Російська соціологічна думка

В цілому процес становлення соціології в Росії був обумовлений ходом соціального розвитку російського суспільства. Період правління Олександра III в Росії пов'язаний з початком великих реформ. Саме у цей період зароджуються основи російської соціології. Як відмічав Н.О. Лосский, "у кінці XIX і початку XX століття значна частина російської інтелігенції вивільнялася з полону.. хворобливого моноідеїзму. Широка публіка почала виявляти цікавість до релігії.. ідеї нації і взагалі.. до духовних цінностей".(Лосский Н.О. Історія російської філософії. М., 1991. С. 197.)

Формування соціології як науки відбувалося відразу в декількох напрямах. Досить повно соціологічна концепція російського історичного процесу була викладена представниками юридичної школи Б.Н. Чичериным, К.Д. Кавелиным, А.Д. Градовским, В. І. Сергійовичем, С. А. Муромцевым, Н.М. Коркуновым; порівняно-історичний метод в генетичній соціології значно збагатили М. М. Ковалевський, Н.И. Кареев, Д.А. Столыпин, Н.П. Павлов-Сильванский; становленню політичної соціології в Росії сприяли багато в чому Л.И. Петражицкий, П. Н. Милюков, М. Я. Острогорский, П. А. Сорокин; школа суб'єктивістів - Н.К. Михайлівський, С. Н. Южаков - зробила значний вплив на створення сучасної соціології интеракционизма; розвиток економічної соціології багато в чому визначили Н.Я. Данилевский, С. Н. Булгаков, М. І. Туган-Барановский, П. Би. Струве; основоположником ювенільної соціології в Росії по праву вважається С. Н. Трубецький, а этносоциологии - М. М. Ковалевський, Л.И. Мечників і П. А. Кропоткин.

Російські соціологи, прагнучи до пізнання соціальної дійсності, використовували різноманітні аналітичні підходи. Такі відомі учені, як П. Л. Лавров і Н.К. Михайлівський, у своїх працях відстоювали єдність теоретичної істини і етичного ідеалу справедливості.

Михайлівський був одним з перших критиків органічної теорії суспільства і социал-дарвинизма. Він розробив теорію навіювання-наслідування і психології натовпу. Данилевский став основоположником теорії культурно-історичних типів, яка отримала подальший розвиток в працях О. Шпенглера. Робота М. Энгельгардта "Прогрес як еволюція жорстокості" є однією з найоригінальніших і глибших робіт в області "реалістичної інтерпретації соціальної еволюції". B.C. Соловйов зробив оригінальну спробу інтерпретації контовского поняття "Великої Істоти" в аспекті православної соборності. Труды за соціальною філософією До. Леонтьева не поступаються кращим роботам Же. де Местра і Т. Карлейля. По суті, російські соціологи усіх шкіл і напрямів прагнули створити усеосяжну універсальну модель соціального пізнання.

Перші спроби систематичного синтезу соціологічних ідей О. Конта, Г. Спенсера і До. Маркса належать Михайлівському - засновникові "суб'єктивної школи" в російській соціології. Туган-Барановский, Струве, Плеханов і Ленін присвятили багато робіт "економічним проблемам історії і соціальних явищ". Драматичну роль в російській соціології зіграв марксизм. Широка популярність марксистських ідей в Росії пояснюється прогрессистскими настроями суспільної свідомості і вірою в науку. Еволюційна теорія Ч. Дарвіна і уявлення про закономірний розвиток суспільства справили сильне враження на російську демократичну інтелігенцію.

Російська соціологія кінця XIX - почала XX ст. не лише знаходилася на рівні світової науки в цілому, але по деяких напрямах зумовила її розвиток.

Микола Якович Данилевский (1822-1885) в книзі "Росія і Європа" (1869) представляв людську історію розділеній на окремі і великі одиниці - "історико-культурні типи", або цивілізації. Він бачив помилку істориків в тому, що вони розглядали сучасний ним Захід як вищу, кульмінаційну стадію і конструювали лінійну хронологію епох (древня - середньовічна - сучасна) як що наближається до цієї своєї кульмінації, хоча західна, або іншими словами, германо-романская цивілізація - лише одна з багатьох, що процвітали в історії. У реальності загальної хронології для різних цивілізацій не існує: немає єдиної події, яка могла б розумно розділити долю усього людства на періоди, означало б одне і те ж для усіх і було б однаково важливим для всього світу. Жодна цивілізація не є кращою або досконалішою, кожна має свою внутрішню логіку розвитку і проходить різні стадії в тільки їй властивій послідовності.

Історію творять люди, але їх історичні ролі різні. Існують три типи історичних дійових осіб (агентів) : 1) позитивні дійові особи історії, тобто ті суспільства (племена, люди), які створили великі цивілізації, - окремі історико-культурні типи (єгипетську, ассиро-вавилонскую, китайську, індійську, персидську, єврейську, грецьку, римську, арабську і германо-романскую (європейську); 2) негативні дійові особи історії, які грали деструктивну роль і сприяли остаточному краху цивілізацій (наприклад, гуни, монголи, тюрки), що приходили в занепад; 3) люди і племена, у яких відсутнє творче начало. Вони представляють лише "етнографічний матеріал", використовуваний творчими суспільствами для побудови власних цивілізацій. Іноді після розпаду великих цивілізацій складові їх племена повертаються на рівень "етнографічного матеріалу" - пасивній, розпорошеній популяції.

Цивілізації проявляють свою творчу суть лише в обраних областях, тобто концентруються на якихось індивідуальних, характерних тільки для них областях і темах : для грецької цивілізації - краса, для семітської - релігія, для римської - закон і адміністрація, для китайської - практика і користь, для індійської - уява, фантазія і містицизм, для германо-романской - наука і технологія.

У долі кожної великої цивілізації спостерігається типовий цикл розвитку. Перша фаза, іноді дуже тривала, - це фаза виникнення і кристалізації, коли цивілізація зароджується, набуває різної форми і образ, затверджує свою культурну і політичну автономність і спільну мову. Потім настає фаза процвітання, коли цивілізація повністю розвивається і розкривається її творчий потенціал. Ця фаза зазвичай нетривала (400-600 років) і закінчується, коли запас творчих сил вичерпується. Недолік творчих сил, застій і поступовий розпад цивілізацій означають кінцеву фазу циклу. По Данилевскому, європейська (германо-романская) цивілізація увійшла до фази звиродніння, що виразилося в декількох симптомах: зростаючому цинізмі, секуляризації, послабленні інноваційного потенціалу, ненаситному жаданні влади і домінування над світом. Данилевский протестує проти погляду, який "визнає нескінченну в усьому перевагу європейського перед росіянином і непохитно вірує в єдину рятівну європейську цивілізацію", і передбачає розквіт російсько-слов'янської цивілізації. У зв'язку з цим велика увага Данилевский приділяє аналізу феномену "европейничанья", який зумовив орієнтацію російської політики і життя на європейські зразки. Конкретно це виразилося в аристократизмі, демократизмі, нігілізмі, матеріалізмі, парламентаризмі, конституціоналізмі.

Не можна не сказати про критика Данилевским європейській русофобії, що звинувачує Росію в агресивності, ворожості свободі і прогресу. Він нагадує про завоювання європейськими країнами тих або інших територій і викриває міф про завойовний характер формування Російської імперії, вказуючи, що в Росії "слабкі, напівдикі і абсолютно дикі інородці не лише не були знищені, стерті з лиця землі, але навіть не були позбавлені своєї свободи і власності, не були обернені переможцями в кріпосний стан".

Данилевский детально аналізує питання, пов'язані з характеристикою націй, їх класифікацією. Кожен народ у своєму розвитку переживає циклічні стадії - народження, молодість, дряхлість і смерть, переходить від племінного до цивільного стану, проходить через різні форми залежності - рабство, данництво, феодалізм, які цілком природні і складають "історичну дисципліну і аскезу народів ".

Ідеї Данилевского зробили сильний вплив на К.Н. Леонтьева, П. А. Сорокина, Ф.М. Достоєвського, Л.Н. Толстого. Їх відгомони чутні в ідеях Л.Н. Гумилева і навіть в цивілізаційній концепції сучасного політолога.

Костянтин Миколайович Леонтьев (1831-1891) - російський філософ і громадський діяч. Поєднуючи глибоку особисту релігійність з романтичним панэстетизмом світобачення, він висунув мистико-натуралистическую концепцію історичного процесу. Для нього людська історія - це історія культурно-соціальних цілісних організмів. Закон історичного життя такого організму тождествен природним законам органічного світу і виражається в триєдиному процесі: сходження від початкової простоти до "квітучої складності", від якої через "вторинне спрощення" і "зрівняльне змішення", - до розпаду і загибелі. Внутрішня структура соціально-історичної цілісності визначається началами ієрархічності ("державності") і гуманності (як Ф. Ніцше, К.Н. Леонтьев розділяє "любов до ближнього" і "любов до далекого", вважаючи останню джерелом абстрактного, зрівняльно-демократичного гуманізму, що зводить містичну і трагічну суть історії до рівня задоволення матеріальних потреб людини). Період зростання і розквіту цивілізації супроводжується глибоким культурним усвідомленням зв'язаності людської долі з божественним призначенням. "Спрощення" соціально-культурного організму супроводжується пануванням демократії, принципу користі, "дрібнінням" духовної культури, "вимиванням" етичних, релігійних начал. Принцип вільної волі, індивідуального досягнення і усвідомлення підміняється принципом атомарної індивідуальності, прагнучої звільнитися від духовних обов'язків, від вищого боргу на користь задоволення своїх власних запитів. Леонтьев констатує перебування сучасної європейської цивілізації у стадії "вторинного спрощення" і "зрівняльного змішення", що руйнують соціально-культурну ієрархію цінностей і що виражаються у свого роду "аристократичному персоналізмі" християнства. Він вважає, що російське суспільство здатне уникнути подібного стану за умови штучної консервації специфічних соціально-політичних, національно-психологічних і духовних засад православ'я і монархізму.

Петро Лаврович Лавров (1823-1900) вважав, що соціологія найтіснішим чином пов'язана з історією. Предмет соціології - форми прояву солідарності в суспільстві, предмет історії - явища, що прогресивно змінюються, неповторні. П. Л. Лавров розглядав історію як процес, що відбувається на підставі реалізації людських потреб, : основних (біосоціальних - живлення, безпеки, нервового збудження), тимчасових (державно-правових і релігійних форм об'єднання), потреби розвитку ("історичне життя"). Мета історичного процесу - розвиток солідарності, в ході історії що придбаває усе більш розумні і цілеспрямовані форми. Звідси - характерний лад соціального знання, заснованого на єдності матеріалізму, антропологізму і позитивізму. Антропологізм соціального знання реалізується в "суб'єктивному методі" як основі наукової розробки розумного ідеалу майбутнього громадського устрою. "Думка реальна лише в особі", отже, дійсною силою історичного руху є "критично мисляча" особа. При цьому суть історії - в посиленні солідарності, тобто в створенні стійкого і збалансованого соціального цілого, загальнолюдській цивілізації.

Соціологічному дослідженню, на його думку, підлягають: проточеловеческие співтовариства, в яких виробилася індивідуальна свідомість; існуючі форми людського гуртожитку; громадські ідеали як основа солідарності і справедливого суспільства; практичні завдання, витікаючі з прагнення особи здійснити свої ідеали.

Соціолог повинен практикувати суб'єктивний метод, тобто уміти стати на місце страждущих членів суспільства, а не безпристрасного стороннього спостерігача громадського механізму.

Ведучій силою, "органом прогресу є особа, що характеризується критичною свідомістю, прагненням до зміни застиглих громадських форм". Як спонукальні причини діяльності людини Лавров називає звичай, афекти, інтереси і переконання. З виникненням критично мислячих осіб починається історичне життя людства.

Лавров намічає наступні фази боротьби за прогрес в суспільстві: поява окремих провісників нових ідей; відкритий виступ проти пануючого зла героїчних одинаків - епоха мучеництва і жертв; організація партій, що дозволяють самотнім критично мислячим особам перетворитися на реальну силу шляхом завоювання на свою сторону "неминучого союзника", "реального грунту партії" - широких народних мас.

З 1880-х рр., відійшовши від крайнощів суб'єктивної соціології, Лавров починає розглядати особу і як члена "колективного організму". У зв'язку з цим міняється і трактування соціального прогресу, що розуміється не лише як результат діяльності критично мислячої особи, але і як "посилення і розширення громадської солідарності", досягнення якої в усіх сферах громадського життя - економіці, політиці, моральності, інтелектуальній діяльності - "єдина можлива мета прогресу".

Богдан Олександрович Кистяковский (1868-1920) мету соціології бачив в створенні "працюючих" понять, таких, як "суспільство", "особа", "соціальна взаємодія", "натовп", "держава", "право" і так далі. Як теоретична наука соціологія покликана пояснити саму ідею і способи функціонування "влади" в державі. При цьому Кистяковский приходить до висновку, що ідея влади в повному об'ємі недоступна раціональному пізнанню і може бути осмислена лише методами художньо-інтуїтивного пізнання. Проте для соціології досить констатувати, що сама ідея влади і пов'язані з нею поняття панування і підпорядкування є результатом психологічної взаємодії індивідів.

Будучи прибічником "методологічного плюралізму", Кистяковский вважав, що в суспільстві одні елементи підкоряються законам причинності, інші - принципам телеології. Іноді вони функціонують незалежно один від одного, іноді перетинаються, ускладнюючи тим самим соціальне життя, Велику роль в "нормальному суспільстві" грають елементи культури, які перетворюють владу і усі її атрибути на елементи "колективного духу" (тобто суспільної свідомості). Інакше в суспільстві переважає правовий нігілізм, багатий наслідками соціальними потрясіннями. З цієї причини Кистяковский критикував спроби замінити соціальні поняття поняттями моральності (зокрема, ідею В. Соловйова про державу як "організовану жалість").

Микола Костянтинович Михайлівський (1842-1904) стверджував, що не можна відноситися до суспільства як агрегату фізичних тіл і явищ. На відміну від дослідника природи соціолог не може будувати свою науку - науку про суспільство - неупереджено, оскільки об'єктом цієї науки є людина, що відчуває, реальна особа, тому соціолог-спостерігач не може не ставити себе в положення спостережуваного. Михайлівський був яскраво вираженим індивідуалістом, для якого критерій блага реальної особи став наріжним каменем усієї системи соціологічних переконань. Особа і суспільство, по Михайлівському, доповнюють один одного: всяке пригнічення особи завдає шкоди суспільству, а пригнічення громадського - шкода особи.

Михайлівський вважав, що органицизм печеться про благо суспільства-організму, дарвіністська соціологія - про благо виду, марксизм - про благо класу, а інтереси індивіда, реальній особі відсовуються усіма цими теоріями на другий план.

Проти органічної теорії Михайлівський виступив в статтях "Аналогічний метод в громадській науці" і "Що таке прогрес"? Він був супротивником перенесення біологічних законів на суспільство, супротивником теорії еволюції Спенсера, що розглядає суспільство як єдиний організм, а особу, - як клітину цього організму. Еволюційний розвиток суспільства англійський соціолог зв'язував з розподілом праці і спеціалізацією. Михайлівський же, будучи прибічником суб'єктивного телеологизма, вважав, що розподіл праці розвиває одні здібності людини за рахунок інших, кожен має лише малу частку навичок і знань. Спеціалізація веде до збіднення особи, зубожіння людського життя. "Спеціалізована" людина перестає існувати як цілісна особа, живе у фрагментарному світі.

Михайлівський заперечував можливість "вищої гармонії" в суспільстві-організмі, якщо при цьому людину перетворюють на засіб для процвітання цього організму. Розвиток по "органічному" шляху з його розподілом праці перетворює реальну особу на "палець ноги". Для Михайлівського бажано, щоб суспільство пішло шляхом розвитку "надорганічного", коли широта і цілісність особи забезпечуються не розподілом праці, а "кооперацією простої співпраці".

Негативно відносився Михайлівський і до социал-дарвинизму, про що свідчать його статті "Теорія Дарвіна і громадська наука", "Дарвінізм і оперети Оффенбаха". Визнання дії в людському суспільстві закону боротьби за існування означає, що критерієм досконалості є пристосованість людини до середовища, тобто виживають і покращують вид тільки сильні і пристосовані, а інші приречені на загибель. Подібні положення Михайлівський вважав "обурливими". Прогрес не є пристосування до середовища. Краще всього в людському суспільстві до середовища пристосовується "згуртована посередність", виживають прагматики, гинуть ідеальні особи.

Михайлівський вважав, що в соціології слід користуватися не лише об'єктивним, але і суб'єктивним методом дослідження, категоріями морального і справедливого. У реальному світі необхідно діяти відповідно до цілей і "загального ідеалу", а не переносити механічно на людське суспільство природні закони причинності. Тільки визначивши мету, можна встановити шляхи практичної діяльності. Зневага до цілей і ідеалів неминуче веде до ультраиндивидуализму, до погляду на життя як на процес, де кожен думає тільки про себе, не прагнучи до соціального ідеалу, а тим самим - ні до власної досконалості, ні до досконалості суспільства в цілому. Об'єктивізм є позиція чистого розуму, суб'єктивізм - моральний суд вільної волі, причому одне не виключає, а доповнює інше. Формула прогресу Михайлівського включає суб'єктивно-етичний момент, оскільки справедливим і розумним вважається тільки те, що наближає особу до її усебічного розвитку і цілісності.

Петро Бернгардович Струве (1870-1944) - видний теоретик "легального марксизму", вважав, що мета громадського розвитку - усебічно розвинена особа, а громадська організація - засіб досягнення цієї мети, якщо "сучасне культурне людство" хоче йти шляхом прогресу. Соціальний прогрес не тождествен економічному, примат економіки над соціологією, політикою, правом є, по Струве, невірною точкою зору. У емпіричному світі є тільки один суб'єкт - людська особистість. Тому при вирішенні будь-яких політичних питань необхідно виходити з визнання природних, невід'ємних прав особи, які повинні стояти вище за права будь-якого колективного цілого, "як би воно не було організоване і яке б найменування воно не носило".

Єдино можливою формою громадського прогресу, на думку Струве, являється шлях реформ. Революції в історії людства міняли тільки політичну надбудову, крім того, вони були пов'язані з насильством над особою, руйнуванням господарських і моральних засад суспільства. На відміну від революції реформи вирішують проблеми господарського і економічного життя країни в умовах строгої державної регламентації процесів, що відбуваються, без свавілля і насильства, із забезпеченням усіх прав і свобод особи.

Роботи Струве "Метафізики і соціологія", "Соціальна і економічна історія Росії з прадавніх часів до нашого, у зв'язку з розвитком російської культури і зростанням російської державності" визначають соціологію як дослідження системи "Вільної взаємодії між одиничними конкретними істотами, носіями спонтанної активності".

Питирим Олександрович Сорокин (1889-1968) - один з видних представників соціологів-класиків, що зробив великий вплив на розвиток усієї соціології XX ст. Іноді Сорокина називають не росіянином, а американським соціологом. Дійсно, хронологічно "російський" період його діяльності жорстко обмежений 1922 г.- роком його висилки. Проте становлення поглядів Сорокина як соціолога, а також його політичній позиції відбувалося саме на батьківщині, в умовах воєн, революцій, боротьби політичних партій і наукових шкіл. У основній праці "російського" періоду, двотомній "Системі соціології" (1920), він формулює теоретичні основи теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності (ці терміни ним же і були введені в науковий обіг).

Основою соціологічного аналізу Сорокин вважав соціальну поведінку, соціальну взаємодію. Взаємодію індивідів він визначає як родову модель і соціальної групи, і суспільства в цілому. Соціальні групи діляться ним на організовані і неорганізовані, причому особлива увага приділяється аналізу ієрархічної структури організованої соціальної групи. Усередині груп існують страты (шари), що виділяються по економічному, політичному і професійному ознакам. Сорокин стверджував, що суспільство без розшарування і нерівності - міф. Мінятися можуть форми і пропорції розшарування, але суть його постійна. Стратифікація існує і в недемократичному суспільстві, і в суспільстві "процвітаючої демократії".

Разом із стратифікацією Сорокин визнає наявність в суспільстві і соціальній мобільності двох типів - вертикальною і горизонтальною. Соціальна мобільність означає перехід з однієї соціальної позиції в іншу, своєрідний "ліфт" для переміщення як усередині соціальної групи, так і між групами. Соціальна стратифікація і мобільність в суспільстві зумовлені тим, що люди не рівні по своїх фізичних силах, розумових здібностях, схильностях, смаках і так далі, а крім того, самим фактом їх спільної діяльності. Спільна діяльність з необхідністю вимагає організації, а організація немислима без керівників і підлеглих. Оскільки суспільство завжди стратифіковане, то йому властива нерівність, але ця нерівність має бути розумною.

Суспільство повинне прагнути до такого стану, при якому людина може розвивати свої здібності, і допомогти суспільству в цьому можуть наука і чуття мас, а не революції. У роботі "Соціологія революції" (1925) Сорокин називає революцію великою трагедією. Революція супроводжується насильством і жорстокістю, скороченням свободи, а не її приростом. Вона деформує соціальну структуру суспільства, погіршує економічний і культурний стан робочого класу. Єдиним способом поліпшення і реконструкції соціального життя можуть бути тільки реформи, що проводяться правовими і конституційними засобами. Кожній реформі повинне передувати наукове дослідження конкретних соціальних умов, і кожна реформа повинна заздалегідь "тестуватися" в малому соціальному масштабі.

У своїх пізніх роботах ("Соціальна філософія в століття кризи", "Альтруїстична любов", "Дослідження в області альтруїстичної любові і поведінки", "Влада і моральність" та ін.) Сорокин проповідує ідеї альтруїстичної любові, морального відродження, етичної відповідальності і солідарності, культурних цінностей, тобто ті ідеї, які визначали этико-нравственную спрямованість російської соціологічної думки в цілому.(Волков Ю.Г., Мостова И.В. Соціологія в питаннях і відповідях. М., 1999. С. 16-28.)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Класичні соціологічні теорії	\|	Сучасні соціологічні теорії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.