Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Структура релігієзнавства

 

Дизайн обкладинки

 

Редактор

 

Комп’ютерне верстання О. В. Галахової

 

Підп. до друку . . 2010, поз.

Формат 60х84/16.

Ум.друк.арк. . Обл.- вид.арк. .

Тираж пр. Собівартість вид. грн к.

Зам. №

 

 

Видавець і виготовлювач Сумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007.

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007.

 

Структура релігієзнавства

Структурованість релігієзнавства зумовлена синтезованим характером його предмета. У структурі релігієзнавстві виокремлюють: філософію релігії, історію релігії, соціо­логію релігії, психологію релігії, феноменологію релігії та географію релігії.

Філософія релігії. Базовим розділом релігієзнавства є філософія релігії, яка осмислює сутність та особливості фе­номену релігії як цілісності.

 

Філософія релігії — сукупність філософських понять, категорій і кон­цепцій, які дають філософське тлумачення релігії.

 

Філософські поняття, категорії і концепції дають змогу теоретично осягнути релігійний феномен.

Осмислення релігії завжди було складовою світового історико-філософського процесу. Зародки філософського осягнення релігії присутні у творах таких античних філо­софів, як Піфагор (570—497 до н. є), Протагор (481 — 111 до н. є.), Платон (427—347 дон. є.). Як специфічна сфе­ра релігієзнавчі дослідження, філософія релігії виокреми­лися тільки у XVII ст. її фундатором справедливо вважа­ють голландського філософа Бенедикта Спінозу (1632— 1677), у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває відповідного концептуального оформ­лення. Він одним із перших у світовій філософії наблизився до аналізу проблем релігії, відмовившись задля об'єктивності від власної належності до будь-якої конфесії. На відмінну від ідеї Декарта про три субстанції (Бог, дух, ма­терія) Спіноза визнавав тільки одну субстанцію — «Бога, або Природу». Індивідуальні душі й окремі фрагменти ма­терії для нього тільки означення; вони не речі, а вияви бо­жественної істоти. Всім керує абсолютна логічна необхід­ність. У своїй «Етиці» він наголошував, що найвище добро душі — пізнання Бога, найвища чеснота душі — пізнавати Бога, найкращі ліки — любов до Бога.

Найвищого розвитку філософія релігії набула у працях англійського філософа Давида Юма (1711—1776) та німець­ких філософів Еммануїла Канта (1724—1804) і Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831), ідеї яких істотно вплинули на зміст і напрями сучасних філософських теорій релігії. В їх працях філософія релігії посіла належне місце серед основних частин філософії. Найбільше це стосується лекцій із філософії релігії Гегеля, які містять грандіозну для того часу спробу осмислити історію релігійних віру­вань, починаючи від так званих «природних релігій» (в них ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою людина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, перед­усім християнства, яке Гегель назвав абсолютною і нескін­ченною релігією, що не може бути перевершеною, в якій відбулося примирення Бога і людини, де релігія досягла самосвідомості.

Для Гегеля релігія — сфера свідомості, в якій розкрито всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності глибин­ної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сферою віч­ної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину робить людиною, стверджував він, думка як така, конкретна думка, або те, що вона є дух. Як дух людина творить науку, мистецтво, інтереси політичного життя, відносини тощо. Усі форми і всі складні переплетіння людських сто­сунків, дій, насолод, усе те, що людина цінує, в чому вба­чає своє щастя, славу і гордість, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості, в почутті Бога. Бог є начало і кінець усього. Він у все вносить життя, одухотворює та наділяє душею всі формоутворення жит­тя, зберігає їхнє існування. У релігії людина підноситься на вищий рівень свідомості, є повністю самодостатньою, безумовною, вільною.

Завдання філософії, на думку Гегеля, полягає в тому, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії. Філо­софії належить показати необхідність релігії в собі і для себе, зрозуміти, що дух рухається через усі інші способи свого воління, уявлення і відчуття до цього абсолютного способу. Отже, предметом філософії, як і релігії, є вічна істи­на в її об'єктивності, Бог і ніщо, окрім Бога й пояснення Бога. Філософія не є пізнанням зовнішньої маси емпіричного наявного буття і життя, а є пізнанням того, що вічне, що є І>ог і що пов'язане з його природою. Отже, змістом філософії релігії, за Гегелем, є природа і сутність Бога та релігії.

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії окреслю­ються два варіанти її подальшого розвитку: філософське до­слідження релігії і філософська теологія. Тоді ж започат­ковуються і дві основні форми філософії релігії: філософсь­ке релігієзнавство і філософська теологія. Філософське релігієзнавство вивчає релігійне ставлення до дійсності, пе­редусім до Божої реальності. Філософська теологія (бого­слов'я) апелює до осмислення основного об'єкта релігії — ре­альності Бога. Однак обидві форми взаємопов'язані: філо­софське дослідження релігії не може не стосуватись об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення лю­дини до Бога.

Проблемне поле філософії релігії утворюють у першу чергу онтологічні питання: проблеми ірраціонально-буттєних витоків релігійної віри, сутності релігії, відношення лю­дини і Бога, часу і вічності, «ніщо» й абсолюту, богопізнання, доказів буття Бога, існування священного тощо.

Однією з головних ознак філософії релігії є її людино-мірність, адже будь-яка проблема тут розглядається через 11 відношення « людина — надприродне ». У рамках цього відношення виникають, зокрема, питання сенсу життя, співвідношення Божественного провидіння і свободи волі, свя­щенного і профанного, добра і зла тощо.

У сучасній філософії релігії основними є й гносеологіч­ні питання: чи є релігійні міркування та висловлювання знаннями подібно до наукового знання про дійсність; яки­ми категоріями можна передати релігійні вірування; чи є релігійні вірування раціональними, що є спільного між на­укою і релігією та ін.

Важливе місце посідає й проблема сенсу мови релігії. Філософські зусилля спрямовуються на визначення стату­су мови релігії (це особлива «релігійна мова» чи «релігійне використання мови»?); на пошук критеріїв усвідомлення мовних виразів, що використовуються у спілкуванні віру­ючих; на описування співвідношення у цій мові свідомого та несвідомого, усвідомленого й істинного (хибного), осми­сленого і граматично правильного тощо.

Інтерпретація релігії у філософії релігії залежить від контексту певного філософського напряму — екзистенціа­лізму, феноменології, філософії життя, герменевтики, по­зитивізму тощо.

Історія релігії. Слідом за філософією релігії у межах фі­лософського знання формується й історія релігії.

 

Історія релігії — розділ релігієзнавства, який розглядає плинний у часі релігійний феномен у всьому його різноманітті, відтворює істо­ричні форми різних релігій, нагромаджує і зберігає інформацію про релігії, що існували або існують.

 

Перші праці з історії релігії з'явилися у XVIII ст. завдяки творчим зусиллям французьких дослідників Шарля де Бросса (1709—1777) і Шарля-Філіпа Дюпюї (1742—1809). Зна­чний внесок у розвиток історії релігії зробили англійські вчені Вільям Робертсон-Сміт (1846—1894), англійський ентограф, дослідник первісної культури Едуард-Вернет Тай-лор (1832—1917), англійський історик, етнограф Джеймс-Джордж Фрезер (1854—1941), австрійський теолог, етно­граф і лінгвіст Вільгельм Шмідт (1868—1954).

Історія релігії, з одного боку, аналізує релігію як певну замкнену систему, з іншого — вивчає соціально-історичний та історико-культурний контексти її побутування. Досліджен­ня тут ведуться в межах загальної історії релігії, історії пев­них конфесій, наприклад християнства, ісламу, буддизму, або країнознавчої історії релігії (історія українського правосла­в'я, історія релігії в Англії тощо). При цьому визначаються загальні закономірності історичного розвитку релігії, особли­вості поєднання в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивного, стихійного і свідомого, традиційного й інноваційного тощо.

Для вітчизняного релігієзнавства великий інтерес ста­новить історія вірування давніх українців та їхніх пращу­рів, започаткування й поширення християнства в Україні-Русі, ґенеза Українського православ'я тощо.

Соціологія релігії. Із середини XIX ст. починає форму­ватися складова частина релігієзнавства й водночас специ­фічна галузь соціологічного знання — соціологія релігії, — яка вивчає проблеми взаємодії релігії та суспільства.

 

Соціологія релігіїрозділ релігієзнавства, що вивчає суспільні основи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі, вплив релігії на інші елементи цієї системи й специфіку зворотного впли­ву на релігію певного суспільства.

 

Її засновниками є німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864—1920), французький соціолог, філософ Еміль Дюркгейм (1858—1917), німецький філософ, соціолог Георг Зіммель (1858—1918), які виробили методологічні засади й теоретичні принципи, якими послуговується су­часна соціологія релігії.

Цей розділ релігієзнавства досліджує релігію як суспільну підсистему; вивчає причини виникнення релігії; законо­мірності й особливості її функціонування; аналізує структу­ру та елементи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі; визначає сутність, характер впливу релігії на осо­бу, соціальні спільноти та специфіку їхнього взаємовпливу.

Соціологія релігії розглядає релігію на теоретичному й емпіричному (чуттєвому) рівнях. Теоретичний рівень дає змогу сформувати фундаментальні положення про релігію як цілісну систему, що функціонує у взаємозв'язку з інши­ми структурними елементами суспільства. На емпіричному рівні релігія постає у своїх конкретних проявах — як на макро- (суспільство, регіони), так і на мікрорівні (особа, малі соціальні групи віруючих).

Соціологію релігії цікавлять не сутнісні особливості тієї чи іншої конфесії, а передусім загальні правила, стандарти поведінки віруючого, засоби релігійної мотивації особи, тобто впливи релігії на соціальну поведінку людини. Вона досліджує соціальний вимір релігії, використовуючи власну систему категорій і понять («секуляризація», «депринація», «культова поведінка» тощо), методику теоретичних і прикладних досліджень (опитування, статистичний ана­ліз, контент-аналіз, аналіз писемних джерел, спостережен­ня тощо). У дослідженні релігійної поведінки індивідів і груп соціологія релігії вдається до різних методологічних підходів, найпоширенішими серед яких є соціокультурний, феноменологічний, історико-порівняльний, конфліктологічний та ін.

 

Психологія релігії. Наприкінці XIX — на початку XX ст. формується психологія релігії як самостійне дисциплінарне утворення, що забезпечує психологічне осягнення феноме-11 у релігії та її проявів.

Психологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує психо­логічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування ре­лігійного феномену на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях; зміст, структуру, спрямованість релігійних вірувань, уявлень, переживань тощо; їх місце і роль у релігійному комплексі та вплив на нерелігійні сфери життя конкретних індивідів, соціальних груп, суспільства загалом.

Суттєвий внесок у становлення та розвиток психології релігії зробили німецький психолог, фізіолог і філософ Вільгельм Вундт (1832—1920), французький соціолог, пси­холог Гюстав Лебон (1841 —1931), американський психо­лог і філософ Вільям Джеймс (1842—1910), німецький фі­лософ Вільгельм Дільтей (1833—1911), французький філо­соф, соціолог, психолог і етнограф Люсьєн Леві-Брюль (1857—1939) та ін.

Психологія релігії вивчає емоційний вимір релігії — релігійні настрої, переживання, почуття, мотиви, уста­новки; аналізує психологічні аспекти релігійної діяльності: культу, навчання і виховання, спілкування віруючих тощо. Досліджуються психологічні аспекти виникнення, розвит­ку й функціонування релігійності на індивідуальному, гру­повому й суспільному рівнях. При цьому з'ясовується спе­цифіка релігійних вірувань, уявлень, настроїв, переживань, традицій, виявляються їх місце і роль у релігійному ком­плексі, їх вплив нанерелігійні сфери життєдіяльності особи.

Для розуміння і пояснення релігійних явищ психоло­гія релігії використовує різноманітні психологічні теорії, зокрема біхевіоризм, психоаналіз (фройдизм і неофройдизм), когнітивізм, трансперсоналізм та ін.

Серед методів, якими послуговуються дослідники пси­хології релігії, найдоцільнішими і найпоширенішими є ме­тоди спостереження, опису, інтроспекції, опитування, ана­лізу біографічного матеріалу, дослідження настанов і дис­позиції особистості, соціометрії. В комплексі вони дають змогу виявити специфіку релігійних почуттів, їх генезу й особливості еволюції, дослідити психологічні закономір­ності функціонування віри і форм її вияву (екстаз, одер­жимість, прозорливість, релігійний страх, релігійний фа­натизм тощо).

Феноменологія релігії.Майже водночас із розвитком пси­хології релігії набувають самостійного статусу й феномено­логічні дослідження. їх автори прагнуть зрозуміти смисл ре­лігійних явищ без світоглядних та ідеологічних упереджень, цікавляться способами, у які конкретна особа сприймає у своєму досвіді релігійну реальність. Вони вивчають форми вираження релігійного, відшукують обставини, за яких во­но має для особи певне значення.

Феноменологія релігії намагається аналізувати феномен релігії без опертя на раціональні засоби, посилаючись при цьому на так зване ейдетичне (вільне від наявних у досвіді суджень та оцінок) бачення, інтуїцію, особливе вчування тощо. Феноменологія релігії має на меті з'ясувати власні якості релігійних явищ — риси, ознаки, — які безпосе­редньо не дає процес релігійного відображення і які є

продуктом мисленнєво-фантазійного виповнення сущого й творення віруючим належного (категорії «спасіння», «спо­кута» , «святе», «священне й профанне» тощо). Вона є плід­ним теоретико-методологічним засобом вияву глибинного сенсу релігійності, слугує створенню передумов для адек­ватного теоретичного відтворення історії релігії.

 

Феноменологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує ро­зуміння смислу релігійного вираження конкретної людини на ос­нові її інтуїції, особистих відчуття і бачення.

 

Незважаючи на введення самого терміна ще у 1887 р. го­лландським теологом та істориком релігії Шантепі де ла Соссе (1848—1920) феноменологія релігії починає розвиватися тільки в XX ст., особливо з виходом двох монографій голла­ндського теолога і релігієзнавця Герарда ван дер Леува (1890—1950) «Вступ до феноменології релігії» (1925) і «Фе­номенологія релігії» (1933). Значний внесок у розроблення проблем феноменології релігії зробили німецький філософ, геолог Рудольф Отто (1869—1937), німецький філософ і со­ціолог Макс Шелер (1874—1928), франкомовний філософ, історик Мірча Еліаде (1907—1986) та ін.

Географія релігії.Існує тісний зв'язок між появою і роз­витком релігій та певним етнічним підґрунтям, конкретним географічним середовищем. На виникнення, поширення ре­лігій, їхній зміст і форми впливають природні умови буття певного етносу: ландшафт; особливості клімату, рослинного та тваринного світів; наявність чи відсутність річок, морів; специфіка ґрунту та його родючість тощо. Досліджує роль і місце природного фактора в появі й поширенні релігій пев­ного спрямування географія релігії.

 

Географія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає роль при­родного фактора у появі й поширенні релігій в різних країнах і регіонах земної кулі, досліджує просторово-часові закономірності вза­ємодії релігійного феномену із зовнішнім середовищем.

 

Географічні аспекти вивчення релігії є дуже давніми — вони сягають часів давньогрецького історика Геродота. Предмет географії релігії уперше сформулював І. Кант, ви­значивши його як взаємодію «релігія — зовнішнє середо­вище ». Із погляду Канта, цей розділ релігієзнавства мусить вивчати окремі конфесії, їх існування в конкретних природ­них, соціально-культурних, етнічних, економічних умовах різних країн; досліджувати вплив певних релігій на етно­культурні процеси в них і зворотну дію зовнішніх умов на релігію в ході її поширення.

Сучасна географія релігії прагне дати наявну релігійну карту світу; спрогнозувати перспективи її зміни; розкрити залежність певних релігій від умов конкретних географіч­них регіонів; передбачити появу там нових релігій. Вона роз­глядає географічний аспект виникнення і подолання між­конфесійного протиборства, виявляє взаємозв'язок етнічно­го та конфесійного в релігійній мобільності тощо.

Нині, окрім названих розділів релігієзнавства, розви­ваються політологія релігії, культурологія релігії, етноло­гія релігії, з'являється герменевтичне та корпоративне ре­лігієзнавство. Тож релігієзнавство є складним, багатопла­новим утворенням, яке постійно розвивається.

Основні категорії релігієзнавства

Релігієзнавство, як і будь-яка інша галузь наукового знання, має свій категоріально-понятійний апарат. Поняття і категорії, відображаючи суттєві закономірні зв'язки й від­ношення, найістотніше для предметного поля певної нау­ки, є основним конструкційним елементом будь-якої нау­кової теорії.

Категорії релігієзнавства є результатом пізнання духов­ної сфери суспільного життя і відображають найсуттєвіші зв'язки і відношення, що притаманні феномену релігії. У них зміст об'єкта та предмета релігієзнавства одержує своє розгорнуте відображення.

Категорії релігієзнавства — загальні поняття, що відображають суттєві, закономірні зв'язки і відношення, притаманні релігійному феномену та явищам, безпосередньо пов'язаним із ним.

 

У релігієзнавстві існують різні класифікації категорі­ального апарату. Найоптимальнішим є поділ усіх катего­рій та понять на три групи: філософські, власне релігієзнавчі та запозичені з інших наук.

Оскільки філософський аспект релігієзнавства є основ­ним, спочатку виділено філософські категорії, що викону­ють методологічно провідну роль, є методологічною серце­виною, їх поділяють на:

1) загальнофілософські і соціально-філософські — «бут­тя», «свідомість», «пізнання», «відображення», «істина», «фантазія», «суспільство», «людина», «особа», «світо­гляд», «культура» тощо;

2) філософські категорії релігієзнавства: «буттєві осно­ви релігії», «предмет віри», «теїзм», «деїзм», «пантеїзм»,

«фідеїзм», «теогонія», «теодицея», «неотомізм», «антропо­софія», «теософія» тощо.

Домінуюче місце займають власне релігієзнавчі понят­тя і категорії, серед яких виокремлюють такі їх групи:

1) загальні: «релігія», «Бог», «надприродне», «вірую­чий», «святе», «храм», «релігійна віра», «релігійний іде­ал», «молитва» тощо;

2)соціально-психологічні: «церква», «секта», «деномі­нація», «релігійна громада», «функції релігії», «релігійна толерантність», «місіонерська діяльність», «релігійні по­чуття», «релігійна поведінка», «релігійний досвід», «релі­гійні аспекти», «релігійні потреби», «навернення», «релі­гійні звички» тощо;

3) історичні: «політеїзм», «монотеїзм», «фетишизм», «тотемізм», «анімізм», «магія», «індуїзм», «синтоїзм», «зо­роастризм», «іудаїзм», «буддизм», «християнство», «іс­лам» тощо;

4) вільнодумні: «вільнодумство», «атеїзм», «секуляри­зація», «скептицизм», «антитеїзм», «антиклерикалізм», « 11 природна релігія », « єресь », «індиферентизм », « релігійний нігілізм» тощо.

Релігієзнавство використовує і категорії, запозичені з інших наук:

1) загальнонаукові (вимагають вияву відповідних типів зв'язків при аналізі будь-яких об'єктів)— «система», «струк­тура», «сенс», «функція», «роль», «закон», «категорія»;

2) конкретнонаукові (наповнюються змістом відповід­но до конкретної науки)— «епоха», «право», «ілюзія», «ві­ра», «почуття», «добро», «зло», «страждання», «спілкуван­ня», «мова», «життя», «смерть», «совість», «відповідаль­ність», «краса» тощо.

Отже, категорії релігієзнавства не зводяться до суто «релігії», а охоплюють усю цілісність системи «людина — релігія — світ». Тому вони постають у різних вимірах: фі­лософському, соціально-психологічному, історичному, за­гальнонауковому. При цьому всі категорії і поняття функ­ціонують у єдиній системі, виконуючи важливі світогляд-но-методологічні й пізнавальні функції.

Методи релігієзнавства

Будь-яка сфера наукового знання передбачає наявність системи шляхів, прийомів, способів вирішення певних пізнавальних проблем, тобто методів. Релігієзнавство не є винятком. Як складне, синтезуюче утворення воно послуго­вується низкою різноманітних методів пізнання: загально-та конкретнонаукових, теоретичних та емпіричних і, зви­чайно ж, філософських.

 

Методи релігієзнавства — шляхи (засоби) вирішення пізнаваль­них проблем у процесі вивчення релігій і вільнодумства.

Релігієзнавство використовує здебільшого три філо­софські методи — діалектичний, феноменологічний та герменевтичний.

Діалектичний метод. Він дає змогу розглядати процеси і явища релігії в динаміці їх становлення і розвитку, у їх взаємозв'язку між собою та з процесами і явищами інших сфер суспільного буття (філософії, політики, моралі, мис­тецтва тощо). Охоплюючи релігію в усіх її зв'язках і опосе­редкуваннях, цей метод допомагає виробити найзагальніші поняття і категорії релігієзнавства, відіграючи синтезу­ючу роль у всій сукупності досліджень релігії. Водночас йому властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясу­вати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері са­мих понять. Реальна дійсність не завжди береться до ува­ги, а тому інколи цей метод може призводити до неадекват­них їй висновків. Діалектичний метод особливо плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст релігієзнавчих понять уже більш-менш сформовано і залишається показа­ти їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух.

Феноменологічний метод. Порівняно з діалектичним цей метод є відносно новим. Він дає змогу проникнути у «чи­сту суб'єктивність» індивіда. Іншими словами, за допомо­гою певних засобів вияву сенсів він дає змогу співвідноси­ти мотиви, уявлення, ідеї, мету віруючих. Завдяки цьому вибудовується смисловий зв'язок у їхній поведінці, вияв­ляються формальні структури спілкування, суб'єктивні чинники суспільних відносин.

Герменевтичний метод. Своїм корінням він сягає ще ча­сів Середньовіччя, зокрема традицій екзегетики — розділ теології, який тлумачить Святе Письмо (Біблію). Метод охо­плює систему різноманітних засобів пояснення сакральних текстів, творів отців церкви, релігійних авторів минулого, релігійних процесів і явищ загалом. Послуговуючись цим методом, дослідник порівнює розуміння сакральних першо­джерел різними поколіннями з їх авторською інтерпрета­цією, виявляє зв'язок тексту з певним соціокультурним се­редовищем. Герменевтичний метод сприяє не простому поясненню, а розумінню, виявленню сутнісних ознак і влас­тивостей релігійних явищ.

Важливими інструментами на шляху вивчення розмаї­того світу релігії є також такі загальнонаукові методи: по­рівняльно-історичний, типологічний, структурно-функціональний, системний та ін.

Принципи релігієзнавства

Засобом організації й спрямування релігієзнавчого по­шуку є й система відповідних наукових принципів, визна­чальними серед яких є принципи об'єктивності, історизму і толерантності, які становлять основний зміст методології релігієзнавства й визначають специфіку функціонування решти принципів.

 

Принципи релігієзнавстваосновоположні ідеї, що визначають смисл усіх інших понять і суджень у процесі пізнання релігії.

 

Принцип об'єктивності. Цей принцип як основна ме­тодологічна засада будь-якого наукового знання є базовим. Його сутність виражає вимога розглядати релігійний фе­номен таким, яким він є сам по собі, без будь-яких суб'єктивних інтерпретацій, емоційно-упереджених установок. Відповідно до цього принципу певний об'єкт має аналізуватися з урахуванням його внутрішньої необхідності, як незалежна цілісна система. Не меншу роль відіграє і ви­мога науково обґрунтованого викладу, опертя на всебічно перевірені факти. У релігієзнавстві принцип об'єктивнос­ті доповнюється принципом позаконфесійності, що орі­єнтує дослідника на уникнення конфесійної заангажованості при дослідженні релігійних явищ і процесів. Адже часто оглядання на конфесійний інтерес змушує ігнорува­ти об'єктивні закономірності й тенденції розвитку релігій­них феноменів. Принцип об'єктивності орієнтує релігіє знавця на цілісне дослідження релігійного феномену, тобто м єдності його структурних елементів: релігійної свідомості, релігійного культу й релігійної організації, які на кожному етапі розвитку по-різному поєднуються та функціонують, особливо виявляються у кожній конфесії.

Принцип історизму. Він вимагає, щоб об'єкт релігієзнавчого пошуку сприймався не як щось усталене й незмін­не, а як те, що повсякчас змінюється, розвивається. Звідси вимога системності в його дослідженні: від з'ясування при­чин, умов, особливостей появи, етапів функціонування та їх взаємозв'язку і механізму змін до аналізу нинішнього стану об'єкта вивчення й передбачення, прогнозування май­бутніх змін, тенденцій розвитку. Тобто принцип історизму вимагає вивчати релігійний об'єкт у розвитку, з урахуван­ням конкретних просторово-часових координат як єдиного процесу.

Першим запропонував такий підхід до осмислення іс­торії релігії Г.-В.-Ф. Гегель, який прагнув поєднати ідею логічного саморозвитку релігії з визнанням її зв'язків з конкретними історичними епохами. У розвитку релігії він виокремлював такі три стадії: «природну релігію»; «релі­гію духовної індивідуальності»; «абсолютну релігію». Кож­на з них мала свої особливі етапи.

Принцип історизму реалізувався в принципі конкрет­ності, який вимагає відображення досліджуваного об'єкта в такій системі понять і уявлень, яка відтворює специфіку його зв'язків (релігії) і відповідає певному етапу його еволюції.

Принцип толерантності. Цей принцип передбачає діа­лог релігійного й нерелігійного світогляду. Обидва типи сві­тогляду мають низку спільних ознак, елементів (початкові інтегральні уявлення, поняття), ідей, що утворюють струк­туру, «будівлю» світо усвідомлення й світовідчуття; вони мі­стять загальнолюдські елементи — об'єктивно-істинні знан­ня, моральні уявлення, що виражають необхідні умови су­спільного буття, загальнозначимі духовні цінності. Згідно з цим принципом релігія має аналізуватися як загальнолюдсь­ке явище, що втілює в собі прагнення і волю людини неза­лежно від її соціального стану, національної належності і яке притаманне різним сферам суспільного життя.

Принцип толерантності тісно пов'язаний із проблемою свободи совісті, ненасильством у справах віри. Тому зміст релігієзнавства неодмінно співвідноситься з вимогами дер­жавних правових документів про свободу совісті, зокрема Закону України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» від 23 квітня 1991 року, який гарантує громадянам право на свободу совісті відповідно до Конституції Украї­ни; Декларації про державний суверенітет України (1991). Беруться до уваги норми міжнародного права, втілені у та­ких міжнародних правових документах:

— Загальній декларації прав людини (прийнятій Гене­ральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року);

— Європейській конвенції з прав людини (Міжнарод­ному пакті про громадянські і політичні права), прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року;

— Паризькій хартії для нової Європи (підписаній керівниками 32 держав Європи, СІЛА і Канади 21 листопада 1990 року);

— Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (прийня­тій Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1992 року);

— Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимос­ті та дискримінації на підставі релігії чи переконань (про­голошеній Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року) та ін.

Релігія у своїй основі є загальнолюдськими явищем, особливою формою вираження загальних потреб й інтере­сів людини у вищих смисложиттєвих, моральних, духов­них орієнтирах й ідеалах. Вона акумулює, актуалізує й виражає помисли, прагнення і волю абсолютної більшості людей, функціонує у багатьох сферах суспільного життя і на різних рівнях соціальної організації. Тому принцип то­лерантності нерозривно поєднаний із принципом загально-людськості. Щоправда, в релігійній свідомості загаль­нолюдські цінності набувають специфічної (особливої) форми загальнолюдських потреб та інтересів шляхом релігійної інтерпретації вищих смисложиттєвих, моральних орієнтирів та ідеалів. Передусім вони виводяться з абсолютної цінності — Бога — і постають як певний його атрибут.

1.2. Українське релігієзнавство

Українське релігієзнавство своїм корінням сягає часів знаменитої «Велесової книги» (V—Х ст.), яка є свідченням язичницьких уявлень праукраїнців, втілених у різноманітних формах фольклору. їх світосприймання і світорозумін­ня за княжої доби України-Руси (X—XIV ст.) репрезенту­ють писемні пам'ятки «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Хо­діння Ігумена Даниїла», Києво-Печерський патерик тощо, v яких втілено специфічне (особистісне) релігійно-містичне сприйняття єства Бога і створеного ним світу, осмислення Святого Письма, проблем єдності істини і благодаті, тіла, душі й духу та ін.

До XIX ст. релігієзнавство в Україні розвивається пе­реважно в богословській формі. Найяскравішими пред­ставниками цього періоду були Касіян Сакович (1578— І (І47), Інокентій Гізель (1600—1683), Феофан Прокопович (1677—1736), Стефан (Семен) Яворський (1658—1722), Лазар (Лука) Баранович (1620—1693) та ін., які досліджу­вали проблеми душі і духу, відносини «Бог — природа (світ)», «Бог — людина», переосмислювали розуміння Бога як самодостатньої сутності, надчуттєвого Абсолюта тощо.

Українське світське релігієзнавство розвивалось переважно в контексті суспільно-політичної та філософсь­кої думки України XVII—XX ст. Релігію як духовне явище воно здебільшого досліджувало в контексті її функціональ­ної суспільної значущості, передусім у національному роз­витку України, в служінні інтересам українського народу. Кожен із дослідників мав свій погляд на неї. Так, Григорій Сковорода (1722—1794) розглядав релігію та її значення в процесі духовного становлення людини, її духовному само­пізнанні, яке він тлумачив як богопізнання. Микола Гоголь (1809—1852), дотримуючись української духовної тради­ції, у пошуках першоджерел буття, абсолютної першо­основи — Бога, — теж спрямовував свої зусилля у власний внутрішній світ, власну душу, якою рухав «порив і натх­нення», завдяки яким, на його переконання, «багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею». Тарас Шевченко (1814—1861) забарвив своє ставлення до релігії екзистенційним антропоцентризмом, заперечував усе, що робить її абстрактною силою, байдужою до проблем конкретної людини. Він докоряв тим «рабам незрячим», які благають милості в земних богів-ідолів, «попів і царів», закликав молитись лише Богові і правді.

Памфіл Юркевич (1827—1874) у своїй «філософії сер­ця», зокрема в праці «Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого», доводив, що ду­ховно-релігійне життя виникає раніше, ніж розум, який може бути хіба що його вершиною, але аж ніяк не корін­ням. Закон для душевної діяльності не твориться силою ро­зуму, а належить людині як готовий, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини і людства.

Іван Франко (1856—1916) тлумачив релігію дещо ширше від прийнятих на його час канонів і поглядів. Релігія, в його інтерпретації, — це не лише віра в існування «незалежних вищих істот, обдарованих вищою силою». «До релігії, — писав він, — належить також чуття, любов до тої вищої істоти, й до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити і самому так, щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти».

Особливої уваги взаємозв'язку релігії з етносом, нацією надавав Юліан Васиян (1894—1953), для якого релігія —

«найінтимніша форма зв'язку індивідуальної душі з душею світу, з Богом». Дорога до Бога, на його переконання, веде тільки через Батьківщину-націю. За його словами, між лю­диною і Богом перебуває велика царина — нація, — підно­ситися до Бога можна тільки душею.

Загалом релігієзнавство, не маючи організуючого цент­ру, розвивалося ситуативно, не давало системних знань про релігійний феномен, його категоріально-понятійний апа­рат був збіднений і не мав необхідного системного розвит­ку. Цю проблему до певної міри було подолано в другій половині XX ст., коли релігієзнавство набуло статусу нав­чальної дисципліни у вузах. На той час припадає започаткування сутності і структури релігійного феномену, особливостей його функціонування в суспільстві, взаємодії з іншими компонентами культури тощо. Активно публікували свої праці Б. Лобовик і Є. Дулуман (природа релігійного феномену); В. Доля і В. Павлюк (соціально-психологічні вияви релігійності); О. Онищенко, В. Танчер, А. Колодний (іррелігійні форми свідомості); А. Єришев, П. Косуха, М. Закович (соціологія релігії).

Необхідних умов для свого розвитку українське релі­гієзнавство набуло тільки в незалежній Україні. Цьому активно сприяли створене в 1991 р. Відділення релігіє­знавства Інституту філософії і Г. С. Сковороди НАН Украї­ни, релігієзнавчі підрозділи вузів України, науковці яких переосмислювали роль релігійності людини й суспільства, розгорнули системну дослідницьку роботу з актуальних проблем філософії, соціології, психології, історії, конфесіології та етнології релігії, сучасних релігійних процесів.

Особливе місце в становленні й розвитку українського релігієзнавства належить фундаментальній праці «Акаде­мічне релігієзнавство» (2000), написаній колективом нау­ковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України і провідними фахівцями багатьох вузів України. У ній релігієзнавство постає окре­мою сферою гуманітарного знання, з'ясовуються принципи релігієзнавчих досліджень, визначаються об'єкт і предмет релігієзнавства, розробляється його категоріально-понятійний апарат, розгорнуто метафізику, онтологію, епістемо­логію, праксеологію, антропологію релігії. Вагомим здобут­ком є десятитомник «Історія релігії в Україні» та «Релігієзнавчий словник» (за ред. А. Колодного і Б. Лобовика).

Помітний внесок у розвиток української релігієзнавчої науки зробили вузівські вчені: Л. Виговський (проблема функціональності релігії), В. Докаш (проблеми релігійної есхатології), І. Мозговий (проблеми становлення христи­янського богослів'я), А. Глушак (первісні релігійні віру­вання), А. Черній (проблеми філософії релігії), О. Уткін (проблеми релігійної історії), П. Яроцький (історія релігії в Україні), В. Лубський (проблеми сучасного ісламу), Т. Горбаченко (проблеми релігії і культури) та ін.

Нині в Україні виходять друком щорічник «Релігійна свобода», щоквартальник «Українське релігієзнавство», щомісячник «Релігійна панорама». У них друкуються не лише наукові статті з актуальних теоретичних проблем релігієзнавства, тенденцій розвитку релігійного життя в Україні і світі, а й подаються матеріали, які інформують читачів про важливі події в житті різних конфесій в Україні й світі тощо.

Богословське релігієзнавство репрезентують праці кардиналів Мирослава-Івана Любачівського і Любомира Гузаря, православних патріархів Філарета (Денисенка) та Дмитрія (Яреми), архієпископа І. Ісиченка, владики Софрона Мудрого, викладачів вищих духовних закладів різних конфесій і церков. Особливо плідні здобутки Українського католицького університету (Львів), Українського Біблій­ного товариства, що здійснило повний переклад Біблії ук­раїнської мовою.

Українські релігієзнавці активно співпрацюють із Міжнародною академією свободи релігії та Міжнародною асоціацією релігійної свободи щодо розроблення важливих релігієзнавчих проблем, підготовки науково-аналітичних й експертних документів, організації і проведення міжна­родних, всеукраїнських, регіональних науково-практич­них, теоретичних конференцій.


Читайте також:

  1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
  2. VІ. План та організаційна структура заняття
  3. А) Структура економічних відносин.
  4. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
  5. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
  6. Алфавіт мови і структура програми
  7. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
  8. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
  9. Атомно-кристалічна структура металів
  10. Б) Суспільний поділ праці та структура продуктивних сил.
  11. Базова алгоритмічна структура
  12. Базова структура




Переглядів: 3072

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ | Висновки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.027 сек.