Розвиток зарубіжної політології у ХХ ст.

ХХ століття стало часом становлення самостійної політичної науки не тільки як галузі наукового знання, але і як специфічного інструмента перетворення суспільства. Затребуваність політичної науки реальністю й на цій основі становлення й розвиток її практичної функції виразилося в наступному. По-перше, у розумінні світовою громадськістю високої практичної значимості висновків політології як для зміцнення й удосконалювання інститутів демократії усередині конкретних суспільств, так і для створення рівноправних міжнародних відносин. Цьому завданню стала служити створена в 1949 р. у Парижу під егідою ЮНЕСКО Міжнародна асоціація політичної науки. По-друге, це виразилося в перетворенні політології в одну з авторитетних галузей соціального знання. У всіх розвинених країнах фахівці-аналітики в області політології є важливою ланкою в прийнятті стратегічних рішень.

Активний розвиток політології на Заході було викликано необхідністю знайти цивілізовані форми спільного проживання індивідів, що розрізняються своїми соціально-економічними, природними, статусними можливостями. Західна політологія виходить із однієї культурної традиції, що опирається на тезу про повну раціональність поводження окремого індивіда. Однак, з огляду на раціонально-егоїстичну природу його інтересів, європейська й американська політична думка по-різному уявляють собі механізм забезпечення політичної стабільності й згоди в суспільстві. Європейська наука акцентує увагу на діяльності політичних інститутів: держави, партій, права, що віддзеркалюють стійкі групи інтересів, у рамках яких реалізує свої права й індивід. Американська політична думка схильна розглядати політику як процес прийняття рішень, у якому дуже важливо знати мотивацію індивідуальної поведінки, можливу реакцію окремої людини на нього.

Розглядаючи основні напрямки розвитку політичної думки, варто мати й уявлення про основні політологічні національні школи, що забезпечують цей розвиток.

Однією із самих представницьких є політологічна наука США. Серед багатьох американських політологів, які залишили глибокий слід у розвитку політології, особливо виділяються А. Бентлі (1870–1957 р.), Ч. Мерріам (1874–1953 р.), Г. Лассуэлл (1902–1979 р.) і Г. Моргентау (1904–1980 р.). Вони створили й затвердили школу прагматизму й політичного реалізму, зв'язали з політологією такі методи дослідження, як біхевіоризм і психоаналіз.

У наш час американська політологія проводить дослідження в таких напрямках:

· вивчення основ американського управління й політики – загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичного поводження на федеральному й регіональному рівні й ін.;

· порівняльна політика, пов'язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах;

· міжнародні відносини й світова політика. Досліджуються проблеми війни й миру, міжнародних суспільних рухів, контролю за озброєнням і роззброюванням, роботи міжнародних організацій;

· політична філософія й політична наука. Розробляється широке коло проблем – від історії політичної думки до її сучасних філософських інтерпретацій;

· розробка змісту й методів прикладної політології, яка досліджує практичні аспекти функціонування політики в конкретних сферах громадського життя від рівня особистості, соціальної групи до виробничої, ділової, фінансової, культурної, соціально-побутової й іншої сфер життя.

Провідними політологами в США в цей час є Р. Даль, Д. Істон, З. Бжезинський, Р. Такер, С. Хантінгтон, Ч. Эліот, Ф. Хайєк й ін.

Головною особливістю розвитку німецької політології є те, що вона в значній мірі зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи в значній мірі традиції німецької класичної філософії. У цілому структуру сучасної німецької політичної науки можна розділити на три великих блоки: 1) фундаментальна політична філософія й дослідження науково-методологічних принципів політичної науки; 2) державотворчі концепції, пов'язані із традиційною філософією держави й загальне вчення про державу в юриспруденції; 3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.

Провідними політологами Німеччини є Р. Дарендорф, Г. Майєр, Ф. Нойман й ін.

Своїм затвердженням і розвитком французька політична наука багато в чому зобов'язана Р. Арону (1905–1983), М. Дюверже. Вони фундаментально досліджували такі політологічні проблеми, як розподіл політичної влади серед безлічі суб'єктів, співвідношення влади й авторитету, плутодемократії, ліберальної демократії й технодемократії політичних партій.

Англійська політологія охоплює досить широке коло проблем: політична мобілізація, політичні зміни, діяльність політичних партій, груп тиску, політичні еліти й лідерство – це тільки деякі аспекти, що вивчаються англійськими вченими. Серед відомих англійських політологів варто назвати Г. Ласку, К. Поппера, Р. Роуза й ін.

З початку 90-х років особливий напрямок у західній політології становлять концепції реформування постсоціалістичних країн. Ці концепції досить суперечливі, у них відстоюються різні інтереси й цілі. Одні з них виходять із установок, продиктованих лише інтересами західної сторони, нав'язують (і часто небезуспішно) молодим державам по суті далекі їм моделі розвитку. Інші керуються потребами формування нового глобального світового порядку. Треті – щиро намагаються визначити найбільш ефективні шляхи виходу цих країн із кризи, висловлюючи при цьому чимало цікавих ідей. У цих умовах надзвичайно зростає роль і значення безпосередньо національних політологічних шкіл молодих суверенних держав.

Питання й завдання

1. Охарактеризуйте політичну думку Древнього Сходу.

2. Яку форму державного правління вважав найбільш прийнятною Платон і чому?

3. Як ставилися Платон й Аристотель до демократії?

4. Визначите основні риси політичної думки епохи Середньовіччя.

5. Чому Н. Макіавеллі вважають родоначальником політичної науки?

6. Зрівняєте погляди Т. Гоббса й Дж. Локка на місце й роль держави.

7. Оцініть внесок Ш.Л.Монтеск'є й Ж.Ж.Руссо в розвиток політичної теорії.

8. Які основні політологічні концепції марксизму?

9. Назвіть основні політологічні школи сучасності і їхніх представників.

Рекомендована література

1. Аристотель. Політика. Пер. з давньогрец., передм. О. Кислюк. – К., 2005.

2. Бебик В. М. Базові засади політології: Історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.

3. Гегель. Философия права. – М., 1990.

4. Гоббс Т. Левиафан. // Соч. – М., 1991. – Т. 2.

5. История политических и правовых учений / Под общ. ред. В.С.Нерсесянца. – М., 2000.

6. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. Пер. з нім. Ред. Є . Причепій. – К., 2002.

7. Макиавелли Н. Государь; Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. – М., 2000.

8. Платон. Держава. Пер. з давньогрец. та комент.: Д. Коваль. – К., 2005.

9. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.

10. Політологія: історія та методологія // за ред.. Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.

11. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.

12. Политология: Хрестоматия / Сост. М.А. Василик, М.С. Вершинин. – М., 2001.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичні теорії Х1Х – початку ХХ ст.	\|	Тема 3 Історія української політичної думки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.