І ЩО ТАКЕ ФОЛЬКЛОР УКРАЇНСЬКИЙ

1.1. Народна творчість

чи усна література?

ермін "фольклор" запровадив англієць В. Томс, 1846 р. під псевдонімом А. Мертон надрукувавши в часопису "Атенеум" (№ 982) статтю "The Folklore". Тим самим він щасливо дав ім'я явищу, яке в Європі вивчали вже на протязі століть, але називали по-різному, розпливчасто та описово. "Folk" означало в нього народ, "lore" – мудрість, а ціле вчений визначив як "неписану історію, що фіксує залишки давніх вірувань, звичаїв і подібного в сучасній цивілізації". Проминуло ще півтора сторіччя, і тепер більшість фахівців переконані, що існує й фольклор, тісніше пов'язаний саме із "сучасною цивілізацією", проте щодо конкретного наповнення терміну "фольклор" згоди вони так й не дійшли.

Звинувачувати фольклористів за такий недогляд було б несправедливо. Адже взагалі наука пізнала всесвіт і мікросвіт, які оточують людство, лише на якісь тисячні частки відсотка, а це крихітний промінчик світла в майже суцільній темряві нашого незнання. Ідеться не лише про астрономію або ядерну фізику: гуманітарні науки раз по раз змушені зупинятися перед таємницями духовного життя людини, її психіки та інтелекту. Наука ж, що вивчає фольклор, або фольклористика, має до того ж справу з болісною проблемою вгасання слідів духовної діяльності людини із плином часу; ця своєрідна ентропія призводить до зникнення усних творів, своєчасно не зафіксованих за допомогою писемності або інших технічних засобів. Немає сумніву, що сучасні греки не знали б навіть імені Гомера, якби приписувані йому поеми не було записано в VI ст. до н. е.

Отже, не треба дивуватися, що й сам предмет фольклористики поки що не знайшов загальноприйнятого визначення. Фактично ж фольклористи розбилися в цьому питанні на два табори: перші приймають широке, або універсальне, розуміння фольклору, другі – вузьке, або літературознавче. Відомий французький теоретик А. ван Геннеп запропонував найкоротше із західних широких визначень фольклору: це "універсальний об'єкт із специфічним елементом, що міститься у слові "народний»"¹. Той самий зміст М. Барб'ю передає описово, і визначення його займає цілу сторінку в капітальному американському "Стандартному словнику фольклору, міфології та легенд" (1949, т. 1). Наведемо з нього лише кінцеву частину: "Щоразу, коли в безлічі професій знання, досвід, мудрість, майстерність, звичаї передаються за допомогою особистого прикладу або пояснення розмовною мовою, від старших – новим генераціям, без допомоги книжки, гравюри або шкільного вчителя – ось тоді й існує фольклор у його власних володіннях, завжди у праці, живий та рухливий...".

При такому "широкому" розумінні фольклор – це все, що твориться народом і передається традиційно – від казки до гаптованої сорочки, від писанки до далеко не естетичного рецепту дублення шкіри... Видатний польський фольклорист Ю. Крижанівський зауважує, що фахівці, прийнявши таке розуміння фольклору, опинилися б перед двома необорними перешкодами. Перша: усе назване вище вивчає етнографія, наука про життя народу, етносу, то ж навіщо замінювати "фольклором" цей старий добрий термін? І друга: "Якось важко уявити собі вченого, який би у ступені, відповідному до вимог науки, спромігся б вникнути у специфічні технічні секрети – теслярські, столярські, ткацькі й кравецькі, в особливості виготовлення музичних інструментів, у таємниці спеціальної мови відповідної групи людей і в зміст словесних творів, що її використовують". Це ще не аргумент. Коли необхідно, науковець повинен оволодіти усіма згаданими "таємницями". Проте вчений веде далі: "Галузі, до яких належать перелічені тут явища, надто вже далекі одна від однієї та різні, вимагають таких різних знарядь порівняння, що не до речі вміщувати їх під дахом спільної науки"². Тоді, може, правильнішим є "вузьке" розуміння?

У згаданому "Стандартному словнику..." знаходимо й таке визначення фольклору, що належить Р. А. Вотермену: "Це форма мистецтва, що охоплює різні види оповідань, прислів'їв, висловлювань, замовлянь, пісень, формул чаклунів та інших формул і використовує як засіб висловлення усну мову"³. Це ж розуміння фольклору як "словесного мистецтва" відбилося й у назві існуючих підручників і діючої університетської програми з українського фольклору – "Українська народнопоетична творчість". Оскільки про усність творчості не згадано, можна подумати, що розглядаються й творіння непрофесійних поетів. У західній фольклористиці останнім часом набуває авторитету оксюморонне словосполучення "усна література". Так, А. Б. Лорд захищає цей термін, виходячи з того, що література – це "ретельно побудований словесний вираз", водночас фольклор для нього "усною літературою" не обмежується⁴. Коли на Заході звертання до "вузького", вербального розуміння фольклору пов'язане насамперед з давньою традицією суто літературознавчого вивчення його текстів, у радянській фольклористиці воно конкретизувало ідею тотожності фольклору з літературою – один з постулатів марксистської науки про фольклор 30–50-х рр. (див.: 4.10).

У плані ж теоретичному розуміння фольклору як "народнопоетичної творчості" або "літератури усної" викликає заперечення навіть ще серйозніші, аніж "широке". Перш за все воно визначає фольклору місце поміж явищами мистецтва. Але коли під мистецтвом розуміти сферу естетичної діяльності, що створює об'єкти з естетичними якостями (існують ще й інші концепції мистецтва), то можливість зарахування до нього фольклору в цілому є вельми проблематичною, бо, наприклад, у частині жанрів усної прози естетична функція необов'язкова, факультативна, а відповідні твори можуть не мати художньої форми, що є знаком її або сигналом про її присутність. Та навіщо далеко ходити, спробуємо разом знайти естетичні якості в таких прислів'ях: "Наше тільки й добре"; "Зараз не вішають, а поперед розсудять" (Номис, № 2520, 7435). На Заході популярна думка, що первісний синкретизм людської культури, тобто злиття в ній ще не розчленованих релігії, філософії, мистецтва, історії тощо, прийняв у фольклорі пізніших епох форму синкретичної єдності знання, зокрема сакрального, і мистецтва (розвідки Р. Фінегана на матеріалі, головним чином, африканського фольклору, і Д. Бен-Амоса).

Ізраїльський культуролог Х. Ясон, авторка масштабної спроби глобальної класифікації текстів усних, писемних і літературних, стосовно фольклору ("знання (простого) народу") робить зауваження, що в ньому "дві сутності мають уважно розрізнятися: власне знання, що може або ні передаватися словесно, і словесний текст, котрий його описує. Цей останній може мати або ні риси літературності"⁵. Оскільки "літературність" для Х. Ясон фактично збігається з естетичною якістю, сумнівність тотального віднесення фольклору до мистецтва освітлюється і з цієї позиції.

З іншого ж боку, твори, що виникали на початковому етапі розвитку людської культури, можуть узагалі не мати естетичної функції, але нашими сучасниками їхня форма сприймається як художня; наприклад, це відбувається за інтерпретації мистецтвознавцем прадавнього наскельного живопису. До того ж значна кількість фольклористів усе ж таки відносять фольклор до мистецтва⁶, тому на викладених тут аргументах проти "вузького" розуміння фольклору не варто, мабуть, безкомпромісно наполягати. Але переважна більшість колег, безперечно, погодиться, що неправомірно звужувати фольклор до лише словесних текстів – хоч би тому, що народна пісня не існує без мелодії, а пісня обрядова – ще й поза ритуалом, під час котрого виконується (див. докладніше: 2.5). Іншими словами, звужувати зміст фольклору лише до "усної літератури" не дозволяє очевидна синтетичність
форми його реальної екзистенції – у звуках мовних і музичних, міміці та жестах виконавців і учасників ритуалу, їхніх костюмах, "реквізиті" та "декораціях" (зокрема, природних ландшафтних), які викликають різноманітні зорові враження в самих учасників виконання твору або ритуалу та в пасивніших його спостерігачів.

Можна казати й про фізіологічно-перцептивний (він має аспекти одоративний і тактильний, головним чином) бік переживання фольклорного твору його виконавцем (і сприймання традиційним реципієнтом). Прикладом є свято Купали, виконання ритуальної пісні під хоровод. У дівчини, що навіть не співає, а лише бере участь у хороводі, обов'язкові тактильні відчуття від вінка на голові, від дотику рук,
що тримають її руки, від ритмічних контактів ніг із землею під ногами, утома від танцю або навіть шляху до місця ігрища. Одоративний аспект складають пахощі від квітів, запахи вогнища, річкової води тощо. Нарешті, учасники давніх ритуалів приймали галюциногени: їли, наприклад, отруйні гриби – мухомори, а пізніше пили різні алкогольні напої. Це додавало, сказати б, особливих обертонів сприйманню
фольклорного тексту. Типове ж сприймання літературного тексту (і взагалі тексту сучасної професійної культури) коли й має якісь відповідники цим особливостям сприймання тексту фольклорного,
то вельми послаблені. Тут утворюються скоріше якісь традиції індивідуальні та колективні. Одна дівчина читає лише на улюбленому диванчику, інша з цукеркою тощо (так само, як у селі на кіносеансі лущили "насіння", в Америці їдять солодку кукурудзу, абощо).

То й виходить, що "широке" розуміння фольклору аж надто широке, а "вузьке" – теж завузьке. Болгарський фольклорист П. Динеков запропонував колегам застосовувати одночасно як "широке" ("не тільки галузь народного мистецтва, а й народні вірування, знання та звичаї"), так і "вузьке" ("словесно-художні твори, що складені трудовим народом і живуть у його середовищі")⁷. Але таке вирішення проблеми може тільки ускладнити ситуацію, адже в разі прийняття пропозиції П. Динекова, не кажучи вже про інші утруднення, фахівці були б змушені, використовуючи термін "фольклор", кожного разу вказувати, яке з двох розумінь мають на увазі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	ЗАПИТАННЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.