Класичні соціологічні теорії

Еміль Дюркгейм (1858-1917), французький соціолог, вважав, що Маркс надає економічним чинникам і класовій боротьбі надмірне значення. Згідно Дюркгейму, історичний перехід від однієї громадської форми до іншої обумовлений природою і функціями соціальної солідарності. Проблему соціальної солідарності Дюркгейм досліджував в роботі "Про розподіл громадської праці" (1893). Основна мета роботи - довести, що соціальна солідарність забезпечується розподілом громадської праці. Він розвиває теорію, яка зводиться до наступного. У ранніх суспільствах соціальна солідарність грунтується на схожості складових їх індивідів, подібності виконуваних ними громадських функцій, на повному розчиненні індивідуальної свідомості в "колективній свідомості". Структура була відносно простою, з незначним розподілом праці. Таку солідарність Дюркгейм називає механічною. У розвинених ("організованих") суспільствах індивіди виконують спеціальні функції відповідно до розподілу громадської праці, що обумовлює функціональну взаємозалежність і взаємообмін. Новий тип зв'язків між індивідами, що створюється розподілом праці, Дюркгейм називає органічною солідарністю.

По Дюркгейму, предмет соціології - соціальні факти, що становлять систему соціальної дійсності. Соціальні факти "складають способи мислення, діяльності і відчуття, що знаходяться поза індивідом і наділені примусовою силою, внаслідок якої вони йому нав'язуються".(Дюркгейм. Э. Про розподіл громадської праці. Метод соціології. М. 1990. С. 413.) Соціальні факти мають реальність sui generis і є частиною нашого об'єктивного оточення. Як такі, соціальні факти виконують роль стримуючого чинника в поведінці людей. Прикладами можуть служити соціальні норми, прописні істини суспільної моралі, зразки сімейного життя, релігійні ритуали і обряди.

При розгляді з такої точки зору соціальний факт придбаває деяку "речову", повноправну реальність, яка не залежить від власних конкретних проявів в тому або іншому індивідові. Відмітною ознакою реальності sui generis соціального факту є її опір нашим намірам і діям. Наприклад, відповіддю на зневагу індивідом моральних і правових норм обов'язковий буде відчутний громадський осуд. Дюркгейм наполягав на тому, що пояснення громадського життя слід шукати в самому суспільстві, яке є щось більше, ніж просто сума його частин; це система, що формується об'єднанням індивідів і набуває властивість реальності, зі своїми власними яскраво вираженими характеристиками.

Дюркгейм переконливо продемонстрував значущу роль соціальних фактів в поведінці людей у своїй книзі "Самогубство" ("Suicide", 1897), яка стала зразком обгрунтування соціології як емпіричної науки. Тут Дюркгейм здійснив копіткий збір і аналіз даних для перевірки правильності своєї теорії. Більше того, він застосував статистичні методи для дослідження населення. З метою спростування теорій, згідно з якими самогубство пояснювалося кліматичними, географічними, біологічними або психологічними чинниками, Дюркгейм скористався урядовими статистичними звітами. Як альтернативне пояснення він висунув припущення, що самогубство є соціальний факт - продукт тих значень, очікувань і угод, які виникають в результаті спілкування людей один з одним. Будучи соціальним фактом, самогубство піддається поясненню за допомогою соціальних чинників. Дюркгейм досліджував рівень самогубств у різних груп європейців і виявив, що для деяких груп характерний підвищений показник. Серед протестантів самогубства мають місце частіше, ніж серед католиків; неодружені і незаміжні частіше кінчають життя самогубством, ніж ті, хто полягає в браку; серед військових самогубств більше, ніж серед цивільного населення. Крім того, він виявив, що в мирний час кількість самогубств більша, ніж під час воєн і революцій, в періоди економічного процвітання і спаду самогубства відбуваються частіше, ніж в періоди економічної стабільності. На підставі отриманих результатів Дюркгейм дійшов висновку, що різні показники самогубств (окрім тих, які відносяться до ведення психології) є наслідками варіацій соціальної солідарності. Індивіди, що мають цілу мережу громадських зв'язків, менш схильні до здійснення самогубства, ніж індивіди, слабо пов'язані з життям групи. Послаблення соціальних зв'язків, індивідуальна ізоляція служить типовою соціальною причиною самогубства в сучасному суспільстві.

Георг Зиммель (1858-1918) зіграв істотну роль в становленні соціології як самостійної науки, хоча і залишався в тіні своїх великих сучасників - Дюркгейма і Вебера. Зиммеля вважають основоположником так званої формальної соціології, в якій центральну роль грають логічні зв'язки і структури, вичленення форм соціального життя з їх змістовних стосунків і дослідження цих форм самих по собі. Предметом цієї науки є форми усуспільнення, які можна визначити як структури, що виникають на основі взаємовпливу індивідів і груп. Суспільство грунтується на взаємовпливі, на відношенні, а конкретний соціальний взаємовплив має два аспекти - форму і зміст. Абстрагування від змісту дозволяє проектувати "факти, які ми вважаємо суспільно-історичною реальністю, на площину чисто соціального". Зміст стає громадським тільки через форми взаємовпливу або усуспільнення. Лише таким шляхом можна зрозуміти, "що в суспільстві дійсне "суспільство", так само як тільки геометрія може визначити, що в об'ємних предметах дійсно є їх об'ємом". Суспільство звужується і обмежується формами стосунків; разом з цим такі поняття, як "культура", "життя", у Зиммеля не лише мають цілком змістовне значення, але і займають в його творчості велике місце.

Зиммель передбачив ряд істотних положень сучасної соціології груп. Він особливо підкреслював значення числа членів групи. Спочатку вироблення правил і організаційних форм, органів і тому подібне залежить від чисельності групи, тобто тільки при певному розмірі групи структуруються і утворюють органи, засновані на розподілі праці.

Група, згідно Зиммелю, є освітою, яка має самостійну реальність, існує за своїми власними законами і незалежно від індивідуальних носіїв. Вона, як і індивід, завдяки особливій життєвій силі має тенденцію до самозбереження, яка проявляється в продовженні її існування незважаючи на виключення окремих членів, але ослабляється там, де життя групи тісно пов'язане з однією пануючою особою. Розпад групи можливий із-за владних дій, які не відповідають груповим інтересам, а також із-за персоналізації групи. Проте лідер може бути об'єктом ідентифікації і зміцнювати єдність групи. Це може відбуватися також за допомогою речових символів.

Зиммель завжди цікавився проблемами сучасної культури, зокрема культурною роллю грошей, викладеною передусім в "Філософії грошей" (1900). Грошове господарство змінило стиль життя, принесло з собою перевагу інтелекту над почуттями, "обачливу суть нового часу", зростання культури віщої при відставанні культури осіб; воно зумовило специфічний розподіл праці, який став причиною розбіжності суб'єктивної і об'єктивної культури, панування техніки, збільшення дистанції між людьми. Гроші для Зиммеля - також самий здійснений представник сучасної форми наукового пізнання з редукцією якісних визначень до кількісних.

Використання грошей як засобу оплати, обміну і розрахунків перетворює особисті стосунки на опосередковані внеличностные і приватні стосунки; збільшує особисту свободу, проте викликає нівеляцію усіх мислимих речей внаслідок можливості їх кількісного зіставлення. Зиммель критикував ситуацію в сучасній культурі, коли грошова вартість замінила інші, глибші значення і тим самим привела до психічного збіднення і спустошення людини. Інтереси власника спрямовані на самі гроші; гроші, які через свою природу можуть бути тільки засобом, стають метою. Але використання грошей сприяло раціоналізації і математизації повсякденного життя. Саме розвитком інституту грошей Зиммель пояснював поворот мислення до понять розвитку і руху, вираженням якого в науці стала емпірична методологія з її відмовою від безумовних істин.

Трагедія культури була постійною темою його роздумів. В ході культурного розвитку внаслідок процесів диференціації і розподілу праці суб'єктивна культура відстає від об'єктивної, коли культурні досягнення, знання, відкриття і винаходи, стилі і форми культури і тому подібне усе більш накопичуються, розвиваються і стоншуються. Людина більше не в змозі засвоїти усі знання свого часу; форми його життя абсолютно не відповідають його можливостям.

Макс Вебер (1864-1920) - видатний соціолог кінця XIX - почала XX ст., що зробило великий вплив на розвиток соціології. Універсально утворений, він однаково добре орієнтувався в політекономії, праві, соціології і філософії, "виступав як історик господарства, політичних інститутів і політичних теорій, релігії і науки, нарешті, як логік і методолог, що розробив принципи пізнання соціальних наук".(Гайденко П. П. Соціологія Макса Вебера//М. Вебер. Обрані твори. М., 1990. С. 9.)

Соціологія, по Веберу, так само як і психологія, вивчає поведінку індивіда або групи індивідів. Але вона на відміну від психології цікавиться людською поведінкою у тому разі і остільки, якщо і оскільки особа вкладає у свої дії певний сенс. Отже, ключовим аспектом соціології є, згідно з Вебером, вивчення намірів, цінностей, переконань і думок, що лежать в основі людської поведінки. Для позначення процедури досягнення сенсу Вебер користувався категорією "розуміння" (Verstehen). Він запропонував концепцію розуміння як процедури (методу), що передує і робить єдино можливим соціологічне пояснення. За допомогою цього методу соціологи подумки прагнуть стати на місце інших людей і ідентифікувати їх думки і почуття. На відміну від Дюркгейма Вебер вважає, що соціологи як суб'єкти дії повинні досліджувати не форми колективності, а окремих індивідів, ті визначення, якими вони користуються і які формують їх моделі поведінки.

Найважливішим методологічним інструментом є поняття ідеального типу. Ідеальний тип - це теоретична конструкція, використовувана для визначення основних характеристик соціального феномену. Він не витягається з емпіричної реальності, а конструюється як теоретична схема. Ідеальні типи - дослідницькі "утопії", що не мають аналогів насправді, засоби для зображення індивідуальних історичних утворень (у гл. 4 ми розглянемо, як Вебер застосовував поняття ідеального типу при розробці моделі бюрократії, а в гл. 9 - при аналізі зв'язків між кальвінізмом (протестантською етикою) і капіталізмом). Вебер стверджував, що соціологи зобов'язані встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, їм потрібні строгі і недвозначні поняття. Поняття ідеального типу дає можливість вивчення конкретних історичних подій і ситуацій. Воно виконує роль вимірювальної планки, за допомогою якої соціологи можуть оцінювати фактичні події.

Конструкція ідеальних типів, за задумом Вебера, повинна служити засобом "незалежного від цінностей" дослідження. У своїх працях Вебер підкреслював важливість соціології, вільної від оціночних суджень. Соціологи не повинні дозволяти своїм особистим пристрастям впливати на проведення наукових досліджень. Вони повинні культивувати строгий підхід до явищ, що вивчаються, щоб бачити факти такими, які він, і є, а не такими, якими б їм хотілося їх бачити.

Методологічні принципи Вебера формувалися в полеміці з марксизмом. Визнаючи в Марксі видатного ученого, Вебер не приймає запропонований ним шлях революційного перетворення капіталістичного суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Карл Маркс (1818-1883) - політичний діяч, соціолог, філософ, історик, економіст. Головна ідея вчення Маркса - ідея матеріалістичного розуміння історії.	\|	Російська соціологічна думка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.