• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Структура релігієзнавства

Дизайн обкладинки

Редактор

Комп’ютерне верстання О. В. Галахової

Підп. до друку . . 2010, поз.

Формат 60х84/16.

Ум.друк.арк. . Обл.- вид.арк. .

Тираж пр. Собівартість вид. грн к.

Зам. №

Видавець і виготовлювач Сумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007.

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007.

Структура релігієзнавства

Структурованість релігієзнавства зумовлена синтезованим характером його предмета. У структурі релігієзнавстві виокремлюють: філософію релігії, історію релігії, соціо­логію релігії, психологію релігії, феноменологію релігії та географію релігії.

Філософія релігії. Базовим розділом релігієзнавства є філософія релігії, яка осмислює сутність та особливості фе­номену релігії як цілісності.

Філософія релігії — сукупність філософських понять, категорій і кон­цепцій, які дають філософське тлумачення релігії.

Філософські поняття, категорії і концепції дають змогу теоретично осягнути релігійний феномен.

Осмислення релігії завжди було складовою світового історико-філософського процесу. Зародки філософського осягнення релігії присутні у творах таких античних філо­софів, як Піфагор (570—497 до н. є), Протагор (481 — 111 до н. є.), Платон (427—347 дон. є.). Як специфічна сфе­ра релігієзнавчі дослідження, філософія релігії виокреми­лися тільки у XVII ст. її фундатором справедливо вважа­ють голландського філософа Бенедикта Спінозу (1632— 1677), у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває відповідного концептуального оформ­лення. Він одним із перших у світовій філософії наблизився до аналізу проблем релігії, відмовившись задля об'єктивності від власної належності до будь-якої конфесії. На відмінну від ідеї Декарта про три субстанції (Бог, дух, ма­терія) Спіноза визнавав тільки одну субстанцію — «Бога, або Природу». Індивідуальні душі й окремі фрагменти ма­терії для нього тільки означення; вони не речі, а вияви бо­жественної істоти. Всім керує абсолютна логічна необхід­ність. У своїй «Етиці» він наголошував, що найвище добро душі — пізнання Бога, найвища чеснота душі — пізнавати Бога, найкращі ліки — любов до Бога.

Найвищого розвитку філософія релігії набула у працях англійського філософа Давида Юма (1711—1776) та німець­ких філософів Еммануїла Канта (1724—1804) і Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831), ідеї яких істотно вплинули на зміст і напрями сучасних філософських теорій релігії. В їх працях філософія релігії посіла належне місце серед основних частин філософії. Найбільше це стосується лекцій із філософії релігії Гегеля, які містять грандіозну для того часу спробу осмислити історію релігійних віру­вань, починаючи від так званих «природних релігій» (в них ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою людина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, перед­усім християнства, яке Гегель назвав абсолютною і нескін­ченною релігією, що не може бути перевершеною, в якій відбулося примирення Бога і людини, де релігія досягла самосвідомості.

Для Гегеля релігія — сфера свідомості, в якій розкрито всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності глибин­ної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сферою віч­ної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину робить людиною, стверджував він, думка як така, конкретна думка, або те, що вона є дух. Як дух людина творить науку, мистецтво, інтереси політичного життя, відносини тощо. Усі форми і всі складні переплетіння людських сто­сунків, дій, насолод, усе те, що людина цінує, в чому вба­чає своє щастя, славу і гордість, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості, в почутті Бога. Бог є начало і кінець усього. Він у все вносить життя, одухотворює та наділяє душею всі формоутворення жит­тя, зберігає їхнє існування. У релігії людина підноситься на вищий рівень свідомості, є повністю самодостатньою, безумовною, вільною.

Завдання філософії, на думку Гегеля, полягає в тому, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії. Філо­софії належить показати необхідність релігії в собі і для себе, зрозуміти, що дух рухається через усі інші способи свого воління, уявлення і відчуття до цього абсолютного способу. Отже, предметом філософії, як і релігії, є вічна істи­на в її об'єктивності, Бог і ніщо, окрім Бога й пояснення Бога. Філософія не є пізнанням зовнішньої маси емпіричного наявного буття і життя, а є пізнанням того, що вічне, що є І>ог і що пов'язане з його природою. Отже, змістом філософії релігії, за Гегелем, є природа і сутність Бога та релігії.

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії окреслю­ються два варіанти її подальшого розвитку: філософське до­слідження релігії і філософська теологія. Тоді ж започат­ковуються і дві основні форми філософії релігії: філософсь­ке релігієзнавство і філософська теологія. Філософське релігієзнавство вивчає релігійне ставлення до дійсності, пе­редусім до Божої реальності. Філософська теологія (бого­слов'я) апелює до осмислення основного об'єкта релігії — ре­альності Бога. Однак обидві форми взаємопов'язані: філо­софське дослідження релігії не може не стосуватись об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення лю­дини до Бога.

Проблемне поле філософії релігії утворюють у першу чергу онтологічні питання: проблеми ірраціонально-буттєних витоків релігійної віри, сутності релігії, відношення лю­дини і Бога, часу і вічності, «ніщо» й абсолюту, богопізнання, доказів буття Бога, існування священного тощо.

Однією з головних ознак філософії релігії є її людино-мірність, адже будь-яка проблема тут розглядається через 11 відношення « людина — надприродне ». У рамках цього відношення виникають, зокрема, питання сенсу життя, співвідношення Божественного провидіння і свободи волі, свя­щенного і профанного, добра і зла тощо.

У сучасній філософії релігії основними є й гносеологіч­ні питання: чи є релігійні міркування та висловлювання знаннями подібно до наукового знання про дійсність; яки­ми категоріями можна передати релігійні вірування; чи є релігійні вірування раціональними, що є спільного між на­укою і релігією та ін.

Важливе місце посідає й проблема сенсу мови релігії. Філософські зусилля спрямовуються на визначення стату­су мови релігії (це особлива «релігійна мова» чи «релігійне використання мови»?); на пошук критеріїв усвідомлення мовних виразів, що використовуються у спілкуванні віру­ючих; на описування співвідношення у цій мові свідомого та несвідомого, усвідомленого й істинного (хибного), осми­сленого і граматично правильного тощо.

Інтерпретація релігії у філософії релігії залежить від контексту певного філософського напряму — екзистенціа­лізму, феноменології, філософії життя, герменевтики, по­зитивізму тощо.

Історія релігії. Слідом за філософією релігії у межах фі­лософського знання формується й історія релігії.

Історія релігії — розділ релігієзнавства, який розглядає плинний у часі релігійний феномен у всьому його різноманітті, відтворює істо­ричні форми різних релігій, нагромаджує і зберігає інформацію про релігії, що існували або існують.

Перші праці з історії релігії з'явилися у XVIII ст. завдяки творчим зусиллям французьких дослідників Шарля де Бросса (1709—1777) і Шарля-Філіпа Дюпюї (1742—1809). Зна­чний внесок у розвиток історії релігії зробили англійські вчені Вільям Робертсон-Сміт (1846—1894), англійський ентограф, дослідник первісної культури Едуард-Вернет Тай-лор (1832—1917), англійський історик, етнограф Джеймс-Джордж Фрезер (1854—1941), австрійський теолог, етно­граф і лінгвіст Вільгельм Шмідт (1868—1954).

Історія релігії, з одного боку, аналізує релігію як певну замкнену систему, з іншого — вивчає соціально-історичний та історико-культурний контексти її побутування. Досліджен­ня тут ведуться в межах загальної історії релігії, історії пев­них конфесій, наприклад християнства, ісламу, буддизму, або країнознавчої історії релігії (історія українського правосла­в'я, історія релігії в Англії тощо). При цьому визначаються загальні закономірності історичного розвитку релігії, особли­вості поєднання в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивного, стихійного і свідомого, традиційного й інноваційного тощо.

Для вітчизняного релігієзнавства великий інтерес ста­новить історія вірування давніх українців та їхніх пращу­рів, започаткування й поширення християнства в Україні-Русі, ґенеза Українського православ'я тощо.

Соціологія релігії. Із середини XIX ст. починає форму­ватися складова частина релігієзнавства й водночас специ­фічна галузь соціологічного знання — соціологія релігії, — яка вивчає проблеми взаємодії релігії та суспільства.

Соціологія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає суспільні основи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі, вплив релігії на інші елементи цієї системи й специфіку зворотного впли­ву на релігію певного суспільства.

Її засновниками є німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864—1920), французький соціолог, філософ Еміль Дюркгейм (1858—1917), німецький філософ, соціолог Георг Зіммель (1858—1918), які виробили методологічні засади й теоретичні принципи, якими послуговується су­часна соціологія релігії.

Цей розділ релігієзнавства досліджує релігію як суспільну підсистему; вивчає причини виникнення релігії; законо­мірності й особливості її функціонування; аналізує структу­ру та елементи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі; визначає сутність, характер впливу релігії на осо­бу, соціальні спільноти та специфіку їхнього взаємовпливу.

Соціологія релігії розглядає релігію на теоретичному й емпіричному (чуттєвому) рівнях. Теоретичний рівень дає змогу сформувати фундаментальні положення про релігію як цілісну систему, що функціонує у взаємозв'язку з інши­ми структурними елементами суспільства. На емпіричному рівні релігія постає у своїх конкретних проявах — як на макро- (суспільство, регіони), так і на мікрорівні (особа, малі соціальні групи віруючих).

Соціологію релігії цікавлять не сутнісні особливості тієї чи іншої конфесії, а передусім загальні правила, стандарти поведінки віруючого, засоби релігійної мотивації особи, тобто впливи релігії на соціальну поведінку людини. Вона досліджує соціальний вимір релігії, використовуючи власну систему категорій і понять («секуляризація», «депринація», «культова поведінка» тощо), методику теоретичних і прикладних досліджень (опитування, статистичний ана­ліз, контент-аналіз, аналіз писемних джерел, спостережен­ня тощо). У дослідженні релігійної поведінки індивідів і груп соціологія релігії вдається до різних методологічних підходів, найпоширенішими серед яких є соціокультурний, феноменологічний, історико-порівняльний, конфліктологічний та ін.

Психологія релігії. Наприкінці XIX — на початку XX ст. формується психологія релігії як самостійне дисциплінарне утворення, що забезпечує психологічне осягнення феноме-11 у релігії та її проявів.

Психологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує психо­логічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування ре­лігійного феномену на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях; зміст, структуру, спрямованість релігійних вірувань, уявлень, переживань тощо; їх місце і роль у релігійному комплексі та вплив на нерелігійні сфери життя конкретних індивідів, соціальних груп, суспільства загалом.

Суттєвий внесок у становлення та розвиток психології релігії зробили німецький психолог, фізіолог і філософ Вільгельм Вундт (1832—1920), французький соціолог, пси­холог Гюстав Лебон (1841 —1931), американський психо­лог і філософ Вільям Джеймс (1842—1910), німецький фі­лософ Вільгельм Дільтей (1833—1911), французький філо­соф, соціолог, психолог і етнограф Люсьєн Леві-Брюль (1857—1939) та ін.

Психологія релігії вивчає емоційний вимір релігії — релігійні настрої, переживання, почуття, мотиви, уста­новки; аналізує психологічні аспекти релігійної діяльності: культу, навчання і виховання, спілкування віруючих тощо. Досліджуються психологічні аспекти виникнення, розвит­ку й функціонування релігійності на індивідуальному, гру­повому й суспільному рівнях. При цьому з'ясовується спе­цифіка релігійних вірувань, уявлень, настроїв, переживань, традицій, виявляються їх місце і роль у релігійному ком­плексі, їх вплив нанерелігійні сфери життєдіяльності особи.

Для розуміння і пояснення релігійних явищ психоло­гія релігії використовує різноманітні психологічні теорії, зокрема біхевіоризм, психоаналіз (фройдизм і неофройдизм), когнітивізм, трансперсоналізм та ін.

Серед методів, якими послуговуються дослідники пси­хології релігії, найдоцільнішими і найпоширенішими є ме­тоди спостереження, опису, інтроспекції, опитування, ана­лізу біографічного матеріалу, дослідження настанов і дис­позиції особистості, соціометрії. В комплексі вони дають змогу виявити специфіку релігійних почуттів, їх генезу й особливості еволюції, дослідити психологічні закономір­ності функціонування віри і форм її вияву (екстаз, одер­жимість, прозорливість, релігійний страх, релігійний фа­натизм тощо).

Феноменологія релігії.Майже водночас із розвитком пси­хології релігії набувають самостійного статусу й феномено­логічні дослідження. їх автори прагнуть зрозуміти смисл ре­лігійних явищ без світоглядних та ідеологічних упереджень, цікавляться способами, у які конкретна особа сприймає у своєму досвіді релігійну реальність. Вони вивчають форми вираження релігійного, відшукують обставини, за яких во­но має для особи певне значення.

Феноменологія релігії намагається аналізувати феномен релігії без опертя на раціональні засоби, посилаючись при цьому на так зване ейдетичне (вільне від наявних у досвіді суджень та оцінок) бачення, інтуїцію, особливе вчування тощо. Феноменологія релігії має на меті з'ясувати власні якості релігійних явищ — риси, ознаки, — які безпосе­редньо не дає процес релігійного відображення і які є

продуктом мисленнєво-фантазійного виповнення сущого й творення віруючим належного (категорії «спасіння», «спо­кута» , «святе», «священне й профанне» тощо). Вона є плід­ним теоретико-методологічним засобом вияву глибинного сенсу релігійності, слугує створенню передумов для адек­ватного теоретичного відтворення історії релігії.

Феноменологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує ро­зуміння смислу релігійного вираження конкретної людини на ос­нові її інтуїції, особистих відчуття і бачення.

Незважаючи на введення самого терміна ще у 1887 р. го­лландським теологом та істориком релігії Шантепі де ла Соссе (1848—1920) феноменологія релігії починає розвиватися тільки в XX ст., особливо з виходом двох монографій голла­ндського теолога і релігієзнавця Герарда ван дер Леува (1890—1950) «Вступ до феноменології релігії» (1925) і «Фе­номенологія релігії» (1933). Значний внесок у розроблення проблем феноменології релігії зробили німецький філософ, геолог Рудольф Отто (1869—1937), німецький філософ і со­ціолог Макс Шелер (1874—1928), франкомовний філософ, історик Мірча Еліаде (1907—1986) та ін.

Географія релігії.Існує тісний зв'язок між появою і роз­витком релігій та певним етнічним підґрунтям, конкретним географічним середовищем. На виникнення, поширення ре­лігій, їхній зміст і форми впливають природні умови буття певного етносу: ландшафт; особливості клімату, рослинного та тваринного світів; наявність чи відсутність річок, морів; специфіка ґрунту та його родючість тощо. Досліджує роль і місце природного фактора в появі й поширенні релігій пев­ного спрямування географія релігії.

Географія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає роль при­родного фактора у появі й поширенні релігій в різних країнах і регіонах земної кулі, досліджує просторово-часові закономірності вза­ємодії релігійного феномену із зовнішнім середовищем.

Географічні аспекти вивчення релігії є дуже давніми — вони сягають часів давньогрецького історика Геродота. Предмет географії релігії уперше сформулював І. Кант, ви­значивши його як взаємодію «релігія — зовнішнє середо­вище ». Із погляду Канта, цей розділ релігієзнавства мусить вивчати окремі конфесії, їх існування в конкретних природ­них, соціально-культурних, етнічних, економічних умовах різних країн; досліджувати вплив певних релігій на етно­культурні процеси в них і зворотну дію зовнішніх умов на релігію в ході її поширення.

Сучасна географія релігії прагне дати наявну релігійну карту світу; спрогнозувати перспективи її зміни; розкрити залежність певних релігій від умов конкретних географіч­них регіонів; передбачити появу там нових релігій. Вона роз­глядає географічний аспект виникнення і подолання між­конфесійного протиборства, виявляє взаємозв'язок етнічно­го та конфесійного в релігійній мобільності тощо.

Нині, окрім названих розділів релігієзнавства, розви­ваються політологія релігії, культурологія релігії, етноло­гія релігії, з'являється герменевтичне та корпоративне ре­лігієзнавство. Тож релігієзнавство є складним, багатопла­новим утворенням, яке постійно розвивається.

Основні категорії релігієзнавства

Релігієзнавство, як і будь-яка інша галузь наукового знання, має свій категоріально-понятійний апарат. Поняття і категорії, відображаючи суттєві закономірні зв'язки й від­ношення, найістотніше для предметного поля певної нау­ки, є основним конструкційним елементом будь-якої нау­кової теорії.

Категорії релігієзнавства є результатом пізнання духов­ної сфери суспільного життя і відображають найсуттєвіші зв'язки і відношення, що притаманні феномену релігії. У них зміст об'єкта та предмета релігієзнавства одержує своє розгорнуте відображення.

Категорії релігієзнавства — загальні поняття, що відображають суттєві, закономірні зв'язки і відношення, притаманні релігійному феномену та явищам, безпосередньо пов'язаним із ним.

У релігієзнавстві існують різні класифікації категорі­ального апарату. Найоптимальнішим є поділ усіх катего­рій та понять на три групи: філософські, власне релігієзнавчі та запозичені з інших наук.

Оскільки філософський аспект релігієзнавства є основ­ним, спочатку виділено філософські категорії, що викону­ють методологічно провідну роль, є методологічною серце­виною, їх поділяють на:

1) загальнофілософські і соціально-філософські — «бут­тя», «свідомість», «пізнання», «відображення», «істина», «фантазія», «суспільство», «людина», «особа», «світо­гляд», «культура» тощо;

2) філософські категорії релігієзнавства: «буттєві осно­ви релігії», «предмет віри», «теїзм», «деїзм», «пантеїзм»,

«фідеїзм», «теогонія», «теодицея», «неотомізм», «антропо­софія», «теософія» тощо.

Домінуюче місце займають власне релігієзнавчі понят­тя і категорії, серед яких виокремлюють такі їх групи:

1) загальні: «релігія», «Бог», «надприродне», «вірую­чий», «святе», «храм», «релігійна віра», «релігійний іде­ал», «молитва» тощо;

2)соціально-психологічні: «церква», «секта», «деномі­нація», «релігійна громада», «функції релігії», «релігійна толерантність», «місіонерська діяльність», «релігійні по­чуття», «релігійна поведінка», «релігійний досвід», «релі­гійні аспекти», «релігійні потреби», «навернення», «релі­гійні звички» тощо;

3) історичні: «політеїзм», «монотеїзм», «фетишизм», «тотемізм», «анімізм», «магія», «індуїзм», «синтоїзм», «зо­роастризм», «іудаїзм», «буддизм», «християнство», «іс­лам» тощо;

4) вільнодумні: «вільнодумство», «атеїзм», «секуляри­зація», «скептицизм», «антитеїзм», «антиклерикалізм», « 11 природна релігія », « єресь », «індиферентизм », « релігійний нігілізм» тощо.

Релігієзнавство використовує і категорії, запозичені з інших наук:

1) загальнонаукові (вимагають вияву відповідних типів зв'язків при аналізі будь-яких об'єктів)— «система», «струк­тура», «сенс», «функція», «роль», «закон», «категорія»;

2) конкретнонаукові (наповнюються змістом відповід­но до конкретної науки)— «епоха», «право», «ілюзія», «ві­ра», «почуття», «добро», «зло», «страждання», «спілкуван­ня», «мова», «життя», «смерть», «совість», «відповідаль­ність», «краса» тощо.

Отже, категорії релігієзнавства не зводяться до суто «релігії», а охоплюють усю цілісність системи «людина — релігія — світ». Тому вони постають у різних вимірах: фі­лософському, соціально-психологічному, історичному, за­гальнонауковому. При цьому всі категорії і поняття функ­ціонують у єдиній системі, виконуючи важливі світогляд-но-методологічні й пізнавальні функції.

Методи релігієзнавства

Будь-яка сфера наукового знання передбачає наявність системи шляхів, прийомів, способів вирішення певних пізнавальних проблем, тобто методів. Релігієзнавство не є винятком. Як складне, синтезуюче утворення воно послуго­вується низкою різноманітних методів пізнання: загально-та конкретнонаукових, теоретичних та емпіричних і, зви­чайно ж, філософських.

Методи релігієзнавства — шляхи (засоби) вирішення пізнаваль­них проблем у процесі вивчення релігій і вільнодумства.

Релігієзнавство використовує здебільшого три філо­софські методи — діалектичний, феноменологічний та герменевтичний.

Діалектичний метод. Він дає змогу розглядати процеси і явища релігії в динаміці їх становлення і розвитку, у їх взаємозв'язку між собою та з процесами і явищами інших сфер суспільного буття (філософії, політики, моралі, мис­тецтва тощо). Охоплюючи релігію в усіх її зв'язках і опосе­редкуваннях, цей метод допомагає виробити найзагальніші поняття і категорії релігієзнавства, відіграючи синтезу­ючу роль у всій сукупності досліджень релігії. Водночас йому властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясу­вати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері са­мих понять. Реальна дійсність не завжди береться до ува­ги, а тому інколи цей метод може призводити до неадекват­них їй висновків. Діалектичний метод особливо плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст релігієзнавчих понять уже більш-менш сформовано і залишається показа­ти їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух.

Феноменологічний метод. Порівняно з діалектичним цей метод є відносно новим. Він дає змогу проникнути у «чи­сту суб'єктивність» індивіда. Іншими словами, за допомо­гою певних засобів вияву сенсів він дає змогу співвідноси­ти мотиви, уявлення, ідеї, мету віруючих. Завдяки цьому вибудовується смисловий зв'язок у їхній поведінці, вияв­ляються формальні структури спілкування, суб'єктивні чинники суспільних відносин.

Герменевтичний метод. Своїм корінням він сягає ще ча­сів Середньовіччя, зокрема традицій екзегетики — розділ теології, який тлумачить Святе Письмо (Біблію). Метод охо­плює систему різноманітних засобів пояснення сакральних текстів, творів отців церкви, релігійних авторів минулого, релігійних процесів і явищ загалом. Послуговуючись цим методом, дослідник порівнює розуміння сакральних першо­джерел різними поколіннями з їх авторською інтерпрета­цією, виявляє зв'язок тексту з певним соціокультурним се­редовищем. Герменевтичний метод сприяє не простому поясненню, а розумінню, виявленню сутнісних ознак і влас­тивостей релігійних явищ.

Важливими інструментами на шляху вивчення розмаї­того світу релігії є також такі загальнонаукові методи: по­рівняльно-історичний, типологічний, структурно-функціональний, системний та ін.

Принципи релігієзнавства

Засобом організації й спрямування релігієзнавчого по­шуку є й система відповідних наукових принципів, визна­чальними серед яких є принципи об'єктивності, історизму і толерантності, які становлять основний зміст методології релігієзнавства й визначають специфіку функціонування решти принципів.

Принципи релігієзнавства — основоположні ідеї, що визначають смисл усіх інших понять і суджень у процесі пізнання релігії.

Принцип об'єктивності. Цей принцип як основна ме­тодологічна засада будь-якого наукового знання є базовим. Його сутність виражає вимога розглядати релігійний фе­номен таким, яким він є сам по собі, без будь-яких суб'єктивних інтерпретацій, емоційно-упереджених установок. Відповідно до цього принципу певний об'єкт має аналізуватися з урахуванням його внутрішньої необхідності, як незалежна цілісна система. Не меншу роль відіграє і ви­мога науково обґрунтованого викладу, опертя на всебічно перевірені факти. У релігієзнавстві принцип об'єктивнос­ті доповнюється принципом позаконфесійності, що орі­єнтує дослідника на уникнення конфесійної заангажованості при дослідженні релігійних явищ і процесів. Адже часто оглядання на конфесійний інтерес змушує ігнорува­ти об'єктивні закономірності й тенденції розвитку релігій­них феноменів. Принцип об'єктивності орієнтує релігіє знавця на цілісне дослідження релігійного феномену, тобто м єдності його структурних елементів: релігійної свідомості, релігійного культу й релігійної організації, які на кожному етапі розвитку по-різному поєднуються та функціонують, особливо виявляються у кожній конфесії.

Принцип історизму. Він вимагає, щоб об'єкт релігієзнавчого пошуку сприймався не як щось усталене й незмін­не, а як те, що повсякчас змінюється, розвивається. Звідси вимога системності в його дослідженні: від з'ясування при­чин, умов, особливостей появи, етапів функціонування та їх взаємозв'язку і механізму змін до аналізу нинішнього стану об'єкта вивчення й передбачення, прогнозування май­бутніх змін, тенденцій розвитку. Тобто принцип історизму вимагає вивчати релігійний об'єкт у розвитку, з урахуван­ням конкретних просторово-часових координат як єдиного процесу.

Першим запропонував такий підхід до осмислення іс­торії релігії Г.-В.-Ф. Гегель, який прагнув поєднати ідею логічного саморозвитку релігії з визнанням її зв'язків з конкретними історичними епохами. У розвитку релігії він виокремлював такі три стадії: «природну релігію»; «релі­гію духовної індивідуальності»; «абсолютну релігію». Кож­на з них мала свої особливі етапи.

Принцип історизму реалізувався в принципі конкрет­ності, який вимагає відображення досліджуваного об'єкта в такій системі понять і уявлень, яка відтворює специфіку його зв'язків (релігії) і відповідає певному етапу його еволюції.

Принцип толерантності. Цей принцип передбачає діа­лог релігійного й нерелігійного світогляду. Обидва типи сві­тогляду мають низку спільних ознак, елементів (початкові інтегральні уявлення, поняття), ідей, що утворюють струк­туру, «будівлю» світо усвідомлення й світовідчуття; вони мі­стять загальнолюдські елементи — об'єктивно-істинні знан­ня, моральні уявлення, що виражають необхідні умови су­спільного буття, загальнозначимі духовні цінності. Згідно з цим принципом релігія має аналізуватися як загальнолюдсь­ке явище, що втілює в собі прагнення і волю людини неза­лежно від її соціального стану, національної належності і яке притаманне різним сферам суспільного життя.

Принцип толерантності тісно пов'язаний із проблемою свободи совісті, ненасильством у справах віри. Тому зміст релігієзнавства неодмінно співвідноситься з вимогами дер­жавних правових документів про свободу совісті, зокрема Закону України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» від 23 квітня 1991 року, який гарантує громадянам право на свободу совісті відповідно до Конституції Украї­ни; Декларації про державний суверенітет України (1991). Беруться до уваги норми міжнародного права, втілені у та­ких міжнародних правових документах:

— Загальній декларації прав людини (прийнятій Гене­ральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року);

— Європейській конвенції з прав людини (Міжнарод­ному пакті про громадянські і політичні права), прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року;

— Паризькій хартії для нової Європи (підписаній керівниками 32 держав Європи, СІЛА і Канади 21 листопада 1990 року);

— Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (прийня­тій Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1992 року);

— Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимос­ті та дискримінації на підставі релігії чи переконань (про­голошеній Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року) та ін.

Релігія у своїй основі є загальнолюдськими явищем, особливою формою вираження загальних потреб й інтере­сів людини у вищих смисложиттєвих, моральних, духов­них орієнтирах й ідеалах. Вона акумулює, актуалізує й виражає помисли, прагнення і волю абсолютної більшості людей, функціонує у багатьох сферах суспільного життя і на різних рівнях соціальної організації. Тому принцип то­лерантності нерозривно поєднаний із принципом загально-людськості. Щоправда, в релігійній свідомості загаль­нолюдські цінності набувають специфічної (особливої) форми загальнолюдських потреб та інтересів шляхом релігійної інтерпретації вищих смисложиттєвих, моральних орієнтирів та ідеалів. Передусім вони виводяться з абсолютної цінності — Бога — і постають як певний його атрибут.

1.2. Українське релігієзнавство

Українське релігієзнавство своїм корінням сягає часів знаменитої «Велесової книги» (V—Х ст.), яка є свідченням язичницьких уявлень праукраїнців, втілених у різноманітних формах фольклору. їх світосприймання і світорозумін­ня за княжої доби України-Руси (X—XIV ст.) репрезенту­ють писемні пам'ятки «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Хо­діння Ігумена Даниїла», Києво-Печерський патерик тощо, v яких втілено специфічне (особистісне) релігійно-містичне сприйняття єства Бога і створеного ним світу, осмислення Святого Письма, проблем єдності істини і благодаті, тіла, душі й духу та ін.

До XIX ст. релігієзнавство в Україні розвивається пе­реважно в богословській формі. Найяскравішими пред­ставниками цього періоду були Касіян Сакович (1578— І (І47), Інокентій Гізель (1600—1683), Феофан Прокопович (1677—1736), Стефан (Семен) Яворський (1658—1722), Лазар (Лука) Баранович (1620—1693) та ін., які досліджу­вали проблеми душі і духу, відносини «Бог — природа (світ)», «Бог — людина», переосмислювали розуміння Бога як самодостатньої сутності, надчуттєвого Абсолюта тощо.

Українське світське релігієзнавство розвивалось переважно в контексті суспільно-політичної та філософсь­кої думки України XVII—XX ст. Релігію як духовне явище воно здебільшого досліджувало в контексті її функціональ­ної суспільної значущості, передусім у національному роз­витку України, в служінні інтересам українського народу. Кожен із дослідників мав свій погляд на неї. Так, Григорій Сковорода (1722—1794) розглядав релігію та її значення в процесі духовного становлення людини, її духовному само­пізнанні, яке він тлумачив як богопізнання. Микола Гоголь (1809—1852), дотримуючись української духовної тради­ції, у пошуках першоджерел буття, абсолютної першо­основи — Бога, — теж спрямовував свої зусилля у власний внутрішній світ, власну душу, якою рухав «порив і натх­нення», завдяки яким, на його переконання, «багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею». Тарас Шевченко (1814—1861) забарвив своє ставлення до релігії екзистенційним антропоцентризмом, заперечував усе, що робить її абстрактною силою, байдужою до проблем конкретної людини. Він докоряв тим «рабам незрячим», які благають милості в земних богів-ідолів, «попів і царів», закликав молитись лише Богові і правді.

Памфіл Юркевич (1827—1874) у своїй «філософії сер­ця», зокрема в праці «Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого», доводив, що ду­ховно-релігійне життя виникає раніше, ніж розум, який може бути хіба що його вершиною, але аж ніяк не корін­ням. Закон для душевної діяльності не твориться силою ро­зуму, а належить людині як готовий, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини і людства.

Іван Франко (1856—1916) тлумачив релігію дещо ширше від прийнятих на його час канонів і поглядів. Релігія, в його інтерпретації, — це не лише віра в існування «незалежних вищих істот, обдарованих вищою силою». «До релігії, — писав він, — належить також чуття, любов до тої вищої істоти, й до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити і самому так, щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти».

Особливої уваги взаємозв'язку релігії з етносом, нацією надавав Юліан Васиян (1894—1953), для якого релігія —

«найінтимніша форма зв'язку індивідуальної душі з душею світу, з Богом». Дорога до Бога, на його переконання, веде тільки через Батьківщину-націю. За його словами, між лю­диною і Богом перебуває велика царина — нація, — підно­ситися до Бога можна тільки душею.

Загалом релігієзнавство, не маючи організуючого цент­ру, розвивалося ситуативно, не давало системних знань про релігійний феномен, його категоріально-понятійний апа­рат був збіднений і не мав необхідного системного розвит­ку. Цю проблему до певної міри було подолано в другій половині XX ст., коли релігієзнавство набуло статусу нав­чальної дисципліни у вузах. На той час припадає започаткування сутності і структури релігійного феномену, особливостей його функціонування в суспільстві, взаємодії з іншими компонентами культури тощо. Активно публікували свої праці Б. Лобовик і Є. Дулуман (природа релігійного феномену); В. Доля і В. Павлюк (соціально-психологічні вияви релігійності); О. Онищенко, В. Танчер, А. Колодний (іррелігійні форми свідомості); А. Єришев, П. Косуха, М. Закович (соціологія релігії).

Необхідних умов для свого розвитку українське релі­гієзнавство набуло тільки в незалежній Україні. Цьому активно сприяли створене в 1991 р. Відділення релігіє­знавства Інституту філософії і Г. С. Сковороди НАН Украї­ни, релігієзнавчі підрозділи вузів України, науковці яких переосмислювали роль релігійності людини й суспільства, розгорнули системну дослідницьку роботу з актуальних проблем філософії, соціології, психології, історії, конфесіології та етнології релігії, сучасних релігійних процесів.

Особливе місце в становленні й розвитку українського релігієзнавства належить фундаментальній праці «Акаде­мічне релігієзнавство» (2000), написаній колективом нау­ковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України і провідними фахівцями багатьох вузів України. У ній релігієзнавство постає окре­мою сферою гуманітарного знання, з'ясовуються принципи релігієзнавчих досліджень, визначаються об'єкт і предмет релігієзнавства, розробляється його категоріально-понятійний апарат, розгорнуто метафізику, онтологію, епістемо­логію, праксеологію, антропологію релігії. Вагомим здобут­ком є десятитомник «Історія релігії в Україні» та «Релігієзнавчий словник» (за ред. А. Колодного і Б. Лобовика).

Помітний внесок у розвиток української релігієзнавчої науки зробили вузівські вчені: Л. Виговський (проблема функціональності релігії), В. Докаш (проблеми релігійної есхатології), І. Мозговий (проблеми становлення христи­янського богослів'я), А. Глушак (первісні релігійні віру­вання), А. Черній (проблеми філософії релігії), О. Уткін (проблеми релігійної історії), П. Яроцький (історія релігії в Україні), В. Лубський (проблеми сучасного ісламу), Т. Горбаченко (проблеми релігії і культури) та ін.

Нині в Україні виходять друком щорічник «Релігійна свобода», щоквартальник «Українське релігієзнавство», щомісячник «Релігійна панорама». У них друкуються не лише наукові статті з актуальних теоретичних проблем релігієзнавства, тенденцій розвитку релігійного життя в Україні і світі, а й подаються матеріали, які інформують читачів про важливі події в житті різних конфесій в Україні й світі тощо.

Богословське релігієзнавство репрезентують праці кардиналів Мирослава-Івана Любачівського і Любомира Гузаря, православних патріархів Філарета (Денисенка) та Дмитрія (Яреми), архієпископа І. Ісиченка, владики Софрона Мудрого, викладачів вищих духовних закладів різних конфесій і церков. Особливо плідні здобутки Українського католицького університету (Львів), Українського Біблій­ного товариства, що здійснило повний переклад Біблії ук­раїнської мовою.

Українські релігієзнавці активно співпрацюють із Міжнародною академією свободи релігії та Міжнародною асоціацією релігійної свободи щодо розроблення важливих релігієзнавчих проблем, підготовки науково-аналітичних й експертних документів, організації і проведення міжна­родних, всеукраїнських, регіональних науково-практич­них, теоретичних конференцій.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. VІ. План та організаційна структура заняття
3. А) Структура економічних відносин.
4. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
5. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
6. Алфавіт мови і структура програми
7. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
8. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
9. Атомно-кристалічна структура металів
10. Б) Суспільний поділ праці та структура продуктивних сил.
11. Базова алгоритмічна структура
12. Базова структура

Переглядів: 3074