МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Структура релігієзнавства
Дизайн обкладинки
Редактор
Комп’ютерне верстання О. В. Галахової
Підп. до друку . . 2010, поз. Формат 60х84/16. Ум.друк.арк. . Обл.- вид.арк. . Тираж пр. Собівартість вид. грн к. Зам. №
Видавець і виготовлювач Сумський державний університет, вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007.
Структура релігієзнавства Структурованість релігієзнавства зумовлена синтезованим характером його предмета. У структурі релігієзнавстві виокремлюють: філософію релігії, історію релігії, соціологію релігії, психологію релігії, феноменологію релігії та географію релігії. Філософія релігії. Базовим розділом релігієзнавства є філософія релігії, яка осмислює сутність та особливості феномену релігії як цілісності.
Філософія релігії — сукупність філософських понять, категорій і концепцій, які дають філософське тлумачення релігії.
Філософські поняття, категорії і концепції дають змогу теоретично осягнути релігійний феномен. Осмислення релігії завжди було складовою світового історико-філософського процесу. Зародки філософського осягнення релігії присутні у творах таких античних філософів, як Піфагор (570—497 до н. є), Протагор (481 — 111 до н. є.), Платон (427—347 дон. є.). Як специфічна сфера релігієзнавчі дослідження, філософія релігії виокремилися тільки у XVII ст. її фундатором справедливо вважають голландського філософа Бенедикта Спінозу (1632— 1677), у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває відповідного концептуального оформлення. Він одним із перших у світовій філософії наблизився до аналізу проблем релігії, відмовившись задля об'єктивності від власної належності до будь-якої конфесії. На відмінну від ідеї Декарта про три субстанції (Бог, дух, матерія) Спіноза визнавав тільки одну субстанцію — «Бога, або Природу». Індивідуальні душі й окремі фрагменти матерії для нього тільки означення; вони не речі, а вияви божественної істоти. Всім керує абсолютна логічна необхідність. У своїй «Етиці» він наголошував, що найвище добро душі — пізнання Бога, найвища чеснота душі — пізнавати Бога, найкращі ліки — любов до Бога. Найвищого розвитку філософія релігії набула у працях англійського філософа Давида Юма (1711—1776) та німецьких філософів Еммануїла Канта (1724—1804) і Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831), ідеї яких істотно вплинули на зміст і напрями сучасних філософських теорій релігії. В їх працях філософія релігії посіла належне місце серед основних частин філософії. Найбільше це стосується лекцій із філософії релігії Гегеля, які містять грандіозну для того часу спробу осмислити історію релігійних вірувань, починаючи від так званих «природних релігій» (в них ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою людина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, передусім християнства, яке Гегель назвав абсолютною і нескінченною релігією, що не може бути перевершеною, в якій відбулося примирення Бога і людини, де релігія досягла самосвідомості. Для Гегеля релігія — сфера свідомості, в якій розкрито всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності глибинної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сферою вічної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину робить людиною, стверджував він, думка як така, конкретна думка, або те, що вона є дух. Як дух людина творить науку, мистецтво, інтереси політичного життя, відносини тощо. Усі форми і всі складні переплетіння людських стосунків, дій, насолод, усе те, що людина цінує, в чому вбачає своє щастя, славу і гордість, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості, в почутті Бога. Бог є начало і кінець усього. Він у все вносить життя, одухотворює та наділяє душею всі формоутворення життя, зберігає їхнє існування. У релігії людина підноситься на вищий рівень свідомості, є повністю самодостатньою, безумовною, вільною. Завдання філософії, на думку Гегеля, полягає в тому, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії. Філософії належить показати необхідність релігії в собі і для себе, зрозуміти, що дух рухається через усі інші способи свого воління, уявлення і відчуття до цього абсолютного способу. Отже, предметом філософії, як і релігії, є вічна істина в її об'єктивності, Бог і ніщо, окрім Бога й пояснення Бога. Філософія не є пізнанням зовнішньої маси емпіричного наявного буття і життя, а є пізнанням того, що вічне, що є І>ог і що пов'язане з його природою. Отже, змістом філософії релігії, за Гегелем, є природа і сутність Бога та релігії. Починаючи з Нового часу, у філософії релігії окреслюються два варіанти її подальшого розвитку: філософське дослідження релігії і філософська теологія. Тоді ж започатковуються і дві основні форми філософії релігії: філософське релігієзнавство і філософська теологія. Філософське релігієзнавство вивчає релігійне ставлення до дійсності, передусім до Божої реальності. Філософська теологія (богослов'я) апелює до осмислення основного об'єкта релігії — реальності Бога. Однак обидві форми взаємопов'язані: філософське дослідження релігії не може не стосуватись об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення людини до Бога. Проблемне поле філософії релігії утворюють у першу чергу онтологічні питання: проблеми ірраціонально-буттєних витоків релігійної віри, сутності релігії, відношення людини і Бога, часу і вічності, «ніщо» й абсолюту, богопізнання, доказів буття Бога, існування священного тощо. Однією з головних ознак філософії релігії є її людино-мірність, адже будь-яка проблема тут розглядається через 11 відношення « людина — надприродне ». У рамках цього відношення виникають, зокрема, питання сенсу життя, співвідношення Божественного провидіння і свободи волі, священного і профанного, добра і зла тощо. У сучасній філософії релігії основними є й гносеологічні питання: чи є релігійні міркування та висловлювання знаннями подібно до наукового знання про дійсність; якими категоріями можна передати релігійні вірування; чи є релігійні вірування раціональними, що є спільного між наукою і релігією та ін. Важливе місце посідає й проблема сенсу мови релігії. Філософські зусилля спрямовуються на визначення статусу мови релігії (це особлива «релігійна мова» чи «релігійне використання мови»?); на пошук критеріїв усвідомлення мовних виразів, що використовуються у спілкуванні віруючих; на описування співвідношення у цій мові свідомого та несвідомого, усвідомленого й істинного (хибного), осмисленого і граматично правильного тощо. Інтерпретація релігії у філософії релігії залежить від контексту певного філософського напряму — екзистенціалізму, феноменології, філософії життя, герменевтики, позитивізму тощо. Історія релігії. Слідом за філософією релігії у межах філософського знання формується й історія релігії.
Історія релігії — розділ релігієзнавства, який розглядає плинний у часі релігійний феномен у всьому його різноманітті, відтворює історичні форми різних релігій, нагромаджує і зберігає інформацію про релігії, що існували або існують.
Перші праці з історії релігії з'явилися у XVIII ст. завдяки творчим зусиллям французьких дослідників Шарля де Бросса (1709—1777) і Шарля-Філіпа Дюпюї (1742—1809). Значний внесок у розвиток історії релігії зробили англійські вчені Вільям Робертсон-Сміт (1846—1894), англійський ентограф, дослідник первісної культури Едуард-Вернет Тай-лор (1832—1917), англійський історик, етнограф Джеймс-Джордж Фрезер (1854—1941), австрійський теолог, етнограф і лінгвіст Вільгельм Шмідт (1868—1954). Історія релігії, з одного боку, аналізує релігію як певну замкнену систему, з іншого — вивчає соціально-історичний та історико-культурний контексти її побутування. Дослідження тут ведуться в межах загальної історії релігії, історії певних конфесій, наприклад християнства, ісламу, буддизму, або країнознавчої історії релігії (історія українського православ'я, історія релігії в Англії тощо). При цьому визначаються загальні закономірності історичного розвитку релігії, особливості поєднання в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивного, стихійного і свідомого, традиційного й інноваційного тощо. Для вітчизняного релігієзнавства великий інтерес становить історія вірування давніх українців та їхніх пращурів, започаткування й поширення християнства в Україні-Русі, ґенеза Українського православ'я тощо. Соціологія релігії. Із середини XIX ст. починає формуватися складова частина релігієзнавства й водночас специфічна галузь соціологічного знання — соціологія релігії, — яка вивчає проблеми взаємодії релігії та суспільства.
Соціологія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає суспільні основи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі, вплив релігії на інші елементи цієї системи й специфіку зворотного впливу на релігію певного суспільства.
Її засновниками є німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864—1920), французький соціолог, філософ Еміль Дюркгейм (1858—1917), німецький філософ, соціолог Георг Зіммель (1858—1918), які виробили методологічні засади й теоретичні принципи, якими послуговується сучасна соціологія релігії. Цей розділ релігієзнавства досліджує релігію як суспільну підсистему; вивчає причини виникнення релігії; закономірності й особливості її функціонування; аналізує структуру та елементи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі; визначає сутність, характер впливу релігії на особу, соціальні спільноти та специфіку їхнього взаємовпливу. Соціологія релігії розглядає релігію на теоретичному й емпіричному (чуттєвому) рівнях. Теоретичний рівень дає змогу сформувати фундаментальні положення про релігію як цілісну систему, що функціонує у взаємозв'язку з іншими структурними елементами суспільства. На емпіричному рівні релігія постає у своїх конкретних проявах — як на макро- (суспільство, регіони), так і на мікрорівні (особа, малі соціальні групи віруючих). Соціологію релігії цікавлять не сутнісні особливості тієї чи іншої конфесії, а передусім загальні правила, стандарти поведінки віруючого, засоби релігійної мотивації особи, тобто впливи релігії на соціальну поведінку людини. Вона досліджує соціальний вимір релігії, використовуючи власну систему категорій і понять («секуляризація», «депринація», «культова поведінка» тощо), методику теоретичних і прикладних досліджень (опитування, статистичний аналіз, контент-аналіз, аналіз писемних джерел, спостереження тощо). У дослідженні релігійної поведінки індивідів і груп соціологія релігії вдається до різних методологічних підходів, найпоширенішими серед яких є соціокультурний, феноменологічний, історико-порівняльний, конфліктологічний та ін.
Психологія релігії. Наприкінці XIX — на початку XX ст. формується психологія релігії як самостійне дисциплінарне утворення, що забезпечує психологічне осягнення феноме-11 у релігії та її проявів. Психологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує психологічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування релігійного феномену на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях; зміст, структуру, спрямованість релігійних вірувань, уявлень, переживань тощо; їх місце і роль у релігійному комплексі та вплив на нерелігійні сфери життя конкретних індивідів, соціальних груп, суспільства загалом. Суттєвий внесок у становлення та розвиток психології релігії зробили німецький психолог, фізіолог і філософ Вільгельм Вундт (1832—1920), французький соціолог, психолог Гюстав Лебон (1841 —1931), американський психолог і філософ Вільям Джеймс (1842—1910), німецький філософ Вільгельм Дільтей (1833—1911), французький філософ, соціолог, психолог і етнограф Люсьєн Леві-Брюль (1857—1939) та ін. Психологія релігії вивчає емоційний вимір релігії — релігійні настрої, переживання, почуття, мотиви, установки; аналізує психологічні аспекти релігійної діяльності: культу, навчання і виховання, спілкування віруючих тощо. Досліджуються психологічні аспекти виникнення, розвитку й функціонування релігійності на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях. При цьому з'ясовується специфіка релігійних вірувань, уявлень, настроїв, переживань, традицій, виявляються їх місце і роль у релігійному комплексі, їх вплив нанерелігійні сфери життєдіяльності особи. Для розуміння і пояснення релігійних явищ психологія релігії використовує різноманітні психологічні теорії, зокрема біхевіоризм, психоаналіз (фройдизм і неофройдизм), когнітивізм, трансперсоналізм та ін. Серед методів, якими послуговуються дослідники психології релігії, найдоцільнішими і найпоширенішими є методи спостереження, опису, інтроспекції, опитування, аналізу біографічного матеріалу, дослідження настанов і диспозиції особистості, соціометрії. В комплексі вони дають змогу виявити специфіку релігійних почуттів, їх генезу й особливості еволюції, дослідити психологічні закономірності функціонування віри і форм її вияву (екстаз, одержимість, прозорливість, релігійний страх, релігійний фанатизм тощо). Феноменологія релігії.Майже водночас із розвитком психології релігії набувають самостійного статусу й феноменологічні дослідження. їх автори прагнуть зрозуміти смисл релігійних явищ без світоглядних та ідеологічних упереджень, цікавляться способами, у які конкретна особа сприймає у своєму досвіді релігійну реальність. Вони вивчають форми вираження релігійного, відшукують обставини, за яких воно має для особи певне значення. Феноменологія релігії намагається аналізувати феномен релігії без опертя на раціональні засоби, посилаючись при цьому на так зване ейдетичне (вільне від наявних у досвіді суджень та оцінок) бачення, інтуїцію, особливе вчування тощо. Феноменологія релігії має на меті з'ясувати власні якості релігійних явищ — риси, ознаки, — які безпосередньо не дає процес релігійного відображення і які є продуктом мисленнєво-фантазійного виповнення сущого й творення віруючим належного (категорії «спасіння», «спокута» , «святе», «священне й профанне» тощо). Вона є плідним теоретико-методологічним засобом вияву глибинного сенсу релігійності, слугує створенню передумов для адекватного теоретичного відтворення історії релігії.
Феноменологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує розуміння смислу релігійного вираження конкретної людини на основі її інтуїції, особистих відчуття і бачення.
Незважаючи на введення самого терміна ще у 1887 р. голландським теологом та істориком релігії Шантепі де ла Соссе (1848—1920) феноменологія релігії починає розвиватися тільки в XX ст., особливо з виходом двох монографій голландського теолога і релігієзнавця Герарда ван дер Леува (1890—1950) «Вступ до феноменології релігії» (1925) і «Феноменологія релігії» (1933). Значний внесок у розроблення проблем феноменології релігії зробили німецький філософ, геолог Рудольф Отто (1869—1937), німецький філософ і соціолог Макс Шелер (1874—1928), франкомовний філософ, історик Мірча Еліаде (1907—1986) та ін. Географія релігії.Існує тісний зв'язок між появою і розвитком релігій та певним етнічним підґрунтям, конкретним географічним середовищем. На виникнення, поширення релігій, їхній зміст і форми впливають природні умови буття певного етносу: ландшафт; особливості клімату, рослинного та тваринного світів; наявність чи відсутність річок, морів; специфіка ґрунту та його родючість тощо. Досліджує роль і місце природного фактора в появі й поширенні релігій певного спрямування географія релігії.
Географія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає роль природного фактора у появі й поширенні релігій в різних країнах і регіонах земної кулі, досліджує просторово-часові закономірності взаємодії релігійного феномену із зовнішнім середовищем.
Географічні аспекти вивчення релігії є дуже давніми — вони сягають часів давньогрецького історика Геродота. Предмет географії релігії уперше сформулював І. Кант, визначивши його як взаємодію «релігія — зовнішнє середовище ». Із погляду Канта, цей розділ релігієзнавства мусить вивчати окремі конфесії, їх існування в конкретних природних, соціально-культурних, етнічних, економічних умовах різних країн; досліджувати вплив певних релігій на етнокультурні процеси в них і зворотну дію зовнішніх умов на релігію в ході її поширення. Сучасна географія релігії прагне дати наявну релігійну карту світу; спрогнозувати перспективи її зміни; розкрити залежність певних релігій від умов конкретних географічних регіонів; передбачити появу там нових релігій. Вона розглядає географічний аспект виникнення і подолання міжконфесійного протиборства, виявляє взаємозв'язок етнічного та конфесійного в релігійній мобільності тощо. Нині, окрім названих розділів релігієзнавства, розвиваються політологія релігії, культурологія релігії, етнологія релігії, з'являється герменевтичне та корпоративне релігієзнавство. Тож релігієзнавство є складним, багатоплановим утворенням, яке постійно розвивається. Основні категорії релігієзнавства Релігієзнавство, як і будь-яка інша галузь наукового знання, має свій категоріально-понятійний апарат. Поняття і категорії, відображаючи суттєві закономірні зв'язки й відношення, найістотніше для предметного поля певної науки, є основним конструкційним елементом будь-якої наукової теорії. Категорії релігієзнавства є результатом пізнання духовної сфери суспільного життя і відображають найсуттєвіші зв'язки і відношення, що притаманні феномену релігії. У них зміст об'єкта та предмета релігієзнавства одержує своє розгорнуте відображення. Категорії релігієзнавства — загальні поняття, що відображають суттєві, закономірні зв'язки і відношення, притаманні релігійному феномену та явищам, безпосередньо пов'язаним із ним.
У релігієзнавстві існують різні класифікації категоріального апарату. Найоптимальнішим є поділ усіх категорій та понять на три групи: філософські, власне релігієзнавчі та запозичені з інших наук. Оскільки філософський аспект релігієзнавства є основним, спочатку виділено філософські категорії, що виконують методологічно провідну роль, є методологічною серцевиною, їх поділяють на: 1) загальнофілософські і соціально-філософські — «буття», «свідомість», «пізнання», «відображення», «істина», «фантазія», «суспільство», «людина», «особа», «світогляд», «культура» тощо; 2) філософські категорії релігієзнавства: «буттєві основи релігії», «предмет віри», «теїзм», «деїзм», «пантеїзм», «фідеїзм», «теогонія», «теодицея», «неотомізм», «антропософія», «теософія» тощо. Домінуюче місце займають власне релігієзнавчі поняття і категорії, серед яких виокремлюють такі їх групи: 1) загальні: «релігія», «Бог», «надприродне», «віруючий», «святе», «храм», «релігійна віра», «релігійний ідеал», «молитва» тощо; 2)соціально-психологічні: «церква», «секта», «деномінація», «релігійна громада», «функції релігії», «релігійна толерантність», «місіонерська діяльність», «релігійні почуття», «релігійна поведінка», «релігійний досвід», «релігійні аспекти», «релігійні потреби», «навернення», «релігійні звички» тощо; 3) історичні: «політеїзм», «монотеїзм», «фетишизм», «тотемізм», «анімізм», «магія», «індуїзм», «синтоїзм», «зороастризм», «іудаїзм», «буддизм», «християнство», «іслам» тощо; 4) вільнодумні: «вільнодумство», «атеїзм», «секуляризація», «скептицизм», «антитеїзм», «антиклерикалізм», « 11 природна релігія », « єресь », «індиферентизм », « релігійний нігілізм» тощо. Релігієзнавство використовує і категорії, запозичені з інших наук: 1) загальнонаукові (вимагають вияву відповідних типів зв'язків при аналізі будь-яких об'єктів)— «система», «структура», «сенс», «функція», «роль», «закон», «категорія»; 2) конкретнонаукові (наповнюються змістом відповідно до конкретної науки)— «епоха», «право», «ілюзія», «віра», «почуття», «добро», «зло», «страждання», «спілкування», «мова», «життя», «смерть», «совість», «відповідальність», «краса» тощо. Отже, категорії релігієзнавства не зводяться до суто «релігії», а охоплюють усю цілісність системи «людина — релігія — світ». Тому вони постають у різних вимірах: філософському, соціально-психологічному, історичному, загальнонауковому. При цьому всі категорії і поняття функціонують у єдиній системі, виконуючи важливі світогляд-но-методологічні й пізнавальні функції. Методи релігієзнавства Будь-яка сфера наукового знання передбачає наявність системи шляхів, прийомів, способів вирішення певних пізнавальних проблем, тобто методів. Релігієзнавство не є винятком. Як складне, синтезуюче утворення воно послуговується низкою різноманітних методів пізнання: загально-та конкретнонаукових, теоретичних та емпіричних і, звичайно ж, філософських.
Методи релігієзнавства — шляхи (засоби) вирішення пізнавальних проблем у процесі вивчення релігій і вільнодумства. Релігієзнавство використовує здебільшого три філософські методи — діалектичний, феноменологічний та герменевтичний. Діалектичний метод. Він дає змогу розглядати процеси і явища релігії в динаміці їх становлення і розвитку, у їх взаємозв'язку між собою та з процесами і явищами інших сфер суспільного буття (філософії, політики, моралі, мистецтва тощо). Охоплюючи релігію в усіх її зв'язках і опосередкуваннях, цей метод допомагає виробити найзагальніші поняття і категорії релігієзнавства, відіграючи синтезуючу роль у всій сукупності досліджень релігії. Водночас йому властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять. Реальна дійсність не завжди береться до уваги, а тому інколи цей метод може призводити до неадекватних їй висновків. Діалектичний метод особливо плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст релігієзнавчих понять уже більш-менш сформовано і залишається показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. Феноменологічний метод. Порівняно з діалектичним цей метод є відносно новим. Він дає змогу проникнути у «чисту суб'єктивність» індивіда. Іншими словами, за допомогою певних засобів вияву сенсів він дає змогу співвідносити мотиви, уявлення, ідеї, мету віруючих. Завдяки цьому вибудовується смисловий зв'язок у їхній поведінці, виявляються формальні структури спілкування, суб'єктивні чинники суспільних відносин. Герменевтичний метод. Своїм корінням він сягає ще часів Середньовіччя, зокрема традицій екзегетики — розділ теології, який тлумачить Святе Письмо (Біблію). Метод охоплює систему різноманітних засобів пояснення сакральних текстів, творів отців церкви, релігійних авторів минулого, релігійних процесів і явищ загалом. Послуговуючись цим методом, дослідник порівнює розуміння сакральних першоджерел різними поколіннями з їх авторською інтерпретацією, виявляє зв'язок тексту з певним соціокультурним середовищем. Герменевтичний метод сприяє не простому поясненню, а розумінню, виявленню сутнісних ознак і властивостей релігійних явищ. Важливими інструментами на шляху вивчення розмаїтого світу релігії є також такі загальнонаукові методи: порівняльно-історичний, типологічний, структурно-функціональний, системний та ін. Принципи релігієзнавства Засобом організації й спрямування релігієзнавчого пошуку є й система відповідних наукових принципів, визначальними серед яких є принципи об'єктивності, історизму і толерантності, які становлять основний зміст методології релігієзнавства й визначають специфіку функціонування решти принципів.
Принципи релігієзнавства — основоположні ідеї, що визначають смисл усіх інших понять і суджень у процесі пізнання релігії.
Принцип об'єктивності. Цей принцип як основна методологічна засада будь-якого наукового знання є базовим. Його сутність виражає вимога розглядати релігійний феномен таким, яким він є сам по собі, без будь-яких суб'єктивних інтерпретацій, емоційно-упереджених установок. Відповідно до цього принципу певний об'єкт має аналізуватися з урахуванням його внутрішньої необхідності, як незалежна цілісна система. Не меншу роль відіграє і вимога науково обґрунтованого викладу, опертя на всебічно перевірені факти. У релігієзнавстві принцип об'єктивності доповнюється принципом позаконфесійності, що орієнтує дослідника на уникнення конфесійної заангажованості при дослідженні релігійних явищ і процесів. Адже часто оглядання на конфесійний інтерес змушує ігнорувати об'єктивні закономірності й тенденції розвитку релігійних феноменів. Принцип об'єктивності орієнтує релігіє знавця на цілісне дослідження релігійного феномену, тобто м єдності його структурних елементів: релігійної свідомості, релігійного культу й релігійної організації, які на кожному етапі розвитку по-різному поєднуються та функціонують, особливо виявляються у кожній конфесії. Принцип історизму. Він вимагає, щоб об'єкт релігієзнавчого пошуку сприймався не як щось усталене й незмінне, а як те, що повсякчас змінюється, розвивається. Звідси вимога системності в його дослідженні: від з'ясування причин, умов, особливостей появи, етапів функціонування та їх взаємозв'язку і механізму змін до аналізу нинішнього стану об'єкта вивчення й передбачення, прогнозування майбутніх змін, тенденцій розвитку. Тобто принцип історизму вимагає вивчати релігійний об'єкт у розвитку, з урахуванням конкретних просторово-часових координат як єдиного процесу. Першим запропонував такий підхід до осмислення історії релігії Г.-В.-Ф. Гегель, який прагнув поєднати ідею логічного саморозвитку релігії з визнанням її зв'язків з конкретними історичними епохами. У розвитку релігії він виокремлював такі три стадії: «природну релігію»; «релігію духовної індивідуальності»; «абсолютну релігію». Кожна з них мала свої особливі етапи. Принцип історизму реалізувався в принципі конкретності, який вимагає відображення досліджуваного об'єкта в такій системі понять і уявлень, яка відтворює специфіку його зв'язків (релігії) і відповідає певному етапу його еволюції. Принцип толерантності. Цей принцип передбачає діалог релігійного й нерелігійного світогляду. Обидва типи світогляду мають низку спільних ознак, елементів (початкові інтегральні уявлення, поняття), ідей, що утворюють структуру, «будівлю» світо усвідомлення й світовідчуття; вони містять загальнолюдські елементи — об'єктивно-істинні знання, моральні уявлення, що виражають необхідні умови суспільного буття, загальнозначимі духовні цінності. Згідно з цим принципом релігія має аналізуватися як загальнолюдське явище, що втілює в собі прагнення і волю людини незалежно від її соціального стану, національної належності і яке притаманне різним сферам суспільного життя. Принцип толерантності тісно пов'язаний із проблемою свободи совісті, ненасильством у справах віри. Тому зміст релігієзнавства неодмінно співвідноситься з вимогами державних правових документів про свободу совісті, зокрема Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року, який гарантує громадянам право на свободу совісті відповідно до Конституції України; Декларації про державний суверенітет України (1991). Беруться до уваги норми міжнародного права, втілені у таких міжнародних правових документах: — Загальній декларації прав людини (прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року); — Європейській конвенції з прав людини (Міжнародному пакті про громадянські і політичні права), прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року; — Паризькій хартії для нової Європи (підписаній керівниками 32 держав Європи, СІЛА і Канади 21 листопада 1990 року); — Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1992 року); — Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань (проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року) та ін. Релігія у своїй основі є загальнолюдськими явищем, особливою формою вираження загальних потреб й інтересів людини у вищих смисложиттєвих, моральних, духовних орієнтирах й ідеалах. Вона акумулює, актуалізує й виражає помисли, прагнення і волю абсолютної більшості людей, функціонує у багатьох сферах суспільного життя і на різних рівнях соціальної організації. Тому принцип толерантності нерозривно поєднаний із принципом загально-людськості. Щоправда, в релігійній свідомості загальнолюдські цінності набувають специфічної (особливої) форми загальнолюдських потреб та інтересів шляхом релігійної інтерпретації вищих смисложиттєвих, моральних орієнтирів та ідеалів. Передусім вони виводяться з абсолютної цінності — Бога — і постають як певний його атрибут. 1.2. Українське релігієзнавство Українське релігієзнавство своїм корінням сягає часів знаменитої «Велесової книги» (V—Х ст.), яка є свідченням язичницьких уявлень праукраїнців, втілених у різноманітних формах фольклору. їх світосприймання і світорозуміння за княжої доби України-Руси (X—XIV ст.) репрезентують писемні пам'ятки «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Ходіння Ігумена Даниїла», Києво-Печерський патерик тощо, v яких втілено специфічне (особистісне) релігійно-містичне сприйняття єства Бога і створеного ним світу, осмислення Святого Письма, проблем єдності істини і благодаті, тіла, душі й духу та ін. До XIX ст. релігієзнавство в Україні розвивається переважно в богословській формі. Найяскравішими представниками цього періоду були Касіян Сакович (1578— І (І47), Інокентій Гізель (1600—1683), Феофан Прокопович (1677—1736), Стефан (Семен) Яворський (1658—1722), Лазар (Лука) Баранович (1620—1693) та ін., які досліджували проблеми душі і духу, відносини «Бог — природа (світ)», «Бог — людина», переосмислювали розуміння Бога як самодостатньої сутності, надчуттєвого Абсолюта тощо. Українське світське релігієзнавство розвивалось переважно в контексті суспільно-політичної та філософської думки України XVII—XX ст. Релігію як духовне явище воно здебільшого досліджувало в контексті її функціональної суспільної значущості, передусім у національному розвитку України, в служінні інтересам українського народу. Кожен із дослідників мав свій погляд на неї. Так, Григорій Сковорода (1722—1794) розглядав релігію та її значення в процесі духовного становлення людини, її духовному самопізнанні, яке він тлумачив як богопізнання. Микола Гоголь (1809—1852), дотримуючись української духовної традиції, у пошуках першоджерел буття, абсолютної першооснови — Бога, — теж спрямовував свої зусилля у власний внутрішній світ, власну душу, якою рухав «порив і натхнення», завдяки яким, на його переконання, «багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею». Тарас Шевченко (1814—1861) забарвив своє ставлення до релігії екзистенційним антропоцентризмом, заперечував усе, що робить її абстрактною силою, байдужою до проблем конкретної людини. Він докоряв тим «рабам незрячим», які благають милості в земних богів-ідолів, «попів і царів», закликав молитись лише Богові і правді. Памфіл Юркевич (1827—1874) у своїй «філософії серця», зокрема в праці «Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого», доводив, що духовно-релігійне життя виникає раніше, ніж розум, який може бути хіба що його вершиною, але аж ніяк не корінням. Закон для душевної діяльності не твориться силою розуму, а належить людині як готовий, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини і людства. Іван Франко (1856—1916) тлумачив релігію дещо ширше від прийнятих на його час канонів і поглядів. Релігія, в його інтерпретації, — це не лише віра в існування «незалежних вищих істот, обдарованих вищою силою». «До релігії, — писав він, — належить також чуття, любов до тої вищої істоти, й до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити і самому так, щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти». Особливої уваги взаємозв'язку релігії з етносом, нацією надавав Юліан Васиян (1894—1953), для якого релігія — «найінтимніша форма зв'язку індивідуальної душі з душею світу, з Богом». Дорога до Бога, на його переконання, веде тільки через Батьківщину-націю. За його словами, між людиною і Богом перебуває велика царина — нація, — підноситися до Бога можна тільки душею. Загалом релігієзнавство, не маючи організуючого центру, розвивалося ситуативно, не давало системних знань про релігійний феномен, його категоріально-понятійний апарат був збіднений і не мав необхідного системного розвитку. Цю проблему до певної міри було подолано в другій половині XX ст., коли релігієзнавство набуло статусу навчальної дисципліни у вузах. На той час припадає започаткування сутності і структури релігійного феномену, особливостей його функціонування в суспільстві, взаємодії з іншими компонентами культури тощо. Активно публікували свої праці Б. Лобовик і Є. Дулуман (природа релігійного феномену); В. Доля і В. Павлюк (соціально-психологічні вияви релігійності); О. Онищенко, В. Танчер, А. Колодний (іррелігійні форми свідомості); А. Єришев, П. Косуха, М. Закович (соціологія релігії). Необхідних умов для свого розвитку українське релігієзнавство набуло тільки в незалежній Україні. Цьому активно сприяли створене в 1991 р. Відділення релігієзнавства Інституту філософії і Г. С. Сковороди НАН України, релігієзнавчі підрозділи вузів України, науковці яких переосмислювали роль релігійності людини й суспільства, розгорнули системну дослідницьку роботу з актуальних проблем філософії, соціології, психології, історії, конфесіології та етнології релігії, сучасних релігійних процесів. Особливе місце в становленні й розвитку українського релігієзнавства належить фундаментальній праці «Академічне релігієзнавство» (2000), написаній колективом науковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України і провідними фахівцями багатьох вузів України. У ній релігієзнавство постає окремою сферою гуманітарного знання, з'ясовуються принципи релігієзнавчих досліджень, визначаються об'єкт і предмет релігієзнавства, розробляється його категоріально-понятійний апарат, розгорнуто метафізику, онтологію, епістемологію, праксеологію, антропологію релігії. Вагомим здобутком є десятитомник «Історія релігії в Україні» та «Релігієзнавчий словник» (за ред. А. Колодного і Б. Лобовика). Помітний внесок у розвиток української релігієзнавчої науки зробили вузівські вчені: Л. Виговський (проблема функціональності релігії), В. Докаш (проблеми релігійної есхатології), І. Мозговий (проблеми становлення християнського богослів'я), А. Глушак (первісні релігійні вірування), А. Черній (проблеми філософії релігії), О. Уткін (проблеми релігійної історії), П. Яроцький (історія релігії в Україні), В. Лубський (проблеми сучасного ісламу), Т. Горбаченко (проблеми релігії і культури) та ін. Нині в Україні виходять друком щорічник «Релігійна свобода», щоквартальник «Українське релігієзнавство», щомісячник «Релігійна панорама». У них друкуються не лише наукові статті з актуальних теоретичних проблем релігієзнавства, тенденцій розвитку релігійного життя в Україні і світі, а й подаються матеріали, які інформують читачів про важливі події в житті різних конфесій в Україні й світі тощо. Богословське релігієзнавство репрезентують праці кардиналів Мирослава-Івана Любачівського і Любомира Гузаря, православних патріархів Філарета (Денисенка) та Дмитрія (Яреми), архієпископа І. Ісиченка, владики Софрона Мудрого, викладачів вищих духовних закладів різних конфесій і церков. Особливо плідні здобутки Українського католицького університету (Львів), Українського Біблійного товариства, що здійснило повний переклад Біблії української мовою. Українські релігієзнавці активно співпрацюють із Міжнародною академією свободи релігії та Міжнародною асоціацією релігійної свободи щодо розроблення важливих релігієзнавчих проблем, підготовки науково-аналітичних й експертних документів, організації і проведення міжнародних, всеукраїнських, регіональних науково-практичних, теоретичних конференцій. Читайте також:
|
||||||||
|