Основні принципи романтизму як ідейно-художнього напрямку

Етап з 1815 р. і до революції 1848–1849 рр. у культурному житті Європи пов’язаний із пануванням романтизму. Термін „романтизм” спочатку застосовувався до літератури, пізніше це поняття поширилося на музику й образотворче мистецтво

На відміну від класицизму, який спирався на чітко розроблену теорію, на систему суворо регламентованих правил, романтизм такої теорії не мав. Уже сучасники, а потім пізніші дослідники нерідко вкладали у цей термін різний зміст. Багатоманітність явищ, які були об’єднані цим поняттям, протиріччя естетичного, філософського і політичного характеру, притаманні поглядам романтиків, дали привід піддати сумніву необхідність і правочинність такого об’єднуючого терміну.

Таким чином, романтизм складався в атмосфері серйозних ідейних зрушень, що відбувалися у Європі на межі XVIII–XIX ст. Криза ідеології Просвітництва почалася ще в роки Французької революції. Усе очевиднішою ставала неправдивість тверджень просвітників про близьке торжество принципів розуму, рівності й справедливості. Ці розчарування відобразилися в образах романтичних героїв, котрі були заражені меланхолією, душевною тугою, „всесвітньою скорботою”, в образах бунтівних волелюбних натур, котрі страждали внаслідок розбіжності між високими духовними прагненнями та недосконалістю світу. Дух суцільного заперечення найповніше і найяскравіше втілився у творчості Байрона.

Гострим засобом романтичної критики дійсності були гротеск, сатира, іронія. Їх блискуче використовували Гофман і Гейне. Ці літератори висміювали вбогість й обмеженість міщан-бюргерів[93]. Романтизм узагалі критикував антиестетичний, прозаїчний характер буржуазного життєвого устрою. Однак значення романтизму було набагато ширшим, ніж бунт проти міщанства та офіційного класицизму. Романтизм був пов’язаний із демократичними рухами, з ідеалами, що готували революцію 1830 р., з національно-визвольними і національно-об’єднуючими народними рухами того часу. Боротьба особистості і народу за свободу, за свої права надихала таких видатних митців епохи, як поети й письменники Шеллі, Байрон, Стендаль, художники Делакруа, Рюд[94].

Романтики відкинули обмежуючі літературні канони класицизму, проголосили повну свободу художньої творчості. Особливого значення вони надавали уяві, фантазії, але при цьому вимагали історичної достовірності.

Виник новий жанр літератури – історичний роман (Вальтер Скотт), з’явився широкий інтерес до вираження високих моральних ідеалів. На цьому ґрунті виникло тяжіння до вивчення фольклору – „архіву народів”, як називав його німецький поет-романтик Гердер. З поетизацією національного минулого пов’язані чисельні видання народних пісень, легенд, казок, епічних поем, словників національної мови[95].

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого. Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д.Ф.Kyпep „Останній з могікан”), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е.По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів Я. і B.Грімм,казки-фантазії Е.Гофмана).Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В.Гюго(1802-1885). Герої його романів („Собор Паризької Богоматері”, „Знедолені”, „Людина, що сміється”) наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя[96].

Романтизм був не тільки художньою течією, але виражав особливий світогляд, що протистояв раціоналізму ХVIII ст., особливі настрої, породжені бурхливими подіями післяреволюційної епохи. Романтизм еволюціонував разом з епохою, і ця еволюція була складною і суперечливою, бо такою була й сама тогочасна дійсність . В обстановці політичних репресій мистецтво нерідко було єдиним притулком, лише в мистецтві могли знайти втілення ідеї протесту проти жорстокої дійсності. Так народжувалися бунтівні твори Гюго, героїчні симфонії й кантати Берліоза, сповнене мужнього драматизму мистецтво Жеріко, Делакруа й Рюда. Особливе місце у музичній культурі доби займає творчість Бетховена, просякнута ідеєю трагічного протиборства бунтівного людського духу та ворожих йому сил. Творчість цих майстрів так само, як і їхнє життя, − це вічний бій з силами реакції. Їхнє мистецтво втілило гнівний протест покоління, що було ошукане у своїх сподіваннях. Звідси дух бунтарства, активного протиборства, що поєднували часом дуже різні явища художнього життя. Цей полум’яний заклик до свободи і справедливості, заклик до дієвого гуманізму вилився у потужний духовний рух, що найяскравіше виявив себе у формах романтичного мистецтва[97].

Герої романтизму були видатними і особливими. Їx вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже нe цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їхніх героїв розкривалися нa тлі стихії природи, суспільник потрясінь, стародавніх подій історії. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої „Східних поем” і „Манфреда”), Конрад Валленрод в Адама Міцкевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти Ернста. Люди бурхливих титанічних пристрастей, бунтівники − це герої Персі Біші Шеллі, друга Байрона („Повстання ісламу”, „Визволений Прометей”)[98].

У 30−40-і рр. у романтизмі відбувлися значні зміни. Складалася літературна течія, в якій на перший план виступило дієве начало. Нове покоління романтиків відрізнялося оптимістичним поглядом у майбутнє, співчуттям до пригноблених, активним відстоюванням ідеалів правди і справедливості. Напередодні „весни народів” і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися нa національні символи (композитори Ф.Шопен, Ф.Ліст, Д.Верді, поети А.Міцкевич, Ш.Петефі). Драми і романи Гюго і Жорж Санд просякнуті передчуттям близького відродження людства внаслідок революції народів Європи.

У цілому романтизм сприяв більш поглибленому та багатогранному – художньому й філософському – пізнанню світа й людини з властивими їм суперечностями. Романтики збагатили культуру Нового часу значними духовними цінностями й проклали нові шляхи її розвитку[99].

У драматургії Проспера Меріме (збірка п’єс „Театр Клари Гасуль”) романтичний бунт замінено гострокритичним i нaвiть сатиричним зображенням персонажів свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних paнгiв і cтaнy, світські дами і солдатські подруги, рабині, селяни). Це сильні й пристрасні люди, які опинились у виняткових ситуаціях і звершують незвичайні справи. Однак вважати їх героями романтичної драми все-таки неможна − у п’єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж героям чужі романтична скорбота і розчарування. Ta й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.

Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа. Тематика його творів приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі. Вже його перша робота „Човен Данте” викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку, зa наслідування грубої натури тощо. Хоча принципи романтизму були розроблені Гюго і Стендалем, в образотворчому мистецтві вони нe мали визначеної програми. Ш.Бодлер говорив, що романтизм − це „не стиль, не живописна манера, a певний емоційний склад...”. I справді, усіх романтиків споріднювало, насамперед, особливе ставлення до дійсності − прагнення вирватися з прозаїчної буденності, ненависть до міщанства, до обивательського животіння, культ сильних пристрастей, відчуття самотності, неприйняття уніфікації мистецтва.

I все-таки цей художній рух існував, і Делакруа після виставки його картини „Різня на Хіосі” став визнаним його вождем

Деякі картини Делакруа зв’язані з революцією 1830 р. Це алегорична композиція „Свобода на барикадах” („Свобода, яка веде народ”), яку критикували і ліві (за компроміс − поєднання реальних деталей з алегоричною формою свободи), і праві (зa надмірний демократизм, називаючи „Свободу” „босою дівкою, яка втекла з в’язниці”).

Отже, мистецтво героїчного романтизму Франції надихалося ідеями сучасності, живилося передовими думками й почуттями. У час народних повстань, у революційний час художники прагнули бути достойними своєї епохи. Це стосується також і мистецтва скульптури. Несамовита і прекрасна скульптурна група „Марсельєза” Франсуа Рюда (встановлена на Тріумфальній арці у Парижі) породжена генієм повсталого народу.

Провідна роль у мистецтві романтизму належить жанрам, що дають художнику можливість показати життя суспільства з зіткненням його суперечностей. І хоча внаслідок цього портрет не займав в ієрархії жанрів провідну позицію, однак в його розвитку були свої характерні особливості, що свідчили про нове розуміння ролі особистості у суспільстві. У центрі уваги французьких майстрів романтичного портрету – життя образів, їхній розвиток у часі, пристрасті, емоції, настрої.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Образотворче мистецтво	\|	Музичне мистецтво. Опера

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.