Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Української мови і його лінгвістична природа

Орфографія — це система прийнятих у даній мові правил, які впорядковують написання слів. Ці правила є обов'язковими для всіх, хто пише, інакше написане буде малозрозумілим.

У початкових класах учні засвоюють найголовніші правила про особливості позначення звуків (фонем) буквами, правила переносу слів з рядка в рядок, правила вживання великої літери. З поняттям орфографія тісно пов'язане поняття орфограма — тобто написання, що відповідає правилу орфографії і потребує застосування цього правила. У початкових класах доцільно ознайомити учнів з цим поняттям для зручності користування (замість: підкресліть букви, які обумовлюються вивченими правилами, краще: підкресліть орфограми, які ви засвоїли).

На основі знання орфографічних правил і тих взаємозв'язків, які лежать у їх основі, а також системи орфографічних вправ формуються орфографічні вміння та навички1. В умовах навчання української мови як другої, близькоспорідненої, поняття формування здебільшого розглядається як транспозиція або корекція знань, умінь, навичок, сформованих на уроках російської.

У методиці орфографії рідної мови загальноприйнятою є думка про те, що для формування орфографічних умінь і навичок немає і не може бути якогось одного, універсального методу, що треба орієнтуватися на лінгвістичну природу орфограми. Це положення враховується також під час формування орфографічних умінь та навичок з української мови як другої. Однак цього замало. Оскільки формування правописних умінь здійснюється на основі і паралельно з уже сформованими навичками з російської мови (так чи інакше вони впливають на формування навичок з україн-

1 Орфографічне вміння в психології розглядається як усвідомлена дія, а навичка — як дія, доведена до автоматизму.

ської), методика має враховувати й цей дуже важливий чинник. Щоб виявити збіг і розбіжності у навчальному матеріалі обох мов і враховувати їх у навчальному процесі, учителеві потрібно здійснювати порівняльний аналіз змісту правописних правил.

Отже, методика формування орфографічних умінь з української мови як другої враховує:

а) лінгвістичну природу орфограм української мови;

б) результати порівняльного аналізу орфографічного матеріалу російської й української

мов.

Ці чинники є визначальними не лише для вибору методів і прийомів навчання, а й для всієї організації навчального процесу. У зв'язку з цим розглянемо їх детальніше.

Лінгвістична природа орфографічного матеріалу. Відомо, що український правопис не однорідний за своєю лінгвістичною природою. У ньому виявляються фонетичний, морфологічний, семантичний, або диференційний, та історичний принципи письма.

За фонетичним — пишуться слова, у яких написання букв відповідає літературній вимові і перевіряється нею безпосередньо: мама, небо, сонце, трава, ліс.

За морфологічним — написання окремих букв не відповідає літературній вимові, але перевіряється нею опосередковано з[е"]мля — землі ■— земля. За цим принципом діє правило однакового позначення морфем — кореня, префіксів, суфіксів.

За історичним — буквене позначення звуків не можна пояснити правилами сучасного правопису. Це переважно вживання букв є, и в ненаголошених позиціях, які не можна перевірити: криниця, пшениця, кишеня. Такі написання склалися історично.

За семантичним — слова пишуться на основі розуміння їх лексичного значення чи граматичних ознак орел (птах), Орел (місто), не писав (частка не з дієсловом) і недописав (не пишеться разом, оскільки дієслово позначає незакінчену дію).

Який же з принципів має найбільший вияв у системі українського правопису? Спеціальне дослідження правописного матеріалу, який вивчається у початко-

вих класах, засвідчило, що фонетичні написання тут становлять 73 % усіх написань, морфологічні — 16 %, семантичні — 11 %. Історичні — то окремі слова, які належить запам'ятовувати.

Фонетичному принципу відповідають правила вживання м'якого знака, апострофа, подвоєння букв, правопис відмінкових закінчень іменників (крім закінчень іменників II відміни в родовому відмінку однини, де діє семантичний принцип) та прикметників, а також особових закінчень дієслів (крім закінчень -емо, -имо в ненаголошеній позиції та дієслівних форм на -шся, -ться).

За морфологічним принципом позначаються ненаголо-шені є, и в корені та в зазначених вище дієслівних формах.

До семантичних, або диференційних, належать усі написання слів як лексичних одиниць окремо чи разом, залежно від їх значення. За семантичним принципом вживаються велика буква, частка не з дієсловами, написання прийменників, закінчення іменників II відміни у родовому відмінку однини (вживання закінчень -а, -я, -у, -ю залежить від значення слова).

Серед орфографічних правил української мови є й такі, що охоплюють як фонетичне, так і морфологічне написання. До них належить правило вживання префікса з- (с) та правило позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних. Так, в українській мові загальноприйнятим є вживання префікса з- незалежно від вимови. В одних випадках звук [з] на місці префікса вимовляється чітко: зробив, зліпив, а в інших, зокрема в позиції перед [ч] і [ш], уподібнюється шиплячим: зчистити — [шч]истити, зшити [ш:]ити, а перед [ж] — як [ж: ] зжити — [ж:]ити.

Отже, написання префікса з- у зазначених випадках відповідає морфологічному принципу, за якого морфеми позначаються однаково, незалежно від їх вимови. Однак перед глухими [к], [п], [т], [х], [ф] дзвінкий [з] на місці префікса оглушувався і вимовлявся як звук [с], що з часом знайшло своє відображення і на письмі. Таким чином, вживання префікса с- відповідає фонетичному принципу.

Так само фонетичний (у більшості випадків) і мор-

фологічний (в окремих словах) принципи знаходять своє застосування у правилі про позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних.

Якщо порівняти український і російський правописи, то стане зрозуміло, що в російському переважають морфологічні написання. Збігається більшість семантичних написань (крім закінчень іменників II відміни, вжитих у родовому відмінку однини), а також позначення ненаголошених є, и, хоч у російській мові це правило поширюється і на ненаголошені [о], [а].

Як уже зазначалося, більшість фонетичних написань в українській і російській мовах мають розбіжності, зумовлені не стільки різними принципами письма, скільки відмінностями у фонетичних системах обох мов.

У методиці прийнято вважати, що фонетичні написання є одними з найпростіших, найлегші для засвоєння, тобто український правопис відносно легкий. Однак ця думка підтверджується лише тоді, коли діти добре володіють нормами літературної вимови. У нашому ж випадку на грамотність письма впливає недостатнє володіння орфоепічними нормами та небагатий словниковий запас, а часто ще й недостатня сфор-мованість умінь вживати деякі букви українського алфавіту. Крім того, на формування орфографічних умінь впливає той факт, що багато правил лише частково збігається за змістом в обох мовах, тому має великий вияв інтерференція. Саме ці чинники утруднюють процес формування орфографічних умінь та навичок, і їх має враховувати методика.

§ 2 Аналіз змісту орфографічних правил

української мови порівняно з російською

У методиці навчання споріднених мов (російської та української) вперше здійснила порівняльний аналіз орфографічних правил на рівні середньої школи І. Мельниченко (1965 р.). Це дало можливість дослідниці згрупувати орфографічні правила в чотири групи. До першої з них віднесено правила, що повністю збіга-

ються за змістом, до другої — які збігаються частково, до третьої — правила, зміст яких протилежний, а до четвертої — специфічні, тобто властиві лише українській мові.

Аналіз змісту правописних правил української мови (порівняно з російською), які вивчаються у початкових класах, з огляду на те, що більшість орфограм мають фонетичний характер, здійснено нами на двох рівнях — орфоепічному й орфографічному. Це дало змогу звести всі правила в три основні групи*: правила, які повністю збігаються за змістом (І), частково збігаються (II) і ті, які властиві лише українській мові (III).

До першої групи ми віднесли п'ять правил: вживання великої букви, окреме написання префіксів і прийменників (розрізнення префіксів і прийменників), правило написання ненаголошених є, и, написання частки не з дієсловами. Повністю збігається не лише зміст цих правил, а й лінгвістична природа написань — семантична, або морфологічна (ненаголошені є, и).

До другої групи — вона найбільша — належать правила, фонетичні за своєю природою, які частково збігаються за змістом у російській і українській мовах. Розбіжності здебільшого зумовлені особливостями фонетичних систем обох мов. Оскільки відмінності у змісті правил цієї групи варіативні, вчитель має брати до уваги кожен з варіантів.

До третьої групи можна було б віднести вимову і написання суфіксів -ськ-, -цьк-, -зьк-. Та оскільки граматична основа — суфікси — спільна, ми віднесли ці написання до тих, що збігаються частково.

До четвертої групи — вона зовсім невелика — віднесено правило про чергування [о], [є] з [і] та [г], [к], [х]із[з'],[ц'],[С].

Розглянемо правила, які містять частковий збіг (II група) та специфічні (IV група).

1. Вживання м'якого знака. У змісті правила про вживання м'якого знака в українській і російській мовах є спільні явища, протилежні і такі, що збігаються частково. Так, в українській і російській мовах вживання м'якого знака як знака м'якості зумовлюється

вимовою. В обох мовах цей знак вживається після букв д, т, з, с, л, н для позначення м'яких звуків [д'], [т'], [з'], [с'],[л'],[н']. Це спільне.

Крім того, в українській мові, на відміну від російської, є м'який звук [ц'], отже, м'який знак вживається і для позначення м'якості цього звука. Таким чином, ці написання — протилежні.

В українській мові м'який знак ніколи не вживається після букв, що позначають губні приголосні [б, п, в, м, ф] та [р], а також шиплячі [ж, ч, ш], оскільки ці приголосні в українській мові тверді (у кінці слів). Отже, ці написання також протилежні. Таким чином, правило вживання м'якого знака частково збігається за своїм змістом з відповідним правилом російської мови. Розбіжності зумовлені фонетичними особливостями приголосних звуків в обох мовах.

В українській мові, на відміну від російської, немає букви є. Тому м'якість приголосних перед о позначається м'яким знаком, а звуки [йо] — відповідними буквосполученнями. У російській мові ці функції виконує буква є. Спільне тут — однакова фонетична ситуація, відмінне — графічне позначення звуків. Отже, ці написання належать до тих, що збігаються частково.

2. Букви и, і після ж, ч, ш, щ. В українській мові вживання и, і після зазначених букв регулюється вимовою, тобто це — фонетичні написання. У російській — вживання букви и у сполученнях жи, ши не відповідає вимові, а належить до історичних написань. Подібність тут — у фонетичних ситуаціях (в обох мовах шиплячі, крім [ч] в російській мові, вимовляються твердо, в українській — перед [и]). Відмінність у тому, що перед [і] в українській мові звуки [ж], [ч], [ш] дещо пом'якшуються, чого немає в російській мові, тому вживається буква і. Отже, у вимові та вживанні букв и, і після шиплячих маємо лише частковий збіг.

3. Вживання апострофа. Цьому правилу в росій-ській мові відповідає вживання «разделительньїх» м'якого і твердого знаків. Спільним в обох мовах є однакова фонетична ситуація — наявність звука [й]: се[мйа] — сі[мйа], пе[р'йа] — пі[рйа], [сьйззд] — [зйізд]. Однак графічно ця фонетична особливість в обох мовах

позначається по-різному: у російській — м'який знак, а після префіксів — твердий, в українській мові в обох випадках вживається надрядковий знак — апостроф. Тому маємо частковий збіг. Крім того, у змісті цих правил потрібно виділити групу слів, протилежних як за вимовою, так і за написанням. Ця відмінність знову зумовлена відмінністю у класифікації приголосних за твердістю-м'якістю. Це стосується вимови і написання слів зі сполученнями б'я, п'я, в'я, м'я (у російській мові: мяч [м'ач'] — в українській: м'яч [мйач], пять [п'ат'] — п'ять [пйат'].

Таким чином, правило вживання апострофа в українській мові і «разделительньїх» м'якого і твердого знаківуросійськійміститьдваваріантирозбіжностей — написання, які мають частковий збіг, і протилежні.

4. Подовження вимови приголосних і позначення цього явища на письмі. Це правило можна було б віднести до специфічних, оскільки подібного в російській мові немає. Однак аналіз його змісту показує, що воно охоплює написання лексем, яких немає у російській мові, і таких, що подібні і відрізняються лише вимовою (судья — суддя, колосья — колосся, знания — знання). Саме тому ми відносимо це правило до другої групи і виділяємо у ньому специфічні написання (властиві лише українській мові) та такі, що мають частковий збіг.

5. Відсутність подвоєння. В українській мові у словах іншомовного походження приголосні у вимові не подовжуються і на письмі не позначаються двома буквами (крім слів ванна, манна, нетто, брутто). У російській мові теж не спостерігається подовження у вимові, однак на письмі вживаються дві букви (класе, аллея, троллейбус).

В українській мові це фонетичні написання, в російській — історичні. Отже, цей матеріал частково збігається: має спільне у вимові та протилежне у написаннях.

6. Спрощення в групах приголосних. В українській мові у групах приголосних -стн-, -стл-, -лнц-, -здн-, ждн- у більшості слів відбулося спрощення: невимов- лювані приголосні перестали позначатися і на письмі. Отже, це фонетичні написання. У російській мові, хоч

приголосні [д], [т], [н] і не вимовляються, проте на письмі позначаються і потребують перевірки (морфологічні написання). Таким чином, цей матеріал містить як спільне (фонетична ситуація), так і протилежне (написання), тобто належить до тих написань, що збігаються частково.

7. Чергування голосних [о, є], з [і] та приголосних [г, к, х] із [з'], [ц'], [с'] у коренях слів. Явище чергування зазначених голосних і приголосних у коренях слів при словозміні і словотворенні властиве лише українській мові. Тому ці правила специфічні.

8. Ненаголошені є, и. В українській мові, так само, як і в російській, позначення на письмі ненаголошених є, и потребує перевірки. В обох мовах ці написання морфологічні. Зміст дій за правилом в обох мовах однаковий. Отже, зазначене правило можна віднести до тих, що повністю збігаються в обох мовах.

9. Правопис дзвінких і глухих приголосних. Правило, що регулює буквене позначення цих приголосних, є і в російській, і в українській мовах. Однак в українській мові воно охоплює переважно фонетичні написання (лише деякі слова пишуться за морфологічним принципом), а в російській — морфологічні.

Так, для української мови характерна дзвінка вимова дзвінких приголосних як у середині, так і в кінці слів (крім звука [г] у деяких словах). У російській мові у цих позиціях приголосні вимовляються глухо. Тому в українській мові немає правила, яке регулює ці написання, оскільки учні орієнтуються на вимову. В російській мові є спеціальне правило, на основі якого формуються відповідні правописні вміння. Таким чином, у змісті цього правила маємо протилежне — вимова та спільне — однаковість написань: в обох мовах дзвінкий звук позначається відповідною буквою.

Водночас у деяких словах української мови на місці глухих [т'], [с'] вимовляються дзвінкі \д'], [З'], на місці глухого [к] — дзвінкий [ґ]: боро[д']ба, про[з']ба, во[ґ]зал, а на місці дзвінкого [г] — глухий [х]: во[х]ко, кі[х]ті, ні[х]ті. Ці написання, як і в російській мові, мають морфологічний характер і регулюються правилом, зміст якого збігається в обох мовах, але в українській

мові має вужче застосування. Отже, це правило частково збігається з відповідним правилом російської мови.

10. Правопис префіксів з-(с-),роз-, без-. Порів-няльний аналіз зазначених написань в російській і українській мовах теж засвідчує частковий збіг. Так, для української мови характерне вживання префікса знавіть там, де це не відповідає вимові: зшити, зжати.

За правилом, лише перед глухими к, п, т, ф, х вживається префікс с-. У російській мові в усіх випадках вживається префікс с-. Отже, маємо частковий збіг у вживанні зазначених префіксів.

В українській мові у префіксах роз-, без- послідовно вживається буква з, хоч це не завжди зумовлено вимовою. У російській вживаються префікси рос-, бес-, і лише в окремих випадках — без-. Таким чином, за подібних лексем у більшості випадків маємо розбіжності у написанні префіксів і лише в окремих словах написання збігаються (беззубий — беззубий).

11. Написання слів на -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий). Зазначені суфікси характерні для лексем, які є спільними в українській і російській мовах. Різняться вони вимовою звуків: [с'], [ц'], [з'] в українській мові і [°]> [д]> [з] — у російській і відповідно — написанням:

в українській мові після букв, що позначають ці звуки, вживається м'який знак, у осійській — не вживається. В обох випадках написання є протилежними й обумовлені вимовою. Отже, цей матеріал містить як спільне — лексема, суфікси, так і відмінне — написан

ня, і належить до правил, які частково збігаються за своїм змістом. Таким чином, порівняльний аналіз змісту орфографічних правил та їх лінгвістичної при роди в російській і українській мовах дає можливість зробити такі висновки: а) якщо правила повністю збігаються за своїмзмістом в обох мовах, то збігається і лінгвістич на природа написань;

б) відмінність у змісті правил часто зумовлена фонетичними відмінностями у звукових систе мах обох мов, хоч лінгвістична природа написань може бути однаковою;

в) спостерігаються випадки, коли однакові за лінгвістичною природою написання різняться лише графічним позначенням («разделитель-ньіе» твердий і м'який знаки у російській мові й апостроф — в українській). І навпаки, є випадки, коли різні за лінгвістичною природою орфограми позначаються на письмі однаково (позначення дзвінких приголосних, що оглушуються у вимові, — в російській мові та дзвінких, які не оглушуються, — в українській).

Крім того, порівняльний аналіз змісту орфографічних правил обох мов дав змогу виявити специфічні написання: фонетичне явище чергування голосних і приголосних у коренях слів і відповідне позначення їх на письмі, явище подовження м'яких приголосних у вимові і вживання двох однакових букв. Цікаво те, що подовження м'яких спостерігається як у лексемах, властивих лише українській мові, так і в лексемах, що є спільними для обох мов (колосья — колосся, статья — стаття і знания — знання, задание — завдання). Тому останні належать до таких, що збігаються частково.

Варіативність розбіжностей написань української мови, що встановлена на основі порівняльного аналізу, має враховуватись у методиці навчання. Лише у цьому випадку можна правильно організувати процес формування орфографічних умінь і навичок.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ОРФОГРАФІЧНОГО МАТЕРІАЛУ	\|	Особливості методики формування орфографічних умінь і навичок

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.