народу, а представники аристократичного світу, здатні на піднесені та витончені почуття. Виникли такі романи на грунті розчарування тогочасною дійсністю, їй і протиставлявся утопічний світ пасторалі. Найвизначнішим іспанським пасторальним романом був твір Хорхе де Монтемайора «Діана» (1559).

Провідне місце в іспанській літературі другої половини XVI ст. належить поезії. В ній поряд із лірикою розвивається і новий жанр — епічна поема ренесансного характеру, в якій зображувались відкриття й завоювання нових країн, славились героїка подвигів, мужність відважних мореплавців та шукачів пригод. Найяскравішим твором цього жанру була велика епопея «Араукана» Алонсо де Ерсільї (1533—1594). В основі сюжету поеми лежать події війни, яку вела Іспанія проти союзу індійських племен Арауко в Чілі і в якій сам поет брав участь.

Видатним зразком епопеї Відродження є «Лузіади» (1572) португальського поета Луїса ді Камоенса (1525—1580). Обставини змусили його стати солдатом і відправитись у Марокко, де у битві з маврами він втратив око. Камоенс повернувся у Ліссабон та пробув там недовго. За дуель з одним придворним його засудили до каторги, але потім вирок замінили засланням в Індію. Камоенс багато років прожив удалині від батьківщини, зазнав різноманітних пригод. Там він і написав велику поему, в якій оспівав плавання Васко да Гами в Індію (1497—1498). Зміст поеми, яка складається з 10 пісень, багатий і різноманітний. Даниною античній епічній традиції було введення в сюжет твору олімпійських богів, які втручаються в земні справи: Венера і Марс допомагають мандрівникам, Вакх намагається їх погубити. Головне ж у поемі — захоплююча розповідь про подорож португальців на чолі з Васко да Гамою повз африканські береги до Індії, про цікаві пригоди й повернення мандрівників на батьківщину. Уся поема пройнята новим гуманістичним світосприйняттям. Воно проявляється в пристрасній любові до батьківщини, в непримиренному ставленні до соціального зла, в посиленому інтересі до світу й людини, у звеличенні мужності й витривалості людини перед лицем незгод і небезпек, в усвідомленні цінності людської доблесті, незрівнянно вагомішої, за переконанням автора, ніж усі придворні почесті й лукаві похвали. Характерним

для гуманістичного світогляду Камоенса є уславлення доблесті не тільки відважних португальців, а й тубільців, їхніх супротивників.

Наприкінці XVI ст. в іспанській літературі інтенсивно розвивається драматургія. Жанр ренесансної драми почав формуватися ще в ранній період Відродження. Першим іспанським драматургом вважається Хуан дель Енсіна (1469—1529). йому належать еклоги світського і релігійного змісту на теми життя пастухів, більш зрілими творами, написаними під впливом італійської гуманістичної драми, є п'єси, в яких виразніше проявляються гуманістичні тенденції. Були в іспанській літературі і спроби наслідування античної драми, але плідних наслідків це не дало, і драма класицизму не утвердилася.

Важливе місце в іспанській драмі другої половини XVI ст. займає творчість Лопе де Руеда (1510— І 1565). Спочатку він був ремісником, а потім покинув це заняття і став мандрівним актором і драматургом, його спадщину становлять три комедії, написані на сюжети Плавта та італійських літературних взірців, і сім інтермедій, які називалися пасос (pasos). Це короткі прозові п'єси на сюжети з життя простолюду, в яких Руеда наслідував реалістичні тенденції «Селестини» Рохаса, а також «Життя Ласарильйо з Тормеса». Значення творчості Руеди полягає в тому, що своїми невеликими веселими п'єсами з їх житейським демократичним змістом, живими персонажами, багатою народною мовою він зробив театр доступним і цікавим для народного глядача і таким чином започаткував розвиток іспанського національного театру. Великий Лопе де Вега свого часу сказав: «Комедія починається від Руеди». Найвищим досягненням іспанської літератури Відродження була творчість Сервантеса і Лопе де Вега.

2. Мігель де Сервантес Сааведра (29.09. 1547, Алькала де Енарес — 23.04.1616, Мадрид)-іспанський письменник.

Батько, дон Родріґо де Сервантес Сааведра, зубожілий ідальго, заробляв на прожиток лікарською практикою. Мати, донья Леонора, походила із занепалого аристократичного роду Кортінас. У сім'ї було четверо дітей: доньки Андреа і Мадалена, сини Міґель та Родріґо. У пошуках заробітку батько разом з сім'єю постійно переїжджав з одного міста до іншого. У 1551 р. Сервантеси оселилися у Вальядоліді, який тоді був столицею королівства. Жили бідно. Дон Родріґо заборгував лихвареві певну суму грошей і потрапив до в'язниці, а його майно конфіскували. У Вальядоліді 10-річний Сервантес почав здобувати освіту. Спершу навчався у колегії єзуїтів (1557—1561), а згодом, після того як родина переїхала у Мадрид, у міській школі, де йому пощастило стати учнем гуманіста Х.Л. де Ойос. Шкільна освіта Сервантеса була початковою класичною. Він чудово опанував латину, вже в школі писав вірші цією мовою. Але бідність не дозволила продовжити навчання. Довелося займатися самоосвітою. Першим опублікованим у юності віршем Сервантеса була ода на смерть королеви (1569).

За протекцією свого вчителя X. Л. де Ойос Сервантес був прийнятий камерарієм до посла папи Пія V, монсеньйора Джуліо Аквавіва-і-Арагона. Навесні 1569 р. разом з Аквавівою Сервантес вирушив у Рим. Італія справила на нього величезне враження. Маючи багато вільного часу для читання і знайомства з містом, Сервантес грунтовно вивчив італійську культуру Відродження, захопився поезією, особливо вподобавши творчість Л. Аріосто. Але понад усе його вразила велична історія Риму з її злетами і падіннями, увічненими у пам'ятках різних епох. У ту пору вічне місто знову готувалося до навали, цього разу — турецької. Скрізь точилися розмови про військову доблесть стародавніх захисників Риму. Сервантес вирішив відмовитися від свого цивільного дозвілля — у 1570 р. він вступив у іспанський полк М. де Монкади, розташований в Італії, служив на маленькому кораблі "Маркеза". Іспанське військо готувалося до вирішального двобою з турками. 7 жовтня 1571 р. у битві біля Лепанто Сервантес справді виявив оспівану поетами мужність. Хворий, страждаючи від лихоманки, він вступив у бій і хоробро бився, незважаючи на тяжкі рани. Лише після третього поранення Сервантес упав. Одна з ран призвела до паралічу лівої руки. До квітня 1572 р. Сервантес лікувався у шпиталі, розташованому в сицилійському місті Мессіна. Після одужання знову повернувся до військових лав. Брав участь у боях разом з полком Л. де Фі-героа. Служив на острові Корфу, у північній Африці, різних містах Італії. 20 вересня 1575 р. з братом Родріґо, котрий служив у тій самій армії, на суденці "Сонце" повернувся на батьківщину. При собі Сервантес мав рекомендаційні листи до короля Філіппа II, підписані полководцем, братом короля, доном Хуаном Австрійським, та віце-королем Неаполя герцогом де Сесою. Вже майже біля берегів Франції корабель, на якому плили брати де Сааведра, наздогнав шторм.

Суденце втратило управління, буря відкинула "Сонце" на південь, де його захопили алжирські корсари. Міґель та Родріґо потрапили у полон.

Бранцем Сервантес був п'ять років (1575—1580), виявивши неабияке прагнення до волі та мужність. Спочатку його тримав у неволі грек-потурнак Делі Мама, котрий злакомився на знайдені у Сервантеса листи до високородних персон і, сподіваючись на багатий викуп, пильнував нового раба, як зіницю ока. Сервантес кілька разів організовував втечу, намагаючись визволити якомога більше людей, і щоразу хтось із утікачів зраджував. Після однієї з втеч Делі Мама продав Сервантеса намісникові Алжиру Гасану Паші, якого вразила мужність однорукого. За жорстокість у поводженні з рабами паша заслужив прізвисько "Гасан-Що-Пахне-Кров'ю". Проте саме в будинку нового господаря Сервантес задумав і написав драму "Алжирські звичаї'", у якій правдиво відтворив страждання бранців.

Упродовж п'яти років родина і сестри Сервантеса збирали гроші, щоби викупити братів з неволі, і лише у 1580 р. з допомогою монахів-тринітаріїв їх звільнили. Проте, перш ніж отримати право повернутися до Іспанії, Міґель повинен був спростувати звинувачення у відступництві від віри, яке висунув проти нього ченець-домініканець Бланко де Пас, котрий перебував у полоні разом із Сервантесом. Якось Б. де Пас зрадив своїх товаришів, повідомивши господареві про план однієї із втеч, організованих Сервантесом. Побоюючись справедливого покарання, ченець вдався до наклепу, щоби відвести від себе підозру. Сервантесу довелося ще на місяць залишитися в Алжирі і збирати підписи очевидців його вірності та мужності. Врешті потрібні свідчення були зібрані, і 24 вересня 1580 р. Сервантес вирушив до Іспанії.

П'ять років неволі справили значний вплив на письменника. Мужність, волелюбність, відданість батьківщині, ненависть до зрадників, до користолюбства та рабства — всі ці якості, які Сервантес виплекав у своїй душі ще під час служби в іспанському флоті, тепер стали для нього ще вагомішими. Він відчував себе лицарем свого часу і мав на це незаперечне право. Алжирська тема назавжди увійшла в його творчість, як і тема самопожертви та подвигу. Армія і полон також навчили його бачити світ з позицій простої людини, розуміти її проблеми, сутність її буття.

Повернувшись на батьківщину, Сервантес дізнався, що його вчителя гуманіста X. Л. де Ойос та полководця дона Хуана Австрійського вже немає серед живих. Сподіватися на чиюсь допомогу вже не випадало. Його батьки жили у страшенних злиднях. Брат Родріґо знову повернувся на військову службу. Сестра Мадалена стала черницею, прийнявши духовне ім'я Луїса де Белен. Отож і Міґель замислився над тим, як жити далі. Він звернувся до видавця Бласа де Роблеса з пропозицією опублікувати його п'єсу про Алжир. Проте видавець відмовився — серйозного театру в Іспанії тоді ще не існувало, і драму "Алжирські звичаї" ніхто б не поставив. Тоді Сервантес знову почав проситися на військову службу. У 1581 р. Іспанія саме воювала за приєднання Португалії та її колоній, а також готувалася до війни з Англією. Сервантес отримав посаду військового кур'єра, протягом деякого часу перебував при штабі герцога Альби в Томарі. Причини звільнення Сервантеса з військової служби остаточно з'ясувати не вдалося. Дослідники вважають, що вирішальним чинником була недостатня платня. Сім'я Сервантеса надалі бідувала. Крім того, у нього з'явилася позашлюбна донька Ісавель де Сааведра.

У 1584 р. Сервантес одружився з 19-річною Кателіною де Саларас-Паласьйос, котра походила з містечка Есків'яс. Але цей шлюб майже не поліпшив матеріального становища Сервантеса. Він спробував заробляти літературною працею і в 1585 р. написав пасторальний роман "Ґалатея", віддаючи належне модному на той час жанрові. Втім, "Ґалатею" Сервантес так і не завершив, хоча й до самої смерті мріяв написати продовження цього роману. Іспанський учений М. Менендес-і-Пелайо у 1905 р. сказав про це так: "У Сервантеса була невгамовна душа романтика: героїчно виявивши себе в дії, вона переорієнтувалася на створення художніх вартостей, перетворилася на творчу енергію і заповзялася шукати у світі ідилій та уявних мандрів те, чого не знаходила в дійсності". Критика також відзначає близькість "Галатеї" до "Аркадії" Я. Саннадзаро та інших романів цього жанру. Але вже навіть у цьому творі Сервантес протиставляє світ людей світові природи, у тексті "Галатеї" трапляються реалістичні епізоди — тобто письменник дещо змінює усталені норми жанру.

З 1587 р. Сервантес — комісар із закупівлі провізії для "Непереможної Армади". У селах та містах поблизу Севільї він повинен вилучати у населення т. зв. "зайвину" продуктів харчування. Не бажаючи грабувати злидарів, Сервантес брав зайвину у церкви, яка погрожувала йому відлученням. Крім того, він не раз поставав перед комісією з перевірки національної чистоти. Взагалі, упродовж п'ятнадцяти років служби Сервантес кілька разів потрапляв до в'язниці за наклепницькими звинуваченнями у приховуванні грошей, а також за нестягнення заборгованих недоплат. Майже постійно перебуваючи в дорозі, Сервантес все ж продовжував писати.

У 1580—90-х рр. він писав і ставив у театрах свої драми. Дві п'єси цього періоду збереглися до наших днів: нова редакція "Алжирських звичаїв" і "Зруйнування Нумансії". Вони відіграли важливу роль у становленні іспанського класичного театру. Разом з драматургами X. Бермудесом, Кр. де Віруесом, Р. де Артьєдою, Л. де Архепсолою, X. де ла Куевою Сервантес створив "класицизаційний напрям у ренесансному театрі" (термін 3. Плавскіна), на фунті якого згодом могла постати драматургія Л. де Веґи, щоби надати іспанському театрові іншого розвитку.

У 1604 р. Сервантес з родиною оселився у Вальядоліді. На той час він був автором 20—30 п'єс і творцем багатьох розділів першої частини "Дон Кіхота", автором низки повчальних новел: деякі з них увійшли у роман, а решта — побачила світ окремим виданням у 1613 р.

Популярність роману Сервантеса серед сучасників була величезною. Лише в 1605 р. побачили світ шість видань першої частини "Дон Кіхота". Але не бракувало й негативних відгуків. "Якось, — писав Сервантес у "Доповненні до "Парнасу ", — коли я жив у Вальядоліді, на моє ім'я прийшов лист, причому за отримання кореспонденції мені належало доплатити один реал... Так ось, відкрив я конверт, а там виявився нудний, нікчемний сонет, у якому автор лаяв "Дон Кіхота". Відлуння критичних відгуків на перший том можна зауважити у другому томі роману. Сервантес згадує про прохання читачів зменшити незліченну кількість ударів дрючками, які сипалися на Дон Кіхота у першій частині, та обмежити число вставних новел. Ці поради допомагали письменникові у роботі над другою частиною, яка хоча й не припинялася, проте посувалася вельми повільно. Втім, на це були свої причини. Авторові доводилося одночасно працювати над цілою низкою книг: "Повчальними новелами", "Подорожжю на Парнас", "Мандрами Персілеса та Сихізмунди", "Вісьмома комедіями та вісьмома інтермедіями". За новели Сервантес наперед отримав гроші від видавця Ф. де Роблеса, і ця праця була для нього найнагальнішою. Але, поза тим, у пролозі до "Повчальних новел" письменник повідомляв, що незабаром побачать світ "Подвиги Дон Кіхота і жарти Санчо Панси ".

Великим ударом для Сервантеса стала публікація у 1614 р. "Другого тому хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського". Автор назвався Алонсо Фернандесом де Авельянедою з Тордесільяса. Він нахабно знущався над Сервантеса, глузуючи з його віку, однорукості, життєвих негараздів, літературних смаків. Зберігши композиційні особливості першого тому, Авельянеда змінив образ героя. Його вчинками тепер керує не рицарський обов'язок, а віра і прагнення до збагачення. Герой став мізернішим.

Видаючи у 1615 р. другу частину роману, Сервантес полемізує з Авельянедою. Він дорікає йому за відхилення від першої частини, за зміну характеру героя. Але для історії літератури важливішим є те, що фальшивий "Кіхот" став для Сервантеса зразком-навпаки, підставою для глибшого акцентування у тексті гуманістичного нурту, що виявився цілковито незрозумілим для Авельянеди. Внаслідок цих змін роман набув виразного філософського характеру.

Через рік після публікації першого тому "Дон Кіхота", у 1606 р., Сервантес знову побував у в'язниці. Поряд з його будинком у Вальядоліді загинув шляхтич, і всю родину Сервантеса заарештували за підозрою у скоєнні цього вбивства. Крім того, й досі тривали суперечки з приводу фінансової звітності за той період, коли Сервантес був комісаром із закупівлі провіанту. Отож після звільнення з в'язниці письменник із сім'єю переїхав у Мадрид. 17 квітня 1609 р. Сервантес вступив у Братство рабів найсвятішого причастя. У 1613 р. він став терціарієм Францисканського ордену, а перед смертю постригся у ченці. Ці роки були для письменника особливо тяжкими, тому-то він і потребував протекції. Незважаючи на всеєвропейську славу, яку принесли йому художні твори, письменник і надалі жив у нестатках. Помирав Сервантес у злиднях у Мадріді. За два тижні до смерті він прийняв чернецький сан, напевне, для того, щоб забезпечити собі безкоштовний похорон. Могила Сервантеса не збереглась.

Творчість. Сервантес жив серед народу. З власного досвіду знав він долю солдата іспанської армії і страждання раба, об'їздив свою країну, побував у багатьох її містах, бачив, як живуть селяни, ремісники, жебраки, бродяги, вслухався в їхню мову. Сервантес пізнав лихо народу, його мрії та прагнення, сприйняв народну любов до життя і ненависть до гноблення. Це й зумовило демократичний характер творчості письменника, широту охоплення у його творах соціальної дійсності, безкомпромісне засудження гніту, рабства і брехні, пристрасну любов до свободи, патріотизм.

Творчий шлях Сервантеса сповнений напружених пошуків. Письменник звертався до всіх існуючих тоді в іспанській літературі жанрів, написав ліричні поезії, драматичні твори, пасторальний роман («Галатея», 1585), рицарський роман («Персилес і Сихізмунда», 1607), реалістичні новели і безсмертний роман «Дон Кіхот».

Значним внеском в іспанську літературу була драматургія Сервантеса. Не все з неї збереглося. До нашого часу дійшли віршові драми «Алжірські звичаї» і «Зруйнування Нумансії», збірка п'єс «Вісім комедій і вісім інтермедій нових, які ніколи не виставлялися», опублікована в 1615 р., та ще кілька п'єс, надрукованих без імені автора. Сам письменник у передмові до збірки вказував, що він створив «двадцять чи тридцять комедій».

Драми написані відразу після повернення Сервантеса з Алжіра і відбивають його враження й переживання, пов'язані з перебуванням у неволі. Особливо визначним твором є «Зруйнування Нумансії» — героїчна трагедія, написана на основі історичного факту — облоги старовинного іспанського міста Нумансії римськими військами Сціпіона Молодшого. В старовинних хроніках, працях латинських істориків, в іспанських романсах, які уважно перечитав Сервантес, розповідалося, що облога тривала багато років, а коли Сціпіон нарешті увійшов у місто, то знайшов його спустошеним і мертвим. Нумансійці все знищили, всі, як один, заподіяли собі смерть, щоб не стати бранцями Сціпіона. Найбільше уяву Сервантеса, який з власного досвіду знав неволю і непоборність протесту проти неї, вразило самознищення маси людей з ненависті до рабства. Це й визначило ідейно-художню інтерпретацію драматургом історичного факту в плані звеличення патріотизму, свободи й героїзму боротьби за неї.

Зміст трагедії в основному становить картина загибелі героїчного народу. Ціла серія окремих сцен передає неймовірні страждання нумансійців від голоду і хвороб, цілковиту безвихідність їхнього становища і водночас дивовижну внутрішню незламність і пристрасну ненависть до рабства. Такі картини і створюють образ народу, який є головним героєм трагедії. Сервантес вводить численні персонажі, кожний з них є визначеною особистістю, але всі вони настільки відчувають себе невіддільними від мас і пройняті спільною волею — не скоритися завойовнику, що сприймаються як єдиний образ. Проголошенням слави героїчному народу і закінчується трагедія. Коли Сціпіон вступив у місто після загибелі нумансійців, він застав там єдину живу людину — підлітка Віріата, який стояв на високій вежі. Римський полководець надіється мати хоча б одного бранця. Він обіцяє Віріату багатство і свободу, якщо юнак добровільно здасться. Але Віріат, проголосивши вірність рідному місту і рішенню нумансійців померти вільними і залишити завойовнику один тільки попіл, кидається з вежі. Сціпіон не може не визнати величі такої загибелі.

Завершує трагедію виступ алегоричного персонажа — Слави, яка виголошує хвалу нумансійцям і тим, для кого служитиме прикладом їхній героїзм і патріотизм. Крім Слави, в трагедії виступають ще й інші алегоричні персонажі: прекрасна Іспанія, дух річки Дуеро, Війна, Хвороба, Голод. Драматург вводить їх для підсилення узагальнень та ідейного звучання трагедії, чіткішого вираження проголошуваних у ній ідей. Хоч це і внесло умовність і надмірну риторичність в трагедію, вона загалом вражає величністю задуму і патетичною силою.

Зі «Зруйнуванням Нумансії» в іспанську драматургію увійшов новий жанр — національно-героїчна трагедія. Іспанський театр неодноразово відроджував «Зруйнування Нумансії» на сцені в моменти великих національних випробувань. На початку XIX ст. її ставили в обложеній військами Наполеона Сарагосі. Взимку 1937р. під час героїчної оборони Мадріда від фашистських армій трагедія йшла на сцені «Театру Сарсуели».

КомедіїСервантеса пройняті гуманістичним поглядом на людину. За своїми темами і тональністю вони різні: в одних сильніше виражені романтичні мотиви, інші більш реалістичні. Сервантес допускав і поєднання в одній п'єсі високого і низького, драматизму й іронії. Сюжети драматург звичайно брав з романсів або італійських гуманістичних творів. Комедія «Алжірські в'язниці» була переробкою ранньої драми «Алжірські звичаї». Найкращою комедією реалістичного плану є «Педро де Урдамалес». Написана вона в дусі традицій шахрайського роману, а сам образ Педро взятий з народних пісень і оповідок. П'єса не має розвинутої драматичної дії, вона складається з окремих епізодів, в яких головною дійовою особою є Педро — людина надзвичайно бадьора, дотепна й обдарована, здатна на різноманітні перетворення. Він виступає як наймит, жебрак, циган, студент, актор. Через цей образ і подається критика різних соціальних пороків і забобонів.

Високо ціняться інтермедії Сервантеса — живі гумористичні сцени, сюжети яких взято з повсякденної дійсності. Персонажі інтермедій — це селяни, ремісники, бідні, але пихаті ідальго, розпусні ченці, убогі студенти, злодії, шахраї, ревниві старики, веселі жінки, дурні чоловіки.

У 1615р. побачив світ збірник "Вісім комедій та вісім інтермедій нових, які ніколи не виставлялися ". До нього увійшли твори, які Сервантес писав протягом останніх п'ятнадцяти років і вважав придатними радше для читання, аніж для сцени. Серед них зазвичай вирізняють комедію "Блаженний пройдисвіт", синтетичну за структурою. У ній поєднані елементи "комедії де сантос" та пікарескної повісті. Історію головного героя Луго дослідники розглядають у контексті історії знаменитого Чапеллето з "Декамерону": Луго в картярському азарті складає обітницю про те, що у випадку наступного програшу він усе покине і стане бандитом, натомість, коли йому поталанить виграти, то це буде свідченням його чернечого покликання. Луго виграє і виконує свою обітницю, а після смерті його проголошують святим. Автор сміється над демонстративною вірою та показною святістю, над дикою марновірністю людей. Ця тема згодом з'явиться в останньому романі Сервантеса "Мандри Персілеса та Сихізмунди ", де вона лунатиме майже по-еразмівськи.

До Сервантеса інтермедія була веселою заставкою між драмами. Сервантес, не змінюючи фарсової природи жанру, збагачує його дещо серйознішою тематикою, порушуючи проблеми релігійності, шлюбу та розлучення, змальовує долі людей, котрі перебувають на суспільному дні. Тут ми бачимо селян, міщан, їхніх дружин, служниць, солдатів, дячків, студентів, цирульників. Сюжети й образи нерідко запозичені з міського фольклору, деякі сюжети нагадують італійську новелу, зокрема новелістику Дж. Боккаччо.

Велика заслуга Сервантеса — у створенні національної гуманістичної новели. В 1613 р. він опублікував збірку «Повчальні новели». Сюжети новел оригінальні, майже всі побудовані на матеріалі іспанської дійсності. Письменник охоплює найрізноманітніші сторони національного життя в його контрастах і суперечностях. В живих, колоритних образах постає світ людей різних соціальних груп і занять: злодіїв, шахраїв, жебраків, циганів, куртизанок, солдатів, учених людей без посади, жебрущих студентів, городян, збіднілих ідальго, багатих і знатних кабальєро. Значна частина новел має гостросатиричний характер. У них викриваються різні пороки іспанського суспільства того часу, особливо паразитизм, неробство, корисливість, моральний розклад. В іншій групі новел зображені люди з ідеальними рисами характеру, позбавлені корисливості, сповнені гідності, здатні протистояти злу, проявляти сильні й благородні почуття. Головна в таких новелах — любовна тема. Одним із кращих викривальних творів є новела і «Ліценціат Відрієра». В ній розповідається сумна історія обдарованого селянського юнака Томаса Родаха, який вирішив стати вченим. Сказавши собі, що «не святі горшки ліплять», він прийшов у Саламанку, щоб здобути вченість і славу. Завдяки винятковим здібностям і наполегливості, став студентом університету, успішно вивчав законодавство, гуманітарні науки і здобув науковий ступінь ліценціата. Одна куртизанка, намагаючись «причарувати» Томаса, цілком поглинутого науками, напоїла його приворотним зіллям, від чого Томас захворів і збожеволів. Це було дивне божевілля: ліценціат зберіг розум, але уявив себе скляним і боявся розбитися. Він нікому не дозволяв наближатися до себе і розмовляв тільки на відстані. Назвавшись Відрієрою, дивовижно одягнувшись, схожий на опудало, він блукав містом, звичайно супроводжуваний натовпом. До нього зверталися з питаннями на різні теми, і він відповідав, вражаючи всіх глибиною й силою свого розуму. Один вельможа з Вальядоліда зацікавився незвичайним явищем і взяв безумця до себе. Відрієра говорив про пороки і викривлену поведінку багатьох людей: поетів, погонщиків мулів, матросів, невірних жінок, шахраюватих аптекарів, корисливих лікарів, невігласів-учених, жорстоких суддів, продажних поліцейських, улесливих придворних та ін. Загалом відповіді безумного ліценціата набувають значення критичного огляду протиприродного життя Іспанії, яка «робить своїми улюбленцями нахабних жебраків і губить людей скромних і гідних, відгодовує, як на забій, безсоромних блазнів і морить голодом людей розумних і совісних».Сміливі думки безумного Відрієри розважали натовп і прощалися йому. Коли ж він видужав і повернувся до своїх занять, його проникливий розум став нікому не потрібний. Щоб не померти з голоду, ліценціат найнявся солдатом і відправився у Фландрію.

Зображення безумного героя — розповсюджений у літературі Відродження прийом, який давав змогу відкрито говорити правду про нерозумний порядок речей у суспільстві.

Протиприродність існуючого суспільства піддається гострій критиці і в новелі «Рінконете і Кортадільйо», написаній у дусі шахрайського роману. Розпочинається вона розповіддю про двох підлітків-пікаро, Рінконі і Кортадо, які після низки шахрайських витівок і крадіжок потрапляють у Севілью, в злодійське «братство» на чолі з Моніподьйо. Зображення цього кубла злодіїв і злочинців і займає центральне місце в новелі. «Братство» Моніподьйо, визнане усіма, хоч і негласно, має свій статут, строгий розподіл обов'язків і свою мораль. Всі «брати» за певним порядком здійснюють злочини, зберігають видимість благочестя, особливо Моніподьйо, і надіються потрапити до раю. Стара Піпота переховує кошик з украденою білизною і ставить свічку перед іконою — це дає їй тверде переконання, що вона неодмінно «взутою й одягненою відправиться на небо». Певну частину награбованого «братство» виплачує на церкву, його «етика» не дозволяє грабувати родичів альгвасіла. Моніподьйо платить офіційним особам, які для нього «стараються». Наприклад, судовому писцеві перепадає за те, що «коли буває на те його добра воля, ніяка провина не визнається за злочин і за жодний злочин суворої кари не належить». Статут вимагає «чесності» й ретельності у виконанні замовлень, які реєструються у спеціальній книзі. Послугами «братства» користуються пристойні й шановані в суспільстві люди. Кабальєро замовляє зробити чотирнадцять ран на лиці купця, дама — шість ударів горбатому кравцю, ще хтось — вимазати смолою будинок недруга і т. д. Таким чином викривається не тільки злочинний світ, а й усе суспільство, створюється враження загального розпаду його моральних основ.

У сатиричних новелах Сервантес не надає великого значення інтризі, вона, як правило, зовсім проста. Всю увагу письменник зосереджує на створенні яскравої, правдивої картини звичаїв і побуту, старанно виписує деталі, подає широкі описи. Характерним зразком новел, в яких життя зображується в його ідеальних проявах, є авантюрно-романтична новела «Англійська іспанка», її героями є двоє благородних закоханих молодих людей, іспанка й англієць, які пройшли через тяжкі випробування, але зберегли свої почуття і досягли щастя. Світ, у якому живуть герої, не ідеалізований, а реальний, в ньому є і корисливість, і підступність, і злочини. Але все це не владне над героями. Вони сильні своєю духовною красою, постійністю почуттів, благородством вчинків. Таким зображенням перемоги ідеального над реальним Сервантес утверджував торжество гуманістичних ідеалів і виражав свою віру в людину.

"Повчальні новели" започаткували іспанську новелістику. З огляду на цю першість "Повчальним новелам" належить особливе місце в історії іспанської культури. Загалом ця книга є синтетичною за своєю структурою: поряд з побутовою новелою автор подає пригодницьку, пікарескну або любовну; поряд з філософським узагальненням — сатира, гротеск, фантастика, буденні побутові сценки. Синтетичною є і структура кожної окремої новели, у якій тісно поєднуються різноманітні і протилежні компоненти. У книзі утверджуються ренесансні моральні цінності, гуманістичне уявлення про людину. Новела Сервантеса — гідна ланка у розвитку європейської новелістики, що містить і традиційні, і новаторські елементи. У новелі "Рінконете і Картадільйо" зображене севільське злодійське братство з усіма особливостями національної дійсності та мислення іспанського пікаро. Але Сервантес не дотримується норм жанру пікарески: співчутливо ставлячись до неповнолітніх героїв новели, які стали на злочинний шлях, автор аж ніяк не милується їхньою спритністю, а послідовно показує небезпечність цього шляху. І раптом несподівано змінює план зображення таким чином, що життя злодійської зграї виявляється символом життя іспанської держави, де також грабують і вбивають, але при цьому ревно моляться.

Найменша частка у літературній спадщині Сервантеса належить поезії, незважаючи на те, що поетичні опуси входять до його романів та драм. Дві інтермедії написані віршами. Серед великих поетичних творів найвідомішими є "Послання до Матео Веласкеса "та "Подорож на Парнас". "Послання до Матео Веласкеса" — це викладена терцинами урочиста розповідь про битву поблизу Лепанто, алжирський полон, страждання християн у мусульманській неволі. "Послання" закінчується зверненням до короля з проханням допомогти викупити бранців. "Подорож на Парнас", яку Сервантес доповнив "Додатком до "Парнасу", є переробкою поеми італійця Ч. Капоралі з тією ж назвою. Засобами алегорії відтворена літературна боротьба, Сервантес глузує над графоманством, переконує в необхідності для справжньої поезії захищати свої позиції. У "Додатку" автор подає власну оцінку поетів-сучасників, вирізняючи талант Л. де Веги, Т. де Моліни та Ф. Кеведо.

Задум останнього роману Сервантеса — "Мандри Персілеса та Сихізмунди" — виник у письменника ще в 1590-х рр. Сервантес продовжив роботу над цим твором у 1610-х рр., а завершив свою працю у 1626 р., буквально на смертному одрі. За жанром це пригодницький роман, зразком для якого слугували "Ефіопіки" Геліодора. Дослідники зауважують, що на роман Сервантеса також вплинула повість Ахілла Татія "Левкіппа і Клітофонт". Закони жанру передбачають розповідь про захопливі та небезпечні пригоди закоханих, хоч і розлучених з примхи долі, проте вірних одне одному. У фіналі вони обов'язково повинні поєднатися. Сервантес загалом дотримується названих жанрових норм, але провідну роль у його романі відіграє воля людини до подолання життєвих негараздів. "Ми самі творимо свою долю", — каже головний герой твору. Сервантес значно розширює звичну для тогочасного пригодницького роману географію, яка досі пов'язувалася здебільшого з країнами Африки та Сходу. Письменник розповідає про пригоди у північних краях, його роман навіть має підзаголовок "Північна повість", і це змушує його вдаватися до допоміжних джерел ("Історія північних народів" У. Магнуса, 1555), фантазувати, відтворюючи специфіку пейзажу та побуту. Цікава деталь біографії: для "Непереможної Армади", що воювала з Англією, Сервантес свого часу вилучав провіант і тоді ж таки обмірковував задум роману про пригоди на теренах Альбіону — вочевидь, королівська політика була для нього зовсім чужою. У "Мандрах Персілеса та Сихізмунди" Сервантес надзвичайно доброзичливо змальовує невідомих йому мешканців цивілізованої півночі та їхній побут, виявляючи гуманістичну толерантність до людей, котрі живуть і мислять по-іншому. Коли дія роману переноситься у Португалію, Францію та Італію, описи стають реалістичнішими, подробиці — детальнішими, зате з'являється критицизм. Іншого забарвлення набуває тут і воля до дії. Людині доводиться частіше перейматися внутрішньою боротьбою зі своїми психологічними та світоглядними настановами, з помилками та ілюзіями, аніж з перешкодами зовнішнього світу. У романі відтворені настрої героїчної молодості письменника — недарма ж він уважав "Мандри Персілеса та Сихізмунди" своїм улюбленим твором.

Останній роман Сервантеса побачив світ у 1617 р. — його видала вдова письменника. Того ж таки року "Мандри Персілеса та Сихізмунди" були ще кілька разів перевидані.

Сервантес помер 23 квітня 1616 р. у Мадриді і був похований у монастирі на вулиці Кантарранас благодійним коштом Братства рабів найсвятішого причастя. У передмові до "Мандрів Персілеса та Сихізмунди" він писав: "Пробачте, радощі! Пробачте, забави! Пробачте, веселі друзі! Я помираю з надією на швидку і радісну зустріч в іншому світі!"

Письменник помер, але мандри "Дон Кіхота" тривають. В. Багно у книзі "Дорогами "Дон Кіхота" подає приблизну динаміку поширення видань роману у світі: XVII ст. — понад 70 видань; XVIII ст. — понад 150, XIX ст. — близько 600, а XX ст. перевершило останню цифру.

«Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина — 1605 p., друга—1615 р.). «Дон Кіхот» е природним завершенням прозових жанрів іспанської літератури попереднього часу. Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі.

І. Я. Франко: «Була це не тільки пародія рицарського роману, не тільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу, а поряд з ним і перший роман, в якому автор спробував глибше зондувати характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати також і його симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення. Одним словом, у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір...». У цій характеристиці Івана Франка перелічено майже всі особливості «Дон Кіхота» як першого реалістичного роману нового часу.

Перша частина "Дон Кіхота" була завершена у Вальядоліді і вийшла друком у 1605 р. У романі багато автобіографічних подробиць. Містечко Есків'яс, батьківщина дружини письменника, розташоване у Ламанчі, дорогами якої Сервантесу довелося чимало попоїздити. Від родичів дружини він уперше почув розповідь про такого собі Алонсо Кіхано, котрий жив на початку XVI ст., був палким шанувальником рицарських романів і вважав щирою правдою всі рицарські легенди. В Есків'ясі жили священик Перо Перес, мориск Рікоте, родина Карраско, яких Сервантес згадує у романі. Є у творі також розповідь про Гасана Пашу, згадує тут Сервантес і про власні взаємини із літераторами-сучасниками, подає оцінку низки своїх творів. Але найбільше впадає в око схожість характеру та долі Алонсо Кіхано й самого автора. Про це згадують багато дослідників.

Роман "Дон Кіхот"— синтетичний за своєю природою, у ньому органічно поєднуються усі відомі на той час літературні прозові жанри. Окрім елементів рицарського роману, у "Дон Кіхоті" є і пастораль, і любовно-пригодницька повість, і повчальна новела, і "крутійський" жанр, а також виразно помітний вплив іспанської лірики та фольклору.

Особливості композиції. Перший виїзд Дон Кіхота за межі власного обійстя, перші п'ять розділів роману, критика вважає своєрідним "Протокіхотом", завершеною новелою про марнославний, божевільний, вільний від будь-яких ілюзій світ. Головне її завдання — висміювання епігонських рицарських романів.

Починаючи з 7-го розділу, від другого виїзду Дон Кіхота, і до кінця роману образ героя ускладнюється. Поряд з фантастичними візіями та навіженством з'являються мудрість і шляхетність. Автор спрямовує на героя подвійне освітлення. З двох точок зору показаний і світ: очима ідеаліста й очима простолюдина Санчо Панси. Поряд з високим, щиро рицарським світобаченням і словом — брутальні сценки з життя мешканців Ламанчі і вульгарність їхньої мови. На стику цих антиподів з'являється пародійність, у якій справжнє рицарство звільняється від епігонської літературщини і повертає собі ідеально високий сенс. Цьому відповідає і композиція роману. Герой поступово вживається у вигаданий ним самим образ, його характер гартується низкою однотипних ситуацій — "авантюр", під час яких він попервах сліпо копіює епізоди з прочитаних книг. Але реальність, яка змушує його мислити не по-романному, поволі очищає розум героя від облуди. На зміну фальшивим вартостям приходять справжні. Комізм, яким просякнуті всі рівні структури перших розділів, поступово поступається місцем розмірковуванню, філософському аналізові проблеми добра і зла, неможливості втручання в закономірний плин усталеного життя, яким би недосконалим воно не було, безперспективності недоладно реанімованого ідеалізму, незамінності у світі благодатної відважності мрійника та високого рицарства.

Широта і всебічне охоплення дійсності в «Дон Кіхоті», глибина його змісту зумовили й складність побудови твору, в якому переплітаються і чергуються різноманітні сюжетні плани. Характерним елементом сюжету є вставні новели. Це захоплюючі, романтичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєю поведінкою протистоять здоровому розсуду і прозаїчності дійсності. В таких новелах повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загалом підсилює ренесансне звучання роману: герої вставних новел не тільки подібні до Дон Кіхота, а й значно відрізняються від нього. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути корисним людям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. Все це різкіше відтіняє образ головного героя.

Величезним здобутком письменника стало втілення у художній прозі образу героя, здатного створити у власній уяві цілий світ, навіть бачити його і жити у ньому. Саме віра у реальність уявного світу і робить героя відважним, здатним дотримуватися єдності слова і діла. Знаменно, що для сприйняття думок і подвигів Дон Кіхота більше, ніж інші, відкрите серце Санчо Панси, носія воістину народного розуміння правди життя.

Сюжет. Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частини твору визначається, що завдання роману — підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму в «Дон Kіхоті» розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він у всьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, для захисту усіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім'я — Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською. Реальний світ Дон Кіхот сприймає в дусі фантазій та вигадок рицарського роману. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві — це велетні, брудні постоялі двори — розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, котрих він звільнив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрее, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість». Потерпівши поразку в поєдинку з рицарем Білого Місяця (переодягненим бакалавром Карраско), на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі. Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарських романів.

Засудження рицарського роману містяться і в численних міркуваннях самого автора «Дон Кіхота». Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захоплення описом історій, обурюють автора і мовна витіюватість у рицарському романі. Наводячи приклади беззмістовних, заплутаних мовних зворотів з рицарських книжок, Сервантес запевняє, що «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього воскрес, не розплутав би їх і не зрозумів».

Сервантес відмовився від традиційних сюжетів тогочасної повістевої прози, готових фабул, легендарних та казкових персонажів і поклав початок новому типу сюжетики. Звернення до безпосереднього зображення дійсності відкривало широкий простір уяві автора, вело до освоєння літературою нових сторін реального світу, недоступних творам, побудованим на легенді чи міфі.

Система образів. В «Дон Кіхоті» правдиво зображено іспанську соціальну дійсність XVI—початку XVII ст., тобто періоду глибокої кризи, зумовленої політикою іспанського абсолютизму. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають по Іспанії епохи Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й комедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і лакеями, відставними солдатами й каторжниками. В романі 669 персонажів— здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і постоялих дворів. Уперше широким потоком в роман влилося народне життя, постала цілісна картина суспільства, зображена в дусі засудження перешкод, що стоять на шляху до торжества ідеалів людяності й справедливості.

На цьому фоні національного життя височать дві постаті: бідного ідальго, що уявив себе мандрівним рицарем, захисником скривджених та пригнічених, та убогого селянина, котрий погодився стати його зброєносцем. Це новаторські образи, які знаменували зародження нового методу правдивого зображення людини і реального світу. Дон Кіхот і Санчо Панса — це і широкі узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю: вони — «особи конкретні й типові» (В. Г. Бєлінський).

Особливо багатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжного рицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, «майно якого становлять фамільний спис, древній щит, худа шкапа і хорт», і мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї. Велике місце в романі займають судження й промови Дон Кіхота, в яких проявляються його енциклопедичні знання, високий інтелект і розуміння життя. Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі рицарського ідеалу. «Я доблесний Дон Кіхот Ламанчський, заступник ображених і гноблених...» (ч. І, гл. 4); «Мій образ дій полягає в тому, що я мандрую по світу, виправляючи кривду і заступаючись за скривджених» (ч. І, гл. 19); «Я... дав клятву захищати скривджених і утискуваних властьімущими» (ч. І, гл. 22).

Ідеал рицаря, як його розуміє герой твору, дуже близький до ренесансного ідеалу всебічно розвиненої людини. У розмові з ідальго доном Дієго Дон Кіхот відзначає, що рицар має бути людиною всесторонніх знань і його наука повинна включати «в себе всі або майже всі науки», а щодо етики, то «йому треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у праці, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником істини, хоч би це коштувало йому життя» (ч. II, гл. 18).

Ідейні переконання Дон Кіхота є системою гуманістичних думок. Каторжників він звільняє з таких міркувань: «Перетворювати на рабів тих, кого господь і природа створили вільними, здається мені вкрай жорстоким» (ч. І, гл. 22). Цінність людини, за поняттями Дон Кіхота, визначається зовсім не становою приналежністю: «Не думайте, сеньйоре, що під черню я розумію тільки людей простих, людей низького звання,— всякий неук, чи то сеньйор, чи князь, може і повинен бути зарахований до черні» (ч. II, гл. 16). Покинувши замок герцога, Дон Кіхот проголошує слова, які виражають одну з провідних гуманістичних ідей усієї творчості Сервантеса: «Воля, Санчо, є одна з найдорожчих щедрот, які небо виливає на людей, з нею не можуть зрівнятися ніякі скарби: ні ті, що криються в надрах землі, ні ті, що заховані на дні морському. Заради волі, так само, як і заради честі, можна і треба ризикувати життям і, навпаки, неволя є найбільше з усіх нещасть, які тільки можуть скоїтися з людиною» (ч. II, гл. 58).

На гуманістичних ідеалах грунтуються і ті мудрі поради, або заповіді, що Дон Кіхот дає Санчо Пансі, коли той стає губернатором Баратарії. «Пам'ятай, Санчо: коли ти ступиш на шлях доброчесності і старатимешся робити добрі справи, то тобі не доведеться заздрити справам князів і сеньйорів, бо кров успадковується, а доброчесність набувається, і вона має цінність самостійну, на відміну від крові, яка такої цінності не має». «Нехай сльози бідняка викличуть у тобі при однаково сильному почутті справедливості більше співчуття, ніж скарби багача». Дон Кіхот навчає Санчо, що законність повинна цілковито основуватись на розкритті істини: «Ні в якому разі не керуйся законом особистої сваволі: цей закон надто поширений серед неуків, які видають себе за розумників». «Всіляко старайся виявити істину, хоч би що тобі обіцяв чи підносив багач і хоч би як благав чи ридав бідняк» (ч. II гл. 42).

Усі ці поняття Дон Кіхота несумісні з реальною дійсністю, вона суперечить ідеалам мандрівного рицаря, і він сам це добре усвідомлює. В знаменитій промові перед козопасами про золотий вік Дон Кіхот розмірковує про ті далекі «блаженні часи», коли люди «не знали двох слів: твоє і моє», коли всюди панували дружба, спокій і злагода, простота і чистота звичаїв, і протиставляє цьому золотому віку той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої сваволі. Для захисту скривджених, стверджує Дон Кіхот, і створене мандрівне рицарство. Тому він не тільки кидається із списом на вітряки і відвойовує у цирульника мідний таз, уявивши його шоломом чарівника Мамбріна, а й заступається за Андреса, протидіє беззаконню при дворі герцога, на весіллі Камачо захищає бідняка Басіліо і допомагає закоханим. На знущання й образи при дворі герцога він відповідає з великою гідністю і свідомістю цінності свого напряму думок і своїх вчинків: я знехтував житейськими благами, але не честю. Я заступався за принижених, випрямляв кривду, карав зухвальство, перемагав велетнів і топтав чудовиська. ...Я прагну до благих цілей, а саме: всім робити добро і нікому не робити зла. Судіть же тепер, ваші вельможності, високородні герцог і герцогиня, чи можна обзивати дурнем того, хто так думає, так чинить і так говорить» (ч. І, гл. 32). Такий Дон Кіхот — мудрий безумець і постать героїчна. Сам бідняк, він вражає безкорисливістю і щедрістю; кволий і немічний, він подає приклад безстрашності й героїзму. Герой Сервантеса є втіленням нездоланної віри й невичерпної енергії, негаснучого ентузіазму і стійкості. «Чаклуни можуть прирікати мене на невдачі, але зломити мою впертість і мужність вони не владні»,— говорить сам Дон Кіхот.

Своїми людськими достоїнствами і своїми ідеалами Дон Кіхот стоїть вище жорстокої дійсності. Такий герой близький самому Сервантесу і відбиває багато з його власних переконань. Водночас героїзм його героя недоречний, вся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у своїх наївних спробах жити згідно з своїми ідеалами в світі, де панує ворожа їм мораль. За силкування нерозсудливого героя переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицарського роману, письменник безжалісно, до кінця висміює і засуджує його. Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свій ідеал.

В образі Дон Кіхота органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетики Сервантеса-реаліста у зображенні людського характеру.

Сервантес надав величезного узагальнення образу Дон Кіхота і виповнив його загальнолюдським змістом. Певні риси, п

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Міжнародно-правові акти в сфері інформації	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.