Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






А. В. Дудник 10 страница

Зміни в обсязі активів унаслідок виняткових чи катастрофічних подій, уключаючи руйнування в результаті стихійного лиха чи незаконної конфіскації активів, котру не можна компенсувати, тобто в ситуації, що не розглядається як операція через відсутність взаємної згоди сторін.

Зміни в обсязі активів, зумовлені зміною класифікації інституційних одиниць і фінансових інструментів, а також змінами в структурі рахунків.

Рахунки фінансових потоків

Рахунки фінансових потоків являють собою рахунки секторів і, незважаючи на те що при складанні цих рахунків особливе значення надається фінансовим корпораціям внаслідок їхньої важливої ролі у фінансовій діяльності, належна увага приділяється й фінансовій діяльності інших інституційних секторів. Спочатку рахунки фінансових потоків становили окрему статистичну систему, однак нині вони в більшості випадків зв’язані з нефінансовими секторами економіки в результаті їхнього введення в основу національних рахунків, зокрема за допомогою ув’язування фінансових даних з даними про заощадження та нагромадження капіталу. Рахунки фінансових потоків належать до рахунків операцій, але вони часто пов’язуються з балансовими рахунками й складаються разом з рахунками запасів фінансових активів і пасивів кожного інституційного сектора.

Існують різні форми рахунків фінансових потоків, що розрізняються тим, для розв’язання яких аналітичних задач вони призначені, за ступенем складності й деталізації бухгалтерської форми подання даних, а також вимогами до статистичних даних. У найпростіших рахунках фінансових потоків наведено найважливіші фінансові операції між секторами економіки на агрегованому рівні. Найбільш складні рахунки фінансових потоків являють собою тривимірну матрицю, в якій зв’язуються сектори-кредитори, сектори-боржники і фінансові активи, використані в операції.

Рахунки фінансових потоків дозволяють аналізувати зв’язок між заощадженням, нагромадженням капіталу і фінансовими потоками для економіки в цілому і для кожного інституційного сектора.

Крім цього, можна простежити напрями проведення фінансової політики. Наприклад, щоб проаналізувати, як зміни у фінансових позиціях впливають на рішення про витрати коштів, треба простежити вплив заходів грошово-кредитної політики через рахунки центрального банку, інших депозитних корпорацій та нефінансових секторів. Рахунки фінансових потоків надають більше можливостей для аналізу порівняно з грошово-кредитною статистикою для фінансового планування й прогнозування, оскільки ними забезпечується як внутрішня погодженість фінансових прогнозів, так і погодженість фінансових прогнозів із прогнозами на основі національних рахунків.

Чисті фінансові інвестиції завжди за визначенням дорівнюють чистому кредитуванню/запозиченню. Між цими показниками можуть бути виявлені статистичні розбіжності, що відбивають будь-які розходження між урахованою сукупною величиною заощадження та капітальних трансфертів і врахованим сукупним обсягом чистого кредитування. Ці розбіжності можуть виникати на практиці внаслідок розходжень в охопленні чи помилок кількісного вимірювання кожної зі статей у повній послідовності рахунків. Пряме опублікування величини розбіжностей змушує звернути увагу на статистичні проблеми, а також може сприяти підвищенню якості рахунків. Розбіжності можуть бути зумовлені помилками кількісного вимірювання в рахунках поточних операцій (що ведуть до помилок в оцінках заощадження), рахунку операцій з капіталом чи фінансовому рахунку.

Відображення фінансових потоків у інтегрованому рахунку операцій з капіталом і фінансовими операціями дозволяє одержати незалежні оцінки заощадження, що можуть бути зіставлені з оцінками, підготовленими на основі даних рахунків поточних операцій. Рахунки фінансових потоків, що відбивають тільки фінансові операції, можуть також бути джерелом одержання незалежних оцінок чистого кредитування/запозичення. Ці незалежні оцінки можуть підвищити довіру до якості оцінок заощадження й інвестицій або забезпечать виявлення статистичних проблем.

Рахунки фінансових потоків можуть бути представлені у формі інтегрованих рахунків операцій з капіталом і фінансовими операціями чи охоплювати тільки фінансові операції. Існує безліч форм представлення фінансових рахунків, які можна назвати рахунками фінансових потоків, і всі вони можуть бути інтегровані з рахунком операцій з капіталом чи підготовлені і представлені окремо.

Базові рахунки фінансових потоків використовуються при складанні макроекономічних моделей і є основою для фінансового програмування. Ці рахунки показують низку взаємозв’язків між секторами економіки (включаючи погодженість потоків між секторами з такими макроекономічними цілями, як стійкість стану платіжного балансу, достатність обсягу кредитування зазначених секторів з боку депозитних корпорацій, фінансування дефіциту центрального уряду та ін.), збалансованість яких може бути перевірена в рамках основи фінансових потоків.

Інтегрований фінансовий рахунок СНР є більш розгорнутою формою відображення фінансових потоків, у якій детально представлені сектори й фінансові активи в порівнянні з базовими рахунками. Інтегрований фінансовий рахунок є двомірною матрицею, що охоплює всі інституціональні сектори і категорії фінансових активів. Ця матриця відбиває обсяг чистого прийняття зобов'язань (ресурси) та чистого придбання фінансових активів (використання) по кожному сектору й економіці в цілому. Повний фінансовий рахунок дає значно ціннішу інформацію із секторів економіки в порівнянні з даними, представленими в базових рахунках фінансових потоків. Цього досягнуто завдяки включенню в нього фінансових операцій секторів нефінансових корпорацій і домашніх господарств, що в базовому рахунку фінансових потоків входять до складу залишкового сектора. Ці сектори проводять низку операцій принципово важливих категорій, для яких немає кореспондуючих проведень по секторах, представлених у базових рахунках. Рахунки фінансових потоків, формат котрих відповідає формату фінансових рахунків СНР, безумовно, можуть бути цілком інтегровані з операціями за рахунком операцій з капіталом та балансами активів і пасивів СНР по секторах та національній економіці.

Хоча рахунки фінансових потоків у форматі фінансового рахунку являють більш цінне джерело аналітичної інформації у порівнянні з базовими рахунками, витрати на підготовку фінансових рахунків вищі, з огляду на той факт, що збирання фінансових даних щодо нефінансових корпорацій і домашніх господарств у більшості випадків вимагає проведення статистичних обстежень. Ця обставина часто стає причиною проблем, пов’язаних з повнотою охоплення і ступенем погодженості даних, які повинні враховувати обмеження, що накладаються матричною формою представлення на підсумкові значення по секторах і за видами фінансових активів.

Хоча рахунок фінансових потоків фінансового рахунку забезпечує високий ступінь деталізації інформації по секторах, у ньому представлена інформація тільки на рівні двох вимірів, тобто відбивається чисте прийняття зобов’язань по секторах економіки, чисте придбання активів по секторах. Для розв’язання проблеми тривимірного представлення даних, за якого відбиваються потоки фінансування між конкретними секторами з одночасним представленням інформації про те, які при цьому використовуються конкретні фінансові активи, необхідно розробити складніші матриці фінансових потоків.

Фінансовий рахунок СНР може бути представлений детальніше у формі тривимірної матриці, що дозволяє простежити фінансові операції між секторами, що є джерелами і користувачами засобів, а також вид фінансового активу, використаного в конкретній операції. Отже, ця матриця показує, хто кого й за допомогою якого фінансового активу фінансує. Внаслідок симетричності фінансових активів і пасивів можна було б будувати єдину матрицю, оскільки активи однієї інституційної одиниці є пасивами іншої. Однак така матриця була б дуже громіздкою. Тому МВФ рекомендує складати окремі матриці для фінансових активів і фінансових пасивів. Ці матриці називаються «деталізованими рахунками фінансових потоків». Кожна матриця належить до одного періоду часу. По стовпцях матриці активів зазначаються сектори-кредитори, по рядках – сектори-боржники за кожною категорією фінансових активів. У матриці пасивів по стовпцях матриці вказуються сектори, що несуть зобов’язання, а по рядках – сектори-кредитори за кожною категорією фінансових активів. У таку форму представлення даних також може бути включено рахунок операцій з капіталом, якщо це вважається довільним з погляду аналізу.

Взаємне ув’язування показників по рядках і стовпцях матриці є важливим інструментом перевірки погодженості складених даних та значно підвищує аналітичну цінність цієї форми представлення фінансових потоків. Установлення зв’язку кредитора й боржника за видами фінансових активів показує, які сектори забезпечують фінансування яких інших секторів і які види активів використовуються для фінансування. Наприклад, новий випуск облігацій органом центрального уряду, придбаний депозитною корпорацією, приведе до такого запису в таблиці активів:

1) запис на перетині стовпця для депозитних корпорацій і рядка для цінних паперів, крім акцій центрального уряду (збільшення активів депозитних корпорацій та прийняття зобов’язань центральним урядом);

2) запис на перетині стовпця для центрального уряду і рядка для перекладних депозитів резидентів у національній валюті (збільшення депозитів центрального уряду й збільшення зобов’язань за перекладними депозитами депозитних корпорацій, що є резидентами цієї країни).

Баланси фінансових корпорацій по секторах містять усю необхідну інформацію для підготовки деталізованої тривимірної форми представлення фінансових потоків для сектора фінансових корпорацій і його підсекторів.

 

5.4. Статистика платіжного балансу

 

Відділ статистики Міжнародного валютного фонду постійно здійснює роботу з удосконалення міжнародного стандарту платіжного балансу. В 1991 р. опубліковано п’яте видання «Довідника з платіжного балансу».

У платіжному балансі відображається сукупність міжнародних торгових і фінансових операцій. Статті платіжного балансу фіксують усі операції, що відбуваються між резидентами країни (включаючи споживачів, підприємців та державні установи) й резидентами всіх інших зарубіжних країн.

Платіжний баланс країни являє собою співвідношення всіх надходжень валютних коштів у цю країну та платежів за кордон за певний проміжок часу (як правило, за рік).

Національний платіжний баланс, з одного боку, включає кілька категорій надходжень і платежів – по зовнішній торгівлі, різного роду платежах та послугах (фрахт, страхування тощо), міжнародному туризму, перерахування прибутків від вкладень капіталу чи коштів за кордоном й ін. З іншого боку, він відображає грошові виплати за кордон за імпорт товарів і дорогоцінних металів, а також за послуги, інвестиції за одержані кредити.

На відміну від національних балансів, світовий платіжний баланс відображає або лише надходження, або лише виплати, оскільки те, що для однієї країни буде надходженням, для іншої буде виплатою. Отже, світовий платіжний баланс характеризує грошові надходження за надані послуги одними країнами іншим. Якщо зовнішньоторговий баланс фіксує лише комерційні операції, що пов’язані із зовнішньоторговими операціями, то платіжний баланс відображає всі міжнародні операції та акції.

До платіжного балансу, крім зовнішньоторгового включають баланс іноземних інвестицій, баланс економічної допомоги й інші баланси.

Як складова міжнародної системи національних рахунків платіжний баланс має схему, наведену в таблиці 7.

Таблиця 7

Схема платіжного балансу

Надходження з-за кордону Виплати за кордон
1. Експорт товарів і послуг (комерційний експорт, інший експорт) 2. Прибуток, одержаний з-за кордону 3. Поточні трансферти з-за кордону   Поточні надходження з-за кордону –разом 1. Імпорт товарів і послуг (комерційний імпорт. інший імпорт) 2. Прибуток, перерахований за кордон Поточні трансферти за кордон Поточні виплати за кордон – разом

 

У міжнародній фінансовій статистиці застосовують інший вид платіжного балансу. У ньому відображаються джерела утворення і основні напрями використання коштів певної країни в системі світової економіки. Цей баланс розробляє Міжнародний валютний фонд у двох варіантах – за загальним обігом та за сальдо зовнішньоекономічних операцій.

Показники платіжного балансу обчислюються за станом на певну дату, а також за певний період. Розроблюються місячні. квартальні та річні баланси. Баланси, побудовані на певну дату, називаються розрахунковими, а ті, що охоплюють певний період, – звітними. У низці країн складають також прогнозні баланси. Як правило, окремі елементи розрахункових балансів обчислюють на різні дати. Так, баланс іноземних інвестицій обчислюється за станом на кінець календарного року, а баланс фінансової допомоги іншим країнам – за станом на кінець фінансового року (фінансовий рік закінчується 30 червня). У цих випадках окремі статті платіжного балансу перераховують на одну й ту саму дату або обумовлюють, що вони обчислені на різні дати. У міжнародній фінансовій статистиці обчислюють як абсолютні, так і динамічні та структурні показники платіжних балансів.

 

5.5. Показники світового ринку валют і цінних паперів

 

Під валютою чи валютною системою розуміють державну форму грошової системи, яка характеризується типом валюти (золоті, срібні, паперові чи кредитні гроші) й визначенням грошової одиниці. В основу валютної системи покладено п’ять грошових функцій:

1) міра вартості та масштаб цін;

2) засоби обертання;

3) засоби утворення скарбів;

4) засоби платежу;

5) світові гроші.

Для характеристики міжнародної валютної системи особливе значення має функція світових грошей. У цій якості гроші втрачають свій національний характер, гроші однієї країни виражаються у грошах іншої.

До початку Першої світової війни у зовнішній торгівлі домінував золотий стандарт, який є вираженням відносної стабільності валют. Потім він стає менш дієвим, оскільки розширення грошового обігу в окремих країнах було пов’язане з кількістю наявного золота в центральному банку. Більшість країн відповідно до рішень Міжнародної економічної конференції (Генуя, 1922 р.) почали переходити від золотих валют до золотодевізного стандарту.

Після Другої світової війни виникла потреба в новому порядку валютної системи. Державні скарбниці Англії та США на валютно-фінансовій конференції (Бреттон-Вудс, 1944 р.) запропонували два плани: англійський – Кейнса й американський – Уайта. Було прийнято план Уайта.

Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи:

1) уведення золотодевізного стандарту з доларом як провідної валюти;

2) використання твердих валютних курсів з регулюванням вирівнювання і конвертованості;

3) уведення міжнародної валютно-кредитної системи.

За Бреттон-Вудською угодою паритет долара до золотого було встановлено в розмірі 35 дол. за трійську унцію, і всі інші валютні паритети встановлювалися через долар.

Хвиля девальвації у 1967 р. була початком краху бреттон-вудської валютної системи. Англійський фунт девальвовано на 14,3%, французький франк – на 11 і марку ФРН – на 9,3%.

У зв’язку з цим у Кінгстоні (Ямайка, 1976 р.) було проведено конференцію з відповідних питань.

Рішення Ямайської угоди такі:

1. Скасування офіційної ціни золота.

2. Продаж 1/6 золотих запасів МВФ протягом чотирьох років за допомогою золотого аукціону за ринковою ціною.

3. Повернення 1/6 золотих запасів МВФ країнам-учасницям пропорційно їх квоті у початкових цінах, тобто 35 дол. за трійську унцію.

4. МВФ зобов’язався при аукціонах перешкоджати «причісуванню» цін.

5. БМР може брати участь в операціях аукціону як покупець.

6. Кожна країна одержала право вільно визначати свою валютну політику.

З 1971 р. окремі зарубіжні країни надали курсам своїх валют повну свободу. Тепер у міжнародній валютній системі застосовують такі види валютних курсів:

1. Тверді валютні курси щодо однієї національної валюти.

У середині 1977 р. більше ніж половина валют розвинених країн були прив’язані твердим курсом до однієї з найважливіших західних валют: до долара – 50 країн, до англійського фунта стерлінгів – 4, до французького франка – 19 країн.

2. Тверді валютні курси щодо групи валют. Це змішана форма твердих і плаваючих курсів. Вони установлювались, як правило, щодо валют групи країн – торгових партнерів.

Серед них можна виділити валютні курси типу:

а) «групове плавання» (наприклад, західноєвропейська валютна система. За угодою між країнами встановлюються тверді курси і всі вони разом «плавають» щодо третьої валюти);

б) тверді валютні курси національних валют щодо SDR;

в) твердий валютний курс щодо валютної корзини.

З. Вільно плаваючі валютні курси. Вони використовуються у Швейцарії, Японії, Канаді.

Офіційні валютні курси публікують у періодичних виданнях Міжнародного валютного фонду, спеціалізованих журналах. Як правило, всі вони можуть використовуватися для розв’язання завдань міжнародного економічного зіставлення.

Тепер курс цієї одиниці на валютному ринку визначається такими факторами: співвідношенням торгових та інших зовнішніх платежів; міжкраїнними відмінностями у темпах зростання економіки; рівнями процентних ставок; соціально-психологічними й іншими причинами.

Валютна торгівля у значних масштабах може здійснюватися між банками. Курси складаються на основі попиту і пропозиції на міжбанківському ринку. В низці країн існують також спеціальні валютні біржі.

Кілька валютних бірж створено в Італії (Мілан, Рим, Генуя, Венеція). Курси валюти встановлюються маклерами за участю представників держави і діють на цій біржі для розрахунків з банківськими клієнтами. Дозволено також як розрахунковий використовувати курс, одержаний як середнє арифметичне курсів, що котируються на всіх біржах. Наприклад, у Нідерландах валютні біржі знаходяться в Амстердамі, Роттердамі. Причому котирування на обох біржах однакове. У ФРН – п’ять валютних бірж: Берлін, Франкфурт-на-Майні, Гамбург, Дюссельдорф, Мюнхен. На цих біржах валютні курси (14 валют) щоденно визначаються офіційними маклерами. Координуючу роль покладено на Франкфуртську валютну біржу.

У Франції одна валютна біржа – в Парижі. Торговці валютою видають доручення на купівлю і продаж валюти за певними курсами, які реєструються на біржі разом з обігом щодня. Біржовий курс по кожній котируваній валюті розраховується на момент закриття біржі як середнє арифметичне найвищого і найнижчого курсу за день.

В Австрії (Відень) курси встановлюються біржовими маклерами спільно з центральним банком країни.

У Скандинавських країнах представники комерційних банків і центрального банку встановлюють курс щодо англійського фунта стерлінгів, на основі якого розраховують курси інших валют з урахуванням діючих ринкових курсів.

У США немає валютної біржі, на якій щоденно встановлюються офіційні котирування. Торгівля валютою здійснюється на міжбанківському ринку, де встановлюється середній курс для банківських клієнтів. Як правило, банки не стягують великих комісійних, а одержують дохід за рахунок різниці в курсах продавця та покупця. Нью-Йорк – найбільший у світі центр торгівлі валютою як з погляду обороту, так і з погляду кількості валют, що обертаються. Інші фінансові центри США знаходяться у Бостоні, Чикаго, Сан-Франциско й Новому Орлеані.

В Англії також немає валютної біржі. Однак тут банки підтримують тісний зв’язок і повідомляють один одному котирування. При цьому вирішальну роль відіграють 10 банків. На курси, які складаються між ними, орієнтуються й інші учасники ринку.

У Швейцарії, де також валютна біржа відсутня, курс створюється за допомогою щоденного опитування провідних торговців валютою.

Слід відзначити, що валюти практично всіх країн мають стійкий середній курс, здатний лише до незначних коливань.

Офіційні котирування є орієнтиром і для всіх операцій, що відбуваються до відкриття і після закриття валютних бірж. На практиці курси фактично коливаються навколо офіційного котирування. Державний платіжний оборот урядів також здійснюється на базі офіційних валютних курсів.

У кінці 70-их років було зроблено спробу створити валютний союз у рамках ЄС. У липні 1978 р. на нараді глав держав і урядів європейської дев’ятки у Бремені було висунуто план створення Європейської валютної системи, яка передбачає заснування єдиного валютного фонду й нової колективної валюти – еко (Еurореаn Сurrency Uuit, ECU) – на початковому етапі як суто розрахункового засобу, а в наступні – як нову форму міжнародних грошей. Рішенням Європейської ради у Брюсселі 5 грудня 1978 р. була заснована нова одиниця екю). Зважена вартість її дорівнює 1,35055 дол. Ця вартість була основою для розрахункових курсів окремих валют.

Однак негативні наслідки використання нестійких національних валют як світових грошей привели до впровадження у міжнародні розрахунки нової міжнародної рахункової одиниці. МВФ у 1969 р. ввів спеціальні права запозичення – SDR (Special Drаwіng Rights). Спочатку передбачалося, що SDR буде містити 0,888 г чистого золота, що відповідало паритету долара до золота в цей період. Золотий уміст скасовано у 1974 р. і замінено новим «оцінюючим масштабом» у формі валютної корзини. За повідомленням «Майніті дейлі ньюз» з 1 січня 1991 року встановлено нову питому вагу п’яти капіталістичних валют, які входять у корзину SDR. Вони становлять % (у дужках – попередня питома вага):

· долар США – 40 (42);

· марка ФРН – 21 (19);

· японська єна – 17 (15);

· французький франк – 11(12);

· англійський фунт стерлінгів – 11 (12).

Відповідно до правил МВФ питома вага валют, які входять у корзину SDR, повинна переглядатися кожні 5 років, виходячи із тієї ролі, яку вона відіграє у Міжнародній торгівлі та фінансовій сфері.

Існують різні види фондових цінностей, допущених на біржу:

· цінні папери з фіксованим доходом (боргові зобов’язання);

· акції (свідоцтва про участь у капіталі).

Крім того, існують також їх змішані форми:

· державні позики;

· комунальні позики – джерело залучення коштів у місцевий бюджет; комунальні облігації та заставні листи;

· довгострокові кредити під заставу земельних ділянок і незалежного майна;

· промислові облігації – боргові зобов’язання з фіксованим доходом промислових компаній можуть продаватися за курсом, нижчим від номінальної їх вартості).

Цінні папери – у широкому розумінні – це будь-який документ, що пов’язаний з виникненням права, яке може бути реалізоване чи передане іншій особі без наявності такого документа. Торгівля цінними паперами здійснюється на фондових біржах. Фондові цінності – це цінні папери, які допущені для операцій на біржі.

Акція – цінний документ, який свідчить про внесення її власником паю в акціонерне товариство. Акція дає право її власнику на одержання відповідної частки прибутку акціонерного товариства. Дохід, який акціонер одержує за акцією, називається дивідендом.

При класифікації акцій використовують різні критерії. Спочатку розрізняють акції на пред'явника й іменні. Акції розподіляють також на звичайні та привілейовані. Привілейовані, у свою чергу, поділяють на кумулятивні (з гарантованим доходом) і з правом на додатковий дохід.

На біржах існують різні умови допуску до обігу. Цінні папери новостворених компаній, як правило, на біржах не розміщують.

Операції з цінними паперами на біржах поділяють на касові та операції на строк. При касових операціях передача паперів продавцем покупцеві й оплата їх здійснюється у день підписання угоди або протягом наступних трьох днів. При операціях на строк поставка паперів продавцем і оплата їх покупцем виконуються через певний період часу після підписання угоди.

Цінні папери мають номінальну і ринкову вартості. Номінальна – вартість, яка зазначена у цінному папері; ринкова – вартість, за якою цей папір продається.

Курс акцій залежить від трьох факторів: річного доходу, який вони приносять; норми позикового процента; норми співвідношення між попитом і пропозицією на них, а курс облігацій і заставних листів – також від номінальної вартості їх та строку погашення.

Для розрахунків курсу акцій та облігацій використовують такі формули:

,

де Д – річний дохід, який приносять акції;

Нп – норма позикового процента;

 

,

де Вн – номінальна вартість облігації;

n – кількість років, що залишилися до погашення облігації;

До – сума річного доходу за облігацією.

 

Однією з функцій біржі є забезпечення публічності курсів цінних паперів. Крім публікації середніх курсів щодо кожного виду цінних паперів. які обертаються на біржі, розраховуються й публікуються середні курси акцій певних груп компаній, а також усіх компаній, що зареєстровані на біржі. Серед цих показників найбільш відомим є індекс Доу-Джонса – індекс акцій Нью-Йоркської біржі. Тепер він складається з трьох індексів акцій: 30 провідних промислових компаній: 20 транспортних компаній і 15 компаній комунального обслуговування. Найважливіший з них – індекс акцій промислових компаній. До 1928 р. індекс обчислювався діленням суми цін акцій на їх кількість. Але оскільки курс одних акцій може різко знижуватися, а інших – підвищуватися, то для згладжування цих змін з 1928 р. почали застосовувати спеціально розрахований дільник, який періодично змінюється. Цей дільник дещо умовний, однак, незважаючи на це, розрахований за його допомогою індекс відображає тенденцію зміни курсу акцій у той чи інший бік. Разом з тим, хоч індекс Доу-Джонса і враховує курси акцій найбільших компаній, однак оборот їхніх акцій становить не більше ніж 1/3 загального біржового обороту. Тому рух цих акцій не може повністю характеризувати стан цінних паперів на ринку.

Крім індексу Доу-Джонса, застосовуються й інші індекси за більшою кількістю компаній, а також індекс по всіх акціях, які котируються на біржі.

 

5.6. Методи розрахунку валютних курсів

 

Валютний курс (rate of exchange) – ціна грошової одиниці певної національної валюти, виражена у грошових одиницях валюти іншої країни. У деяких країнах, що є учасниками економічних угруповань, застосовується валютний курс національних валют щодо міжнародних валютних одиниць CDR, EКЮ, $ та ін.

Серед основних факторів, які впливають на курс валют, можна виділити: стан платіжного балансу, рівень інфляції, міжгалузеву міграцію короткострокових капіталів.

На рух валютних курсів впливає співвідношення попиту і пропозиції кожної валюти, а також економічні та політичні фактори. У свою чергу валютний курс значно впливає на зовнішньоекономічну діяльність країни, що є однією з передумов еквівалентності міжнародного обміну. Той чи інший рівень його впливає на експортну конкурентоспроможність товарів країни на світовому ринку і стійкість валюти.

Занижений валютний курс дає можливість одержати додаткові вкладення при експорті та сприяє припливу іноземних капіталів, одночасно дестимулює імпорт. За цих умов підвищується ймовірність реінвестицій капіталу і, навпаки, менш вигідним стає вивіз прибутків з країни. Протилежна економічна ситуація виникає при завищеному курсі валюти. В цьому випадку значно знижується ефективність експорту й підвищується ефективність імпорту.

Плаваючий курс – один з основних принципів ямайської валютної системи, що передбачає певну свободу вибору окремими країнами режиму валютного курсу на основі узгодження змін останнього з динамікою курсів окремих валют інших країн чи набору іноземних валют – валютної корзини. Для обмеження різких коливань курсів національних валют, які можуть призвести до непередбачених і несприятливих наслідків у взаємних валютно-фінансових та економічних відносинах країн, спочатку країни – члени ЄС, які ввійшли в 1972 р., а потім країни, що ввійшли до Європейської валютної системи в 1979 р. у рамках плаваючого курсу ввели в практику узгодження відносних меж взаємних коливань валютних курсів.

При системі вільно плаваючих курсів, які складаються під дією співвідношення попиту та пропозиції, у практиці західних валютних ринків існує більш високий валютний курс (курс продавця) і більш низький курс (курс покупця), що публікуються у періодичних виданнях.

Різниця між цими курсами (маржа) формує дохід підприємців і банків, які займаються валютними операціями.

Фіксований валютний курс – офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, що ґрунтується на валютних паритетах, визначених у законодавстві країни, яка встановлює фіксований курс валюти. Застосування фіксованого валютного курсу пов’язане з діяльністю інститутів міжнародних фінансових відносин, зокрема з Міжнародним валютним фондом, у рамках котрого передбачалось узгодження країнами – членами валютних паритетів.

Міжнародний валютний фонд для подальшого кредитування вимагає введення в країнах валютного коридору, який не давав би можливостей для спекуляцій на валютних біржах.

Котирування – спосіб подання відомостей про стан співвідношення між валютами на момент продажу або в інший момент. При визначенні валютних курсів застосовують два види котирування валют. Пряме котирування – застосовується у вигляді кількості валюти вимірника, що припадає на 1, 100, 1000 чи 10000 одиниць валюти, яка котирується; побічне котирування – у вигляді протилежного співвідношення.


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. А. В. Дудник 1 страница
  3. А. В. Дудник 11 страница
  4. А. В. Дудник 12 страница
  5. А. В. Дудник 2 страница
  6. А. В. Дудник 3 страница
  7. А. В. Дудник 4 страница
  8. А. В. Дудник 5 страница
  9. А. В. Дудник 6 страница
  10. А. В. Дудник 7 страница
  11. А. В. Дудник 8 страница




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
А. В. Дудник 9 страница | А. В. Дудник 11 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.007 сек.