Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 1 страница

Осьовий час для Китаю пов'язуємо з іменами Копфуція, Лао-Дзи, Мо-Дзи та ін., які жили у VI—IV от. до Р.Х. Еконо­мічний розвиток Китаю цього періоду мав свої особливості. Ще у II тисячолітті до Р.Х. тут сформувалася жорстка ієрархічна сис­тема поділу на соціальні верстви, які залежали від верховного властителя. Представники кожної з верств отримували матері­альні блага суворо відповідно до рангу: розміри житла та якість його оздоблення, одяг, харчування, навіть умови поховання -все було різним, чітко регламентованим залежно від соціального стану. Надходження до державної скарбниці у вигляді результа­тів праці селян, ремісників і торговців перерозподілялися між представниками соціальних станів, що істотно гальмувало розви­ток товарно-грошових відносин.Конфуцій (551—-479 рр. до Р.Х.), зокрема у збірнику «Шицзии», що був ним відре­дагований. Будучи засновником вчення про етику, Коифуцій ви­сунув таку концепцію: вдосконалення окремої людини веде до вдосконалення суспільства, що, у свою чергу, веде до вдоскона­лення держави. Ці ідеї були спрямовані на посилення держави; дбаючи про її благо, Конфуцій закликав скоротити розміри податків, на­лагодити облік і контроль землеробських робіт, залучити трудове населення до виконання своїх обов'язків. Він вважав, що освіче­ний правитель, будучи «батьком народу», є здатним реально вплинути на рівномірний розподіл багатства суспільства; що у народу буде добробут тоді, коли господарювання буде вмілим, а праця стане однаково вигідною як за умов «великої спільноти» (селянської громади), так і приватного володіння спадкової аристо­кратії та не спадкових рабовласників.Застосування металевих, особливо залізних знарядь праці іс­тотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний поділ праці, веде до індивідуалізації ремісничого виробництва. Зростає спеціалізація та професіоналізм ремісників.У III ст. до Р.Х. відбувається об'єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише політичне об'єднання. Перший імператор Цинь Ши-хуанді, або Цинь Шихуан (259—210 рр. до Р.Х.), провів низку реформ, зокрема відмовився від передачі зем­лі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував привілеї аристократії , чим досяг торжества в Китаї державної форми власності. Адміністративна реформа дала йому можливість стати повно­владним володарем країни.Соціальною реформою стало запровадження «Табелю про ран­ги», за яким перші сім рангів могли мати простолюдини, а по­чинаючи з восьмого ранги надавали чиновникам за службу. Най­вищими були 19-—20 ранги.Напевно, можна вважати, що реформи ЦиньШихуаиа в осно­ві мали погляди авторів колективного трактату «Гуань-цзи» (IV—IIIст. до Р.Х.), які як головне завдання, подібно до Кон-фуція, висували проблему «якзробити державу багатою, а на­род задоволеним» через рівномірний розподіл багатства, не до­пускаючи збагачення торговців та лихварів. Вони також висту­пали за непорушність станового поділу суспільства, стверджу­ючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих станів краї­на не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі були шановані», адже тоді не було б кому працювати.Серед за­ходів, спрямованих настабілізацію натурально-господарськихвідносин, найважливішими вони вважали регулювання держа­вою цін на хліб, а також створення державних запасів хліба, ре­формування податкової системи .Ще одним реформатором цього періоду був Ван Май, який за­хопив трон у 9 р. після Р.Х. Він закріпив у Китаї лише два види земельних володінь— державні та селянські, за відсутності ве­ликої феодальної власності. Він також проголосив заборону раб­ства, але вона протрималася недовго; а рабство залишалося як патріархальне.На початку І тисячоліття Китай вступає у затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги кочівників погіршува­ли становище. Але була збережена життєспроможність китай­ської цивілізації та її державність, продовжувала свій розвиток економіка.

25. Господарський роз-к Давньой Греції в осьовий час. Реформи Солона.

Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полі­сах —- містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування на­турального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх до­машньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) госпо­дарстві. . На чолі такої патріар­хальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у гос­подарському відношенні виступав як управитель та землевлас­ник. Саме право на землеволодіння визначало участь у держав­ному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та за­ступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші кате­горії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняття­ми, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потре­бувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господар­ства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобува­лися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І називали ойкісним. Діяльність їх зосере­джувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних ро­динних потреб.Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспіль­ного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм госпо­дарської діяльності як складових ойкісного господарства. Влас­ник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.Але в інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає витіснятися за рахунок розвитку ремесла та тор­гівлі. Найбільшим центром стають Афіни. В Афінах, як і в біль­шості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма прав­ління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала аристократії. Осно­ва цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважли­віше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних зем-левласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками ве­ликих власників.Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під заставу землі, а на ді­лянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко.Такі явища були підтвердженням розкладу ойкісного госпо­дарства. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та реміс­ництво було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ.Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного гро­мадянства. Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове раб­ство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабст­во одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили інтереси землевлас­ників і певною мірою -— старого ойкісного господарства.Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можли­вості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рів­ними незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спад­кове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передава­ти своє майно у спадок на власний розсуд.Отже, реформи Солона, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, від­крили шлях до посилення економічної та політичної могутності.

26. Ек.погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля.

Палким прихильником економічного устрою давньої Спар­ти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) -афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкіспого) гос­подарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував вінсільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма.Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофопт засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і вони... не мають по­ваги у містах, адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити на­віть цілі дні біля вогню.Водночас Ксено-фонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєдпується із землеробством. Визнавав він і важливість та корис­ність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метків.Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна лю­дина має одержувати свою частку відповідно до власних здібнос­тей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них на­роджені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній дер­жаві він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філо­софів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів му­сять постачати члени третього стану і раби.Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу дум­ку дум­ку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх то­варів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної дер­жави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліп­ше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання над­мірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість пе­редачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався за­хисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, за­суджував лихварство.Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини ' у творах Арістотеля(384—322 до н.е.) — найвидатнішого мис­лителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в держав­ному володінні, а друга — у приватному.Арістотель розрізняв два види багатс­тва: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, іс­тинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповід­но до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хре-матистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вар­тостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хремати-стикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, роби­ти гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відно­сив велику торгівлю і лихварство.Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння по­двійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, вклю­чаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допо­могою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрець­кий мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Аріс­тотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарсь­ким підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

27. Особливості гос-кого роз-ку Давнього Риму доби республіки. Закони ХІІ Таблиць

Римляни від самого початку були землеробами, переваж­но дрібними, для яких характерною була висока повага до осо­бистої власності. Народ Риму жив в умовах натурального ойкіс-ного господарства, в якому переважало землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само домінувала. Ве­ликі землевласники зосереджували у своїх руках не лише сіль­ськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського господарства, а також реалізацію готового продукту. Про­тилежності між містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли багаті сільські господарі з їхнім слу­гами, а також величезні маси пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи. Надзвичайно важливим моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х. Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності (особливо IV, 3; V, З, 8а; VI, 3; VII, 7; VIII, 9). Вони також санкціонували розподіл рим­лян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв. Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що обмежує лих­варський відсоток (VIII, 18а). Усе це говорить про певне посту­пове витіснення натурального господарства господарством гро­шовим. Підтверджують Закони й поступове обезземелення плеб­су, перехід землі у руки великих землевласників. Боротьба плеб­су з цими явищами дістала відображення в аграрному законі (367 р.), за яким землеволодіння обмежувалося 125 га.Рим продовжував розвиватися на сільськогосподарській ос­нові, але ремесло та торгівля вже отримали досить значний роз­виток.Внутрішній ринок обслуговували ва­гові гроші («груба мідь», аси), а в зовнішній торгівлі перева­жали етруські та грецькі монети. Вже у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток Риму характеризувався значними зрушеннями в бік то­варного господарства, руйнуванням господарства ойкісного. На території, що опинилася під владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового управління й еко-помічршх відносин головного міста з імперською периферією.У республіканському Римі (V—І ст. до Р.Х.) ще не існує спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснював­ся на основі відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам. Усе це негативно впливало на економічний стан провінцій, але дозво­ляло римській державі забезпечувати надходження податків від провінцій, не витрачаючи коштів для створення фінансової системи.Водночас,головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство, причому до II ст. до Р.Х. тутпереважала дрібна та середня земельна власність.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також і поширення праці рабів як основних виробників великих господарств.

28. Вілли та латифундії. Характерис-ка аграрного гос-ва Стародавнього Риму у працях Каттона Старшого, Варрона та Колумелли.

Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка часто-густо складалася з кількох маєтків, у яких виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка орієнтувалася на ринок, але одночас­но в господарстві виробляли продукцію для власного спожи­вання. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого (234—-149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціо­нує за принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».Катонописує зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи, виноград,зернові, утримують худобу. Пропа­гуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з влас­ного господарства. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки наїх утримання . Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати його працювати на відміну від ху­доби, яка повинна мати перепочинок. Рабів також не повинно бу­ти багато, а у жнива краще найняти робітників, що буде дешев­ше, ніж утримувати зайвих рабів протягом року.про вибір маєтку, який слід придбати, він наголошував на необхідності мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли.Отже, віллаКатона — це поєднання натурального господарства (забез­печує потреби маєтку) та товарного і спеціалізованого, орієнто­ваного на ринок.

Зовсім інакше було організовано виробництво у великих гос­подарствах (понад 250 га) — латифундіях, які набули поширення на півдні Апеннінського півострова, а також у Північній Африці та Галії. Як правило, такі господарства або спеціалізувалися наскотарстві, або жземлі в них віддавалисяв оренду вільним орен­дарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат напридбання рабів, їх утриман­ня та організацію нагляду. Така система організаціїгосподарства дістала назву колонату.

Трактат «Землеробство» Катона Старшого(234—149 до н.е.), «Про сіль­ське господарство» Варрона(116—27 до н.е.) та праця з такою са­мою назвою Колумелли(І ст. н. е.).У творах Катона, Варрона й Колумелли відображено розвиток сільського господарства, узагальнено тогочасний досвід і дано практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького госпо­дарства. Водночас вони свідчать про еволюцію економічних по­глядів римлян на раціональну організацію господарства і управ­ління ним. Так, за Катоном, зразкове господарство — це пере­важно самозабезпечуване натуральне господарство з певною рин­ковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний захід). У написаному пізніше трактаті Варрона «Про сільське господар­ство» знайшло відображення зростання товарності рабовласни­цьких господарств та їх перетворення на господарства напівнату­рального — напівтоварного типу. Головною метою землевласни­ків, на думку Варрона, є користь, тобто отримування доходу. Ви­ходячи з цього, він визначив, від чого залежить дохідність маєт­ку, і запропонував систему заходів для її підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва.

29. Криза рабовласницької сис-ми гос-ва та її висвітлення у працях Луція Колумелли.

Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томнійпраці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зок­рема йстосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої пра­ці. Наприклад, вій рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, а також використовувати не лише матеріальні, а й моральні спо­соби заохочення рабів. Він стверджував, що головного метою ве­дення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то слід передавати землі в обробіток колонам, розглядаючи 'іхию працю як продуктивнішу.

Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленогопродукту власнико­ві. Пекулій полегшував перехід до нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновід­пущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основ­ними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судно­власниками.До середини II ст. після Р.Х. головними постатями в госпо­дарстві стають великий землевласник і колон. Колон, як і пеку­ліст, віддає власникові частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів прикріплюють до землі; його, так само, як і власника пекулію, не можна було продати без землі. Власне, колопат поступово перетворюється у систему відносин, які є швидше феодальними, ніж рабовласницькими.

Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя після Р.Х. відбува­ється як криза системи господарства, так і криза імперії, яка ха­рактеризується певними ознаками.

Раннє християнство, яке виникло у І ст. н.е. в Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Засуджу­ється соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих та бідних. З ідеєю рівності міцно пов'язані принципи загального обо­в'язку працювати, розподілу за працею та ін.

30. Загальна характеристиеа Сх. та Зх.цвілізації доби Середньовіччя.

Середньовіччя—- цс період в історії людства, який зазвичай обмежують тисячоліттям між падінням Римської імперії напри­кінці V ст. до Великих географічних відкриттів, які розпочина­ються наприкінці XV ст.В Азії сформувалася арабо-мусуль­манська (ісламська) цивілізація. Ця форма цивілізації пов'язана з особливостями її культури, в основі якої с арабська мова, віро­вчення та культ ісламу. Фундаментом мусульманського віросповідання була віра у єдиного Бога Аллаха та Магомета як його пророка. Іслам сформувався в арабському середовищі, батьківщиною його є арабські міста Мекка та Медина.На базі ісламу виросла могутня держава — Арабський Халіфат, до якого у період його розквіту входили Сирія, Палестина, Месопотамія, Єгипет, Хіва, Бухара, Афганістан, значна частина Іспанії, Вірменія, Грузія. Арабо-мусульманський світ відзначався високим рівнем урба­нізації. Багдад вважався одним з найбільших міст світу, де торгу­вали лісом, порцеляною, хутром, прянощами, шовком, вином, усім, що вироблялося в Індії, Східній Африці, Китаї, Середній Азії. Надзвичайно своєрідна та яскрава культура була створена у середньовіччя на арабо-мусульманському Сході. Арабська астро­номія, ме7щципа, алгебра, філософія, безсумнівно, були значно вищими за європейську культуру того часу. У Європі середньовіччя — це період становлення нової форми Західної цивілізації— європейської християнської цивілізації. Єв­ропейська цивілізація формується на території колишньої Римсь­кої імперії, яка, як відомо, розпалася на дві частини: Східну (Візан­тійську) та Західну (Римську) імперії. Культурною базою європейської цивілізації була античність. Християнство, як і в часи античності, не малоєдиної організа­ції. Найактивніше боролися між собою голови Західної Римської церкви — папа Римський та Візан­тійської церкви— Константинопольський патріарх. У період Середньовіччя Західна Європа почала долати ці наслідки загарбницьких воєн тавідроджуватися. Духовною осно­вою всієї Європейської цивілізації стає християнство. Процес становлення Європейської цивілізаціїзначною мірою був процесом християнізації-- залучення язичницьких народів до християнської культури, вірувань і зви­чаїв, вступу до християнських організацій-- католицької та православної церков.

Католицька церква не лише мала надзвичайний вплив на дер­жавні справи європейських народів. Ій належали величезні земельні маєтності та фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу із світськими державцями за політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі су­спільні рухи (наприклад, Хрестові походи). Посідала вона й ви­ключне становище у справі освіти та наукових досліджень.

31. Особливості господар-го роз-ку сус-ва Європейської цивілізації у V-Xст.

У добу середньовіччя господарське життя переживає процес аграризації, причому па значно нижчому рівні, ніжце було в ан­тичні часи. Це був тривалий процес, примітивна аграрна еконо­міка досить довго панувала на теренах Європи, але риси її посту­пово змінювалися, еволюціонували. Перший етап господарського розвитку (V— XI ст.) характеризується пануванням натурального господарства. Землі Європи були мало залюдненими (чисельність населення Європи становила приблизно 25—30 мли осіб), а населення зай­малося в основному землеробством. Умови цієї праці були над­звичайно тяжкими, землеробство в основному мало підсічно-вогневийхарактер. Тобто в умовах необхідності отримання площ під посіви за панування лісів дерева підпилювали, потім валили, обрубували суччя та гілки, а наступної весни все спалювали і у розрівняну, ще теплу золу сіяли. Перші роки така ділянка давала непогані врожаї, але з кожним роком врожайність знижувалася, ділянку доводилося залишати й готувати в той самий спосіб но­ву. Проте такий екстенсивний спосіб землеробства не міг триватидовго, адже вільних земель, придатних для розчистки під посіви, ставало дедалі менше, землероби змушені були повертатися на вже полишені ділянки. Тривалість використання такої ділянки збільшується з появою досконаліших знарядь праці, які дозволя­ли ефективніше обробляти грунт, особливо з появою плуга (на півдні) та сохи (на півночі).

Добре відомими культурами цього періоду були зернові, най­більшого поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо. Врожайність зернових була дуже низькою— сам-півтора,сам-два,дуже рідко — сам-три.Умови життя землеробів були надзвичайно тяжкими, у постійній боротьбі за виживання, безза­хисності перед стихійними лихами, частими неврожаями та голо­доморами. Раціон харчування був надзвичайно вузьким, великої рогатої худоби було мало, отже, в раціоні майже відсутніми були м'ясо-молочні продукти. Відсутність будь-якої санітарії призво­дила до епідемій та високого рівня смертності серед населення, особливо серед дітей. Тривалість життя порівняно з античними часами різко скоротилася і рідко перевищувала 40 років. У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, най­більшою з яких була Франкська, територія якої охоплювала біль­шу частину Західної Європи.

32. Господарський роз-к держави франків у У-Хіст., загальна характеристика.

У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, най­більшою з яких була Франкська, територія якої охоплювала біль­шу частину Західної Європи.

Будь-якій державі притаманна певна економічна система, го­ловною ознакою якої завжди с форма власності. В Європі,по­чинаючи з V-—-VI ст., невпинно відбувався процес формування суспільно-економічних структур, що отримали назву «фео­далізм». За словами В. Левитського, «феодалізм, подібно до ан­тичного суспільства, ґрунтувався на принципі ототожнення осо­бистої свободи та земельної власності, тобто право власності на землю могла мати лише вільна людина» ].Водночас феодалізм мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залежними, а відносини між об'єктами власності були лише ви­разом відносин, що напували між людьми. Це була так звана структура васалітету, тобто «сюзерен-васал»: король розподіляє землі між верхівкою, яка зобов'язана перед ним воєнною служ­бою; вони ж роздають свої землі па умовах сплати ренти або та­кож обов'язок несення військової служби особам, що стоять нижче па ієрархічних щаблях, і так далі, доки, нарешті, землі, огорнуті цілою мережею взаємних зобов'язань, ие переходили до залежних категорій безпосередніх землеробів. Не раз васал отримував від сюзерена разом із землею так звані імунітети, тобто звільнення від втручання королівських посадових осіб у справи земельної аристократії. Судові, адміністративні, поліцей­ські та фіскальні функції передавалися великим васалам та їх адміністраціям. Великим землевласником у державі франків була католицька церква, землеволодіння якої мали різні джерела; це були й пожа-лувапня, й залучення необроблюваних досі земель силами ченців та довколишніх селян, а особливо через заповіти або внески землі до монастирів. Саме на церковних та монастирських землях упер­ше виникли умовні форми землеволодіння, які й стали основною ознакою феодальної системи господарства.


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. А АА1В1В – осьовий переріз
  3. А. В. Дудник 1 страница
  4. А. В. Дудник 10 страница
  5. А. В. Дудник 11 страница
  6. А. В. Дудник 12 страница
  7. А. В. Дудник 2 страница
  8. А. В. Дудник 3 страница
  9. А. В. Дудник 4 страница
  10. А. В. Дудник 5 страница
  11. А. В. Дудник 6 страница
  12. А. В. Дудник 7 страница




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Випишіть тих військових діячів УНР, із чиїм імям повязують опір окупації України військами більшовицької Росії в останні роки Української революції. | Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 2 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.