• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Української мови і його лінгвістична природа

Орфографія — це система прийнятих у даній мові правил, які впорядковують написання слів. Ці правила є обов'язковими для всіх, хто пише, інакше написане буде малозрозумілим.

У початкових класах учні засвоюють найголовніші правила про особливості позначення звуків (фонем) буквами, правила переносу слів з рядка в рядок, правила вживання великої літери. З поняттям орфографія тісно пов'язане поняття орфограма — тобто написання, що відповідає правилу орфографії і потребує застосування цього правила. У початкових класах доцільно ознайомити учнів з цим поняттям для зручності користування (замість: підкресліть букви, які обумовлюються вивченими правилами, краще: підкресліть орфограми, які ви засвоїли).

На основі знання орфографічних правил і тих взаємозв'язків, які лежать у їх основі, а також системи орфографічних вправ формуються орфографічні вміння та навички1. В умовах навчання української мови як другої, близькоспорідненої, поняття формування здебільшого розглядається як транспозиція або корекція знань, умінь, навичок, сформованих на уроках російської.

У методиці орфографії рідної мови загальноприйнятою є думка про те, що для формування орфографічних умінь і навичок немає і не може бути якогось одного, універсального методу, що треба орієнтуватися на лінгвістичну природу орфограми. Це положення враховується також під час формування орфографічних умінь та навичок з української мови як другої. Однак цього замало. Оскільки формування правописних умінь здійснюється на основі і паралельно з уже сформованими навичками з російської мови (так чи інакше вони впливають на формування навичок з україн-

1 Орфографічне вміння в психології розглядається як усвідомлена дія, а навичка — як дія, доведена до автоматизму.

ської), методика має враховувати й цей дуже важливий чинник. Щоб виявити збіг і розбіжності у навчальному матеріалі обох мов і враховувати їх у навчальному процесі, учителеві потрібно здійснювати порівняльний аналіз змісту правописних правил.

Отже, методика формування орфографічних умінь з української мови як другої враховує:

а) лінгвістичну природу орфограм української мови;

б) результати порівняльного аналізу орфографічного матеріалу російської й української

мов.

Ці чинники є визначальними не лише для вибору методів і прийомів навчання, а й для всієї організації навчального процесу. У зв'язку з цим розглянемо їх детальніше.

Лінгвістична природа орфографічного матеріалу. Відомо, що український правопис не однорідний за своєю лінгвістичною природою. У ньому виявляються фонетичний, морфологічний, семантичний, або диференційний, та історичний принципи письма.

За фонетичним — пишуться слова, у яких написання букв відповідає літературній вимові і перевіряється нею безпосередньо: мама, небо, сонце, трава, ліс.

За морфологічним — написання окремих букв не відповідає літературній вимові, але перевіряється нею опосередковано з[е"]мля — землі ■— земля. За цим принципом діє правило однакового позначення морфем — кореня, префіксів, суфіксів.

За історичним — буквене позначення звуків не можна пояснити правилами сучасного правопису. Це переважно вживання букв є, и в ненаголошених позиціях, які не можна перевірити: криниця, пшениця, кишеня. Такі написання склалися історично.

За семантичним — слова пишуться на основі розуміння їх лексичного значення чи граматичних ознак орел (птах), Орел (місто), не писав (частка не з дієсловом) і недописав (не пишеться разом, оскільки дієслово позначає незакінчену дію).

Який же з принципів має найбільший вияв у системі українського правопису? Спеціальне дослідження правописного матеріалу, який вивчається у початко-

вих класах, засвідчило, що фонетичні написання тут становлять 73 % усіх написань, морфологічні — 16 %, семантичні — 11 %. Історичні — то окремі слова, які належить запам'ятовувати.

Фонетичному принципу відповідають правила вживання м'якого знака, апострофа, подвоєння букв, правопис відмінкових закінчень іменників (крім закінчень іменників II відміни в родовому відмінку однини, де діє семантичний принцип) та прикметників, а також особових закінчень дієслів (крім закінчень -емо, -имо в ненаголошеній позиції та дієслівних форм на -шся, -ться).

За морфологічним принципом позначаються ненаголо-шені є, и в корені та в зазначених вище дієслівних формах.

До семантичних, або диференційних, належать усі написання слів як лексичних одиниць окремо чи разом, залежно від їх значення. За семантичним принципом вживаються велика буква, частка не з дієсловами, написання прийменників, закінчення іменників II відміни у родовому відмінку однини (вживання закінчень -а, -я, -у, -ю залежить від значення слова).

Серед орфографічних правил української мови є й такі, що охоплюють як фонетичне, так і морфологічне написання. До них належить правило вживання префікса з- (с) та правило позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних. Так, в українській мові загальноприйнятим є вживання префікса з- незалежно від вимови. В одних випадках звук [з] на місці префікса вимовляється чітко: зробив, зліпив, а в інших, зокрема в позиції перед [ч] і [ш], уподібнюється шиплячим: зчистити — [шч]истити, зшити [ш:]ити, а перед [ж] — як [ж: ] зжити — [ж:]ити.

Отже, написання префікса з- у зазначених випадках відповідає морфологічному принципу, за якого морфеми позначаються однаково, незалежно від їх вимови. Однак перед глухими [к], [п], [т], [х], [ф] дзвінкий [з] на місці префікса оглушувався і вимовлявся як звук [с], що з часом знайшло своє відображення і на письмі. Таким чином, вживання префікса с- відповідає фонетичному принципу.

Так само фонетичний (у більшості випадків) і мор-

,

фологічний (в окремих словах) принципи знаходять своє застосування у правилі про позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних.

Якщо порівняти український і російський правописи, то стане зрозуміло, що в російському переважають морфологічні написання. Збігається більшість семантичних написань (крім закінчень іменників II відміни, вжитих у родовому відмінку однини), а також позначення ненаголошених є, и, хоч у російській мові це правило поширюється і на ненаголошені [о], [а].

Як уже зазначалося, більшість фонетичних написань в українській і російській мовах мають розбіжності, зумовлені не стільки різними принципами письма, скільки відмінностями у фонетичних системах обох мов.

У методиці прийнято вважати, що фонетичні написання є одними з найпростіших, найлегші для засвоєння, тобто український правопис відносно легкий. Однак ця думка підтверджується лише тоді, коли діти добре володіють нормами літературної вимови. У нашому ж випадку на грамотність письма впливає недостатнє володіння орфоепічними нормами та небагатий словниковий запас, а часто ще й недостатня сфор-мованість умінь вживати деякі букви українського алфавіту. Крім того, на формування орфографічних умінь впливає той факт, що багато правил лише частково збігається за змістом в обох мовах, тому має великий вияв інтерференція. Саме ці чинники утруднюють процес формування орфографічних умінь та навичок, і їх має враховувати методика.

§ 2 Аналіз змісту орфографічних правил

української мови порівняно з російською

У методиці навчання споріднених мов (російської та української) вперше здійснила порівняльний аналіз орфографічних правил на рівні середньої школи І. Мельниченко (1965 р.). Це дало можливість дослідниці згрупувати орфографічні правила в чотири групи. До першої з них віднесено правила, що повністю збіга-

ються за змістом, до другої — які збігаються частково, до третьої — правила, зміст яких протилежний, а до четвертої — специфічні, тобто властиві лише українській мові.

Аналіз змісту правописних правил української мови (порівняно з російською), які вивчаються у початкових класах, з огляду на те, що більшість орфограм мають фонетичний характер, здійснено нами на двох рівнях — орфоепічному й орфографічному. Це дало змогу звести всі правила в три основні групи*: правила, які повністю збігаються за змістом (І), частково збігаються (II) і ті, які властиві лише українській мові (III).

До першої групи ми віднесли п'ять правил: вживання великої букви, окреме написання префіксів і прийменників (розрізнення префіксів і прийменників), правило написання ненаголошених є, и, написання частки не з дієсловами. Повністю збігається не лише зміст цих правил, а й лінгвістична природа написань — семантична, або морфологічна (ненаголошені є, и).

До другої групи — вона найбільша — належать правила, фонетичні за своєю природою, які частково збігаються за змістом у російській і українській мовах. Розбіжності здебільшого зумовлені особливостями фонетичних систем обох мов. Оскільки відмінності у змісті правил цієї групи варіативні, вчитель має брати до уваги кожен з варіантів.

До третьої групи можна було б віднести вимову і написання суфіксів -ськ-, -цьк-, -зьк-. Та оскільки граматична основа — суфікси — спільна, ми віднесли ці написання до тих, що збігаються частково.

До четвертої групи — вона зовсім невелика — віднесено правило про чергування [о], [є] з [і] та [г], [к], [х]із[з'],[ц'],[С].

Розглянемо правила, які містять частковий збіг (II група) та специфічні (IV група).

1. Вживання м'якого знака. У змісті правила про вживання м'якого знака в українській і російській мовах є спільні явища, протилежні і такі, що збігаються частково. Так, в українській і російській мовах вживання м'якого знака як знака м'якості зумовлюється

вимовою. В обох мовах цей знак вживається після букв д, т, з, с, л, н для позначення м'яких звуків [д'], [т'], [з'], [с'],[л'],[н']. Це спільне.

Крім того, в українській мові, на відміну від російської, є м'який звук [ц'], отже, м'який знак вживається і для позначення м'якості цього звука. Таким чином, ці написання — протилежні.

В українській мові м'який знак ніколи не вживається після букв, що позначають губні приголосні [б, п, в, м, ф] та [р], а також шиплячі [ж, ч, ш], оскільки ці приголосні в українській мові тверді (у кінці слів). Отже, ці написання також протилежні. Таким чином, правило вживання м'якого знака частково збігається за своїм змістом з відповідним правилом російської мови. Розбіжності зумовлені фонетичними особливостями приголосних звуків в обох мовах.

В українській мові, на відміну від російської, немає букви є. Тому м'якість приголосних перед о позначається м'яким знаком, а звуки [йо] — відповідними буквосполученнями. У російській мові ці функції виконує буква є. Спільне тут — однакова фонетична ситуація, відмінне — графічне позначення звуків. Отже, ці написання належать до тих, що збігаються частково.

2. Букви и, і після ж, ч, ш, щ. В українській мові вживання и, і після зазначених букв регулюється вимовою, тобто це — фонетичні написання. У російській — вживання букви и у сполученнях жи, ши не відповідає вимові, а належить до історичних написань. Подібність тут — у фонетичних ситуаціях (в обох мовах шиплячі, крім [ч] в російській мові, вимовляються твердо, в українській — перед [и]). Відмінність у тому, що перед [і] в українській мові звуки [ж], [ч], [ш] дещо пом'якшуються, чого немає в російській мові, тому вживається буква і. Отже, у вимові та вживанні букв и, і після шиплячих маємо лише частковий збіг.

3. Вживання апострофа. Цьому правилу в росій-ській мові відповідає вживання «разделительньїх» м'якого і твердого знаків. Спільним в обох мовах є однакова фонетична ситуація — наявність звука [й]: се[мйа] — сі[мйа], пе[р'йа] — пі[рйа], [сьйззд] — [зйізд]. Однак графічно ця фонетична особливість в обох мовах

позначається по-різному: у російській — м'який знак, а після префіксів — твердий, в українській мові в обох випадках вживається надрядковий знак — апостроф. Тому маємо частковий збіг. Крім того, у змісті цих правил потрібно виділити групу слів, протилежних як за вимовою, так і за написанням. Ця відмінність знову зумовлена відмінністю у класифікації приголосних за твердістю-м'якістю. Це стосується вимови і написання слів зі сполученнями б'я, п'я, в'я, м'я (у російській мові: мяч [м'ач'] — в українській: м'яч [мйач], пять [п'ат'] — п'ять [пйат'].

Таким чином, правило вживання апострофа в українській мові і «разделительньїх» м'якого і твердого знаківуросійськійміститьдваваріантирозбіжностей — написання, які мають частковий збіг, і протилежні.

4. Подовження вимови приголосних і позначення цього явища на письмі. Це правило можна було б віднести до специфічних, оскільки подібного в російській мові немає. Однак аналіз його змісту показує, що воно охоплює написання лексем, яких немає у російській мові, і таких, що подібні і відрізняються лише вимовою (судья — суддя, колосья — колосся, знания — знання). Саме тому ми відносимо це правило до другої групи і виділяємо у ньому специфічні написання (властиві лише українській мові) та такі, що мають частковий збіг.

5. Відсутність подвоєння. В українській мові у словах іншомовного походження приголосні у вимові не подовжуються і на письмі не позначаються двома буквами (крім слів ванна, манна, нетто, брутто). У російській мові теж не спостерігається подовження у вимові, однак на письмі вживаються дві букви (класе, аллея, троллейбус).

В українській мові це фонетичні написання, в російській — історичні. Отже, цей матеріал частково збігається: має спільне у вимові та протилежне у написаннях.

6. Спрощення в групах приголосних. В українській мові у групах приголосних -стн-, -стл-, -лнц-, -здн-, ждн- у більшості слів відбулося спрощення: невимов- лювані приголосні перестали позначатися і на письмі. Отже, це фонетичні написання. У російській мові, хоч

приголосні [д], [т], [н] і не вимовляються, проте на письмі позначаються і потребують перевірки (морфологічні написання). Таким чином, цей матеріал містить як спільне (фонетична ситуація), так і протилежне (написання), тобто належить до тих написань, що збігаються частково.

7. Чергування голосних [о, є], з [і] та приголосних [г, к, х] із [з'], [ц'], [с'] у коренях слів. Явище чергування зазначених голосних і приголосних у коренях слів при словозміні і словотворенні властиве лише українській мові. Тому ці правила специфічні.

8. Ненаголошені є, и. В українській мові, так само, як і в російській, позначення на письмі ненаголошених є, и потребує перевірки. В обох мовах ці написання морфологічні. Зміст дій за правилом в обох мовах однаковий. Отже, зазначене правило можна віднести до тих, що повністю збігаються в обох мовах.

9. Правопис дзвінких і глухих приголосних. Правило, що регулює буквене позначення цих приголосних, є і в російській, і в українській мовах. Однак в українській мові воно охоплює переважно фонетичні написання (лише деякі слова пишуться за морфологічним принципом), а в російській — морфологічні.

Так, для української мови характерна дзвінка вимова дзвінких приголосних як у середині, так і в кінці слів (крім звука [г] у деяких словах). У російській мові у цих позиціях приголосні вимовляються глухо. Тому в українській мові немає правила, яке регулює ці написання, оскільки учні орієнтуються на вимову. В російській мові є спеціальне правило, на основі якого формуються відповідні правописні вміння. Таким чином, у змісті цього правила маємо протилежне — вимова та спільне — однаковість написань: в обох мовах дзвінкий звук позначається відповідною буквою.

Водночас у деяких словах української мови на місці глухих [т'], [с'] вимовляються дзвінкі \д'], [З'], на місці глухого [к] — дзвінкий [ґ]: боро[д']ба, про[з']ба, во[ґ]зал, а на місці дзвінкого [г] — глухий [х]: во[х]ко, кі[х]ті, ні[х]ті. Ці написання, як і в російській мові, мають морфологічний характер і регулюються правилом, зміст якого збігається в обох мовах, але в українській

мові має вужче застосування. Отже, це правило частково збігається з відповідним правилом російської мови.

10. Правопис префіксів з-(с-),роз-, без-. Порів-няльний аналіз зазначених написань в російській і українській мовах теж засвідчує частковий збіг. Так, для української мови характерне вживання префікса знавіть там, де це не відповідає вимові: зшити, зжати.

За правилом, лише перед глухими к, п, т, ф, х вживається префікс с-. У російській мові в усіх випадках вживається префікс с-. Отже, маємо частковий збіг у вживанні зазначених префіксів.

В українській мові у префіксах роз-, без- послідовно вживається буква з, хоч це не завжди зумовлено вимовою. У російській вживаються префікси рос-, бес-, і лише в окремих випадках — без-. Таким чином, за подібних лексем у більшості випадків маємо розбіжності у написанні префіксів і лише в окремих словах написання збігаються (беззубий — беззубий).

11. Написання слів на -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий). Зазначені суфікси характерні для лексем, які є спільними в українській і російській мовах. Різняться вони вимовою звуків: [с'], [ц'], [з'] в українській мові і [°]> [д]> [з] — у російській і відповідно — написанням:

в українській мові після букв, що позначають ці звуки, вживається м'який знак, у осійській — не вживається. В обох випадках написання є протилежними й обумовлені вимовою. Отже, цей матеріал містить як спільне — лексема, суфікси, так і відмінне — написан

ня, і належить до правил, які частково збігаються за своїм змістом. Таким чином, порівняльний аналіз змісту орфографічних правил та їх лінгвістичної при роди в російській і українській мовах дає можливість зробити такі висновки: а) якщо правила повністю збігаються за своїмзмістом в обох мовах, то збігається і лінгвістич на природа написань;

б) відмінність у змісті правил часто зумовлена фонетичними відмінностями у звукових систе мах обох мов, хоч лінгвістична природа написань може бути однаковою;

в) спостерігаються випадки, коли однакові за лінгвістичною природою написання різняться лише графічним позначенням («разделитель-ньіе» твердий і м'який знаки у російській мові й апостроф — в українській). І навпаки, є випадки, коли різні за лінгвістичною природою орфограми позначаються на письмі однаково (позначення дзвінких приголосних, що оглушуються у вимові, — в російській мові та дзвінких, які не оглушуються, — в українській).

Крім того, порівняльний аналіз змісту орфографічних правил обох мов дав змогу виявити специфічні написання: фонетичне явище чергування голосних і приголосних у коренях слів і відповідне позначення їх на письмі, явище подовження м'яких приголосних у вимові і вживання двох однакових букв. Цікаво те, що подовження м'яких спостерігається як у лексемах, властивих лише українській мові, так і в лексемах, що є спільними для обох мов (колосья — колосся, статья — стаття і знания — знання, задание — завдання). Тому останні належать до таких, що збігаються частково.

Варіативність розбіжностей написань української мови, що встановлена на основі порівняльного аналізу, має враховуватись у методиці навчання. Лише у цьому випадку можна правильно організувати процес формування орфографічних умінь і навичок.

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
3. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
4. АРХІВИ ТА АРХІВНА СПРАВА ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ І ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1917-1920 РР.)
5. Аудіювання на уроках української мови
6. Бактеріофаг, його природа і практичне застосування. Вплив бактеріофага на мінливість мікроорганізмів.
7. Банк і його операції. Правова природа банківської діяльності
8. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
9. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.
10. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.
11. Братства та їх роль в розвитку української культури.
12. В чому була провідна роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV-XVI ст.

Переглядів: 1741