Види мислення і репрезентації

Загалом, на нашу думку, можна виокремити такі типи репрезентацій:

• за кодом, який використовують: вербальні; не вербальні; образні; просторові; моторні; акустичні; часові тощо;

• за універсальністю: пропозиційні; реальні; фантазійні;

• за новизною: продуктивні; непродуктивні;

• за умововиводом: індуктивні; дедуктивні; за аналогією;

• за участю волі: довільні; мимовільні;

• за ступенем логічності: логічні; хаотичні.

Виникає питання: чи перевірені ці схеми? Інакше кажучи, чи можемо ми з’ясувати, яку саме репрезентацію подій створює суб’єкт, розв’язуючи завдання? Адже репрезентація – це внутрішня, схована від зовнішнього спостереження структура, а зовні ми можемо реєструвати лише поведінкові вияви суб’єкта, який розв’язує завдання. Якщо репрезентація будь-якого типу може кодувати будь-яке завдання, то видається, що не можна з’ясувати точно, якою саме репрезентацією користується суб’єкт.

Усе-таки на поставлене запитання можна відповісти позитивно в тому разі, якщо ми можемо з’ясувати, які операції суб’єкт здатний здійснювати з репрезентацією. Якщо ж суб’єкти будують просторову репрезентацію, то співвідношення часу реакції можна очікувати зворотним. Адже при зоровому впізнанні розмірів ми значно швидше виявляємо різницю між предметами, які дуже відрізняються між собою. Скажімо, ми швидше можемо порівняти розміри носорога і комара, ніж мухи й оси.

Варто ще раз підкреслити, що єдиний спосіб, яким ми можемо визначити тип репрезентації суб’єкта, - це оцінка операцій, які суб’єкт може здійснювати з репрезентацією. Можна сказати, що тип репрезентації – це характеристика операцій, які вона допускає. У разі з паличками пропозиційна репрезентація допускає операції логічного висновку, а просторова – операцію порівняння довжин.

Отже, з викладеного можна зробити такі висновки: а) мислення оперує на різних репрезентаціях; б) деякі завдання однозначно визначають тип репрезентації, який створює суб’єкт. Інші завдання дозволяють різним людям застосовувати різні стратегії щодо створення репрезентацій; в) різні коди можуть у принципі використовуватися для розв’язання різних завдань, однак вони мають різний ступінь зручності.

На практиці люди, котрі розв’язують логічні завдання, застосовують до пропозиційних репрезентацій як розумових операцій ті правила, які виявляє у своїй рефлексії мислення логіка. Ці положення становлять основу теорії розумової логіки. Теорію розумової логіки в принципі можна застосувати не лише у сфері логічних завдань. Можна припустити, що люди, стикаючись із завданнями з галузі, скажімо, математики або інженерії, в усіх (або багатьох) випадках переводять їх у вербальну (пропозиційну) форму і потім здійснюють висновок за правилами розумової логіки. Усе-таки сфера розв’язання вербальних завдань є, звичайно, найприроднішою для теорії розумової логіки.

Мабуть, найвідоміша на сьогодні реалізація ідеї розумової логіки виражається у формалізованій моделі Ленса Ріпса. Відповідно до моделі Ріпса, всі події, пов’язані з розв’язанням логічних завдань, розвертаються в тимчасовому сховищі інформації, або робочої пам’яті. Інформація потрапляє туди або зі структур, які відповідають за сприйняття, або з довготривалої пам’яті і має вигляд пропозицій. Робоча пам’ять включає два типи пропозицій – твердження (assertions) і завдання (goals). Твердження становляють собою пропозиції, які ми на даний момент приймаємо, нехай навіть це буде тимчасово, щоб перевірити, до яких висновків вони ведуть. Завдання ж є пропозиціями, істинність яких ми хочемо перевірити на основі прийнятих нами тверджень. Наприклад, у робочій пам’яті можуть перебувати такі твердження: «Якщо я одержу двійку на іспиті, то я кину заняття психологією»; «На екзамені одержав четвірку». Мета може полягати у відповіді на питання: «Чи кину я займатися психологією?»

Як тільки пропозиції потрапили в робочу пам’ять, вони починають підкорятися оперативним принципам, які мають право усувати з робочої пам’яті старі пропозиції і додавати нові. Ріпс вводить у свою систему три таких принципи.

Перший принцип полягає в прямому пошуку і складається в застосуванні правила: «Коли робоча пам’ять містить твердження виду: якщо р, то q, і твердження р, то твердження q додається в робочу пам’ять». Наприклад, за наявності в робочій пам’яті тверджень «Якщо Джон одержить двійку на іспиті, то кине заняття психологією» і «Джон одержав двійку» система виводить нове твердження «Джон кине заняття психологією».

Другий принцип полягає в застосуванні правила: «Коли робоча пам’ять містить мету q? і твердження на зразок: якщо р, то q, то підмету р? слід додати в робочу пам’ять». Наприклад, за наявності твердження «Якщо Джон одержить двійку на іспиті, то кине заняття психологією» і мети « Чи кине Джон заняття психологією?» система додає підмету « Чи одержав Джон двійку на іспиті?»

Нарешті, третій принцип полягає в застосуванні правила «Коли робоча пам’ять містить мету р і q? та підмету р? і q? додаються в робочу пам’ять». Наприклад, за наявності мети «Чи є Вундт засновником першої у світі лабораторії з експериментальної психології й автором інтроспективного методу?» система додає в робочу пам’ять дві підмети: «Чи є Вундт засновником першої у світі лабораторії з експериментальної психології?»; «Чи є Вундт автором інтроспективного методу?»

Порівнявши принципи, які вводить Ріпс, з тим, як задається логічна система, легко побачити, що модель Ріпса фактично припускає тотожність операцій, вироблених порівняльною системою, і логічних дій.

Отже, механізм мислення з позиції прихильників розумової логіки можна подати приблизно в такий спосіб. Спочатку завдання зводиться до набору пропозицій, потім до отриманої репрезентації застосовують операції, які відповідають логічним правилам.

Розумові моделі. У теорії розумової логіки є запеклі противники, найвідомішим з яких, мабуть, є британський учений Філіп Джонсон-Лерд.

Евристика репрезентативностіполягає в тому, що ми схильні пов’язувати явища, схожі одне на одне. У цьому контексті явище-сигнал ми легше сприймаємо, якщо воно репрезентує, представляє те явище, з яким пов’язується. Евристику репрезентативності можна спостерігати на матеріалі народних прикмет. Найвідоміша з народних прикмет пов’язана з чорною кішкою, яка перебігає дорогу, що віщує невдалий шлях. Інші звірі, перебігаючи дорогу, теж, відповідно до прикмет, не обіцяють нічого гарного.

Звір, який перебіг дорогу, перетинає лінію руху, тобто ніби заперечує її. Перетинання шляху, таким чином, схоже на обрив, заперечення справи, яка починається. Також невдачу, неуспіх нагадує повернення додому з півдороги, що відбито в інший відомій прикметі.

Додатковим атрибутом є чорний колір, який у нашій культурі пов’язаний із жалобою, нечистою силою тощо. Кішка, на відміну, скажімо, від собаки, також традиційно постає як символ темної сили, супроводжуючи, наприклад, Бабу Ягу. Таким чином, чорна кішка, яка перетинає дорогу, втілює відразу кілька властивостей, що на основі евристики репрезентативності пов’язують цю подію з майбутньою невдачею.

Евристика репрезентативності діє і в багатьох інших випадках: грім, блискавка, звуки, схожі на стогін, сприймаються за аналогією як погані прикмети. У самому слові «прикмета» закладено те, що це щось виведене з досвіду, зі спостереження реальних випадків. Однак, очевидно, багато прикмет засновані не на реальній статистиці, а на евристиці репрезентативності. Це стосується, ймовірно, навіть прикмет, які відігравали велику роль у сільськогосподарській практиці та пов’язані з погодою і врожаєм. Деякі з них виглядають цілком раціональними, як, наприклад, «травень холодний – рік хлібородний»: холодний травень знищує багатьох шкідників посівів. Але є прикмети, що з раціонального погляду зовсім незрозумілі, зате дуже зрозумілі із позиції евристики репрезентативності. Наприклад, одинадцять послідовних днів із 10 січня вважають показниками погоди на одинадцять місяців майбутнього року.

Інша евристика – це евристика незвичайності. Коли трапляється незвичайне явище, люди міцно утримують його в пам’яті та часто пов’язують з іншими подіями. Якщо ще одна незвичайна подія трапляється через короткий проміжок часу, то люди часто пов’язують ці події. Припустимо, якщо взимку гримить грім, а потім починається економічна криза, то в людей з’являється тенденція пов’язувати ці дві події, попри очевидну їхню віддаленість.

Подібна евристика зазначається й у тварин. Наприклад, пацюк, який був під впливом радіації, через кілька годин після того, як їв їжу незвичайного смаку, завжди уникатиме цієї їжі. Якщо ж їжа була звичайною, такий зв’язок не виникає.

Крім евристик, для виявлення зв’язків важливу роль відіграє те, що відповідні події вже були пов’язані з іншими раніше. Біллман припустила, що в складному середовищі, де не можна врахувати всіх аспектів ситуації, суб’єкти схильні концентруватися на тих аспектах, що вже відіграли якусь роль при інших правилах. З цього випливає, що пов’язані між собою правила суб’єкт виявляє легше, ніж ізольовані.

Експерименти Біллман стосуються штучного середовища, однак у реальному житті схильність людей пов’язувати між собою ті чи інші події визначається їх уявленнями про світ, культурою, освітою і попереднім досвідом. Люди схильні пов’язувати ті явища, причинно-наслідкові відношення між якими вписуються в їхню картину світу. Ця картина світу не однакова в людей, котрі живуть у різні епохи, котрі належать до різних культур і прошарків суспільства. Очевидно, саме у сфері індуктивного пов’язування явищ найбільше виявляються міжкультурні розбіжності мислення.

Вище ми аналізували народні прикмети з погляду індуктивних евристик. Однак, віра в ці прикмети аж ніяк не однакова в різних прошарках суспільства. В освічених людей віра в прикмети вважається марновірством. Наприклад, зв’язок між громом узимку та економічною кризою, найімовірніше, знаходитимуть ті люди, котрі через брак освіченості менше ознайомлені з природничо-науковою картиною світу. Сучасні ж освічені люди менш схильні вірити в знамення, а економічну кризу намагаються пояснити соціально-економічними, політичними та іншими процесами, які відбуваються в суспільстві.

Процеси формування репрезентації проблемної ситуації. Мислення припускає створення репрезентації проблемної ситуації і висновок усередині цієї репрезентації. Репрезентація створюється не на порожньому місці, а з «будівельних елементів», різних структур знань, які містяться в довготривалій пам’яті. З цих елементів створюється репрезентація, яка стосується лише конкретного завдання. Мислення, таким чином, – процес комплексний. У ньому задіяні численні психічні структури і процеси. Під час мислення, наприклад, відбуваються ті самі процеси пошуку і витягання знань, що й ті, котрі дали дослідники пам’яті. Різниця, однак, полягає в тому, що процес мислення вимагає створення з відомих елементів нової репрезентації, тоді як пам’ять у прямому її розумінні припускає просте витягання того, що було в неї закладено. У найпростішій ситуації структури, необхідні для розуміння завдання, вже зберігаються в довготривалій пам’яті суб’єкта. Цю ситуацію може бути змодельовано засобами штучного інтелекту.

Дункер у центрі мислення поставив явища переструктурування, інсайту. У сфері мислення механізми цих явищ виявляються менш чіткими, ніж у сфері сприйняття. У сприйнятті гештальтпсихологам вдалося виявити досить чіткі закони хорошої форми, до якої прагне перцептивний образ: близькості, подібності, неперервності, замкнутості. Однак виявити закони, за якими відбувається переструктурування бачення суб’єктом завдання, не вдалося.

К. Дункер пише, що переструктурування розумового поля схоже на переструктурування сфери перцептивного. Аналогом виокремлення фігури з тла є у сфері розумового завданням визначення якихось частин завдання як перешкоди, інших – як засобу розв’язання тощо. Переструктуризуються також відносини цілісності та зв’язку: деякі елементи, які раніше поставали як окремі, пов’язуються між собою, інші, навпаки, роз’єднуються.

Проблемний простір – психологічна реальність. Завдання, які ми розв’язували дотепер, вирішувалися за один крок, з опорою на одну домінуючу думку. Існують, однак, й інші завдання – багатокрокові, або ланцюгові. Навприклад, у шахах для вибору гарного ходу часто буває необхідно розрахувати кілька варіантів на кілька ходів уперед. Однієї ідеї тут виявляється недостатньо, розв’язання має бути багатокроковим.

Щоб пояснити здатність людини в процесі розв’язку завдання вибирати лише найбільш осмислені варіанти, було введено поняття евристики, тобто такого методу пошуку, який зі значною імовірністю дозволяє відбирати вдаліші коридори в лабіринті розв’язку завдання. Візьмемо приклад однієї з таких евристик, мабуть, найпростішої. Її називають «евристикою найкрутішого підйому». Уявімо собі людину, що прогулюється по нерівній місцевості й поставила собі за мету зійти на вершину найвищого пагорба. Навколо є багато крутих стежин. Щоб скоротити кількість невдалих спроб, людина може скористатися правилом: вибирати завжди ту стежину, яка найкрутіше за всіх піднімається нагору. Це і є евристика найкрутішого підйому. Ця евристика, як, утім, і всі інші, не гарантує успіху: найкрутіший підйом може вести на вершину не найвищого, а другорядного пагорба. Усе-таки евристика збільшує ймовірність того, що розглянутий варіант веде до успіху. Легко можна уявити, як застосувати таку евристику до інших завдань. Наприклад, у шахах вона може означати першочерговий розгляд ходів, які зумовлюють матеріальну перевагу, заняття центру фігурами, ослаблення прикриття ворожого короля тощо.

Отже, евристики дозволяють скоротити перебір варіантів. Але чи є вони адекватним описом людського мислення? Навряд чи на це питання можна відповісти позитивно.

Візьмемо знову для прикладу шахи. Фактично в процесі міркування над ходом відбувається не стільки вибір варіантів, скільки включення в модель нових відношень між фігурами. Будь-яка досить складна шахова позиція включає дуже велику кількість відношень між фігурами. Створюючи модель ситуації, шахіст при потребі відбирає лише деякі з них, найістотніші, на його погляд. На основі цих відношень і будується «проблемний простір». У процесі обмірковування виявляються нові відношення, ті, які раніше не сприймалися як істотні. Наприклад, встановлення загрози з якогось поля робить істотним відношення фігури, яка захищає це поле. Тільки наявність уявлень про відношення фігур може пояснити такі вживані при аналізі партії терміни, як «загроза», «захист», «підготовка ходу».

Психологічно пошук у проблемному просторі не відрізняється від попереднього етапу – створення репрезентації завдання. Поява якогось ходу серед розглянутих шахістом під час обмірковування – це результат встановлення відношень фігур, які й становлять репрезентацію ситуації.

Фактично, розв’язання багатоходових завдань із великим простором пошуку типу шахів містить два компоненти. Перший – розглянута в попередньому розділі наявність потрібних відношень між елементами. Другий – розрахунок варіантів, що припускає можливість уявного переміщення проблемним простором із поверненнями й обхідними шляхами, ґрунтуючись на «врівноважених системах» Піаже.

Для пояснення того, що відбувається під час міркування шахіста над ходом, можна скористатися терміном С.Л. Рубінштейна «аналіз через синтез»: виявлення нових відношень фігур (аналіз) відбувається в результаті переосмислення позиції і постановки нових цілей (синтез).

Мислення і творчість. Мислення тісно пов’язане з відкриттям нового, творчістю. Відомий психолог початку XX ст. О. Зельц розрізняв мислення продуктивне і репродуктивне. Продуктивне мислення, на відміну від репродуктивного, припускає появу нового продукту: знання, матеріального об’єкта, твору мистецтва. Цю відмінність використовував М. Вертхаймер, котрий у такий спосіб проводив грань між мисленням, заснованим на інсайті, новому розумінні відношень між елементами, і завченими навичками. У психології поділ продуктивного і репродуктивного мислення проводила З.І. Калмикова. З цими дослідниками не погоджується О.В. Брушлінський, котрий вважає, що в самому понятті мислення закладена поява нового. У протилежному разі йдеться не про мислення, а про пам’ять. Дійсно, якщо мислення засновано на переході від одного стану репрезентації до іншого, то воно неминуче пов’язано з новизною.

Усе сказане, однак, не виключає того, що мислення може бути більшою чи меншою мірою творчим.

Інтуїція в мисленні. З чим пов’язана настільки активна роль несвідомого в процесах творчості? Відповідь на це питання пропонує великий дослідник творчого мислення Я.А. Пономарьов, який розрізняє два види досвіду (тобто знань, які зберігаються в пам’яті суб’єкта): інтуїтивний і логічний. Інтуїтивний досвід має досить своєрідні властивості. Його можна назвати несвідомим із двох причин: по-перше, він утворюється поза волею суб’єкта і поза полем його уваги; по-друге, суб’єкт не може довільно актуалізувати цей досвід і останній виявляється лише в дії. Логічний досвід, навпаки, усвідомлений, і його можна застосувати у разі виникнення відповідного завдання.

Основний теоретичний висновок, який можна зробити з описаного експерименту, полягає в тому, що люди можуть функціонувати в різних режимах. У добре усвідомленому логічному режимі вони не мають доступу до свого інтуїтивного досвіду. Якщо ж у своїх діях вони спираються на інтуїтивний досвід, тоді вони не можуть здійснювати свідомий контроль і рефлексію своїх дій.

Розв’язуючи завдання, яке не є принципово новим для суб’єкта, останній, функціонуючи на логічному рівні, актуалізує потрібні знання і створює адекватну модель. У разі зіткнення з незвичайним завданням логічні знання суб’єкта виявляються недостатніми. Тоді функціонування психічного механізму, за висловом Я.А. Пономарьова, «спускається» на більш інтуїтивні рівні. У сфері інтуїції досвід менш структурований, але багатший, тому суб’єктові іноді вдається знайти ключ до розв’язку. Цей пошук ключа, як і вся діяльність на інтуїтивному рівні, емоційно забарвлений. Якщо принцип розв’язку на інтуїтивному рівні знайдено, суб’єктові потрібно ще його оформити у вигляді добре структурованої моделі, перевести на логічний рівень. Суб’єкт, котрий розв’язує завдання, як казав Я.А.Пономарьов, «видряпується» по рівнях психологічного механізму.

Теорія Я.А. Пономарьова дозволяє пояснити описані вище стадії творчого процесу. Спочатку відбувається підготовка: суб’єкт безрезультатно використовує логічні методи розв’язку. Потім настає фаза дозрівання: суб’єкт залишає свідомі спроби, однак замість них включається інтуїтивний рівень мислення. Ця фаза може завершитися емоційно забарвленим осяянням. Потім залишається знову провести логічну роботу щодо реалізації задуму.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
МИСЛЕННЯ ТА ІНТЕЛЕКТ	\|	Індивідуальні особливості інтелекту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.