• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття і мета покарання

§ 1. Поняття покарання

1. Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, еконо­мічного, політичного, правового, організаційного та культурно-виховного характеру. У системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Ви­конання цієї ролі здійснюється шляхом як загрози покаранням, що перед­бачено в санкції кожної кримінально-правової норми, так і його реалі­зації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі є поширеною думка, згідно з якою покарання у бо­ротьбі зі злочинністю відіграє допоміжну роль. Це твердження потре­бує уточнення. Воно є правильним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усу­нення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Ш. Монтеск'є, Ч. Беккарія та інших мислителів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток і підтверджен­ня в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. У такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини та осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. У ньому від імені держави виявляється негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній та запобіжній сутності як найгострішого, найбільш суворо­го заходу державного примусу, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України (статті 28, 62, 63), кримінальне законодавство та практика його застосування перекону­ють, що держава відводить покаранню дуже важливу роль у виконан­ні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і гро­мадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань,

забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права — важливий інструмент у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації криміналь­ної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправ­довує тенденції його посилення, яка спостерігається багато років. На жаль, і після прийняття КК 2001 р. ця тенденція істотно не зміни­лася, її відображено як у законодавстві, так і в практиці його застосу­вання. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Суди Укра­їни щорічно до позбавлення волі засуджували до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й у поширеності у громадській, в тому числі професій­ній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб бороть­би зі злочинністю — посилення покарання. Подібну позицію треба було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямі зроблено у чинному КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах не­залежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість по­карання не приводила до бажаного результату. Навпаки, така жорсто­кість переконує винного в несправедливості покарання, робить засу­дженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття об­рази, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення по­карання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід зазначити, що в чин­ному КК цю позицію чітко виражено. Уперше значно гуманізовано репресивність санкцій. Скасовано смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. У санкціях КК за злочини невеликої тяжкості практично відсутні по­карання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижено його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачено нові, більш гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, розширено можливості застосовувати штраф та інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі.

Розділ XVI

Подальше зниження репресивності санкцій передбачено Законом України від 15 квітня 2008 р. № 270-VI «Про внесення змін до кримі­нального та кримінально-процесуального кодексів України щодо гу­манізації відповідальності».

Усе це надає реальні можливості для зміни професійної свідомос­ті і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. З цього приводу Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення су­дами кримінального покарання» (зі змінами від 10 грудня 2004 р. № 18) роз'яснив судам, що у разі, коли санкція статті, за якою особу ви­знано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання при постановленні вироку, треба обгово­рювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбав­ленням волі. А у разі обрання позбавлення волі це рішення повинно бути мотивовано у вироку. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно має відповідати тяжкості вчиненого злочину, бути справедливим і достат­нім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як остаточний і дійсно заслужений результат діяння злочинця. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямів, притаманних каральній політиці: а) застосування суворих видів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп; б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вперше вчинили злочини невеликої і середньої тяжкості. По­єднання цих двох напрямів відображено в чинному КК і має здійсню­ватися в каральній політиці судових органів України.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обме­женні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основ­ні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних сус­пільних відносин від злочинних посягань. Його здійснення в першу чергу полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є зло­чинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили

Поняття і мета покарання

(ст. 1 КК). / першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, який застосовується до осіб, що вчинили злочинне посягання. Пока­рання примушує особу до законослухняної поведінки.

Другу ознаку покарання закріплено в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на зло­чини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на під­ставі статей 45,46,48 КК або з передачею особи на поруки (ст. 47 КК); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання із застосу­ванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97, 105 КК); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 79, 83, 84 КК, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі за наявності достат­ніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як остаточного юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третю розпізнавальну ознаку покарання також встановлено в ч. 2 ст. 2 КК. Вона полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, це надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверту ознаку покарання законодавчо закріплено в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом об­меженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінально­го покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявніс­тю фізичних, майнових і моральних позбавлень та обмежень. В одних покараннях їх каральну властивість виражено більшою мірою, напри­клад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових обмеженнях, де її виражено в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною ді­яльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні

11 Кримінальне право України 321

Розділ XVI

Поняття і мета покарання

страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством та своїми близькими. Усі ці обмеження і визначають кару як ознаку по­карання. Обсяг кари у кожному покаранні диференційовано залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

77 'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому виражаються засудження, негативна оцінка з боку держави як вчине­ного злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки за­кріплюється обвинувальним вироком, який постановляється судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, при­значене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцін­ки злочину і особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання виявляється в його особистому харак­тері. Це означає, що призначення кримінального покарання та його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіска­ції підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, тощо.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного приму­су. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, про­тягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

§ 2. Мета покарання

і теорій не дали однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи: а) абсолют­ні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію при­хильники цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплен­ня різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові злочини — каторга, за об­разу — застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. На­приклад, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії пси­хологічного примусу (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального запобігання. На думку А. Фейєрбаха, воно має завдати вин­ному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Отже, застосовуване покарання психологічно впли­ває на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального запобігання відстоювали ідею застосування пока­рання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання має забезпечити виправлення винного, тобто невчи-нення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеці­альне запобігання. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відпла­ти, в інших — мета попередження або виправлення. Значний внесок у дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М. С. Таганцев, С. В. Познишев, М. Д. Сергієвський, І. Я. Фойницький, А. Ф. Кістяківський та ін. Вони, зокрема, обстоювали ідею диферен-

Розділ XVI

Поняття і мета покарання

ціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. У працях деяких учених радянсько­го і пострадянського періодів знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

2. Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала широку дискусію. Усі дослідники визнають цілями покарання загальне і спе­ціальне запобігання злочинам, а на думку М. Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші науковці, крім цих двох цілей, ви­знають метою покарання також виправлення засудженого. Але най­більше дискусій точилося з питання про визнання кари метою пока­рання. Розробники КК 2001 р. вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання є багатогранними. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що неможливо без відплати за вчинений зло­чин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою перетво­рення його на законослухняного громадянина і запобігання вчиненню злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і вод­ночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Усі зазначені цілі покарання органічно взаємопов'язані і обумовлюють одна одну.

У чинному КК питання про мету покарання вирішене в ч. 2 ст. 50, де зазначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлен­ня засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як за­судженими, так і іншими особами.

Наведене свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, оскільки називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим (спе­
ціальне запобігання);

4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальне за­
побігання).

3. Застосовуючи покарання, суд має наметі покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурен-

ня і справедливості потерпілого та суспільства в цілому. Визнання кари метою покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже зазначалося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них ха­рактерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання ви­ражається не тільки в застосуванні покарання, а й також у санкції статті та відповідній нормі Загальної частини КК, де передбачено конкретний вид покарання, описано його характерні ознаки. Як така кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забез­печує досягнення всіх його цілей. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні та реалізації конкрет­ної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначають­ся вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень та обмежень, котрі зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує тієї обставини, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кри­мінального покарання. Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Однак мета кари досяга­ється не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети почи­нається з^моменту призначення судом конкретної міри покарання. Сам факт призначення покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж його безпосереднє виконання (на­приклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості й водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед сус­пільством. В одних випадках, наприклад при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний триваліший вплив покарання, тому воно і при виконанні продовжує спричиняти винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та

Розділ XVI

Поняття і мета покарання

інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття спра­ведливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

4. Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечнос­
ті особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений
під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлен­
ня полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на
свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні
властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, зму­
сити додержуватися положень кримінального закону або, ще краще,
прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність,
повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати
юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування
покарання. Досягнення мети виправлення багато в чому забезпечуєть­
ся самим призначенням покарання, режимом його відбування, залу­
ченням до праці, організацією навчання професії, переконанням,
роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного ха­
рактеру та іншою освітньою роботою із засудженим. Однак, крім цих
суттєвих обставин зовнішнього впливу, важливу роль у досягненні цієї
мети відіграє внутрішнє бажання засудженого виправитися.

5. Мета спеціального запобігання (спеціальна превенція) полягає
в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можли­
вості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів
з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим
більш — виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови,
які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють її мож­
ливості вчинити нові злочини. Наприклад, при відбуванні позбавлення
волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім
світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично
позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягнен­
ню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання
за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує
покарання, — ст. 67 КК; більш суворі правила і межі призначення
покарання — ст. 71 КК). При призначенні такого покарання, як по­
збавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­
ністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин
з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувач
відділу крамниці, засуджений за зловживання службовим становищем
326

(ст. 364 КК) до двох років обмеження волі з позбавленням права обі­ймати посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум про­тягом строку призначеного йому покарання. У багатьох нормах Осо­бливої частини КК рецидив злочину визначає його кваліфікований склад і за нього передбачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує таких осіб від повторного вчинення злочинів.

6. Мета загального запобігання (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує запобігання вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчи­няють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов та переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання також впливає позитив­но, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до зло­чинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального запобігання забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджають про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Загроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, загроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє не­відворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне запобігання, як і інші цілі покарання, тісно взаємопов'язані. Будь-яке покарання незалежно від його виду і роз­міру має забезпечувати досягнення всіх його цілей.

Контрольні запитання

1. Яке значення мають положення статей 28,43,61-63 Конститу­
ції України для визначення соціальної природи покарання?

2. Поняття покарання і його значення в боротьбі зі злочин­
ністю.

3. У чому полягає зміст ознак покарання та їх значення?

4. Які цілі покарання визначені в чинному КК?

5. У чому полягає зміст кожної мети покарання?

Поняття і мета покарання

Розділ XVII

Система та види покарань

§ 1. Система покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють їх певну систему, що відображена у ст. 51 КК і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів відносно застосування покарань. Визначаючи систему покарань, законодавець тим самим створює основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачено окремі види покарань і вста­новлено межі їх призначення за вчинені злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість у правозасто-совній діяльності і є важливим засобом забезпечення законності. Сис­тема покарань, встановлена у чинному кримінальному законодавстві України, не знає смертної кари, покарань, що ганьблять або калічать засудженого. У КК 2001 р. значне місце посідають покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства, наприклад штраф, громадські та виправні роботи тощо. Включаючи цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкрет­них покарань їх необхідну індивідуалізацію.

Під системою покарань розуміють встановлений кримінальним законом і обоє 'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташо­ваних у певному порядку за ступенем їх суворості.

Із цього визначення випливає, що поняття системи покарань охоп­лює низку ознак, а саме:

а) система покарань встановлюється тільки законом, причому
лише законом про кримінальну відповідальність. Жодне покарання
не може передбачатися іншими законами, а тим більше визначатися
довільно, бо його вид, межі (розміри), підстави та порядок застосуван­
ня можуть бути встановлені тільки в кримінальному законі;

б) систему покарань подано у вигляді їх переліку, який є обов 'язковим
для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є призначення по­
карання, не має права відступати від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворює їх систему, є вичерпним. Це озна­
чає, що з погляду закону на даний час система покарань є закінченою,
328

завершеною. Тому, коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, мають на увазі саме ту систему, той їх перелік, що наведено уст. 51 КК;

г) система покарань припускає їх розташування в законодавчому переліку в певному порядку, а саме за ступенем їх суворості. У стат­ті 51 КК усі види покарань розташовані, починаючи від менш суворо­го (більш м'якого) до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, своєрідні «сходи» покарань дають змогу суду вирішувати, який із видів покарань є більш суворим або, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають, наприклад, у разі призначення більш м'якого покарання на підставі ст. 69 КК; призначення покарань за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК); застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК) тощо.

Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, охоплює 12 видів по­карань, які можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпле­ними у кримінальному законі. Така класифікація має не тільки теоре­тичне, а й велике практичне значення, тому що сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань, точному встановленню підстав, порядку та меж їх призначення і тим самим забезпечує їх необхідну індивідуалізацію.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення, за суб'єктом, до якого вони застосовуються, за можливістю визначен­ня строку покарання та за іншими підставами.

За порядком (способом) їх призначення всі покарання в ст. 52 КК поділяються на три групи: а) основні (ч. 1); б) додаткові (ч. 2); в) по­карання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (ч. 3).

Основні — це такі покарання, які призначаються у вироку тільки як самостійні заходи впливу та ні за яких умов не можуть застосову­ватися на додаток до інших покарань, тобто не можуть приєднуватися до них. Особливість цих покарань полягає й у тому, що згідно з ч. 4 ст. 52 КК за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Осо­бливої частини КК. Крім того, усі вони призначаються тільки тоді, коли безпосередньо передбачені у відповідних санкціях, а виняток із цього правила припустимий лише в разі застосування ч. 1 ст. 69 КК.

Згідно з ч. 1 ст. 52 КК до основних покарань належать: громадські роботи (ст. 56 КК), виправні роботи (ст. 57 КК), службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК), арешт (ст. 60 КК), обмеження волі

Розділ XVII

Поняття і мета покарання

(ст. 61 КК), тримання у дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців (ст. 62 КК), позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК), де вічне позбавлення волі (ст. 64 КК).

Додаткові — це такі покарання, які призначаються лише шляхом приєднання на додаток до основних покарань і самостійно застосовува­тися не можуть. Отже, додаткові покарання можуть призначатися тільї тоді, коли вироком суду призначено основне покарання, до якого вонк і приєднуються. їх особливість полягає і у тому, що на відміну від основ­них за один злочин суд має право призначити (приєднати до основного) не тільки одне, а й кілька додаткових покарань одночасно (ч. 4 ст. 52 КК). Окрім того, на відміну від основних такі види додаткових покарань, які встановлені статтями 54 та 55 КК, можуть призначатися й тоді, коли прямо у відповідних санкціях не передбачені.

До додаткових покарань згідно з ч. 2 ст. 52 КК належать позбав­лення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікацій­ного класу (ст. 54 КК) та конфіскація майна (ст. 59 КК).

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (їх називають змішаними), — це штраф (ст. 53 КК) і позбавлення пра­ва обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК). їх особливість полягає у тому, що в одних випадках суд має право при­значити їх як основні, коли як такі вони передбачені в санкції статті Особливої частини КК, а в інших — приєднати на додаток до основ­ного покарання.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони поділяють­ся на загальні та спеціальні.

Загальні покарання є, так би мовити, універсальними заходами впливу, бо можуть застосовуватися, як правило, до будь-якої особи, що вчинила злочин. До них належать штраф, громадські та виправні ро­боти, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі.

Спеціальні покарання на відміну від загальних можуть признача­тися лише певному (більш вузькому) колу суб'єктів злочину. Напри­клад, тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише військовослужбовцям строкової служби (ч. 1 ст. 62 КК). До спе­ціальних покарань належать також позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і службові обмеження для військовослужбовців.

За можливістю визначення строку покарання і, отже, встановлення меж застосування у часі правообмежень, які становлять зміст покаран­ня, всі вони поділяються на строкові та безстрокові.

Строковими є покарання, стосовно яких закон встановлює міні­мальні та максимальні межі їх застосування у часі. Це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, гро­мадські та виправні роботи, службові обмеження для військовослуж­бовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному баталь­йоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк. Напри­клад, обмеження волі може призначатися на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК), а виправні роботі — на строк від шести місяців до двох років (ч. 1 ст. 57 КК).

Особливість строкових покарань полягає у тому, що вихід за межі строків, установлених для них у статтях 55-58, 60-63 Загальної час­тини КК, неприпустимий, за винятком випадків застосування 25-річного строку позбавлення волі на підставі ч. 2 ст. 71 чи ч. 2 ст. 87 КК.

Безстроковими є такі покарання, межі застосування яких у часі ні законом, ні вироком суду не встановлюються. До них належать: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або квалі­фікаційного класу, конфіскація майна та довічне позбавлення волі. Особливе місце серед них посідає довічне позбавлення волі, яке хоча й триває у часі, але конкретний проміжок часу його застосування закон не встановлює. Оскільки такі безстрокові покарання, як штраф і кон­фіскація майна, вичерпуються самим фактом виконання вироку, їх прийнято називати ще й одноактними.

Покарання можуть бути класифіковані і за іншими підставами, на­приклад залежно від припустимості їх застосування до неповнолітніх, можливості застосування умовно-дострокового звільнення від їх від­бування тощо.

Згідно з ч. 5 ст. 52 КК ухилення від покарання, призначеного ви­роком суду, визнається злочином проти правосуддя і тягне за собою відповідальність за статтями 389, 390 та 393 КК.

§ 2. Основні покарання

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) — основний вид покарання, який полягає у виконанні засудженим протягом строку, встановленого ви­роком суду, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспіль-

Розділ XVII

Поняття і мета покарання

но корисних робіт, вид та характер яких визначають органи місцевого самоврядування (наприклад, прибирання вулиць, благоустрій території, ремонт доріг, будинків, споруд, комунікацій тощо). Оскільки обов'язок виконання громадських робіт покладається на особу вироком суду вчинення злочину, вони завжди мають примусовий характер і здійсш ються без оплати праці засудженого.

Громадські роботи: а) встановлюються у межах від шістдесяти ] двохсот сорока годин; б) відбуваються засудженим у вільний від робо­ти чи навчання час; в) виконуються частинами - не більше чотирьох годин на день. Вони призначаються у випадках, коли прямо передба­чені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосуван­ня на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Громадські роботи не застосовуються до осіб, визнаних інваліда­ми першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, що досягай пенсій­ного віку, а також до військовослужбовців строкової служби. Не­повнолітнім це покарання призначається з додержанням вимог ч. 1 ст. ІООтаст. 103 КК.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК)— основний вид покарання, згідно з яким на засудженого протягом строку, встановленого вироком суду, покладається обов'язок працювати за місцем його робити (ч. 1 ст. 41 Кримінально-виконавчого кодексу України — далі КВК), періодично з'являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції (ч. 6 ст. 41 КВК), а також встановлюється заборона на звільнення з роботи за власним бажанням (ч. 1 ст. 42 КВК) і на виїзд за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції (ч. 4 ст. 42 КВК). З усієї суми заробітку засудженого до виправних робіт примусово здійснюються щомісячні відрахування в дохід держави в межах від десяти до два­дцяти відсотків.

Виправні роботи призначаються судом у межах від шести місяців до двох років і згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» застосовуються тільки до працюючих осіб і відбуваються за місцем роботи засудженого¹. Засудженим до цього виду покарання у процесі здійснення ними своєї трудової діяльності надається щорічна відпустка, але час останньої не зараховується до строку відбування покарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Якщо ж поведінка за-

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 6. - С. 14-20; 2005. - № 1. - С. 13; 2009. -№7.-С. 11-13.

судженого була зразковою, а ставлення до праці — сумлінним, час щорічної відпустки може бути зараховано у строк покарання (ст. 46

КВК).

Виправні роботи призначаються у випадках, коли вони безпосеред­ньо передбачені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, непрацездатних, осіб, що не досягай 16 років, та тих, що досягай пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Держав­ної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, пра­цівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, ад­вокатів, державних службовців, службових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які після постановлення вироку втратили працездатність і у зв'язку з цим не можуть відбувати дане покарання, суд може замі­нити виправні роботи покаранням у виді штрафу із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Неповнолітнім у віці від 16 до 18 років виправні роботи можуть бути призначені з додержанням вимог частин 2 і 3 ст. 100 та ст. 103 КК.

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) — основний вид покарання, який: а) призначається в межах від шести місяців до двох років; б) виключає можливість підвищення засудже­ного протягом строку покарання за посадою і у військовому званні; в) не зараховується засудженому в строк вислуги років для присвоєн­ня чергового військового звання; г) припускає обов'язкові щомісячні відрахування із усієї суми грошового забезпечення засудженого, які здійснюються в дохід держави в межах від десяти до двадцяти відсот­ків цього забезпечення.

Службове обмеження застосовується лише до військовослужбовців (за винятком тих із них, хто проходить строкову службу), які відбувають його за місцем своєї військової служби. Це покарання призначається:

а) якщо безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини
КК, за якою засуджується винний (ч. 1 ст. 402, ч. 2 ст. 407 КК та ін.);

б) якщо, враховуючи обставини справи та особу винного, суд вважа­
тиме за можливе замінити обмеження чи позбавлення волі на строк
не більше двох років службовими обмеженнями на той самий строк;

Розділ XVII

Поняття і мета покарання

в) якщо службові обмеження застосовуються до військовослужбовців на підставі ч. 1ст. 69 КК.

4. Арешт (ст. 60 КК) — основний вид покарання, який признача­
ється судом у межах від одного до шести місяців і відбувається засу­
дженим у спеціальних установах виконання покарання — арештних
домах (статті 11,15 та 50 КВК). Військовослужбовці відбувають арешт
на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК).

Засуджені до арешту тримаються в умовах ізоляції (ч. 1 ст. 51 КВК) і на них поширюються обмеження, встановлені кримінально-вико­навчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді по­збавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК).

Арешт призначається у випадках, коли це покарання безпосередньо передбачено у санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до семи років. Неповнолітні у віці від 16 до 18 років можуть бути засуджені до арешту з додержанням вимог статей 101 та 103 КК. '

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) — основний вид покарання, який
полягає в триманні засудженого в кримінально-виконавчій установі
відкритого типу — виправному центрі (статті 11, 16 та 56 КВК) без
ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду та
обов'язкового залучення до праці.

Обмеження волі призначається у межах від одного до п'яти років у випадках, коли воно безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Відбування цього покарання завжди пов'язане з обов'язковим за­лученням засудженого до праці, тому в ч. З ст. 61 КК встановлено, що обмеження волі не призначається неповнолітнім, вагітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, особам, що до­сягай пенсійного віку, військовослужбовцям строкової служби та ін­валідам першої та другої груп.

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК)— основний вид покарання, який застосовується лише до військовослужбовців строкової служби і полягає у примусовому на­правленні засудженого на строк від шести місяців до двох років в осо­бливу військову частину — дисциплінарний батальйон, призначений 334

для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили зло­чини під час проходження ними дійсної (строкової) військової служби (ст. 17 КВК).

Відповідно до ч. 6 ст. 71 КВК та Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України від 5 квітня 1994 р. особи, які від­бувають покарання в дисциплінарному батальйоні, виконують обов'язки та користуються правами, встановленими законодавством для військо­вослужбовців строкової служби, з обмеженнями, передбаченими у стат­тях 71-85 КВК. Після відбуття покарання вони направляються у військо­ві частини для подальшого проходження служби, але час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується.

Тримання в дисциплінарному батальйоні призначається: а) якщо це покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 1 ст. 404, ч. 2 ст. 406 КК та ін.); б) якщо, враховуючи обставини справи та особу засудженого, суд вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не біль­ше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ч. 1 ст. 62 КК); в) якщо це покарання застосовується до військо­вослужбовця строкової служби на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Закон (ч. 2 ст. 62 КК) встановлює заборону на застосування заміни позбавлення волі триманням у дисциплінарному батальйоні щодо військовослужбовців, які раніше відбували покарання у виді позбавлен­ня волі. Такими визнаються лише ті особи: а) які раніше були засудже­ні до позбавлення волі за вироком суду; б) реально відбували хоча б частину призначеного їм строку позбавлення волі; в) судимість у яких не погашено чи не знято у встановленому законом порядку.

Пленум Верховного Суду в постанові від 28 грудня 1996 р. (із змі­нами від 26 грудня 2003 р.) «Про практику призначення військово­службовцям покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні»¹ роз'яснив, що особи, яким призначено це покарання, є військовослуж­бовцями строкової служби (ч. 6 ст. 71, ч. 2 ст. 72 КВК), тому їх втеча з гауптвахти або інше ухилення від військової служби до прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час відбування там покаран­ня кваліфікується залежно від спрямованості умислу, способу та три­валості ухилення за статтями 407,408 або 409 КК.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК)— основний вид покарання, яке полягає в примусовій ізоляції засудженого від суспіль-

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2004. - № 2. - С. 11-13.

Розділ XVII

Поняття і мета покарання

ства шляхом поміщення його на строк, встановлений вироком суду, до кримінально-виконавчої установи закритого типу. Вид такої установи та відповідний режим відбування позбавлення волі визначаються Дер­жавним департаментом України з питань виконання покарань (ст. 86 КВК). Повнолітні засуджені відбувають позбавлення волі у виправних колоніях (статті 18,138-140 КВК), а неповнолітні — у виховних (стат­ті 19, 143-149 КВК).

Позбавлення волі пов'язане з істотними правообмеженнями для за­судженого, який не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, у спілкуванні з родичами та близькими йому особами тощо. На засудженого до позбавлення волі справляється певний карально-виховний вплив: він ізолюється від суспільства; пере­буває в умовах відповідного режиму; залучається до праці, а у разі необ­хідності - до професійного та загальноосвітнього навчання; з ним ве­деться систематична освітньо-виховна робота (глави 16-19 КВК). Про­те позбавлення волі не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. З ст. 50 КК), бо це покарання спрямова­не на виправлення особи, а також запобігання вчиненню як засудженим, та й іншими особами нових злочинів (ч. 2 ст. 50 КК).

Позбавлення волі — це строковий вид покарання, яке встановлю­ється у межах від одного до п'ятнадцяти років (ч. 2 ст. 63 КК) за ви­нятком його призначення за особливо тяжкі злочини за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК), а також при заміні довічного позбавлення волі актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК), коли строк цього покарання може дорівнювати двадцяти п'яти рокам.

Позбавлення волі призначається судом лише за умови, якщо це покарання безпосередньо передбачене у санкції статті Особливої час­тини КК, за якою засуджується винний. Якщо санкція є альтернатив­ною і поряд із позбавленням волі передбачає інші, менш суворі види покарань, призначення саме позбавлення волі має бути вмотивоване судом (ч. 2 ст. 334 КПК) і припустиме лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатнім для досягнення цілей покарання (ч. 2 ст. 65 КК). До неповнолітніх позбавлення волі призначається з додер­жанням вимог статей 102 та 103 КК.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) — найбільш суворий вид основного покарання, який полягає в примусовій ізоляції засудженого від суспільства шляхом поміщення його до спеціальної кримінально-

виконавчої установи - виправної колонії максимального рівня безпеки (ч. 2 ст. 18, ч. 1 ст. 150 КВК), де він тримається безстроково.

Довічне позбавлення волі замінило смертну кару, застосування якої рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. було визнано таким, що суперечить Конституції України. Засновуючись на цьому Рішенні, Верховна Рада України 22 квітня 2000 р. ухвалила за­кон, згідно з яким смертну кару (розстріл) було виключено із КК 1960 р. (ст. 24) і замінено покаранням у виді довічного позбавлення волі¹.

Порядок та підстави призначення довічного позбавлення волі передбачені в ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання: а) вста­новлюється за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК); б) застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК, тобто тоді, коли це покарання прямо передбачене в санкціях статей його Особливої частини (статті 112, 348, 379, 400, ч. 2 ст. 439 КК та ін.); в) призначається лише за умови, якщо суд не вважатиме за мож­ливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі завжди передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк (ч. 2 ст. 115, ч. З ст. 258, ч. 4 ст. 404 КК та ін.), тому в разі його призначення суд має навести у вироку мотиви свого рішення, які б свід­чили про доцільність застосування до засудженого саме довічного позбавлення волі (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

Згідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не застосовується: а) до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років; б) до осіб у віці по­над 65 років; в) до жінок, які перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Відповідно до ч. З ст. 43 КК це покарання не може призначатися й особам, які вчинили злочини, передбачені у ч. 2 ст. 43 КК, під час виконання спе­ціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльнос­ті організованої групи чи злочинної організації.

Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від цього покарання і лише у разі застосування до них акта про поми­лування (ч. 2 ст. 87 КК) довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років. При цьому клопотання про помилування може бути подане лише після відбуття засудженим не менше 20 років призначеного покарання (ч. 7 ст. 151 КВК, ч. 2 ст. 6 Положення про здійснення помилування від 19 липня 2005 р.).

Відом. Верхов. Ради України. - 2000. - № 17. - Ст. 123.

Розділ XVII

Поняття і мета покарання

§ 3. Додаткові покарання

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК)— додаткове покарання (ч. 2 ст. 52 КК), яке не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК і тому завжди призначається на підставі ст. 54 КК за розсудом суду, але у випадках вчинення особою лише тяжкого (ч. 4 ст. 12 КК) чи особливо тяжкого (ч. 5 ст. 12 КК) злочину.

Це покарання належить до так званих спеціальних видів покарань і може застосовуватися лише до тієї особи, яка на момент постанов-лення вироку мала військове, спеціальне звання, відповідний ранг, чин або кваліфікаційний клас, які були надані (присвоєні) їй у встановле­ному законом порядку.

У різних відомствах і службах виконавчої та судової влади, право­охоронних органах для службових осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини та класи. У Збройних Силах України, Службі без­пеки України — військові звання (наприклад, лейтенант, майор); в ор­ганах внутрішніх справ України, податковій та митній службі — спе­ціальні звання (наприклад, капітан міліції, державний радник податко­вої служби). Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про державну служ­бу» встановлює ранги залежно від тієї категорії, до якої віднесені по­сади, що обіймають державні службовці. Ранги встановлено також у дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і Повноважний посол, аташе). В органах прокуратури встановлено класні чини (напри­клад, молодший радник юстиції). Класні чини присвоюються і фахів­цям господарських судів (крім суддів). Кваліфікаційні класи присвою­ються суддям різних судів, а також судовим експертам.

Вироком суду особа може бути позбавлена зазначених звань, рангів, чинів або класів. Позбавити особу цього статусу суд має право неза­лежно від того, який орган чи яка службова особа присвоїли винному відповідне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас. Позбавлення особи певного звання, рангу, чину або класу означає і позбавлення її всіх тих прав, пільг та переваг, що пов'язані з наявністю у особи від­повідного статусу.

Проте ст. 54 КК не передбачає права суду позбавляти засудженого наукового ступеня, почесних або вчених звань, державних нагород. Якщо суд дійде висновку про те, що вчинений особою злочин дискре­дитує наявні у неї відзнаки (наприклад, почесне звання), він має право 338

проінформувати про це той орган чи службову особу, які їх присвоїли (присудили), а вони, у свою чергу, мають право у встановленому за­коном порядку позбавити таку особу наукового чи почесного звання або нагороди.

2. Конфіскація майна (ст. 59 КК) — додаткове покарання (ч. 2 ст. 52 КК), яке полягає у примусовому безоплатному вилученні у влас­ність держави всього або частини майна, що є власністю засудженого. Це покарання призначається за умов, якщо: а) особа вчинила тяжкий (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкий (ч. 5 ст. 12 КК) злочин; б) цей злочин є корисливим (ч. 2 ст. 59 КК); в) конфіскацію майна безпосеред­ньо передбачено у санкції статті Особливої частини КК за цей злочин. Якщо хоча б одна з цих умов відсутня, конфіскація майна призначена бути не може.

Конфіскація майна передбачається в санкціях статей Особливої частини КК або як обоє 'язкове (ч. 5 ст. 185, статті 209, 306 КК), або як факультативне (ч. 2 ст. 233, ч. 2 ст. 369 КК) додаткове покарання. У першому випадку суд зобов 'язаний призначити це додаткове пока­рання і може відмовитися від його застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК, а у другому — питання про доцільність призначення кон­фіскації майна вирішується за розсудом суду з урахуванням обставин справи та особи винного.

Закон розрізняє повну конфіскацію, яка полягає у вилученні всього майна, що є власністю засудженого, і часткову, — коли вилучається лише зазначена у вироку частина майна засудженого. Тому у вироку має бути чітко зазначено, конфіскується все майно чи тільки його час­тина. В останньому випадку необхідно уточнити, яка саме частина майна (1/2, 1/3) конфіскується або перелічити ті конкретні предмети (речі), які підлягають конфіскації.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 КВК конфіскації підлягає майно, що є влас­ністю засудженого, в тому числі його частка у спільній власності, ста­тутному фонді суб'єктів господарської діяльності, гроші, цінні папери та інші цінності, включаючи ті, що перебувають на рахунках та вкладах чи на зберіганні у фінансових установах, а також майно, передане за­судженим у довірче управління. Хоча грошові кошти і можуть бути предметом конфіскації, однак заміна майна, що конфіскується, грошовою сумою, яка дорівнює вартості цього майна, не допускається.

Не підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільній власності за умови,

Розділ XVII

Поняття і мета покарання

якщо воно є необхідним для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна визначається законом України і передбачений у Додатку до КК.

Від конфіскації майна як виду покарання слід відрізняти так звану спеціальну конфіскацію, яка не є кримінальним покаранням і полягає у вилученні тих предметів, що визнані знаряддями і засобами вчинен­ня злочину, предметами посягання чи такими, що здобуті злочинним шляхом. Спеціальна конфіскація передбачена статтями 78 та 81 КПК, де зазначено, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті чи здобуті злочинним шляхом, передаються в дохід держави, а знаряддя чи засо­би вчинення злочину, які належать винному, конфіскуються чи підля­гають знищенню. Спеціальну конфіскацію передбачено і в санкціях статей Особливої частини КК (наприклад, за ст. 201 КК конфіскують­ся предмети контрабанди, а за ст. 301 КК — порнографічні предмети та засоби їх виготовлення і розповсюдження).

§ 4. Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові

1. Штраф (ст. 53 КК) — це покарання, яке полягає у грошовому стягненні, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Штраф належить до так званих змішаних по­карань, бо може бути призначений судом не тільки як основне, ай як додаткове покарання (ч. З ст. 52 КК). Проте згідно з ч. 4 ст. 52, части­нами 1 та 3 ст. 53 КК у всіх випадках штраф може бути призначено лише за умови, якщо він безпосередньо передбачений у санкції стат­ті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, за винятком його призначення як більш м'якого виду основного покарання на під­ставі ч. 1 ст. 69 КК.

Розмір штрафу визначається в ставках неоподатковуваного мініму­му доходів громадян¹ у межах від тридцяти до однієї тисячі таких мі­німумів. Однак згідно з ч. 2 ст. 53 КК у санкціях статей Особливої частини КК може бути передбачено і більш високий розмір штрафу (наприклад, у санкції ст. 220 КК він встановлений у розмірі від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів). Конкретний розмір (сума) штрафу, що підлягає стягненню із засудженого, визначається

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2004. - № 6. - С. 29.

судом відповідно до санкції, але з обов 'язковим урахуванням при цьо­му двох чинників: а) тяжкості вчиненого злочину і б) майнового стану винного. Саме з урахуванням майнового стану винного суд на підставі ч. 4 ст. 53 КК може призначити штраф із розстрочкою його виплати певними частинами строком до трьох років.

До неповнолітніх штраф призначається з додержанням вимог ста­тей 98, 99 та 103 КК.

У разі неможливості сплати штрафу суд на підставі ч. 5 ст. 53 КК може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громад­ських або виправних робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян чи один місяць виправних робіт за чотири таких мінімумів. При цьому загаль­ний строк громадських робіт не може перевищувати двохсот сорока годин, а виправних робіт — двох років.

Заміна штрафу на підставі ч. 4 ст. 53 КК припустима лише у ви­падках, якщо встановлено, що неможливість сплатити штраф обумов­лена об'єктивними причинами (відсутність роботи, заробітку, загибель майна, на яке може бути звернено стягнення, тощо). Умисне ухилення засудженого від сплати штрафу тягне за собою відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК.

Штраф як вид кримінального покарання відрізняється від анало­гічного заходу адміністративного стягнення, бо покарання у виді штра­фу: а) призначається лише за вчинення злочину; б) застосовується тільки за вироком суду; в) засудження особи до цього виду покарання має наслідком судимість (п. 5 ст. 89 КК).

2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) належить до так званих змішаних по­карань, бо відповідно до ч. З ст. 52 та ч. 1 ст. 55 КК може застосовува­тися і як основне покарання на строк від двох до п'яти років, і як до­даткове — на строк від одного до трьох років.

Це покарання є спеціальним, тому його призначення можливе лише при встановленні судом того, що: а) під час вчинення злочину винний у передбаченому законом порядку обіймав певну посаду чи займався певною діяльністю; б) вчинений злочин за своїм характером безпосе­редньо пов 'язаний з тією посадою, яку винний обіймав, або з тією ді­яльністю, якою він займався; в) характер вчиненого злочину, дані про особу винного та інші обставини справи свідчать про неможливість (недоцільність) збереження за засудженим права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю.

Розділ XVII

Поняття і мета покарання

Зазначене покарання позбавляє засудженого суб'єктивного права на вільний вибір посади, певного роду занять протягом часу, встановленого вироком. Звідси випливають й інші, можливі у зв'язку із засудженням до цього покарання правообмеження: вимушений перехід на іншу роботу, перерив спеціального трудового стажу, зниження заробітку, втрата квалі­фікації, необхідність здобуття іншої професії, спеціальності тощо.

Як основне це покарання призначається у випадках, коли воно без­посередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, за винятком його призначення на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Як додаткове це покарання призначається як тоді, коли безпосе­редньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (наприклад, статті 191,286 та 368 КК), так і тоді, коли в санкції статті Особливої частини КК воно хоча й не передбаче­не, але з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою чи у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи винного та інших об­ставин справи суд призначає це додаткове покарання на підставі ч. 2 ст. 55 Загальної частини КК.

Суд може позбавити засудженого права обіймати лише певні по­сади або займатися тільки певною діяльністю, тому в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 жовтня 2003 р. увага судів звертається на те, що рішення про позбавлення особи цих прав має бути чітко сформульо

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
3. А/. Поняття про судовий процес.
4. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
5. Адміністративні правовідносини: поняття, ознаки,
6. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
7. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
8. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочину.
9. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.
10. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
11. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
12. Аудиторські докази: поняття та процедури отримання

Переглядів: 1571