• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Релігія як духовний феномен і суспільне явище

Релігія є своєрідною формою вираження ірраціональ­ного аспекту духовної діяльності людини, осягнення нею свого буття у світі. Вона дає можливість людині відчути свою причетність до процесів, що відбуваються у Всесвіті, але не мають логічного обґрунтування, є продуктами дії незбагненних розумом Вищих сил, передусім Бога, якого відчуває і відкриває для себе в собі. В цьому складному про­цесі духовного творення поєднуються зусилля розуму, по­чуттів і волі, сповнюючи його відчуттям особливої реаль­ності, що переживається у живому досвіді віри. Цей акт внутрішнього спілкування з Богом збагачує особистий ціннісний світ людини необхідними екзистенційними істи­нами, що формують її духовність.

Релігія як форма онтологічного самовизначення людини

Єдиної точки зору щодо походження і сутності релігії в релігієзнавчій науці немає. Так, Кант пов'язував існування релігії з почуттям «морального обов'язку»; французький Історик Рейнах — із «сукупністю почуттів совісті»; німецький філософ Паульсен — як «внутрішній настрій», що по­лягає в покірливості і сподіванні; за словами Ф. Енгельса, релігія є «відображенням у головах людей зовнішніх сил, які панують над ними». На сьогодні відомо понад 70 виз­начень поняття «релігія», десятки теорій її виникнення. Це є достатнім доказом того, що поняття «релігія» слід роз­глядати скоріше як збірну назву, ніж як позначення одно­рідного й цільного явища.

Домінуючою точкою зору щодо походження релігії є визнання онтологічної залежності людини від релігії, принцип внутрішньої детермінації людиною потреб у релігійному задоволенні. Таке бачення природи релігії, є надбанням не лише сучасних філософських шукань.

Ідея єдності людини і Бога. Ідею єдності людини з бо­жественною субстанцією можна знайти вже у ранньофілософських вченнях.

Так, про божественну частку в людині говорив давньо­грецький філософ Платон (427—347 до н. є.). Щоправда, ця частка в його розумінні має «демоністичний характер». При­таманна людині надприродна субстанція з часом абсолюти­зується, а тому гностичні вчення, наприклад, не задоволь­няючись традиційним поділом на душу і тіло, виділяли тре­тій центр — «внутрішнього Бога». Цей духовний центр набуває властивостей іскри, яка то ледь тліє, то розгоряєть­ся, перевтілюючи все людське єство у світло. Влада цієї іск­ри абсолютна, оскільки навіть незначний її порух здатний зруйнувати на перший погляд непорушний світ.

Образ іскри, що тліє в людині, був властивий не тільки гностичним мислителям. Він близький і неоплатонікам, і пер­шим християнським богословам. Основоположник христи­янської антропології, теолог Августин Аврелій (354—430) та­кож мав подібні погляди, висловлюючи думку, що люди не шукали б Бога, якби в певному розумінні його вже не мали.

Ідею природного походження релігії розвивав і французь­кий математик, фізик, філософ Блез Паскаль (1623—1662). Його філософська антропологія хоча і сягала своїми витока­ми релігійно-філософського вчення Августина, однак була наповнена новим змістом і позначена свіжістю висновків.

У філософській концепції Августина людина — субстан­ція, побудована з двох компонентів — безсмертної немате­ріальної душі і смертного тіла. Вони хоч і мають одне дже­рело походження — Бога, все ж докорінно відрізняються один від одного: душа домінує абсолютно, а тіло постає ли­ше як знаряддя душі.

У філософії Паскаля людина вже цілісна, переважно ду­ховно-природна істота, яка має свої власні ціннісні характе­ристики і самостійний творчий потенціал. Однак ця ціліс­ність переповнена глибокими духовно-моральними супереч­ностями. Вона не тільки наділена здатністю усвідомлювати, мислити, а й переобтяжена пристрастями. Маючи і розум, і пристрасті, людина безперервно воює сама із собою, оскіль­ки мириться з розумом тільки тоді, коли бореться з при­страстями, і навпаки. Тому вона завжди страждає, її повсяк­час роздирають суперечності. За таких умов індивід потре­бує онтологічного гаранта свого буття. Паскаль на основі християнської віри намагався віднайти начало, яке б дало змогу привести антиномії людського існування до єдиного знаменника. Філософ хотів подолати ситуацію, коли навколо нас немає нічого непорушного, і ми жадаємо отримати на­решті твердий ґрунт та спорудити на ньому вежу, вершина якої б сягала безконечності. Мислитель будує таку вежу як ієрархією цінностей: тілесні — найнижчі, духовні — вищі й надприродні блага — найвищі. Ця ієрархія є не що інше, як тлумачення платонівсько-християнської ідеї Августина.

Специфічного звучання концепції Паскаля надає апо­феоз «порядку серця», «логіки серця» якнайвищої, вкорі­неної у надприродному, емоційно цілісної пізнавальної ін­станції особливого ґатунку, що перебуває над чуттєвістю і розумом і безмежно їх переважає. Знаменитий афоризм Па­скаля «серце має свої резони, яких не знає розум» свідчить, що образ серця в його інтерпретації набуває ознак містично-ірраціонального начала. Воно здатне до безпомилково­го інтуїтивного осягнення надприродних сутностей, доступ­них не розуму, а вірі. Отже, «серце» набуває рис своєрідно­го «інструмента» віри, що має власну логіку, відмінну від логіки звичайного мислення.

« Логіка серця » Паскаля мала величезний вплив на творчість М. Шелера — творця нової парадигми розуміння місця людини у світі. її специфіка полягала в усвідомленні того, що становище людини не вміщується в наявні онтологічні координати. Тому буття людини є парадоксальним: з одного боку її становище є привілейованим (вона нібито панує над світом), з іншого — вона є недостатньою істотою порівняно з твариною. Цей погляд поділяли також німецькі філософи Йоган-Готфрід Гердер (1744—1803) і Арнольд Гелен (1904—1976) та ін.

Релігія — засіб утвердження людини у світі. Поставивши себе поза природою, людина завжди потребувала засобів утвердження у світі. З непоборним бажанням порятун­ку (як індивідуального, так і родового), на основі й за допо­могою багатої уяви вона населяла світ різними образами. Пінні захищали, допомагали чинити опір страху перед невідомим, смертю, небуттям.

Спочатку засобом подолання такого страху був ритуальний танок, під час якого людина зливалася із сакральним, у неїз'являлося відчуття життєвої повноти, власної вкорі­неності у світі.

Потім з'являється міф (або «природна релігія»). Його принцип — «усі є все» чи «всі у всьому». У міфі людина шу­кає опори не в «мікрокосмі» власної свідомості, а в «макро­космі» навколишньої дійсності. У міфологічній картині світу, де все з усім пов'язано, індивід почувається гвинтиком механізмі космічного світопорядку. Гасло такого індивіда — «без мене Космос неповний, але і я без Космосу ніщо». Із плином часу цей принцип втрачав свою значущість.

Віра в надчуттєву реальність змінює статус міфу. Напов­нюючись релігійним змістом, він перестає бути універсаль­ним засобом освоєння світу.

Згодом людина починає шукати основи свого буття не у зовнішньому світі, а у власному, внутрішньому. Й інту­їтивно знаходить у самій собі Бога — надприродне, яке про­низує все її єство. Засобом спілкування з ним стає релігій­на віра.

Пошук Бога як відкриття себе. Релігійна віра показує лю­дині, що Бог пронизує і душу, і тіло. Ось чому в релігії лю­дина самостверджується як духовно-тілесна істота. Якби шлях до Бога проходив тільки через абстрактне мислен­ня, то віра була б надбанням невеликої групи людей. На­справді вона притаманна як малоосвіченому селянинові, так і вченому, що стоїть на вершині наукових знань. Адже духовне пізнання є плодом живої інтуїції. Буття Бога не­розривно пов'язане з відчуттям його реальної присутності в житті. Це відчуття з'являється як безпосереднє «бачен­ня», наповнене такою ж внутрішньою достовірністю, яку має бачення власного Я. Лише завдяки інтелектуальному осмисленню буття набуває форми вираження в поняттях і символах.

Недаремно ще давньогрецький філософ Плотін (205— 270) говорив, що коли ми бачимо Бога, то бачимо його не розумом, а чимось вищим, ніж розум. Поза таким живим спогляданням й живою вірою будь-яке уявлення Бога за­лишається мертвою схемою.

Релігійні почуття не можна звести до жодної зі сфер люд­ського духу — ні до моралі, ні до мистецтва тощо. Це — своє­рідні, неповторно індивідуальні почуття благоговіння. Во­ни переконують людину в реальності божественного світу не тим, що різними раціональними доказами доводять його іс­нування, а тим, що свідчать про живий, безпосередній зв'я­зок із Богом. Повірити — означає узріти Бога.

Людині притаманна потреба пов'язувати своє існуван­ня з чимось вищим, священним, щоб пізнавати непізна­не, пояснювати саму себе, створювати у свідомості все­осяжну картину світу, що давала б їй змогу відповідати на питання, де вона є і що повинна робити. У той же час своє життя вона мусить прожити сама, не наслідуючи зразків роду, кожен раз беручи відповідальність за влас­ні вчинки на себе. Бо людський дух є не родовим, а осо­бистим. Тому він здатний до індивідуального розвитку,

до вільного вибору й до вільної постановки мети життя і діяльності.

Людський дух — здатність людини відчувати, виявляти вольові зусилля, визначати мету життя і творчо діяти.

Завдяки релігії до людини приходить відчуття реально­сті першооснови, першоджерела, що стоїть над будь-яким буттям. Ця першооснова відкривається духу, що усвідомлює свої власні глибини, як сама очевидність, як сама абсолютна правда.

Перед цією глибинною надбуттєвою реальністю всі сло­ва та імена є справді, як говорить Фауст, «звук і дим». Яке б слово чи ім'я ми не вживали, воно не буде адекватним таємничій, незбагненній глибині та всеохоплюючій повноті того, що мається на увазі, бо повністю видозмінюватиме чи звужуватиме його зміст.

Найчастіше цю першооснову називають Богом, Святи­нею, божеством, що не є ані частиною, ані елементом пред­метного буття.

Бог — перешооснова реальності, верховна надприродна сутність, яка наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогут­ністю, є творцем світу і причиною всього, що в ньому відбувається.

Бог не постає перед людиною на зразок певних явищ. Людина не «зустрічає», не «бачить» Бога у зовнішньому сві­ті , а відчуває його, відкриває для себе в собі таємничим ак­том прозріння.

Відтак сама людина є «місцем Бога». її завдання — влас­ними внутрішніми зусиллями, творчою працею пробудити v глибинах власної душі божественне, актуалізувати його. У цьому процесі духовного творення зусилля розуму, по­чуттів і волі мають солідаризуватися. Тому буття-з-Богом завжди є глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним жит­тям душі. Цей акт внутрішнього спілкування з Богом збагачує особистісний ціннісний світ людини необхідними іс­тинами, що формують її духовність, застерігаючи від збо­чення до бездуховності буденного життя. Тож піднятися до Бога — означає відкрити в собі самого себе, знайти в собі глибинну таємницю і перевершити себе.

Буття з Богом — внутрішнє саморозкриття людини стосовно Бога через акт прозріння.

Бог необхідний як вічна твердиня, вічне життя, абсо­лютне благо і всеохоплююче світло розуму. Щоб людина, незважаючи на її безсилля, сліпоту, згубність пристрастей та швидкоплинність життя, була не тільки «творінням» Бога, його «рабинею», а й вільною учасницею Божого життя. Щоби, слугуючи йому, не гасила й не марнувала своє влас­не життя, а навпаки, утверджувала, збагачувала та освіт­лювала його. Саме релігія дає безпрецедентну можливість, яку не знайти деінде ще, — можливість закріпитися, утвердитися в абсолютному.

Релігія — шлях людини до вічності

Значущість релігії не обмежується визначенням місця лю­дини у світі. Адже індивіду потрібно не лише орієнтуватися у цьому світі, а й знати, для чого він існує. Більше того, людина не може жити лише одним днем. Тому вона розглядає себе як члена сім'ї, як складову народу, що живе століттями, як час­тину безмежного світу, що існує нескінченно. Іншими слова­ми, людина визначає своє ставлення до всього нескінченного в часі та просторі, розуміючи його як одне ціле.

Після визначення ставлення до цілого виникає ще одне, не менш важливе питання: чи є життя після смерті.

Віра в безсмертя — відмітнариса людини. Безпереч­но, потреба продовжити життя біологічно закладена в усіх живих організмах. Отже, вона є необхідною складовою жит­тя взагалі й людського зокрема. Однак думка про безсмер­тя — не просто біологічний феномен. Вона є і виявом духу, який інтуїтивно відчуває свою одвічну природу. Страх смер­ті, як стверджував один із героїв російського письменника Федора Достоєвського, зароджується в тілі тоді, коли дух боїться не стільки болю, скільки самого небуття, якому він усіма силами протистоїть. Людина мимоволі ніби абстра­гується від можливості свого зникнення: цій думці немає місця у свідомості. За словами 3. Фройда, підсвідомо ко­жен із нас переконаний у власному безсмерті. Тож віра в безсмертя є відмітною рисою людини, коли і де б вона не жила і на якому б щаблі розвитку не перебувала. Ця віра завжди нерозривно пов'язана з релігією. На переконання німецького філософа Людвіга Фейєрбаха (1804—1872), ві­ра з'являється лише тоді, коли ототожнюється з вірою в Бо­га. Тому кожна релігія намагалася дати своїм прибічникам посильне розв'язання проблеми сенсу життя, стати засобом досягнення вічності, назавжди пов'язати віруючих із бут­тям абсолютним.

Особливої переконливості концепція безсмертя набула в християнстві, що, мабуть, і стало однією з головних причин його світового утвердження і планетарного домінування.

Ідея безсмертя в християнстві. Основний зміст хрис­тиянської ідеї безсмертя полягає в тому, що людина безсмерт­на як душа, якій притаманне потойбічне існування. Смерть не є знищенням життя взагалі, а тільки припиненням жит­тя душі в тілі, яку людині дав Бог: «І сказав Бог: "Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою...". І створив Бог людину з пороху земного і дихання життя вдихнув у ні­здрі її, — і стала людина живою душею» (1Мт. 1:26; 2:7). Тоб­то все повертається на «стартові позиції»: тіло, стаючи поро­хом, повертається в землю, а душа (дух) як образ Божий повертається до того, хто дав її — до Бога. Звідси й ідея безсмертя душі.

Душа (у релігійній інтерпретації) — безтілесна, духовна сутність, що визначає життєві стани і здібності людини. Ідея безсмертя у християнстві значно глибша і ширша, ніж це може здатися на перший погляд. Безсмертна душа не заперечує світу, не заперечує й матеріального тіла, де перебуває під час свого земного життя. Вона лише прагне до його одухотворення, до спільного служіння вічному життю. Покидаючи тіло в момент смерті, душа чекає, щоб знову поєднатися з ним у день спільного воскресіння. От­же, ідея безсмертя душі передбачає під вічністю душі й віч­ність тіла (хоча не в предметно-земній, та все ж у приваб­ливій для людей формі). Тому людину тішить все, що спів­звучне з бажанням уникнути смерті хоч би що там було.

У християнстві душа охоплює найсуттєвіші рівні людсь­кого буття — вона жадає, прагне, діє, сумнівається, мислить, почуває тощо. Завдяки такому універсалізму поняття «ду­ша» наповнюється цілісним змістом і часто ототожнюється з поняттям «людина». Та і в Біблії слово «душа» часто вжи­вається в розумінні «людина». Цьому значною мірою спри­яє не лише синонімізація понять «душа» і «тіло» (людина), а й «душа» і «дух». У Святому Письмі християн «душа», «дух» — два аспекти однієї й тієї ж внутрішньої сутності лю­дини, які нерозривні з її тілом, що є «...храм Духа Святого» (ІКор. 6:19). Тож поняття «душа» в Біблії синтезує й охоп­лює найважливіші аспекти життєдіяльності людини.

Релігійній ідеї індивідуального безсмертя інколи дорі­кають за нібито наявний у ній егоїзм, за недооцінку земно­го буття людини. Насправді ж християнство винятково ви­соко цінує земне життя. Не випадково в Біблії так мало мо­виться про потойбічне буття, а більше — життя плоті на землі, земні проблеми, хоча й у контексті майбутнього без­смертя душі. Людина в християнському баченні має не пасивно чекати вічності, а реалізовувати своє покликання у земному світі. Обрій безсмертя робить життєву перспекти­ву ще ширшою, а працю на землі — осмисленішою. Лише хибне тлумачення вчення про вічність людського життя мо­же підірвати творчу активність людей тут, на землі. Тіль­ки формуючи, гартуючи дух на тернистих шляхах земного буття, за канонами християнства, індивід готується до гід­ного життя у вічності.

Кожна людина несе в посмертя те, що вона приготувала сама в земному бутті. За Біблією, «збирати собі небесне ба­гатство» слід відповідним повсякденним життям на землі. Тому християнство не нехтує земним життям. Воно лише виступає проти однобічного захоплення задоволенням суто тілесних потреб, їхнього культу. В судженні, що любов до «неба» змушує людину зовсім інакше ставитися до «землі» і земних справ, міститься незаперечна і важлива правда, за­значав у свій час С. Франк. Релігійність лише несумісна з утилітарним поклонінням зовнішнім життєвим благам.

У прагненні до порятунку власної душі християнство вбачає не егоїзм, а притаманну людині природну потребу. Адже посмертне життя є продовженням земного, тільки в новій сфері й за абсолютно інших обставин. Переходячи в цю нову сферу, душа бере із собою все, що належало їй на землі: всі нахили, добрі й злі звички, всі пристрасті й недо­ліки. І як на землі обставини життя або наближають люди­ну до Бога, або віддаляють її від нього, так і в потойбічному світі одні душі перебувають із Богом, інші — далеко від ньо­го; одні потрапляють у місце благоденства, інші — в місце мук і страждань. Звідси й важливість праведного земного буття людини.

Моральний сенс ідеї безсмертя. Ідея безсмертя душі в християнстві не тільки поєднує земне й потойбічне існу­вання, а й є основою християнської моралі. Все життя людини в моральному аспекті має бути прагненням до віч­ного. Тому всі тимчасові й умовні цілі повинні підпоряд­ковуватись одній спільній меті — вічному добру. Мораль­ний розвиток людського духу — це постійний перехід від тимчасового життя до вічного. Віра в особисте безсмертя підживлює і плекає прагнення до нескінченного вдоско­налення.

Розвиток духовності, активна боротьба духу зі стихій­ними почуттями і нахилами розглядається релігією як по­зитивна мета життя. Якщо буття позбавлене будь-якого внутрішнього сенсу, якщо суб'єктивні людські бажання є єдиним розумним критерієм для практичної орієнтації у

світі, то чому людина мусить — риторично розмірковував С. Франк — визнавати будь-які обов'язки? Чи не буде тоді законним правом індивіда проста егоїстична насолода жит­тям?.. Очевидно, що без віри в безсмертя кожен поводився б так, як розуміє і оцінює тимчасовість життя — незалеж­но від моральних цілей, які йому пропонуються. Одні розу­міли б життя як час, потрібний для служіння ближньому. Інші — як час, який конче треба якомога повніше викорис­тати для задоволення власних потреб, якими б негідними з погляду моралі вони не були. Треті ставилися б до всього, що мораль вважає добром чи злом, абсолютно байдуже. На­решті, знайшлися б і такі, що розглядали б життя як без­глузду іронію над їхніми колишніми надіями. І кожен був би по-своєму правим, оскільки думки про смерть як абсо­лютне закінчення життя виступали б тим підводним каме­нем, який розбивав би всі безмежно високі ідеали.

Справді, життя людини на землі не може мислитися як нескінченне. У поняття життя так чи інакше входить і уяв­лення про смерть. І тут виникає бар'єр, подолати який з ра­ціонального погляду неможливо. Єдиний логічний вихід, на думку прибічників християнської концепції безсмертя душі, — заперечення смерті. Однак заперечення не як фак­ту, а лише як остаточного припинення духовно-розумного життя. І тоді безсмертя людської душі ототожнюється з не­скінченністю життя, яка отримує своє моральне виправдан­ня. Тому моральні цілі, до яких мусить прагнути людина, мають безумовне, неминуще значення. їх досягнення ніко­ли не може бути остаточним, оскільки не обмежується умо­вами часу. Для кожного періоду життя — його початку, се­редини чи кінця — їх сенс і значення не втрачається. Ось чому ці моральні цілі вічні. А їх обмеження часом рівно­цінне їх запереченню.

Людина завжди живе майбутнім. Майбутнє збільшує для людини вагу, цінність сьогодення. У прагненні ж до вті­лення моральних ідеалів людина не тільки поєднує в собі теперішнє і майбутнє, а й долучається до вічного. Вічне по­стає в людській уяві як нескінченно досконале майбутнє. Віра у вічне існування особистого духу, по-перше, виправ­довує прагнення людини до нескінченного майбутнього, а по-друге, надає особистому духові безумовної, незалежної

від часу, цінності.

Віра в безсмертя значно підвищує цінність земного жит­тя, оскільки воно сприймається не як тимчасовий епізод, а як мить вічного особистого життя, яке лише в цей момент триває в умовах часу.

Отже, ідея безсмертя — це саме живе життя, його підсум­кова формула і головне джерело істини та правдивої свідомо­сті людства, як справедливо підсумовував Ф. Достоєвський. Однак в релігійній інтерпретації вона набуває реального під­ґрунтя тільки через внутрішній зв'язок людини з Богом, тіль­ки як буття «Я-з-Богом », у якому Я стає вічним. Оскільки Бог відкривається як певний, по суті, вічний «мій-Бог-зі-мною», розмірковував С. Франк, то цим безпосередньо дано і досто­вірність вічного буття «мене-з-Богом». Вічність же гаранто­вана тільки тоді, коли людина постійно підтримує непоруш­ний зв'язок із Богом. Щойно індивід переходить на позицію буття «Я-без-Бога», його надія на вічність «розтає» в атмо­сфері земного існування, що веде тільки до безодні небуття.

Суспільні функції релігії

Релігія — явище суспільне. Вона з'являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокре­милась із роду й усвідомила свою самостійність. Після по­слаблення родових зв'язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидящий Бог, з одного бо­ку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого ін­дивіда виявляються у функціях (лат. functio — виконання, завершення) релігії.

Функцій релігії кілька: світоглядна, компенсаційно-терапевтична, комунікативна, інтегративна, дезінтегративна, легітимізуюча, регулятивна та ін.

Світоглядна функція релігії. Виявляється вона у тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навко­лишнього світу та місця людини в ньому.

Світоглядна функція — здатність релігії формувати у віруючої лю­дини систему поглядів і уявлень, які виражають Ті ставлення до різ­них предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Мета релігійного світогляду — дати людині не тільки певну картину світу, а й сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людини того, для чого вона жи­ве, робить її сильнішою, допомагає здолати життєві нега­разди, страждання і навіть гідно сприйняти смерть.

Релігійний, поруч із міфологічним, філософським, на­туралістичним (науковим), є одним із найважливіших ти­пів світогляду. В його основі — релігійні догми, викладені у святих книгах, релігійних переказах, працях отців церк­ви тощо. Центральним положенням релігійного світогля­ду є думка про те, що в основі всіх явищ природи, суспільс­тва, людського буття, свідомості й пізнання — Бог.

Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе зна­чення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, меди­тацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрі­шній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.

Компенсаційно-терапевтична функція — здатність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братс­твом у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним бого-спілкуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залеж­ність людей від об'єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя.

Тобто віра в надприродне компенсує людині те, чого вона не може досягти чи забезпечити собі реальними засоба­ми через свою неміч (фізіологічну, соціальну, духовну). Компенсаційна функція постає як процес зняття у транс­цендентальному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття. При цьому важливого значення набуває психологічна здатність релігії допомагати людині у збереженні внутрішнього спокою, душевної рівноваги, що в такий спосіб наповнює оптимістичним змістом сенс їі життя.

Комунікативна функція. Завдяки широкій функціо­нальності релігія постає формальною основою зв'язку мі» віруючими передусім однієї конфесії, яка має свою систему норм і цінностей, приписів і заборон, що не регламентуючі поведінку людини, задають їй певні типи. Релігія забезпечує спілкування, релігійну соціалізацію, передачу, обмін засвоєння релігійної інформації, реалізовуючи свою комунікативну функцію. Релігія всіляко сприяє спілкуванню, реалізовуючи комунікативну функцію.

Комунікативна функція— здатність релігії впливати на процес спіл кування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв'язки.

Комунікативна функція має вертикальний (спілкування під час богослужінь, молитов, медитації тощо з Богом ангелами, душами померлих, святими, які виконують роль ідеальних посередників) і горизонтальний (спілкування ві­руючих між собою) аспекти свого вияву.

Інтегративна функція. З огляду на віросповідну єдність віруючих певної конфесії релігії притаманна й інтегратив­на функція.

Інтегративна функція — здатність релігії сприяти безконфліктному

зв'язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи

суспільства в цілому.

Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як мо­ральну спільноту, поєднану спільними цінностями і ціля­ми. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, погляда­ми, цінностями, віруваннями людьми.

Інтегративна функція релігії виявляється чи не найоче­видніше під час спільної участі в культовій діяльності. Са­ме через культ релігія формує суспільство як цілісність.

Дезінтегративна функція. Практична реалізація інте­гративної функції має свої історичні, соціальні межі. За пев­них умов і в певні історичні епохи релігія може не інтег­рувати, не поєднувати людей, а навпаки, дезінтегрувати, роз'єднувати їх.

Дезінтегративна функція — здатність релігії за певних умов

послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Релігійне протистояння може бути джерелом конфлік­тів між християнами і мусульманами, православними і католиками, католиками і протестантами тощо. Такі кон­флікти часто свідомо загострюються лідерами певних ре­лігійних об'єднань, оскільки ворогування з «чужими» кон­фесіями сприяє внутрішній інтеграції, створює відчуття єд­ності, спонукає шукати опертя тільки у «своїх». Вороже ставлення до «чужих» найбільш характерне для сектантсь­ких об'єднань.

Дезінтегративна функція релігії виявляється не лише за умов протистояння різних конфесій. Конфлікти, непо­розуміння можуть існувати й усередині певної релігійної організації чи об'єднання, наприклад між ортодоксами (консерваторами-традиціоналістами) й реформаторами-модерністами. Інколи такі конфлікти набувають найгостріших форм і переростають у соціальне протистояння (на­приклад, селянська війна у Німеччині в XVI ст. під керів­ництвом Томаса Мюнцера).

Легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.

Із інтегративною функцією релігії тісно пов'язана легіти­мізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.

Легітимізуюча (лат. legitimus — законний, узаконений) функція — здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до пев­них суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Відомо, що жодна суспільна система не здатна існувати, якщо не забезпечено певне лімітування (обмеження) дій її членів, не визначено параметрів, меж їхньої діяльності. Інак­ше кажучи, для стабільного існування суспільної системи не­обхідне дотримання певних узаконених правил й наслідуван­ня певних зразків. Релігія «вкорінює» такі норми в надпри­родному, абсолютному, висуваючи абсолютні (крайні) вимоги — максими (лат. maxima — найвищий принцип). Крізь призми максим оцінюються найрізноманітніші вчин­ки, явища і формується певне до них ставлення. Максими мають обов'язковий і невідворотний характер.

Регулятивна функція. Для успішної реалізації релігій­них цінностей у суспільному середовищі кожна релігія ви­робляє свою систему вимог і правил, яких мають дотри­муються прибічники, виконуючи регулятивну функцію. Регулятивна функція — здатність релігії через систему норм, цін­ностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведін­кою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, форму­вати та корегувати міжособистісні стосунки. Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми (релігійне право, мораль тощо) — система вимог, пра­вил, приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють і зразки (приклади для наслідування) та заохочення (покарання) тощо.

За характером регулювання релігійні норми можуть бу­ти позитивними, тобто такими, що зобов'язують викону­вати певні дії; або негативними, що забороняють певні вчин­ки, відносини тощо.

За об'єктом припису їх поділяють на загальні (розрахо­вані на всіх прибічників конкретного релігійного вчення) та часткові (призначені лише для певної групи, наприклад тільки для мирян або лише для кліру).

За характером діяльності та відносин, на які впливають релігійні норми, їх поділяють на культові й організаційні. Культові норми визначають порядок культових обрядів, церемоній. Організаційні норми регулюють внутріобщинні, внутріцерковні, міжцерковні, а також міжконфесійні відносини, тобто відносини, які виникають у релігійних ор­ганізаціях (общинах, сектах, церквах, деномінаціях) між віруючими певного віровчення, між релігійними об'єднан­нями, між представниками духовенства, між керівними ор­ганами релігійних організацій та їх структурними підроз­ділами. Ці норми входять до різноманітних статутів і поло­жень про релігійні організації.

Релігія не просто проголошує норми. Вона також під­кріплює їх чіткою системою заходів спонукання, заохочен­ня, схвалення, стимулювання.

Релігійні норми охоплюють широку сферу суспільного буття людини. Не випадково в релігієзнавсті триває диску­сія з приводу того, що в нормативному регулюванні можна віднести до суто релігійного, а що є зовнішнім щодо релігії. Є підстави для тверджень, що релігійними є будь-які регулятив­ні впливи, якщо вони не виходять за межі релігійних органі­зацій (виняток становить хіба що місіонерська діяльність, яка ініційована релігійною мотивацією). Усі інші є формами сус­пільної (громадської) діяльності релігійних організацій.

Релігія виконує й інші функції, зокрема культуроформуючу, культурозберігаючу, за певних умов — етноформуючу тощо.

Гуманістична місія релігії. Аналіз функцій релігії свід­чить, що вона активно впливає на конкретну людину і сус­пільство загалом у багатьох напрямах. При цьому вона не лише виконує важливі суспільні функції, а й має гуманіс­тичну місію. Гуманістичний потенціал релігії полягає в то­му, що вона підносить людину над природою. Так, Христос фактом свого воскресіння подолав вікову приреченість лю­дини на смерть, проклав їй шлях до безсмертя, піднявшись тим самим над природною необхідністю. Смерть і воскре­сіння Христа — межа, яка засвідчує, що кінечність люди­ни може бути подолано. І подолано зусиллями самої люди­ни, її творчою діяльністю стосовно самої себе, тобто само-творенням. Творчий акт такого ґатунку завжди є процесом звільнення й переборення людиною всього того, що стоїть на шляху пізнання істини. Як продукт геніального Творця вона мусить розкрити геніальність і у собі — своєю твор­чою активністю, подоланням у собі всього особисто-егоїстичного, самолюбного. Тому людина й розглядається як співтворець Бога. У такому розумінні релігійний світо­гляд стимулює творчу діяльність людини, створює необхід­ні передумови для її самореалізації.

Гуманістичний потенціал релігії виявляється через фор­мування духовності людини — міру її людяності, яка є надбанням праці її власної душі. Духовність — це сфера зв'яз­ку людини з Абсолютом, з буттям. І забезпечує цей зв'язок релігія. Виникнення і функціонування релігії у певному сенсі — це відповідь людини на потребу в рівновазі й гар­монії зі світом, в єдності зі всім сущим.

Релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння люди­ною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).

Релігія — це ключ до історії. Не можна зрозуміти культурні надбання суспільства, поки не осягнено релі­гійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії тощо. Релігі­єю породжено багато соціальних інститутів. Так, сім'я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації суди­лося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить припинити зневажливо ставитись до свого ду­ховного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релі­гія — не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здат­ності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об'єднавчою силою.

Класифікація релігій

Філософське осмислення природи релігійного феноме­ну передбачає вияв спільних ознак різних груп релігій та їх класифікацію. Історія релігієзнавства знає багато різно­манітних типологічних схем і періодизацій історії релігій. Нижче наведено класифікацію, поширену в сучасному ре­лігієзнавстві (А. Колодний, В. Лубський, О. Уткін та ін.). Згідно з нею усі релігії, що існували та існують, поділяють на такі чотири групи:

1) первісні чуттєво-надчуттєві вірування (родоплемін­ні релігії): фетишизм, тотемізм, магія, анімізм. У межах міфологічного комплексу вони формувалися у всіх народів світу. Нині родоплемінні релігії продовжують існувати у ре­ліктових (лат. reluctum — залишок; той, що належить до минулого) культурах. Вони також є складниками обрядо­во-культових дій сучасних релігій;

2) етнонаціональні (національні, етнічні, локальні) ре­лігії: іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм. Вони виникали в лоні певного етносу, ввібра­вши в себе його традиції, звичаї, мораль тощо. їм прита­манна детальна ритуалізація буденної поведінки, побуту, специфічна обрядовість, чітка й сувора система заборон і приписів;

3) світові релігії: буддизм, християнство, іслам. Попри генетичний зв'язок із родоплемінними та етнонаціональними релігіями вони суттєво відрізняються від них:

— виходять за межі конкретного етносу чи певної кра­їни, а їх носіями є представники різних рас, націй, станів із різних континентів планети;

— з'явилися в епохи докорінних історичних змін, в умовах становлення світових імперій;

— у їх виникненні і розвитку велику роль відіграли за­сновники: Сіддхартха Гаутама, Ісус Христос, Мухаммед;

— мають розвинуту систему віровчення, культу й ор­ганізації;

— глибоко гуманістичні за своєю суттю, світові релігії надають людині свободу дій, налаштовують її на постійне самовдосконалення, пропонують їй безсмертя;

— їм усім притаманні духовні практики, спрямовані на вивільнення людини від пристрастей, на розвиток її емо­ційної мудрості, здатності до морально-етичного життя, на виховання духовності й пізнання великодушності та радо­сті служіння;

4) неорелігії (нетрадиційні, нові, модернові) релігії. Ці релігії охоплюють:

— релігії орієнтального напряму, або східні релігійні течії (Товариство свідомості Крішни, Всесвітня чиста релі­гія, Центри Шрі Чинмоя, Рух Махаріші, Послідовники Саї-Баби та ін.);

— неохристиянство або нехристиянські течії та течії хри­стиянського коріння (Церква повного Євангелія, Союз цер­кви Божої України, Богородична церква, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква живого Бога, Церква воскреслого Христа, Церква нового Єрусалиму тощо);

— синтетичні неорелігії (Церква єднання, Віра Багаї та ін.);

— езотеричні об'єднання («Всесвітнє теософське това­риство», асоціація «Жива етика» (Агні-йога));

— саєнтологічні рухи (Діанетика, Наука розуму, Хри­стиянська наука та ін.);

— неоязичницво (друїдизм, ведизм, арійський рух, тенгріанство, Рідна віра, РУН-віра, Собор рідної українсь­кої віри та ін.);

— демоністичні культи (сатаністи).

Щоб сформувати нове віровчення, його творці поєднують одну або кілька релігій. їхня мета — гармонізувати відносини людини з божественним світом, природою та суспільст­вом. Тому віровчення більшості неорелігій є синкретични­ми. Засновників неорелігій їхні прибічники вважають про­роками, живими божествами, рятівниками людства. Нові ре­лігійні утворення мають жорстку систему управління, суворі правила поведінки віруючих і здебільшого спрощене бого­служіння. Активну місіонерську діяльність вони здійсню­ють через засоби масової інформації, у місцях тимчасової концентрації людей — на вулицях, стадіонах, у концертних палах та громадському транспорті.

Релігійні системи планети є вельми різноманітними. Однак вони мають і спільне: прагнення через віру в Бога осягнути таємницю буття Всесвіту і місце людини в ньому; пошук шляхів розвитку духовності конкретної особи та су­спільства загалом.

Висновки

• Не знайшовши основу буття в зовнішньому світі, людина в пошу­ках кінцевих глибин життя, спираючись на релігію, спрямовує свої зусилля у власний внутрішній світ.

• Бог як основа світу тлумачиться релігієзнавством не як щось зовнішнє стосовно людини. Він безпосередньо реалізує себе в самій лю­дині через внутрішнє розкриття індивіда у процесі прозріння.

• Пошук людиною власного місця в Універсумі та шляхів внутріш­ньої гармонізації стосунків із ним актуалізує проблему сенсу її життя, спричиняє появу різноманітних релігійних концепцій посмертного буття як «діяльної цілісності» і має не лише біологічний аспект, а й є про­явом духу, що безпосередньо пов'язаний із релігійними віруваннями.

• Надаючи земному життю особливого значення, християнська ідея (безсмертя не передбачає пасивного чекання вічності, а вимагає всієї повноти творчої самоактивності людини і в задоволенні розумних потреб тіла, і у формуванні власної духовності.

• Релігія — необхідна складова суспільного життя, важливий фак-ор становлення та розвитку, а за певних умов — і вдосконалення сус­пільних відносин. Дієвість релігії як суспільного чинника виявляється у виконанні нею таких функцій, як світоглядна, компенсаційно-терапевтична, комунікативна, інтегративна, легітимізуюча, регулятивна тощо.

Читайте також:

1. Банкрутство підприємств як економічне явище
2. Безробіття як економічне явище. Суть ,рівень та види безробіття
3. Безробіття як соціально-економічне явище
4. Безробіття як соціально-економічне явище.
5. Бюджетний дефіцит як економічне явище та причини його виникнення
6. В чому полягає явище тунелювання через потенціальний бар’єр, наведіть приклади.
7. Вболівальники як соціально-психологічне явище.
8. Видоутворення як основне явище еволюційного процесу.
9. Визначні художні феномени, епохи і стилі ХІХ ст.
10. Виникнення українського козацтва 5.1 Феномен козацтва: генезис, характерні риси та особливості
11. Відображальне відношення і власний зміст релігійного феномену
12. Відчуття як явище

Переглядів: 1644