• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Призначення покарання

§ 1. Принципи призначення покарання

Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення осо­бою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, перед­баченого КК (ч. 1 ст. 2 КК). Лише тоді, коли судом доведено, що особа є винною у злочині, а останньому дана у вироку правильна кваліфіка­ція (ч. 2 ст. 2 КК), створюються законні підстави для призначення покарання. Отже, призначення покарання — це завершальний етап розгляду кримінальної справи, на якому відповідно до ч. 1 ст. 324 КПК суд вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин (п. 4); б) чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання, і які саме (п. 5); в) яка саме міра покарання має бути при­значена підсудному і чи повинен він її відбувати (п. 6). При вирішенні цих питань суд керується нормами КК про мету, систему, види, під­стави, порядок та межі призначення покарання, бо, як зазначено у по­станові Пленуму Верховного Суду від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», саме через ці норми реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання¹. Таким чином, призначення покарання грунтується на певних принципах, а саме: 1) законності, 2) справедли­вості, 3) обґрунтованості, 4) індивідуалізації покарання.

1. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності із кримінальним законом. Згідно з цим принципом: а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається тільки за вироком суду; в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі; г) кожен з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, установлених законом. Принцип законності припускає також визначеність покарання в судовому вироку, оскільки згідно з ч. 4 ст. 335 КПК міру покарання має бути визначено таким чином, щоб при ви-

¹ Вісн. Верхов. Суду України.-2003.-№6.-С. 14-20; 2004. -№ 1.-С. 13;2009. -№7.-С. 11-13.

конанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру по­карання, призначеного судом¹. Необхідність визначеності покарання у вироку випливає і з положень ст. 73 КК, де встановлено правила об­числення строків покарання.

2. Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним засадам сус­пільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі зло­чини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних об­ставин справи і даних про особу винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м'які покарання або взагалі звільняти їх від відбування покарання (п. 2 постанови Пленуму Верхо­вного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Тому в ст. 372 КПК явно несправедливим визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи роз­міром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.

Справедливість покарання припускає його домірність тяжкості злочину, тобто його відповідність суспільній небезпечності вчиненого. Тому в чинному КК закріплено диференціацію різних за тяжкістю зло­чинів і пов'язаних із цим видів та розмірів можливого за них покаран­ня. Так, у ч. 5 ст. 12 КК виділяються особливо тяжкі злочини, за які суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (наприклад, статті 115, 348 та 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2 та 3 ст. 12 КК), і в таких випадках закон вста­новлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі мож­ливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого (наприклад, статті 125, 175 та 356 КК).

Справедливість покарання тісно пов'язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. З ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний, хто вибився із звичайної життєвої колії та відступив від закону, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, наявність альтернативних

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. - № 4. - С. 22-23.

Розділ XIII

Призначення покарання

санкцій, широке застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповно­літніми, — усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призна­чити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом. Цю ідею за­кладено і в законодавчий перелік обставин, які пом'якшують та об­тяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. З ст. 67 КК). Проявом гуманності є і положення ст. 69 ^і КК, згідно з якими за наяв­ності певних обставин, що пом'якшують покарання, строк або розмір призначеного судом покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті Особливої частини КК.

3. Обґрунтованість покарання у вироку полягає в тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно і до­цільно (ч. 2 ст. 65 КК). Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільним є звільнення від покарання, суд керується поло­женнями розділу XII Загальної частини КК. З обгрунтованістю пока­рання тісно пов'язана і обов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування зумовлена єдністю злочину і пока­рання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, в якому доводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, при­значеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висно­вку суду, а й призначеного за злочин покарання.

Обов'язковість мотивування покарання випливає також із структу­ри (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК, бо всі вони є відносно визначеними, альтернативними або кумулятивними (в яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим при­пускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов'язково мають бути вмотивовані у вироку. Вимога мо-346

тивування покарання закріплена й у статтях 334 та 335 КПК. У статті 69 КК закон також зобов'язує суд мотивувати призначення більш м'якого покарання. Урахування при призначенні покарання тяжкості вчинено­го і особи винного (п. З ч. 1 ст. 65 КК), обставин, які пом'якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання, теж припускає належ­не мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. Тому Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те,«.. .що висновки з усіх питань, пов'язаних із призначенням покарання, необ­хідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закрі­плена в багатьох нормах кримінального закону або випливає зі змісту їх приписів. Вона полягає в обов'язковому врахуванні при призначен­ні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та осо­би винного. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні по­карання обов'язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покаран­ня. Індивідуалізація покарання припускає і його доцільність, оскільки тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначено таке покарання, яке дійсно є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).

Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування по­карання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникну­ти на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, закріпленій в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчої інди­відуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань залежно від ступеня їх суворості, їх розподіл на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать про те, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і засто­совуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи У статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено за­коном, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес при­значення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між його абстрактними

Розділ XIII

Призначення покарання

дефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, коли покарання засто­совується до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчине­ного нею злочину, даних про особу засудженого та обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання.

Слід ураховувати, що розглядувані принципи призначення пока­рання не існують ізольовано, а становлять їх певну систему, перебу­ваючи між собою в тісному взаємозв'язку та взаємодії. Так, законність покарання якнайтісніше пов'язана з його обгрунтованістю в судовому вироку, а справедливість покарання неможлива без його гуманності, і все це в остаточному результаті досягається тільки шляхом індивіду­алізації покарання.

§ 2. Загальні засади призначення покарання

Загальні засади призначення покарання — це система встановле­них законом і обоє 'язкових для суду вихідних вимог (відправних правил), із яких має виходити суд при визначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покарання по кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної кон­кретної особи, якій це покарання призначається. Інакше кажучи, хоч яка б кримінальна справа розглядалася, хоч яке б покарання призна­чалося винному, суд зобов'язаний при цьому виходити з наведених вимог (правил) призначення покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покаран­ня складаються із трьох обов 'язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання: а) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1); б) відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2); в) враховуючи ступінь тяжкості вчинено­го злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжу­ють покарання (п. 3).

1. Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції стат­ті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що, за загальним правилом, суд має право призначити лише 348

той вид покарання, який передбачено у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується винний, і повинен визна­чити його в тих межах, які встановлено для цього виду покарання в санкції. За відносно визначеною санкцією, де зазначені мінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах, а якщо в санкції зазначено лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в нормах Загальної частині КК (на­приклад, для позбавлення волі (ч. 2 ст. 63 КК) — один рік; для виправ­них робіт (ч. 1 ст. 57 КК) — шість місяців). За альтернативною санк­цією, де передбачено декілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і повинен призначити його в межах, установлених для нього в цій санкції. За кумулятивною санкцією суд може, а іноді і зобов'язаний приєднати до основного покарання й до­даткове чи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК).

Проте в частинах 3 та 4 ст. 65 КК передбачено й винятки із цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максималь­ні межі конкретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).

Крім безпосередньо зазначених у частинах 3 та 4 ст. 65 КК, закон передбачає й інші спеціальні випадки, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі санкції статті Особливої частини КК. Наприклад, згідно зі статтями 75 та 77 КК суд не має права при­значити конфіскацію майна особі, яка звільняється від відбування основного покарання з випробуванням¹, а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК не може призначити її до неповнолітнього, навіть якщо в санкції стат­ті Особливої частини КК це додаткове покарання передбачене як обов'язкове². За мінімальну межу санкції суд може вийти і при засто­суванні ч. 2 ст. 68 КК, коли, наприклад, керуючись вимогами цієї нор­ми, повинен призначити за готування до крадіжки, передбаченої ч. 4 ст. 185 КК, лише чотири роки позбавлення, тоді як мінімальна межа

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2009. - № 7. - С. 13.

² Практика судів України з кримінальних справ (2006-2007) [Текст] ; за заг. ред.
В. В. Сташиса / уклад.: В. В. Сташис, В. І. Тютюгін. - К. : Юрінком Інтер, 2008. -
С 283-288, 341-344.

Розділ XIII

цього виду покарання в санкції цієї статті становить п'ять років. З до­держанням вимог ч. 2 ст. 55 КК суд має право приєднати до основного покарання і таке додаткове, як позбавлення права обіймати певні посади, навіть й тоді, коли це покарання не передбачене в санкції статті Осо­бливої частини КК, а таке додаткове покарання, як позбавлення військо­вого, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, за­вжди призначається на підставі ст. 54 Загальної частини КК, бо взагалі не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК. Таким чином, у навдених випадках суд теж виходить за мінімальні чи макси­мальні межі конкретної санкції статті Особливої частини КК, але це не суперечить загальним засадам призначення покарання, бо останнє має призначатися судом не тільки в межах, установлених у конкретній санк­ції статті Особливої частини КК (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), а й відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної
частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд має керу­
ватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній
частині КК і характеризують як умови відповідальності за злочин, так
і цілі, види покарань, підстави, порядок та межі їх застосування тощо.
Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин або за
злочин, вчинений у співучасті, суд має обов'язково враховувати по­
ложення ст. 68 КК, а при визначенні покарання за сукупністю злочинів
або вироків — зобов'язаний виходити з порядку і меж його призна­
чення, встановлених для цих випадків у статтях 70-72 КК. Суд повинен
враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема вико­
ристовувати надані йому законом можливості з пом'якшення покаран­
ня, передбачені, наприклад, ч. З ст. 43, статтями 69 та 69^і КК тощо.

3. При призначенні покарання суд ураховує ступінь тяжкості
вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом 'якшують та
обтяжують покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд
ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості
конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед
визначається в ст. 12 КК, яка поділяє всі діяння на злочини невеликої,
середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про
злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м'яке по­
карання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть застосувати
ст. 69 КК. Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяжким,
суд може призначити за нього покарання у виді позбавлення волі на

Призначення покарання

тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин — навіть довічне по­збавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину визначається і характером конкретного злочину. У зв'язку з цим суд має враховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значущість об'єкта злочину. Наприклад, якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні не одній, а декільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п'яти до восьми років позбавлення волі) винному може бути призначене по­карання ближче до максимуму або навіть максимальній його строк. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом на­слідків — чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і чим біль­ше розмір завданих збитків, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. увага судів звертається на те, що, визначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретно­го злочину та обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

При призначенні покарання суд ураховує особу винного, оскільки обставини, що її характеризують, мають дуже велике значення для вирішення питання про обрання конкретної міри покарання. Згідно з цією ж постановою Пленуму, досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей, адміністра­тивних стягнень), склад родини (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), матеріальний стан та ін.

Важливе значення при призначенні покарання мають і обставини, що його пом'якшують та обтяжують.

§ 3. Обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання

Обставини, що пом 'якшують та обтяжують покарання, — це встановлені судом за конкретною справою об 'єктивні та суб 'єктивні чинники, що не є ознаками конкретного складу злочину і не впливають

Розділ XIII

Призначення покарання

на його кваліфікацію, проте свідчать про зниження чи підвищення суспільної небезпечності вчиненого діяння і (або) особи винного і тим самим виступають підставами для пом 'якшення чи посилення пока­рання.

У частині 1 ст. 66 КК передбачено такі обставини, що пом 'якшують покарання:

1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння роз­
криттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення за­
подіяної шкоди;

2^і) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосеред­ньо після вчинення злочину;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейн
чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через м
теріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання,
викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття
злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації,
поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК.

Перелік обставин, наведених у ч. 1 ст. 66 КК, не є вичерпним і згід­но з ч. 2 ст. 66 КК суд має право враховувати при призначенні покаран­ня як обставини, що його пом'якшують, і такі, які в ч. 1 ст. 66 КК прямо не передбачені. На практиці суди широко користуються цим правом і враховують при призначенні покарання такі, наприклад, об­ставини, як вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин чи неправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним шкідли­вих наслідків злочину, часткове відшкодування матеріальних збитків чи моральної шкоди тощо.

Врахування судом тих обставин, перелік яких наведено у ч. 1 ст. 66 КК, є обов 'язком суду, тому він не може ігнорувати їх при призначенні покарання. Наприклад, якщо за справою виявлено таку обставину, як щире каяття винного, то суд повинен урахувати її при призначенні по­карання, оскільки це прямо випливає з п. 1 ч. 1 ст. 66 КК.

Визнання судом інших, безпосередньо не зазначених у законі об­ставин як таких, що пом'якшують покарання, здійснюється за його розсудом, тому рішення про їх урахування має бути вмотивоване у ви­року. Причому ті обставини, що не зазначені в законі, але враховують­ся судом як такі, що пом'якшують покарання на підставі ч. 2 ст. 66 КК, повинні наводитися у вироку чітко і конкретно, щоб не виникало ніяких сумнівів стосовно того, чому суд на підставі їх урахування дійшов ви­сновку про доцільність пом'якшення покарання.

Обставини, що пом'якшують покарання, мають важливе значення при його призначенні, бо їх наявність за конкретною справою надає суду пра­во: 1) призначити основне чи додаткове покарання ближчим до мінімуму санкції або в її мінімальних межах; 2) обрати найменш суворий вид основ­ного покарання за альтернативною санкцією; 3) призначити тільки одне додаткове покарання з кількох, передбачених у санкції; 4) не призначити додаткове покарання, передбачене в санкції як факультативне; 5) перейти до більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції на підставі ч. 1 ст. 69 КК; 6) не призначати обов'язкове додаткове покарання з додержанням вимог ч. 2 ст. 69 КК; 7) знизити до двох третин максималь­ний строк або розмір найбільш суворого виду основного покарання, пе­редбаченого в санкції, на підставі ст. 69 ^і КК.

Обставини, що обтяжують покарання, перелічені у ч. 1 ст. 67 КК, а саме:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частини
2 або 3 ст. 28 КК);

3) вчинення злочину на грунті расової, національної чи релігійної
ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службово­
го або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або
особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного пере­
бувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній,
службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що
страждає психічним захворюванням чи недоумством;

12 Кримінальне право України 353

Розділ ХІЦ

Призначення покарання

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзЕ
чайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного
сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших
одурманюючих засобів.

У частині 3 ст. 67 КК встановлено, що при призначенні покарання суд не має права визнати такими, що його обтяжують, обставини, не за­значені у ч. 1 ст. 67 КК. Отже, на відміну від обставин, що пом'якшують покарання, перелік обставин, що його обтяжують, є вичерпним і роз­ширенню ні за яких умов не підлягає. Це спеціально зазначено у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р., тому ще наявні у практиці спроби розширити перелік обставин, що об­тяжують покарання, за рахунок таких, наприклад, як невизнання під­судним своєї вини, відмова давати показання, відсутність щирого каяття у вчиненому злочині тощо, суперечать закону і є неприпустимими¹.

Відповідно до ч. 2 ст. 67 КК суду надається право (залежно від характеру вчиненого злочину і з обов'язковим мотивуванням цього рішення у вироку) не визнати будь-яку із зазначених у пп. 1,3-5, 8,11, 13 ч. 1 ст. 67 КК обставин такою, що обтяжує покарання. Отже, із при­писів ч. 2 ст. 67 КК випливає, що передбачені в ч. 1 ст. 67 КК обстави­ни закон поділяє на дві групи: а) до першої належать ті з них, які за будь-яких умов суд зобов 'язаний врахувати як такі, що обтяжують по­карання (пп. 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК); б) другу групу складають обставини, що оцінюються як такі, що обтяжують покарання, за розсу­дом суду, який має право визнати чи не визнати їх такими (пп. 1,3-5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК). При цьому підставою для такого рішення суду є наявність чи, навпаки, відсутність зв'язку відповідної обставини з ха­рактером вчиненого злочину. Зокрема, суд може не визнати повторність злочину (ч. 1 ст. 67 КК) обставиною, що обтяжує покарання, наприклад, через тривалий розрив у часі між злочинами, які її утворюють.

Наявність обставин, що обтяжують покарання, надає суду можли­вість: 1) призначити основне чи додаткове покарання ближче до мак­симуму санкції або в її максимальних межах; 2) обрати найбільш су­ворий вид основного покарання за альтернативною санкцією; 3) при-

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 5. - С. 18-19; Рішення Верхов. Суду України. - К„ 2005. - Вип. 1 (10). - С. 96-97. 354

значити відразу кілька додаткових покарань, передбачених у санкції; 4) приєднати до основного покарання на підставі норм Загальної час­тини КК (статті 54 та 55 КК) таке додаткове покарання, яке в санкції не передбачене; 5) відмовитися від застосовування ст. 69 КК; 6) вийти за максимальну межу позбавлення волі, встановлену в найбільш суво­рій санкції, або за максимальний строк цього виду покарання, перед­бачений ч. 2 ст. 63 КК, при визначенні остаточного покарання за су­купністю злочинів або вироків за умов, передбачених у частинах 2 статей 70 та 71 КК.

Безпосередньо зазначені в законі обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання, повинні наводитися в тих формулюваннях, які використовуються у відповідних пунктах ч. 1 ст. 66 та ч. 1 ст. 67 КК, з їх конкретизацією щодо тієї справи, що розглядається судом. Необ­хідність, а іноді й обов'язковість такої конкретизації пояснюється тим, що деякі обставини описуються в законі у загальній формі (наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, заподіяння злочином тяжких наслід­ків тощо).

У зв'язку з характеристикою обставин, що пом'якшують та обтя­жують покарання, великого значення набуває мотивування покарання у вироку. Із приписів ч. 2 ст. 65 КК випливає необхідність мотивуван­ня покарання, а ст. 334 КПК зобов'язує суд мотивувати у вироку при­значене покарання і вимагає, щоб були наведені підстави обрання судом його відповідної міри. Мотивування покарання має бути конкретним і відповідати принципу його індивідуалізації. Тому не можна визнати задовільним таке мотивування покарання, коли у загальній формі, без належної конкретизації суд посилається у вироку на врахування «тяж­кості вчиненого злочину або даних про особу винного»¹.

При мотивуванні обраної міри покарання суд може посилатися у вироку лише на ті обставини, які були предметом дослідження і під­тверджені в судовому засіданні. Отже, будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання, має бути предметом розгляду і до­ведення в судовому засіданні і тільки за умови, якщо цю обставину було дійсно встановлено, вона може бути покладена в основу вироку і включена у мотивування призначеного судом покарання.

Кожна з обставин, що пом'якшує або обтяжує покарання, не може розглядатися ізольовано. Закон орієнтує суд на врахування всіх обста­вин в їх сукупності, що і є підставою обрання судом конкретної міри

Практика судів України з кримінальних справ (2006-2007). - С. 169-176.

покарання. Лише за таких умов одні обставини підкріплюють чи ней­тралізують інші або виступають як більш чи, навпаки, менш вагомі.

На практиці трапляються й ситуації, коли одна й та сама обста­вина передбачена у диспозиції статті Особливої частини КК як ознака складу конкретного злочину і водночас фігурує в переліку тих обста­вин, які зазначені у статтях 66 або 67 КК як такі, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Наприклад, ст. 116 КК передбачає відповідаль­ність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, наявність якого і визначає кваліфікацію злочину саме за цією статтею КК. Проте і в п. 7 ч. 1 ст. 66 КК вчинення злочину під впливом силь­ного душевного хвилювання визнається обставиною, що пом'якшує покарання. Крадіжка підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 185 КК, якщо її вчинено повторно, але у п. 1 ч. 1 ст. 67 КК вчинення злочину повторно визнається обставиною, що обтяжує покарання.

У таких ситуаціях виникає запитання: чи може суд, кваліфікуючи дії винного за відповідною статтею (частиною статті) Особливої час­тини КК, при призначенні покарання ще раз (тобто вдруге) врахувати ту обставину, що вплинула на кваліфікацію цього злочину, як таку, що пом'якшує або обтяжує покарання, бо вона зазначена і в статтях 66 або 67 КК? Закон у ч. З ст. 66 та ч. 4 ст. 67 КК вирішує це питання одно­значно: якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує або обтяжує покаран­ня, передбачена в диспозиції статті Особливої частини КК як ознака, що впливає на кваліфікацію злочину, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує¹. Це рішення ґрунтується на тому, що коли б одна й та сама обставина враховувалася двічі — і при кваліфікації злочину, і при призначенні за нього покарання, це призвело б до порушення відомого принципу права про неможливість засудження двічі за те саме (ч. З ст. 2 КК).

§ 4. Призначення покарання за наявності обставин, що його пом'якшують

У статті 66 КК встановлено загальний порядок урахування судом при призначенні покарання обставин, що його пом'якшують. Однак поряд із цим у ст. 69^і КК закріплено особливі (спеціальні) правила,

¹ Практика судів України з кримінальних справ (2006-2007). - С. 210-211,220-222, 227-230.

згідно з якими за наявності обставин, що пом'якшують покарання і перед­бачені пп. 1 та 2 ч. 1 ст. 66 КК, відсутності обставин, що обтяжують по­карання, а також при визнанні підсудним своєї вини строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

Підставами застосування ст. 69^і КК закон визнає декілька чинників, а саме: 1) наявність лише тих обставин, що пом'якшують покарання, які передбачені у пп. 1 та 2 ст. 66 КК; 2) відсутність обставин, що обтяжують покарання; 3) визнання підсудним своєї вини у вчиненому злочині¹.

1. У пунктах 1 та 2 ст. 66 КК передбачено: а) з'явлення із зізнанням,
б) щире каяття; в) активне сприяння розкриттю злочину; г) добровіль­
не відшкодування завданого збитку; д) усунення заподіяної шкоди. Усі
ці форми поведінки особи є різновидами так званого діяльного каяття,
яке полягає в тому, що особа, винна у вчиненні злочину, після його
вчинення, але до постановлення вироку добровільно здійснює певні
активні дії, спрямовані на відвернення, зменшення чи відшкодування
злочинних наслідків. Але добровільне відшкодування завданого збит­
ку або усунення заподіяної шкоди можуть судом і не враховуватися як
підстава для застосування ст. 69^і КК у тих випадках, коли такі збитки
або шкоду злочином не будо заподіяно².

2. При застосуванні ст. 69 ^і КК у справі повинні бути відсутні обста­
вини, що обтяжують покарання, тобто передбачені ч. 1 ст. 67 КК. Але при
оцінці цієї підстави застосування ст. 69 ^і КК слід ураховувати положення
ч. 2 ст. 67 КК, згідно з якою суд має право залежно від характеру вчине­
ного злочину не визнати будь-яку із зазначених у пп. 1,3-5,8,11 та 13 ч. 1
ст. 67 КК обставин такою, що обтяжує покарання. Невизнання судом цих
обставин такими, що обтяжують покарання, свідчить про їх відсутність
у справі, що надає суду право застосувати ст. 69 ^і КК.

3. Однією з підстав застосування ст. 69 ^і КК є визнання підсудним
своєї вини у вчиненому злочині. Однак слід мати на увазі, що ця під­
става певним чином стикається з обставинами, передбаченими у п. 1
ст. 66 КК, оскільки з'явлення із зізнанням та щире каяття також при­
пускають визнання особою своєї вини, висловлення жалю з приводу
вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася³.

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2009. - № 3. - С. 23-24.

² Там само. - № 7. - С. 12.

³ Там само. - 2006. - № 12. - С. 14; 2008. -№ 1. -С. 22-23.

■

Розділ XIII

Призначення покарання

За наявності зазначених у ст. 69 ^і КК підстав строк або розмір при­значеного судом покарання не може перевищувати двох третин мак­симального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК. Із цих приписів ст. 69 ^і КК випливає, що її вимоги мають для суду обов 'язковий характер, а встановлені в цій нормі правила пом'якшення покарання застосовуються:

- лише до таких видів покарань, які мають строковий характер
(наприклад, позбавлення волі) або призначаються у певному розмірі
(наприклад, штраф) і не можуть застосовуватися, якщо найбільш су­
ворим видом покарання у санкції є довічне позбавлення волі (наприклад,
ч. 2 ст. 115 КК), бо останнє має безстроковий (невизначений строком
чи розміром) характер. Виняток із цього правила становлять лише ви­
падки застосування ст. 69^і КК до осіб, яким згідно з ч. 2 ст. 64 КК
не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі
і до яких у зв'язку з цим вимоги ст. 69^і КК мають застосовуватися,
виходячи із встановленої в санкції максимальної межі позбавлення волі
на певний строк ( п. б² постанови Пленуму Верховного Суду України
від 24 жовтня 2003 р. в ред. від 12 червня 2009 р.);

- лише до основного виду покарання і обходять додаткове. Тому, якщс
в санкції поряд із основним передбачено й додаткове покарання, то прі-
застосуванні вимог ст. 69 ^і КК останнє до уваги судом не береться;

- лише до найбільш суворого виду основного покарання, яке перед­
бачено у відповідній санкції. Тому, якщо санкція є альтернативною,
суд зобов'язаний застосувати вимоги ст. 69^і КК відносно максималь­
ного строку (розміру) лише найбільш суворого виду основного пока­
рання з числа тих декількох, які у цій санкції передбачені. Інші ж (менш
суворі) види основних покарань, передбачені в альтернативній санкції,
можуть бути призначені судом у межах тих максимальних строків
(розмірів), які встановлені для них у цій санкції (п. б³ постанови Пле­
нуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. у ред. від 12 черв­
ня 2009 р.). Так, якщо призначається покарання за крадіжку, то строк
найбільш суворого виду покарання, передбаченого в санкції ч. 1 ст. 185
КК (позбавлення волі до трьох років), згідно з вимогами ст. 69 ^і КК
не може перевищувати двох третин його максимальної межі (два роки),
тоді як інші види покарань (штраф, громадські та виправні роботи,
арешт) можуть бути призначені судом у максимальних межах, вста­
новлених для них у санкції ч. 1 ст. 185 КК.

Застосування ст. 69 ^і КК повинно бути мотивоване з посиланням у вироку на цю норму закону.

Призначення покарання за правилами ст. 69^і КК припустиме лише за умови, якщо наявні за справою обставини виключають можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 Загальної частини КК, а також низки статей Особливої частини КК (наприклад, ч. 4 ст. 212, ч. З ст. 263, ч. 6 ст. 369 КК).

«■» § 5. Призначення покарання за

незакінчений злочин та за злочин, учинений у співучасті

Стаття 68 КК доповнює загальні засади призначення покарання (статті 65-67 КК), встановлюючи ті особливі вимоги (спеціальні пра­вила), якими має керуватися суд, призначаючи покарання за незакін­чений злочин (готування до злочину або замах на злочин (статті 13-16 КК)), а також за злочин, вчинений у співучасті (статті 26-31 КК).

При призначенні покарання за незакінчений злочин суд ураховує: а) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння; б) ступінь здійснення злочинного наміру; в) причини, внаслідок яких злочин не було дове­дено до кінця.

Вочевидь, що в переважній більшості випадків суспільна небез­печність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії або не настали наслідки, передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК. Саме тому в ч. 1 ст. 68 КК наголошується на необхідності урахування судом ступеня тяжкості вчиненого діяння, оцінка якого залежить і від ка­тегорії тяжкості (ст. 12 КК), до якої належить вчинений злочин (напри­клад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і від харак­теру злочину (наприклад, замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчинення злочину, форма вини, мотиви, на­явність чи відсутність кваліфікуючих ознак тощо), які суд має враху­вати та оцінити в їх сукупності.

Ступінь здійснення злочинного наміру визначає, до якої стадії було доведено злочин — до стадії готування або замаху. Коли йдеться про замах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим (невдалий замах) чи незакінченим (перерваний замах).

Розділ XIII

Призначення покарання

Необхідно також встановити, чому саме, через які причини злочин не було доведено до кінця. Хоча всі ці причини не залежать від волі винного, проте злочин може бути не доведений до кінця, наприклад, через неосвіченість, хвилювання, невміння винного, непридатність застосованих ним засобів чи знарядь або внаслідок того, що винний не зміг подолати опір з боку потерпілого чи був затриманий працівни­ками правоохоронних органів. Невміння або неосвіченість як причина того, що злочин не було доведено до кінця, може потягти за собою призначення більш м'якого покарання, ніж ситуація, коли посягання було перерване через затримання винного або через активний опір з боку потерпілого.

Якщо в ч. 1 ст. 68 КК закон називає чинники, які має врахувати суд при призначенні покарання за незакінчений злочин, то в частинах 2 та З ст. 68 КК встановлюється той максимум покарання, в межах якого воно може бути призначено судом у цих випадках. Ці граничні межі диференційовані в законі залежно від стадії незакінченого злочину і за готування до злочину (ст. 14 КК) строк або розмір покарання складає половину (ч. 2 ст. 68 КК), а за замах (ст. 15 КК) — дві третини (ч. З ст. 68 КК) максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК. Із цих приписів частин 2 та 3 ст. 68 КК випливає, що їх вимоги мають для суду обов 'язковий характер, а передбачені ними правила пом'якшення покарання застосовуються:

- лише у випадках вчинення особою незакінченого злочину — го­
тування або замаху, але обходять готування до злочину невеликої
тяжкості, яке згідно з ч. 2 ст. 14 КК не тягне за собою кримінальної
відповідальності;

- лише до таких видів покарань, які мають строковий характер
(наприклад, позбавлення волі) або призначаються у певному розмірі
(наприклад, штраф) і не можуть бути застосовані, якщо найбільш су­
ворим видом покарання в санкції є довічне позбавлення волі (наприклад,
ч. 2 ст. 115 КК), оскільки останнє має безстроковий (невизначений
строком чи розміром) характер. Виняток із цього правила становлять
тільки випадки застосування положень частин 2 та 3 ст. 68 КК до осіб,
яким згідно з ч. 2 ст. 64 КК покарання у виді довічного позбавлення
волі призначено бути не може і до яких у зв'язку з цим вимоги частин
2 та 3 ст. 68 КК мають застосовуватися, виходячи із встановленої
в санкції максимальної межі позбавлення волі на певний строк (п. 6 ^і

постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. у ред. від 12 червня 2009 р.);

- лише до основного виду покарання і обходять додаткове. Тому,
якщо в санкції поряд із основним передбачено й додаткове покарання,
то при застосуванні вимог частин 2 та 3 ст. 68 КК останнє до уваги
судом не береться;

- лише до найбільш суворого виду основного покарання, яке перед­
бачено у відповідній санкції. Тому, якщо санкція є альтернативною,
суд зобов'язаний застосувати вимоги частин 2 та 3 ст. 68 КК відносно
максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду основ­
ного покарання з числа тих декількох, які в цій санкції передбачені.
Інші ж (менш суворі) види основних покарань, передбачені в альтер­
нативній санкції, можуть бути призначені судом у межах тих максималь­
них строків (розмірів), які встановлено для них у цій санкції (п. б³
постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.
в ред. від 12 червня 2009 р.). Так, якщо призначається покарання за
замах на крадіжку, то строк найбільш суворого виду покарання, перед­
баченого в санкції ч. 1 ст. 185 КК (позбавлення волі до трьох років),
згідно з вимогами ч. З ст. 68 КК не може перевищувати двох третин
його максимальної межі (два роки), тоді як інші види покарань (штраф,
громадські роботи, виправні роботи, арешт) можуть бути призначені
судом у максимальних межах, установлених для них у санкції ч. 1

ст. 185 КК.

При застосуванні частин 2 та 3 ст. 68 КК може статися, що призна­чене судом покарання за незакінчений злочин за своїм строком (роз­міром) виявиться навіть нижчим від найнижчої (мінімальної) межі, встановленої для найбільш суворого виду покарання у конкретній санкції Особливої частини КК. Це обумовлено конструкцією низки санкцій. Наприклад, у санкції ч. 4 ст. 185 КК передбачено позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років, тому при призначенні пока­рання за готування до цього злочину максимальний строк позбавлення волі не може перевищувати чотирьох років. І хоча цей строк буде ниж­чим від того мінімуму, який встановлено для позбавлення волі в санк­ції ч. 4 ст. 185 КК, однак призначення його в таких межах цілком узгоджується з вимогами ч. 2 ст. 68 КК. Оскільки в таких випадках призначення покарання нижче від найнижчої його межі, встановленої в санкції, здійснюється судом за правилами частин 2 та 3 ст. 68 КК, а не за наявності підстав для застосування ст. 69 КК, то і використання

її приписів, а також посилання у вироку суду на ст. 69 КК є в таких випадках зайвим.

При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись загальними засадами (статті 65-67 КК), враховує: а) характер та б) сту­пінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

Характер участі визначається тією конкретною роллю, яку вико­нував співучасник у злочині: чи був він організатором злочину або його виконавцем, підбурювачем або пособником. Наприклад, підбурювачу, як правило, призначається більш суворе покарання, ніж пособнику, тому що перший схилив до вчинення злочину, викликав у виконавця рішучість його вчинити, тоді як другий лише сприяв цьому. Ще більш суворе покарання має бути призначене співучаснику, який сполучав дві або більше ролей у вчиненні одного злочину (наприклад, був одно­часно організатором і виконавцем злочину або підбурювачем і пособ­ником).

Ступінь участі у злочині характеризує інтенсивність дій співучас­ника. Так, особа може бути активним виконавцем злочину, а може виконувати цю роль під тиском з боку інших співучасників; може бути пособником, який лише надав знаряддя злому для крадіжки, а може і вказати місце крадіжки, назвати зручний для цього час, надати необ­хідні засоби, обіцяти збути викрадене. Таким співучасникам за інших рівних умов буде призначене різне за суворістю покарання, міра якого визначається ступенем їх участі в злочині.

§ 6. Призначення більш м'якого

покарання, ніж передбачено законом

Встановлені у КК відносно визначені, альтернативні та кумулятив­ні санкції надають суду великі можливості для індивідуалізації пока­рання. Проте різноманіття життєвих ситуацій може привести до того, що навіть мінімальне покарання в межах санкції буде в конкретному випадку надто суворим і таким, що не відповідає тяжкості вчиненого і особі винного, внаслідок чого не збігається із тими його цілями, які сформульовано в ст. 50 КК. З огляду на зазначені ситуації ст. 69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за вчинений злочин, і призначити за злочин будь-якого ступеня тяжко-362

сті більш м'яке покарання порівняно з тим, яке у цій санкції передба­чено. Отже, ст. 69 КК є своєрідним корективом (уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає по­карання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.

Підставами застосування ст. 69 КК закон визнає дві групи чинни­ків, що характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а) на­явність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, що певним чином характеризують особу винного.

Обставини, що пом 'якшують покарання, як одна з підстав засто­сування ст. 69 КК мають відповідати певним вимогам. По-перше, таких обставин обов'язково повинно бути декілька — не менше двох (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Відсутність таких обставин у справі або наявність лише однієї обста­вини, що пом'якшує покарання, виключає можливість застосування ст. 69 КК¹. При цьому суд ураховує як ті обставини, що пом'якшують покарання і перелічені в ч. 1 ст. 66 КК, так і ті, що визнаються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК. По-друге, ці обставини мають зни­жувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, причому знижувати іс­тотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімально­го покарання в межах санкції було б явно недоцільним. У судовій практиці обставинами, що свідчать про доцільність застосування ст. 69 КК, найчастіше визнаються: запобігання шкідливим наслідкам зло­чину з боку винного, добровільне відшкодування збитків, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного та активне сприяння розкриттю зло­чину, другорядна роль у вчиненні злочину тощо².

Наступною підставою застосування ст. 69 КК є дані про особу вин­ного, що можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані зі вчиненим нею злочином. При врахуванні цих даних беруться до уваги: зразкова пове­дінка особи в побуті як до, так і після вчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характеристика, прагнення залагодити заподіяну шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає в тому, що в усіх таких випадках повинні бути встановлені такі дані про особу вин­ного, які дають суду можливість дійти обґрунтованого припущення про

Розділ XIII

Призначення покарання

те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливо за наявності тільки двох розглядуваних підстав застосування ст. 69 КК в їх єдності та сукупності. Якщо судом встановлені тільки обставини, що пом'якшують покарання, або тільки позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, застосування ст. 69 КК є неприпустимим.

Порядок призначення більш м'якого покарання припускає застосуван­ня судом одного із таких правил (варіантів) застосування ст. 69 КК.

1. Призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. У такому ви­падку суд призначає той самий вид (в альтернативній санкції — один із тих видів) основного покарання, який і передбачено в санкції, але при цьому виходить за мінімальну межу, встановлену для цього виду покарання в санкції. Однак слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 69 КК суд не має права призначити покарання нижче від тієї найнижчої його межі, яку встановлено для нього в Загальній частини КК¹. Напри­клад, оскільки у санкції ч. 2 ст. 186 КК передбачено позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років, то суд, керуючись ч. 1 ст. 69 КК, може призначити це покарання на строк нижче чотирьох років, однак не нижче одного року, бо саме таку мінімальну межу позбавлення волі встановлено в ч. 2 ст. 63 КК. Неможливо призначити покарання нижче від найнижчої межі й у разі, коли його мінімальний строк (розмір) в санкції не зазначено і, отже, збігається з тим мінімумом, який вста­новлено для цього виду покарання в Загальній частині КК. Наприклад, призначення покарання нижче від найнижчої межі неможливе за ст. 118 КК, оскільки в санкції цієї статті зазначено лише максимальні межі альтернативно передбачених тут виправних робіт (до двох років), об­меження волі (до трьох років) і позбавлення волі (до двох років).

2. Перехід до іншого, більш м 'якого виду основного покарання, не за­значеного в санкції тієї статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Такий перехід означає, що суд при­значає покарання, яке, по-перше, не зазначене в санкції статті і, по-друге, є більш м 'яким порівняно з тим, яке передбачене у відносно визначеній санкції або порівняно з кожним із декількох, які фігурують в альтернатив-

ній санкції. При цьому суд має право призначити будь-який більш м'який вид основного покарання, керуючись при визначенні їх порівняльної су­ворості законодавчим переліком покарань, встановленим у ст. 51 КК. Зокрема, на підставі цього переліку від позбавлення волі суд може пере­йти, наприклад, до обмеження волі чи до виправних робіт, від арешту — до виправних або громадських робіт, а від останніх — до штрафу.

3. За наявності підстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК і керуючись ч. 2 цієї статті, суд має право не призначати таке додаткове покаран­ня, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обоє 'язкове. Отже, для застосування ч. 2 ст. 69 КК треба передусім встановити наявність тих підстав для виключного пом'якшення по­карання, які зазначені у ч. 1 ст. 69 КК. Необхідно також, щоб додатко­ве покарання було, по-перше, безпосередньо передбачене в санкції статті, за якою засуджується винний і, по-друге, закріплене в санкції як обов 'язкове. Додаткові покарання, зазначені в санкціях статей Осо­бливої частини КК, можуть бути передбачені в них або як факульта­тивні (ст. 132, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 233 КК та ін.), або як обов'язкові (ст. 151, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 191 КК та ін.) до призначення. У першому випадку питання про доцільність призначення факультативного до­даткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних обставин справи, а у другому — суд зобов 'язаний призна­чити обов'язкове додаткове покарання і має право відмовитися від його застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК.

4. Керуючись приписами частин 1 та 2 ст. 69 КК, суд також може
призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встанов­
леної для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове пока­
рання, передбачене в санкції як обов'язкове.

5. На підставі частин 1 та 2 ст. 69 КК суд має право перейти до
іншого, не зазначеного в санкції, більш м 'якого виду основного пока­
рання і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене
в санкції як обов 'язкове.

Отже, варіанти застосування ст. 69 КК, наведені в останніх двох ви­падках, приводять до своєрідного «подвійного» пом'якшення покарання, оскільки суд, спираючись на приписи частин 1 та 2 цієї статті, одночас­но пом'якшує два види покарання — і основне, і додаткове.

Рішення суду про застосування ст. 69 КК має бути належним чином умотивоване у вироку суду з обов'язковим посиланням на цю норму¹.

364

¹ Практика судів України з кримінальних справ (2006-2007). - С. 196-197.

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. - № 5. - С. 17.

Розділ XIII

Призначення покарання

§ 7. Призначення покарання за сукупністю злочинів

Підходи до визначення покарання за сукупністю злочинів (ч. 1 ст. 33 КК) можуть бути досить різноманітними, тому існують і різні законо­давчі системи його призначення, а саме: 1) система повного (абсолют­ного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремі злочини, підлягають повному складанню між собою); 2) система об­меженого складання покарань (коли загальна сума покарань обме­жується певною межею); 3) система поглинення покарань (коли най­більш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворі, призначені за інші зло­чини); 4) система обов 'язкового чи факультативного підвищення по­карання (коли, призначивши покарання за сукупністю шляхом погли­нення менш суворого покарання більш суворим, суд повинен за законом або на власний розсуд підвищити це покарання до певної межі); 5) змі­шані системи призначення покарання (коли одночасно застосовуються і система обмеженого складання, і система поглинення або використо­вується поєднання цих систем із системою обов'язкового чи факуль­тативного підвищення покарання).

Змішану систему призначення покарання за сукупністю встановлено і у ч. 1 ст. 70 КК, де зазначено, що при сукупності злочинів суд, призна­чивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, ви­значає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого пока­рання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Отже, за сукупністю злочинів покарання призна­чається в два етапи: 1) на першому з них покарання призначається окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність; 2) на другому — визначається остаточне покарання за сукупністю цих злочинів.

1. Призначення покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, — це обов'язкова вимога ст. 70 КК, відхилення від якої є неприпустимим, бо такий порядок призначення покарання дає мож­ливість без усіляких ускладнень застосувати амністію або помилуван­ня до кожного окремого злочину, а при перегляді вироку в апеляційній чи касаційній інстанції — пом'якшити покарання, призначене за окре­мий злочин, або зовсім виключити його з вироку.

Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, суд керується приписами статей 65-69' КК і на цьому

етапі призначає за кожний окремий злочин і основне, а якщо необхід­но, і додаткове покарання (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Такий підхід до призначення покаран­ня дає змогу індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одночас­ним урахуванням того, що особа вчинила не один, а два чи більше

злочинів.

2. Остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом застосування для цього спеціальних правил — принципів по­глинення або складання. Це означає, що суд призначає остаточне по­карання шляхом: а) поглинення менш суворого покарання більш суво­рим або б) повного чи в) часткового складання призначених за окремі злочини покарань у межах, установлених у ч. 2 ст. 70 КК.

Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковано злочини, а конкретні міри покаран­ня, призначені в межах цих санкцій за кожний окремий злочин. При цьому завжди менш суворе з призначених за окремі злочини покарань поглинається більш суворим. Зокрема, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК позбавлення волі строком на два роки, а за ч. З ст. 296 КК — чотири роки, то більш суворе покарання (чотири роки) поглинає собою менш суворе (два роки) і остаточне покарання за сукупністю визна­чається строком у чотири роки позбавлення волі.

Визначення остаточного покарання за принципом поглинення можливе не тільки тоді, коли за окремі злочини призначені покарання одного виду, а й тоді, коли за ці злочини призначені покарання різних видів (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовт­ня 2003 р.). Наприклад, якщо за один зі злочинів призначено виправні роботи, а за інший — позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд за сукупніс­тю злочинів остаточно визначить покарання у виді позбавлення волі, бо при порівнянні ступеня суворості цих покарань він керується тією послідовністю, в якій всі їх види розташовані в ст. 51 КК. Згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із окремих злочинів призначене довічне позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів завжди призначається шляхом поглинення будь-якого менш суворого покаран­ня довічним позбавленням волі.

Оскільки принцип поглинення припускає, що більш суворе покаран­ня завжди поглинає собою менш суворе, тому призначені за окремі зло­чини однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають,

II. Фактори, що впливають на зарплату при зарубіжних призначеннях

Переглядів: 1293