Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Література

Академічне релігієзнавство. — К., 2000. Бодак В. Релігія і культура. — Дрогобич, 2005. Виговський Л. Функціональність релігії. — К. — Хмельницький, 2004. Джеймс У. Многообразие религиозного опьіта. — СПб., 1993. Доусон К. Г. Религия и культура. — СПб., 2000. Колодний А. Феномен релігії. — К., 1999. Ляхович Д. Лекції з метафізики. — Л., 1995. Малерб М. Религии человечества. — М., 1997. Фромм 3. Душа человека. — М., 1992.

Черній А. М. Онтологія духовності: Антропологічна цілісність у релігіє-шавчому вимірі. — К., 1996.

Черній А. Духовна сутність релігії. — К., 1995.

Яблоков И. Н. Основи теоретического религиеведения. — М., 1994.

Ярмусь С. Духовність українського народу. — Вінніпег, 1983.

Історична генеза релігії

Історичний розвиток релігії є складним процесом, в якому вона еволюціонувала від первісних простих форм до складних систем світового масштабу. Дослідженням цієї проблематики переймаються історія та історіософія релігії, розглядаючи її в різних часових вимірах, проблемних аспектах і в різних народів, на віросповідному, масовому (спільноти) та індивідуальному рівнях.

3.1. Первісні чуттєво-надчуттєві вірування

Шлях пошуку Бога людиною був тривалим та утаємниченим. Сьогодні детально й однозначно описати його неможливо, внаслідок чого дослідники часто вдаються до різних гіпотез, здогадок, для підтвердження яких інколи бракує фактів. Ось чому всі наявні теорії виникнення релігії мають ймовірнісний, а отже, значною мірою умовний характер.

Первісна міфологія

як підґрунтя релігійних вірувань

Як правило, появу релігії пов'язують із початком символічного відображення людиною світу, що виникає в первісному суспільстві разом із доцільною предметною ді-

яльністю (збиральництвом, полюванням, землеробством тощо). Символічне відображення набуває форми міфологічної свідомості. Вона є історично первинним способом освоєння світу.

Міф (rp. mythos — розповідь, переказ, оповідка) — духовне відтворення дійсності у формі легенд, розповідей, персонажі й події яких визнаються об'єктивно наявними або такими, що існували в минулому.

Міфи виникають як результат колективної творчості й опанування навколишнього світу за допомогою уяви, у формі наочно-чуттєвих образів. Вони поєднують у собі інтелектуальне, емоційне і вольове ставлення до світу, що отримує різноманітне відображення у малярстві, піснях, танцях, ритуалах тощо.

У міфах людина нерозривно поєднана із природою. її індивідуальна свідомість не виокремлена з групової. Не набули ще статусу відокремлених предмет і образ, об'єктивне і суб'єктивне: те, що має місце тільки у свідомості, сприймається як таке, що об'єктивно відбувається. Принципи діяльності нерозривні із самою діяльністю. Колективізм первісного суспільства переноситься на природні явища: природні властивості та зв'язки пояснюються на зразок відносин у родовій общині, шляхом одухотворення природних явищ і надання їм людських рис. Таке пояснення називається антропоморфізмом. У свою чергу, людина, родові зв'язки набувають натуроморфного забарвлення: людині приписуються ознаки тварин (зооморфізм), рослин (фітоморфізм) тощо.

Мислення у міфах не здатне чітко зафіксувати певні властивості й закріпити їх за конкретною річчю. Звідси й тенденція наділяти одного міфічного персонажа цілою низкою різноманітних властивостей і багатьох — однією ознакою. Логічні структури опосередкування, обґрунтування, доведення були розвинуті вельми недостатньо. Набули поширення логічні бінарні опозиції: небо — земля, світло — темрява, праве — ліве, життя — смерть, чоловіче — жіноче тощо, за допомогою яких первісна людина структурувала свої знання про світ, фіксуючи таким чином у ньому певні закономірності.

Всі ці особливості первісного мислення знайшли своє відображення й у мові, яка мала небагато слів, що фіксували родові поняття, і безліч імен для позначення конкретного предмета в різних часових та просторових контекстах. Одна і та ж річ мала різні назви, а різним предметам, істотам і явищам (живому і неживому, людині й природі, тварині й рослині і т. ін.) надавалось одне ім'я. Все це породжувало багатозначність, а згодом — метафоричність і символізм.

Формуються різноманітні системи міфів здебільшого як етіологічні оповідки (розповіді про походження певних явищ). Ці пояснення дають відповіді на питання на кшталт «чому», «звідки», «яким чином», «для чого», а узагальнення не виходять за межі принципів «усе є все», «все у всьому», «частина є ціле» тощо. Найпоширенішими були космогонічні (про виникнення світу), теогонічні (про походження богів), астрогонічні (про Сонце, Місяць, зорі), антропогонічні (про людину), етногонічні (про рід, родові зв'язки) міфи, а також легенди про кінець світу, душу, небесний вогонь тощо.

Гарною ілюстрацією особливостей первісного світогляду є міф про яйце як початкову форму світотворення, що існує майже в усіх народів світу. Наприклад, у грецьких міфах Космос виникає із яйця «блискучого і білого, як срібло», яке зніс Хаос.

Символом творення світу у фінікійців є зображення змії, яка тримає в роті яйце. Із подібним уявленням перегукується і кельтська легенда про чарівне космічне яйце, яке зніс клубок змій.

У міфології давнього Єгипту мотив космічного яйця також вельми поширений і має кілька варіантів. У одному з них орлиноголовий бог Клеф приніс із неба яйце, що містило в собі вогонь. Бог Осиріс розмістив у ньому дванадцять білих і дванадцять чорних пірамід. В іншому варіанті «батько усіх начал» — бог Пта створив «яйце Сонця і Місяця».

Згідно з ассиро-вавилонською легендою світ висидів голуб із гігантського яйця, яке колись хтось залишив у річці Євфрат.

У міфології індусів збереглось уявлення про космічне золоте, тобто сонячне, яйце, що плаває на воді. У ньому сам бог Брама спокійно перебував триста шістдесят днів, кожний із яких дорівнював дванадцяти мільйонам звичайних років.

У релігійно-космогонічній системі іранців епохи зороастризму також існує міф про космічне яйце. Початковий акт творення тут розпочинається з надлуплення яйця биком Адудою, який є старішим, ніж Всесвіт, тобто постає майже його первинною формою.

У знаменитому міфі давньафінської Калевали світ походить із семи яєць, що знесла качка, яку верховне божество послало на воду. При цьому, подібно до інших міфів, світ

у свідомості творців Калевали виникає не шляхом поступо-вого оживлення матерії, яка міститься в яйці, а внаслідок того, що космічне яйце розбили. Божественна діва Ілтамар Калевали не витримала спеки, що виходила з яйця, і випадково його розбила.

Фольклор слов'янських народів теж переповнений легендами про космічне яйце, що здатне вміщати в собі цілі царства. Одна із них розповідає, що Бог послав на висушену землю півня, який і зніс яйце. Воно розбилося, з нього витекло сім річок, які й запліднили землю.

Із наведених прикладів стає очевидним, що космічне яйце є втіленням Сонця і його найголовніших функцій. А різні варіанти зародження життя (здебільшого через розбиття яйця) символізують різні форми весняного сонцетворення, тобто тієї реальної події, осмислення якої призвело до виникнення фантастичних космогонічних побудов різного ґатунку.

Як єдино можливий універсальний засіб духовного освоєння світу міфологія поєднувала в собі не лише реалістичні знання, художні образи, соціальні норми і зразки поведінки, а й певну систему вірувань та пов'язані з ними ритуали. Сучасні дані археології й етнографії дають змогу стверджувати, що найпростіші форми вірувань виникають із появою людини розумної (homo sapiens) приблизно 40—45 тис. років тому. В ході історії у різних народів утверджувались і розвивалися відмінні релігійні системи. Водночас їх евлюція підпорядковувалася певним спільним закономірностям. Ось чому основні форми ранніх релігій схожі між собою. Так у межах міфологічного комплексу практично всіх народів світу виникає схожа система вірувань, своєрідна проторелігія, до якої відносять анімізм, фетишизм, тотемізм і магію.

Анімістичні вірування

Одними з перших з'явилися вірування первісних людей п духів, які виникали з міркувань про природу, сон, хворобу, смерть, потойбічне життя. Такі вірування називають анімістичними (анімізмом).

Анімізм (лат. апіта —душа або animus — дух) — віра в існування самостійної духовної сутності (сили чи істоти), здатної вселятися в людину, тварину, рослину (тобто у щось живе) чи полишати їх.

Найповніше анімістичні вірування описав у книзі «Пер-пісна культура» (1871) відомий англійський етнограф і релігієзнавець Е.-Б. Тайлор. Він не лише ввів у науковий обіг поняття «первісний анімізм», а й довів, що вірування в духовні істоти, які є у всіх народів планети, доцільно вважати мінімумом релігії. Тайлор обстоював ідею природного і поступового розвитку релігійних ідей у людському суспільстві, вказував на те, що нижчі фази розвитку релігії слугують для пояснення вищих (розвинутих).

Найпростішою формою анімізму була віра в духів. її появу етнографи в першу чергу пояснюють своєрідним тлумаченням первісними людьми цілої низки оптичних і акустичних явищ: тіні, луни, відображень, шумів і т. п., в реальності яких вони зовсім не сумнівалися. Адже існування цих явищ щоразу підтверджувалося чуттєвим сприйманням, яке примушувало їх прийти до висновку, що у навколишньому світі поруч із тілесними істотами є й істоти, що мають здатність бути невловимими у своїй тілесності. Ці істоти — духи.

Для тогочасних людей духи не були чимось надприродним. Навпаки, вони належали до природного порядку, як і всі інші речі. Єдина їхня відмінна ознака — здатність бути таємничими, невловимими, водночас набуваючи вигляду будь-якого предмета (наприклад, дерева, каменя тощо). Пізніше світ цих істот поступово диференціюється, розмежовуючись на добрих і злих духів.

Найвищою формою анімізму є віра у відносно самостійне існування душі. Тому найчастіше анімізм визначають як уявлення про існування в тілі людини її двійника — душі, — від якої залежить життя, фізіологічний і психічний стан індивіда.

На думку етнографів, різні фізіологічні стани (сон, непритомність, а також явища, що супроводжують смерть — кровотечі, останні подихи тощо) навели на думку, що функціями життя керують особливі тілесні істоти (душі). Від їх волі й залежить людське життя. Адже вони мають особливу, надчуттєву, здатність робити людину живою, мертвою, непритомною, хворою, бадьорою, веселою тощо. Душі не лише мають індивідуальний характер, а й можуть виявлятися у різних формах: як чоловічок у зіниці ока, пташка в грудях, пара, кров тощо. Душа може переселятися до інших людей, тварин, рослин. Врешті-решт це призвело до визнання існування душі як двійника конкретної людини, як частини її організму, яка оживляє його, а згодом й одухотворює.

Відомий український фольклорист і етнограф Володимир Гнатюк (1871—1926) подає такі узагальнені відомості про душу, відтворені з численних записів розповідей своїх співвітчизників. У нашого народу, пише він, немає чіткого погляду на природу душі, витоки. Немає однозначних уявлень і про місце перебування Душі в людськім тілі. Одні думають, що місце душі в голові або ямці під шиєю, інші — що в крові, грудях, у животі, печінці... Коли людина вмирає, тоді душа покидає тіло. Вона може виходити ротом у вигляді пари, мати вигляд маленького чоловічка з чистим та прозорим тілом, дитини з крильми. Може з'являтися як біле ягня, золота пташка, бджола, муха або пара. Ці уявлення свідчать, що спочатку душа мислилася як певна тілесна, тобто чуттєва, сила. Лише пізніше, у християнстві, душа набуває статусу духовної субстанції.

Отже, анімізм має два основні «догмати»: перший — про духів, а другий — про чуттєво-надчуттєву душу, здатну існувати самостійно поза людським тілом. На своєму найвищому щаблі розвитку анімізм передбачає вірування у богів і підпорядкованих їм духів, душу і майбутнє життя.

За Тайлором, анімізм — це давня філософія, яка в теорії виявна у формі віри, на практиці — у формі пошанування. Концепція Тайлора, згідно з якою в основі всіх релігій лежать первісні уявлення про душу і духовні сутності, мала й серйозних опонентів, які бачили в ній вразливі аспекти. По-перше, висловлювалася думка про ідеалізацію Тайлором первісної людини, яка прагнула пояснити кінцеві причини надто складних явищ і приходила в результаті своїх міркувань до вельми абстрактних висновків. На думку критиків, мислення, здатного до формування понять «душа» чи «дух», не мали не лише найдавніші люди (архантропи), а й люди сучасного виду (неоантропи) на початковій стадії свого інтелектуального розвитку. По-друге, зверталась увага на те, що теорія Тайлора у формуванні первісних вірувань не враховувала соціального чинника. Так, Е. Дюркгейм доводив, що жодні спостереження людини над зовнішньою та власною природою не в змозі породити релігійних вірувань. Ці вірування могли з'явитися лише в суспільстві, у сфері колективних уявлень, які стають надбанням людини не завдяки її особистому досвіду, а під впливом суспільного середовища.

Серйозні теоретичні аргументи супроти теорії Тайлора були сформульовані й шотландським дослідником Е. Лен-том. У своїй праці «Становлення релігії» Ленг намагався знайти відповіді на два важливих запитання: 1) яка природа видінь і галюцинацій, що, згідно з твердженням Тайлора, лежать в основі уявлень про душу; 2) чи пов'язана ідея Бога, навіть у її найпервинніших формах, із первісними уявленнями про духів і духовні сутності. Даючи негативну відповідь на друге запитання, Ленг приходить до висновку, що головним джерелом релігії є віра у могутність найвищого Буття, Творця всіх релігій, Батька моралі та Суддю людей.

Англійський антрополог, етнограф Роберт Маретт (1866— 1943) чи не найбільше критикував теорію Тайлора, обґрунтувавши ідею преанімізму, ввівши термін «аніматизм».

Аніматизм (лат. animatus — живий) — віра в єдину безособову силу, що керує явищами природи та впливає на життя людей.

Маретт висунув гіпотезу про існування первісної стадії релігійного розвитку людини, на якій ще не було анімістичних уявлень. На цій стадії людина, на переконання вченого, вірує в існування безособової надприродної сили. Однак при цьому вона скоріше відчуває її, ніж усвідомлює. Акцентуючи увагу на перевалено емоційному ставленні індивіда до цієї сили, Маретт прагне відійти від надмірної раціоналізації релігійних вірувань первісної людини, до якої був так схильний Тайлор.

Надприродне має два аспекти існування — негативний і позитивний. Його негативним аспектом є табу — «не смій легковажно наближатися». Ця заборона не поширюється на всі відносини з надприродним і стосується лише нечестивих стосунків. Позитивним аспектом надприродного є мана — «інстинктивне відчуття чудодійної сили». Табу — мана описують надприродне в його первинному, або екзистенційному, вимірі. Маретт переконаний, що формула табу — мана найприйнятніша для вичерпного вираження універсальної природи надприродного.

Тож при розгляді історії релігії, на думку Маретта, слід враховувати не тільки пізні, а й ранні гілки розвитку вічно живого «материнського дерева» людської культури.

Фетишизм

Складовою первісного міфологічного комплексу є й фетишизм, який найбільше відповідає способу життя соціуму на стадії мисливства, рибальства чи збирання плодів.

Фетишизм (франц. fetishe, від португ. feitico, — амулет) — віра в те, що окремі предмети мають надзвичайні якості, та відповідне пошанування їх.

Фетишизм — форма найдавніших вірувань, у яких предмети неживої природи (каміння, кістки, пір'я тощо),

а згодом і виготовлені людиною речі наділялися чуттєво-надчуттєвими якостями: здатністю зцілювати, запобігати хворобам, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні та ін. Такі речі ще мають назву амулетів (талісманів).

Фетишам не поклонялися, але їх шанобливо берегли. Гносеологічно фетиш мав своїм підґрунтям уявлення первісної людини про те, що зміни в природі, за аналогією з її власними вчинками, пов'язані з розумово-вольовою діяльністю і можуть бути спрямовані на людину та її довкілля.

Уперше цей специфічний спосіб олюднення природи описав французький дослідник ПІ. де Бросс у книзі «Культ богів-фетишів» (1760), дослідивши первісні вірування африканських негрів, давніх єгиптян, греків та римлян. Фетишем, свідчив учений, міг стати будь-який предмет, що чимось уразив уяву людини: камінь незвичної форми або кольору, панцир черепахи, зуб тварини, пташиний дзьоб, шматок дерева тощо. Це могло бути що завгодно, але воно мало якось незвично виявити свою «силу». У праслов'ян ці вірування презентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових черепашок із поховань засильнівського могильника, рибоподібні піщаникові чуринги з Кам'яної Могили, що на Мелітопольщині, тощо.

Тотемізм

До первісних вірувань належать і тотемістичні уявлення, які сприяють визріванню родової самосвідомості. Через тотемізм людина усвідомлює себе, по-перше, як істоту родову, а, по-друге, як істоту, наближену і навіть кровноспоріднену з божественним началом. Ця наближеність зумовлювала найважливіші особливості способу життя — сімейного устрою, об'єднання в спільноти, впевненість у тривкості свого існування, захищеності від злих сил.

Тотемізм (алгонкін., букв. — його рід) — уявлення або віра в існування чуттєво-надчуттєвих кровних (родинних) зв'язків між певною групою людей (родом, племенем) і певним видом тварин, рослин чи явищем природи.

Люди вірили, що вони є братами і сестрами тварин, рідше; — рослин, походять від спільного з ними предка, що тотемні тварини ставляться до них як до своїх родичів. Тотем видавався реальною істотою, яка завдяки особливим, надчуттєвим якостям робила свою конкретну справу: піклувалася про людей певного роду, надавала їм певну допомогу, навіть могла наділяти людей своїми визначними здатностями: орел — гостротою зору, ведмідь — силою тощо.

Уперше тотемістичні уявлення описав англійський етнограф Дж.-Дж. Фрезер у 12-томній праці «Золота парость» (1911—1915). Природу тотемізму дослідник тлумачив неоднозначно. Спочатку він виводив тотемізм із анімізму. На його переконання, душа зі смертю людини покидає її тіло і змушена знаходити собі притулок. Ним і стає тотемна тварина чи рослина. Пізніше Фрезер пояснював тотемізм як різновид суспільної магії, спрямованої на примноження тотемного виду.

Досліджував етнограф і зв'язок між тотемними уявленнями й екзогамією (звичаєм, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи). Учений прийшов до висновку, що тотемізм виник із незнання процесів зачаття. Первісний розум, на думку Фрезера, приписував причини зачаття будь-яким предметам, біля яких відчуваються перші ознаки вагітності. З цим процесом він і пов'язував появу індивідуального тотема.

За Фрезером, тотемізм двоаспектний: з одного боку, він є формою соціального об'єднання, як таємничий зв'язок між групою кровних родичів, з іншого — це релігійна система вірувань і практичних дій.

Тотемом було те, з чим людина була безпосередньо пов'язана у своєму житті (олень, вовк, орел, кабан тощо). Це міг бути і об'єкт, що привертав увагу якимись особливими ознаками, наприклад черепаха кольору, що нагадував кров. Тотемів оберігали. Інколи тотема-тварину могли й забити, аби колективно засмажити м'ясо, з'їсти його і в такий спосіб отримати від нього бажані риси (сміливість, силу, легкість тощо). Багато тотемних племен вірили, що після смерті кожна людина перетворюється на тварину їхнього тотема, а отже, кожна тотемна тварина — це померлий родич. Були й інші уявлення. Так, за свідченням Геродота, стародавні слов'яни — неври — вважали, що кожен із них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набуває людської подоби.

Згідно з Іпатіївським літописом (приблизно 1425) наші предки вірували і поклонялися не тваринам, а рослинам. Вони вшановували окремі гаї та ліси, забороняючи полювати в них, ловити птахів, рубати дерева тощо.

Священні гаї слов'янам замінювали храми. Природа для них була живою: вони вірили, що дерева і трави говорять між собою, з птахами і людьми. Предметом особливого пошанування був дуб, який вважали житлом таємничих сил, духів. Йому приносили пожертви. Герої багатьох українських народних казок часто по цьому дереву потрапляють у небесне царство, найчастіше це покійники. За давніми слов'янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Звідси, на думку деяких дослідників, і походить фразеологізм «дати дуба», «врізати дуба» тощо.

За твердженням відомого українського релігієзнавця Бориса Лобовика (1923—1999), образ дерева життя у картині світу слов'ян домінував у системі вшанування природи.

Дерево життя — невід'ємна складова космогонічних і часових первісних уявлень: вважалося, що його коріння йшло з глибин землі, з царства померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона — житло богів та духів.

Культ дерева наявний у багатьох народів. Він пов'язаний із образом дерева-захисника. Під деревом молилися, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом її сприятливих впливів на долю людини. Віра в це, у свою чергу, породжувала виробничу та лікувальну магію, ворожіння на рослинах (племена друїдів навіть створили рослинний гороскоп, побудований на зв'язку людських характерів із деревами).

Тотемізм — не стільки віра у певну рослину чи тварину, скільки віра в певну безіменну й безособову силу, що в них перебуває, не змішуючись при цьому ні з чим. Ніхто не володіє нею повністю, але всі мають до неї відношення. Вона є незалежною від індивідів, у які втілюється, передує їх появі, живе після них. Умирають індивіди — одні покоління замінюються іншими. Та ця сила залишається завжди сучасною, живою і незмінною.

Тотемізм — не просто система вірувань і обрядів, а своєрідний соціальний інститут, що обумовлював відносини між людьми, їхню поведінку. Він давав санкцію родовим інститутам, оберігаючи підвалини роду — недоторканність життя родичів, недоступність тотемної обрядності для осіб чужої крові, правила статевих стосунків, регламентував обов'язкове наслідування тотема по чоловічій і жіночій лінії тощо. Тож тотемізм — це форма ідеального відображення і вираження в певних соціальних інститутах первісного суспільства реальної єдності роду, суспільного способу його існування.

Магія

Кожному історичному етапові людського розвитку притаманна своя форма суспільної свідомості, тобто усвідомлення людиною сутності своєї людської природи того, що є людина. Таке розуміння розгортається в різноманітних продуктах духовної творчості через дефініції, образи, сюжети, норми, які несуть у собі насичений концептуальний, світоглядний сенс, а відтак і багатозначність. Особлива роль у цьому контексті належить магії, що ґрунтується на визнанні можливості і допустимості свідомого впливу людини на елементи навколишнього світу, основою якого є закон подібності.

Магія (грец. mageia, лат. magia — чаклунство) — сукупність уявлень і обрядів, в основу яких покладено віру в таємничі сили, з допомогою яких шляхом певних символічних дій можливо здійснювати вплив на людей, предметний світ чи хід подій.

Інколи магію визначають як віру в можливість впливу на довкілля через фетиші, духів і чаклунські дійства: заклинання, жертвоприношення, табу, ритуальний танок тощо.

Природу магії досліджував Дж.-Дж. Фрезер. Щоправда, він вважав, що магія не є релігією. Вона є її попередником в еволюції мислення, своєрідною формою «примітивної» науки, яка була притаманна ранньому періоду розвитку людства. Однак цей погляд не набув загального визнання з боку як антропологів, так і етнографів.

Магічне мислення у своїй основі має два принципи:

1) подібне творить подібне, або наслідок схожий на свою причину;

2) речі, які хоч раз торкнулися один одного, продовжують взаємодіяти на відстані й після припинення безпосереднього контакту.

Звідси й своєрідний імператив магічних операцій — «pars pro toto» («частина замість цілого»). Волосся, крапля крові, зрізані нігті, слід ноги на землі чи снігу, будь-який (бажано — натільний) предмет одягу заміщують у магічному ритуалі ціле — саму людину. Частинами (замість цілого) «виганяється» з тіла неміч. Так само частинами «навіюється на людину» або «виводиться з неї» любовна жага. Навіть сама хвороба ніби ділиться на частини — окремі її симптоми.

Магія, як і релігія, передбачає символічний спосіб дій: чаклун не безпосередньо, а опосередковано прагне досягти певного результату. По суті, це вплив — дія за аналогією.

Топиться віск — тане від кохання серце. Згорає зрізане волосся — гинуть в очисному вогні хвороба і неміч тощо.

Залежно від змісту ранніх релігійних вірувань магію поділяють на фетишистську, тотемістичну та анімістичну. У функціональному відношенні (за метою впливу) магія буває мисливською, лікувальною, любовною, лиходійною тощо.

Фрезер поділяв магію на позитивну (чаклунство) й негативну (табу). Оскільки метою позитивної магії є завдання зробити так, щоб бажана подія відбулася, то в її основі — імператив «дій так-то, щоб відбулося те-то». Метою негативної магії є блокування (недопущення) небажаної події чи явища. Тому її імператив — «не чини того-то, щоб не трапилося те-то».

Магію поділяють також на приватну і громадську. Перша складається з магічних обрядів і замовлянь, спрямованих на викликання корисного чи шкідливого для окремої особи, а друга відповідно — для всієї громади.

За іншими критеріями, виокремлюють такі її різновиди: біла магія, що передбачає магічний вплив задля досягнення чи відновлення космічної рівноваги, що не суперечить волі Бога, тобто яку застосовують із добрими намірами; ментальна магія — магічні дії, які людина здійснює з метою впливу на себе для розвитку і зміцнення власних здатностей і здібностей; народна магія — порівняно прості заходи, які виробилися на основі багатовікового досвіду в середовищі малоосвічених верств населення, покликаних виявляти і вигонити злих духів, відьом, попереджувати нещастя, виліковувати хворих тощо; оперативна магія — магічні дії, спрямовані на зміну розвитку подій; священна магія — магічні дії, що входять до релігійного культу і виконуються священиками; церемоніальна магія — ритуальні правила і заходи, до яких вдаються для підсилення очікуваного ефекту; чорна магія (недозволене чаклунство) — магічні дії, спрямовані на порушення космічної рівноваги, що суперечить волі Бога й здійснюється з метою причинення зла.

Фрезер проводив аналогію між магічним і науковим світоглядом і прийшов до висновку, що їх поєднує переконаність у наявності порядку в природних явищах, віра в те, що послідовність подій абсолютно визначена, підпорядкована незмінним законам і є циклічною. Чаклун, як і вчений, не має сумніву в тому, що однакові причини породжують однакові наслідки, тобто що здійснення необхідного обряду із певними замовляннями неодмінно дасть бажаний результат.

Інший англійський соціолог, етнограф Броніслав Малиновський (1884—1942) називав магію «псевдонаукою». На його думку, наука, навіть на рівні знань первісних людей, базується на спільному досвіді повсякденного життя, який набувається у процесі боротьби людини із силами природи, ґрунтується на спостереженнях і фіксується розумом. Магія ж народжується з переживань емоційних станів, у яких людина не стільки спостерігає природу, скільки переймається своїми відчуттями, коли істина осягається здебільшого не розумом, а емоціями. В основі науки лежать переконання в самодостатності досвіду й розуму, в основі магії — віра в певну містичну безособову силу. Наукове пізнання керується, як правило, логікою, магія — асоціаціями, які виникають під впливом пристрасного бажання. Структури раціонального і магічного знань мають різні традиції, різну соціальну й духовну природу, а тому передбачають і різні типи діяльності. За Малиновським, наука утворює сферу профанного, магія ж входить до сфери сакрального.

Шаманізм

Однією із форм суспільної самосвідомості був шаманізм, який своєрідно вплинув на зміст і форми упредметнення метафізичних прагнень людини.

Шаманізм — особлива форма духовних практик, побудована на досвіді здійснюваного шаманом (шляхом «польотів у інші світи», «вселення духів у себе» тощо) безпосереднього спілкування з вищими духовними силами.

На відміну від низки інших історичних форм суспільної самосвідомості, зокрема від тотемізму, шаманізм опредметнює пряме, безпосереднє спілкування людини з божественними істотами — богами, божествами, духами. Це спілкування досягається шляхом впадання шамана в екстатичний стан, у процесі якого його душа покидає тіло й « подорожує » в інші світи. Головною метою таких подорожей зазвичай є пошук і спроба повернення душі, яка заблукала або вкрадена злим духом, що спричинило хворобу чи смерть людини. При цьому часто шаманові, як стверджується, доводиться вступати в суперечки, а то й поєдинок з вищими істотами, улещувати їх, відстоюючи інтереси племені, конкретних людей. Інколи бесіда з богами, духами зачіпає й суспільні проблеми, стосується отримання знань про історію племені, її тотема, про ставлення конкретного божества чи духа до

племені, до шамана або окремої особи. Все це входить до складу явища, яке називають «прорив до трансцендентного », що є елементом метафізичних прагнень людини. Під час переживання й осмислення отриманої від шамана інформації про спілкування з вищими істотами, а також осмислення самим шаманом своїх вражень перед людиною постають питання про її місце у Всесвіті, стосунки з богами, сенс життя, належну модель поведінки.

Відповідно до цієї моделі самоідентифікації людина усвідомлює себе як істоту, співмірну з богами або духами, здатну на рівноправний діалог або навіть конфлікт із ними. Вона усвідомлює, що її інтереси відмінні, а то й протилежні примхам, бажанням чи інтересам конкретних вищих істот. Ці свої інтереси людина намагається відстоювати при безпосередній зустрічі з духами захисника людей — шамана. Могутній шаман, вважалося, може навіть покарати злого духа за його підступні дії, примусити нейтралізувати наслідки заподіяної ним шкоди. Отже, людина, будучи залежною в своїй долі від вищих космічних персонажів, постає в міфології й ідеології шаманізму як відносно вільна й активна в метафізичному сенсі істота.

Шаманізм як систему духовних практик слід відрізняти від шаманства, як системи знань, вірувань, світоглядних настанов, що сформувались під впливом шаманських практик. Ці знання скристалізовувались в обрядах, казках, оповідках, табу, забобонах, дитячих іграх тощо.

Слід відмежовувати від шаманізму наявні у багатьох культурах світу обряди звернень до богів із запрошенням їх на спільну з людьми трапезу, до спільного здійснення обрядів та ін. Подібні явища характерні системі жрецтва: відлякування злих духів калаталами (Тибет); запрошення богів завітати до господи на спільну вечерю у Святвечір. Вони принципово відрізняються від «зустрічі» шамана віч-на-віч з духом, під час якої він, застосовуючи свої душевні й духовні властивості (хитрість, логіку мислення, знання слабких сторін духа) або ж свої знання демонології (підпорядкованість одного духа іншому), намагається прогнати чи умовити його покинути тіло хворого, погрожує йому, вдається до підкупу тощо.

Жерці можуть і не володіти екстрасенсорними здібностями, оскільки цього не потребують способи їх спілкування, а для шамана вони є неодмінною умовою. Така практика вимагає не лише певних здібностей і сил, а й особливої світоглядної настанови, яка поєднує визнання душі як автономного щодо тіла начала людини і шаманістичний світогляд, за яким людина вважає себе істотою рівною, а то й сильнішою за багатьох духів чи навіть божеств.

У метафізичному плані жрецтво і шаманізм становлять принципово різні історичні форми культурної самосвідомості людства, втілюють різні уявлення про місце і роль людини у світі.

Реальна практика духовного життя первісних племен постійно нагадує про умовність будь-яких теоретичних конструктів і схем. Тому часто шаман і жрець поєднуються в одній людині.

Наявність у так званих «шаманських» народів дошаманських релігійних уявлень дозволяє деяким дослідникам робити припущення про попередній історичний період їх життя, який завершився колись глобальним катаклізмом. Залишки етносу, що врятувалися після цього, зберегли у своїй пам'яті колишні релігійно-міфологічні уявлення і розпочали новий життєвий цикл, вносячи певні корективи до колективного світорозуміння. Тому шаманство, на їх думку, є певним етапом розвитку релігійних уявлень, притаманним усьому людству, що пережило в доісторичні часи глобальну катастрофу.

Генеза надприродного

Первісна релігія за своїм складом не є однорідною. У своєму розвитку вона поступово включає до своєї сфери фетиші, уявлення про духів предків і душу, віру в тотем тощо.

Поняття фетишизму, тотемізму, анімізму й певною мірою магії репрезентують перший, чуттєво-надчуттєвий тип надприродного, характерними рисами якого є уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, взаємозумовленість чуттєвого і надчуттєвого. При цьому надчуттєве є дифузним, індивідуалізованим, обмеженим у своїх діях, зведеним до розпорядницької функції.

Чуттєво-надчуттєві фетиші, тотеми, душі стали передумовою виникнення другого типу надприродного — де моністичного. Йому властиві уявлення про демонів (грец. daimon — дух), в основі яких лежить ідеалізація надприродного, перетворення його на духовну сутність, що існує поряд із тілесним і є незалежною від нього.

Демоністичний тип надприродного, особливо віра в духів-господарів, у свою чергу, передує зародженню й розвитку третього типу надприродного — теїстичного (політеїстичного), тобто вірі у богів. На відміну від фетишів, тотемів, душ і духів образи богів не зоо-, а антропоморфні: вони вже мають людську подобу і людські імена, є доброчинними, караючими й милостивими. Вони одружуються, вмирають, воскресають, учать, судять, контролюють тощо.

У теїстичних віруваннях формується й уявлення про ієрархію надприродного. У найдавніших формах віри не знайти жодного випадку, щоб один фетиш чи тотем панував над іншим, щоб одна душа була підпорядкована іншій. Вже у Давньовавилонському царстві бог Мардук вважався царем богів. У стародавніх греків верховному богу Зевсу, що управляв усіма сферами, підкорялися, виконуючи його волю, всі інші боги. Прадавні українці творцем Всесвіту, Богом над богами вважали Рода. На їх погляд, він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя людям, звірям, птахам, лив дощ на посіви та давав людині долю. Тобто він уявлявся як заклинатель усього живого, розпорядник доль людей і богів, оскільки був творцем Апрію — українського Олімпу (Олімп у стародавніх греків — гора, на якій мешкають боги).

З'являється й деміургічна функція (функція творення) богів, якої не було в ранніх віруваннях. Хоча фетиші, тотеми, духи могли оберігати від хвороб, ворогів, викликати дощ, господарювати в лісах, горах, степах, водах тощо, вони не створювали їх. Боги ж уже творять предмети, явища і світ в цілому з нічого.

Отже, формування уявлень про надприродне та розвиток віри в нього є тривалим і складним процесом, що розпочався в сиву давнину. Кожен етап розвитку первісних вірувань має свої особливості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теми рефератів	\|	Висновки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.