• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ГЛПВП 2 1 сторінка

.ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття то види

земельних правовідносин

Будь-які правовідносини є вольовими суспільними відно­синами між людьми, взаємні права та обов'язки яких врегу­льовані нормами права.

Земельні правовідносини являють собою суспільні відно­сини, що виникають у сфері взаємодії суспільства з навко­лишнім природним середовищем і врегульовані нормами зе­мельного права.

Саме через земельні правовідносини виявляється ступінь реальності та ефективності земельно-правових норм, оскіль­ки будь-які правовідносини становлять механізм дії право­вих норм, у якому поведінка суб'єктів права спрямовується у потрібне для держави русло (наприклад, власник земельної ділянки використовує її на свій розсуд, і втручання в його ді­яльність заборонено). Однак свободу господарської експлуа­тації землі закон спрямовує у русло додержання цільового призначення даного угіддя, ефективності використання, під-'вищення родючості тощо, і якщо власник не бажає застосо­вувати даний режим використання, то його право власності на земельну ділянку може бути припинено.

Земельні правовідносини можна класифікувати за інсти­тутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру.

До першої групи належать: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального ко-

ристування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земеії^{ьні п}Р^а~ вовідносини.

Земельні правовідносини у сфері власності на зе>^{ілю є ос}~ новоположними, адже у багатьох випадках вони виЗ*^{іачають} зміст інших видів правовідносин. Встановлення тієї^чи іншої форми власності на землю здійснюється при приЈ^атизаЧії державних або комунальних земель, укладенні 6УД^Ь~^ЯКИХ угод щодо землі, при конфіскації земель тощо.

Правовідносини з приводу прав на землю, похідний ^в^ ^пР^а~ ва власності виникають тоді, коли власник заінтересований у передачі прав на земельну ділянку іншим особам. У Цьому разі між власником і такою заінтересованою особою виника­ють правовідносини землекористування, у межах яР** обид­ві сторони беруть на себе взаємні права та обов'язки- Ч^{я Г}РУ" па земельних правовідносин поділяється на дві ійДгрупи: правовідносини, що мають характер речових прз# (право постійного користування земельною ділянкою і сер^ВІТУ^Т)¹ і правовідносини, які мають зобов'язальний характер (^оР^енДА> застава (іпотека)².

Крім того, ці правовідносини можна класифіку#^{ати за}~ лежно від категорії земель на правовідносини щоД° вико­ристання земель сільськогосподарського призй^ачення' житлової та громадської забудови, природно-заповіД^{ного та} іншого природоохоронного призначення, озд0р^овчого призначення, рекреаційного призначення, історйї^со~^кУ^ль~ турного призначення, лісового фонду, водного фо^ДУ- про­мисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборо#^{и та ін}~ шого призначення.

Правовідносини, що виникають у зв'язку зі здій^{сненням} права загального користування землею, зумовлюю!*" корис­тування майданами, вулицями, проїздами, шляхам*¹- набе­режними, пляжами, парками, скверами, бульварам**' кладо­вищами тощо. Користування такими земельними ділянками здійснюється необмеженим колом осіб і не потребує ^аявнос-ті у них спеціальної правосуб'єктності.

¹ Раніше до цієї підгрупи належало і право довічного спадкового
володіння земельною ділянкою.

² Раніше — безоплатне користування і тимчасове корі*^стУ^вання
земельною ділянкою.

3 — 4-123

Правовідносини у галузі управління використанням і охо­роною земель мають місце у випадках, коли державні і місце­ві органи влади виконують відповідні функції. До таких фун­кцій належать: надання земель у власність або у користуван­ня з видачею та реєстрацією необхідних документів; ведення державного земельного кадастру; територіальне планування використання й охорони земель; вилучення земель; землеус­трій; моніторинг; державний контроль за використанням і охороною земель.

Охоронні земельні правовідносини виникають у процесі здійснення прав та обов'язків власників і користувачів щодо охорони земель, включаючи заходи з меліорації, рекультива­ції земель, консервації земель та відновлювальні заходи на малопродуктивних, забруднених та деградованих землях. Ці відносини спрямовані на збереження корисного потенціалу землі як невід'ємної частини навколишнього природного се­редовища, засобу виробництва і просторового базису.

До охоронних земельних відносин належать також відно­сини, що виникають під час порушення норм земельного права, суб'єктивних прав землевласників і землекористува­чів та невиконання обов'язків цими суб'єктами. Такі право­відносини реалізуються на основі норм, якими встановлю­ється кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та дисциплінарна відповідальність.

Характер земельних правовідносин залежить також від того, у складі якої категорії земель перебуває земельна ділян­ка, тобто від правового режиму відповідної категорії земель.

Нарешті, земельні правовідносини поділяються на мате­ріальні і процесуальні. Матеріальні — передбачені норма­ми, що встановлюють права та обов'язки суб'єктів земель­них відносин (наприклад, право на отримання земельної ді­лянки, обов'язок підвищувати родючість ґрунтів, не пору­шувати прав власників суміжних земельних ділянок). Про­цесуальні регламентуються нормами, що встановлюють по­рядок виникнення, зміни і припинення земельних право­відносин (наприклад, порядок здійснення землеустрою, ос­карження рішень державних органів, процедура розгляду земельних спорів).

На практиці земельні правовідносини виявляються як складне співвідношення різних видів. Так, ведення осо­бистого селянського господарства на земельній ділянці

реалізується через правовідносини власності, коли з цією метою придбавається земельна ділянка; через правовід­носини державного управління, коли державні органи контролюють стан земельної ділянки або проводять облі­кові дії; правовідносини щодо охорони земель, коли зем­левласник або землекористувач проводить рекультива-ційні заходи тощо.

§ 2. Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин

Суб'єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним законодавством правами та обов'язками, достатні­ми для участі в тих чи інших правовідносинах. Відповідно до Конституції України та Земельного кодексу суб'єктами зе­мельних правовідносин можуть бути: фізичні особи (грома­дяни, іноземні громадяни та особи без громадянства), юри­дичні особи (засновані громадянами України або юридични­ми особами України та іноземні), територіальні громади (ре­алізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), держави (Україна та іноземні держави реалізують свої земельні правомочності через від­повідні органи державної влади).

Суб'єкти земельних правовідносин мають правовий ста­тус, що складається з певних правомочностей, на які впли­вають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, у якій діє цей суб'єкт. Так, згідно зі ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва можуть бути: громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарно­го сільськогосподарського виробництва; юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ве­дення сільськогосподарського виробництва. З наведеного прикладу випливає, що суб'єктом відносин власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути лише -^ громадяни України та юридичні особи України. Але придбати такі землі для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва можуть лише такі громадяни Укра-

їни, які мають відповідну освіту або досвід, а юридичні осо­би повинні мати відповідні цілі, закріплені в установчих документах. Таким чином, на правовий статус покупців зе­мельних ділянок сільськогосподарського призначення впливають законодавчі вимоги щодо виду даних суб'єктів та їх можливої правомірної поведінки, які зумовлені особ­ливостями об'єкта правовідносин (земельної ділянки сіль­ють ці суб'єкти (сфера товарного сільськогосподарського виробництва).

За змістом прав та обов'язків усі суб'єкти земельних пра­вовідносин поділяються на чотири категорії: органи дер­жавної влади і місцевого самоврядування, що мають право на регулювання використання земель; власники землі і землекористувачі — носії прав та обов'язків з раціонально­го використання і охорони земель; громадські екологічні об'єднання, наділені правом громадського контролю за ви­користанням земель; органи судово-прокурорського нагля­ду, що здійснюють нагляд за законністю у сфері земельних правовідносин.

Об'єктами земельних правовідносин є землі в межах тери­торії України, індивідуально-визначені земельні ділянки, зе­мельні частки (паї) та права на них.

Земельна ділянка — це частина землі, відокремлена і визначена на місцевості за допомогою меж, з визначеними щодо неї правами. Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділян­ки, що перебувають у загальній спільній (частковій) влас­ності. Земельні частки є самостійним об'єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) — це право її власни­ка вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки.

Під змістом земельних правовідносин розуміють права та обов'язки їх учасників щодо використання і охорони земель. Законодавством використовуються особливі способи визна-ч'ення змісту земельних правовідносин: публічно-правовий і приватноправовий. Публічно-правовими способами є: виз­начення основного цільового призначення земель шляхом поділу земель на категорії, зонування і встановлення обме­жень прав власників. Приватноправовим способом визна­чення змісту прав та обов'язків власників землі та землеко-

ристувачів є сервітут і правила добросусідства¹. Встановлю­ючи правила добросусідства, власники земель та землеко­ристувачі самостійно регулюють деякі земельні відносини, які виникають між ними.

На зміст земельних правовідносин впливають такі обставини:

1) основне цільове призначення земельної ділянки та її
правовий статус. Усі землі мають різну якість, різняться
природними характеристиками і показниками, мають різ­
не економічне й соціальне значення. Враховуючи ці обста­
вини, для організації раціонального використання і охоро­
ни земель усі землі поділяються на різні категорії. Ці кате­
горії виділяють залежно від основного цільового призна­
чення відповідних земель. Перебування земельної ділянки
у складі тієї чи іншої категорії визначає зміст та обсяг прав
та обов'язків відповідного суб'єкта, що використовує землю
на законних підставах. Так, якщо на землях сільськогоспо­
дарського призначення основним обов'язком суб'єктів є
підвищення родючості ґрунтів, то на землях промисловос­
ті — максимальна економія земель, які відводяться під
об'єкти будівництва.

Правовий статус земельної ділянки залежить також від розташування на ній окремих об'єктів. За цією озна­кою земельні ділянки незалежно від категорії земель, до яких вони належать, поділяються на: земельні угіддя і ді­лянки, на яких немає ніяких інших природних і майно­вих об'єктів; земельні угіддя і ділянки, на яких розташо­вані природні об'єкти; земельні угіддя і ділянки, на яких розташовані нерухомі майнові об'єкти; земельні угіддя і ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомості і при­родні об'єкти²;

2) правовий статус суб'єктів земельних правовідносин.
Так, іноземні громадяни і юридичні особи не можуть бути
власниками земельних ділянок сільськогосподарського
призначення.

¹ Крассов О. И. Земельное право: Учебник. — М.: Юристь, 2000. —
С. 104—105.

² Андрєйцев В. І. Земельно-правові норми 1 земельно-правові відно­
сини // Земельне право: Підручник для студентів юрид. спеціальностей
вищих навч. закладів / За ред. В. І. Семчика 1 П. Ф. Кулинича. — К.:
Ін Юре, 2001. — С. 108—109.

§ 3. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин

Підставами виникнення, зміни та припинення земель­них відносин є юридичні факти — юридично значимі обс­тавини, які поділяються відповідно на правовстановлюю-чі, правозмінюючі та правоприпиняючі. До таких обста­вин можна віднести: договори та інші угоди, передбачені законом, а також не передбачені законом але такі, що не суперечать йому; акти державних органів та органів міс­цевого самоврядування, які передбачені законом як під­стави виникнення земельних прав та обов'язків; судові рі­шення, які встановлюють земельні права та обов'язки; набуття земельних прав та обов'язків на підставах, які дозволені законом; заподіяння шкоди; інші дії фізичних та юридичних осіб; події, з якими закон або інший право­вий акт пов'язує виникнення, зміну і припинення земель­них відносин.

За характером виникнення юридичні факти поділя­ються на дії та події. Дії являють собою такі юридичні факти, в яких виявляється поведінка людей або їх колек­тивів. Дії (бездіяльність) можуть бути правомірними, тоб­то такими що відповідають вимогам законодавства, і неп­равомірними, тобто такими, що суперечать закону. Ос­новні види правомірних дій — землекористування та охо­рона земель.

Події — це такі юридичні факти, настання яких від­бувається незалежно від волі учасників правовідносин (наприклад, засуха, повінь, землетрус або інше стихійне лихо).

Особливістю земельних правовідносин є те, що для ви­никнення багатьох з них необхідна сукупність юридичних фактів — юридичний склад. Наприклад, для того щоб набути -право власності або користування земельною ділянкою на підставі набувальної давності згідно зі ст. 119 ЗК України, не­обхідна наявність низки юридичних фактів.

Одним з найпоширеніших правовстановлюючих юридич­них фактів є приватизація земель¹.

¹ Докладніше про це див. у главі 5. 38

Зміни земельних відносин у процесі використання зе­мельних угідь завжди пов'язані з подальшою еволюцією тих чи інших дій та подій, а також змінами, які відбуваються у чинному законодавстві. Так, орендодавець за умов збільшен­ня розміру земельного податку має право вимагати збіль­шення орендної плати, якщо інше не передбачено умовами договору оренди.

Динаміка у земельних правовідносинах особливо харак­терна для сільськогосподарського виробництва, де якісні ха­рактеристики об'єкта таких відносин — земельної ділянки — не є постійними. Однак важливим у таких земельних право­відносинах є те, що вони повинні ґрунтуватися тільки на за­конних підставах.

Земельне законодавство окремо закріплює перелік правоприпиняючих юридичних обставин. Згідно зі стат­тями 140 і 141 ЗК України до них належать: добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутнос­ті спадкоємця або припинення діяльності юридичних осіб за відсутності правонаступника; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження зе­мельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; вилучення земельної ділянки у випад­ках, передбачених земельним законодавством; конфіска­ція за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у вста­новлений строк у випадках, визначених земельним зако­нодавством; використання земельної ділянки не за цільо­вим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Охоронні земельні правовідносини припиняються після здійснення учасником (учасниками) цих відносин дій, які усувають правопорушення. Якщо порушника земельного за­конодавства притягнуто до юридичної відповідальності, то акт застосування стягнення (покарання) означає припинен­ня охоронних земельних правовідносин.

Дії, як підстави припинення земельних правовідносин, традиційно поділяють на дві групи: 1) ті, які відбуваються за волею землевласника чи землекористувача (відчужен­ня земельної ділянки за рішенням власника, відмова від

використання земельної ділянки тощо); 2) ті, які відбува­ються за волею органів держави, уповноважених на охо­рону земельних ресурсів, у тому числі правоохоронних органів загальної компетенції (вилучення земельної ді­лянки, позбавлення права користування нею у зв'язку з порушенням закону тощо).

Глпвпз

§ 1. Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права

У національній теорії права сформувалася точка зору, згід­но з якою джерелом права слід вважати офіційно-докумен-тальні форми вираження і закріплення норм права, що вихо­дять від держави чи визнані нею і мають юридичне загально­обов'язкове значення¹. У такому розумінні джерело права є інструментом, за допомогою якого воля законодавця чи упов­новаженого ним органу стає обов'язковою для виконання.

Найпоширенішим в Україні видом джерел права є норма­тивно-правові акти органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування, які встановлюють (санкціонують) правові норми, розраховані на багаторазове застосування у процесі регламентації суспільних відносин.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, пра­вила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними вста­новлюються, набирають чинності, змінюються чи скасову­ються загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів зе­мельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави.

Джерела земельного права характеризуються загальними рисами, які в цілому притаманні джерелам інших галузей права України. Так, вони видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості, повинні відповідати

¹ Скакун О. Ф. ТЬория государства и права. — Харьков, 2000. — С. 334.

нормативним положенням актів, що видані вищестоящими органами, розраховані на багаторазове застосування, мають загальнообов'язковий характер, адресовані невизначеному колу суб'єктів, їх виконання забезпечене примусовою силою держави.

Джерела земельного права, будучи нормативно-правови­ми актами, відрізняються насамперед від індивідуальних ак­тів, тобто актів застосування норм права. Перші містять зе­мельно-правові норм, які встановлюють загальні правила належної поведінки суб'єктів. Вони розраховані на багатора­зове застосування, регулюють однотипні суспільні земельні відносин і не маїоть персоніфікованого адресата. Індивіду­альні акти не встановлюють нових правових норм, а лише використовують, застосовують уже прийняті і чинні земель­но-правові норми, тому їх іноді називають правозастосовни-ми. Ці акти закріплюють приписи, які поширюються на кон­кретні ситуації і стосуються певного кола або окремих осіб, застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами у встановленому порядку. У зв'язку з цим не визна­ються джерелами земельного права рішення уповноважених органів щодо приватизації земель, надання земельних діля­нок суб'єктам у власність чи користування та ін. Ці акти приймаються виюіючно на основі та на виконання вимог конкретної чинної земельно-правової норми.

З урахування^ ролі в механізмі правового регулювання джерела земельного права істотно відрізняються від інтерпре-таційних правових актів. Інтерпретаційні акти не встановлю­ють нових правил поведінки, роз'яснюють зміст юридичних приписів, орієнтуїоть практику правозастосування на певний вектор правового розвитку. До них належать, зокрема, поста­нови пленумів Верховного та Вищого господарського судів Ук­раїни з питань застосування земельного законодавства.

Джерела земельного права як нормативно-правові акти слу­гують основою дощ правозастосовчих, інтерпретаційних та ін­ших актів і за своєю сутністю є системоутворюючими. Саме їм мають відповідати правозастосовні та інтерпретаційні акти.

Разом з тим, днсерела земельного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу. Ці риси дають можливість відмежовува­ти джерела земельного права від інших галузевих джерел.

Вони вказують на особливості джерел земельного права за сутністю, змістом, формою і суб'єктами правотворчості.

За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи. Першу групу становлять ті, що є волевиявлен­ням держави та органів державної влади, другу — ті, які є во­левиявленням територіальних громад та інших суб'єктів міс­цевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні дже­рела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.

До конституційних джерел земельного права належить Кон­ституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й зе­мельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріплені Основним Законом положення що­до належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена ос­новним національним багатством та ін. Вони створюють кон­ституційну основу для галузевого земельного законодавства.

Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маю­чи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб'єктів правотворчості, до складу якого входять Укра­їнський народ (який шляхом референдуму може приймати за­кони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел земельного права, за винятком Конституції Укра­їни, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст. 92) визна­чаються виключно законами України, названо питання щодо за­сад використання природних ресурсів, правового режиму влас­ності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі сус­пільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельно­го права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загально­державними та локальними. Загальнодержавні джерела ді-

ють на всій території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо. Дія локаль­них джерел земельного права не поширюється на всю тери­торію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на ак­ти місцевих органів державної влади, акти Автономної Рес­публіки Крим, акти суб'єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений тер­мін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимча­сові джерела діють протягом встановленого терміну чи за пев­них умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 1 серпня 2002 р.! діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й нечинні джерела зе­мельного права. До чинних джерел належать Земельний ко­декс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Нечинними, або історичними, джерелами зе­мельного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв'язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Зе­мельні кодекси 1970 р., 1990 р., 1992 р.

Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних—чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових ак­тів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Тккі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціа­лізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів — джерел земельного пра­ва. До них, зокрема, належать Земельний кодекс України, за-

Урядовий кур'єр. — 2002. — 21 серпня. — № 153.

кони України «Про плату за землю» від 19 серпня 1996 р.¹, «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.², постанова Верхов­ної Ради України «Про земельну реформу» від 18 груд­ня 1990 р.³, Указ Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні» від ЗО травня 2001 р.⁴ та ін.

Суспільні земельні відносини регулюються також норма­тивно-правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, міс­тобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно-правові ак­ти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулю­ванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України «Про ос­нови містобудування» від 16 листопаді 1992 р.⁵, «Про сільсько­господарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.⁶, «Про плану­вання і забудову територій» від 20 квітня 2000 р.⁷, «Про автомо­більний транспорт» від 5 квітня 2001 Р.⁸, «Про Генеральну схе­му планування території України» від 7 лютого 2002 р.⁹, «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р.¹⁰ та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земель­ного законодавства — Земельного кодексу України. Ця своєрід­на «земельна Конституція» Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспек­тиву, закладає підвалини для подальшої нормотворчосгі у сфері

¹ Земельне законодавство України: 36. нормативних актів, судової
та арбітражної (господарської) практики: У 2 кн. / За ред. А. С. Данилен-
ка, Ю.Д. Білика та Ін. — К.: Урожай, 2002.— Кн. 1.— С. 304.

² Там само. — С. 419.

³ Там само. — С. 580.

⁴ Там само. — С. 667.

⁵ Там само. — С. 333.

⁶ Там само. — С. 408.

⁷ 1км само. — С. 484.

⁸ Там само. — С. 554.

⁹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 10. — Ст. 466.
¹⁰Урядовий кур'єр. — 2003. — 11 червня.

регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній ім­пульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела зе­мельного права України перебувають між собою в нерозрив­ному взаємозв'язку (структурному, функціональному та гене­тичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України — це сукуп­ність взаємопов'язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивізацією земельної політики держави.

Уся сукупність нормативно-правових актів як джерел зе­мельного права лежить в основі формування сучасного зе­мельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, що зосереджені як у спеціалізованих земельно-правових актах, так і розпорошені по нормативних актах ін­ших галузей права.

§ 2. Конституція України —

системоутворююче джерело земельного право

Першоосновою формування та функціонування націо­нальної правової системи є Конституція України — єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який виступає фундаментальним джерелом усіх галузей права, у тому числі й земельного. Цей акт, будучи Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні від­носини, містить норми прямої дії.

Конституція України як головне системоутворююче дже­рело всіх галузей національного права, в тому числі й земель­ного, визначає та закріплює концептуальні засади регулю­вання земельних відносин. Вони становлять принципові по­ложення Основного Закону, які визначають земельну політи­ку держави на сучасному етапі.

Читайте також:

1. Всі люди є рівними перед Богом. 1 сторінка
2. Всі люди є рівними перед Богом. 2 сторінка
3. Всі люди є рівними перед Богом. 3 сторінка
4. Всі люди є рівними перед Богом. 4 сторінка
5. Всі люди є рівними перед Богом. 5 сторінка
6. Всі люди є рівними перед Богом. 6 сторінка
7. Всі люди є рівними перед Богом. 7 сторінка
8. Всі люди є рівними перед Богом. 8 сторінка
9. Всі люди є рівними перед Богом. 9 сторінка
10. Вступ................................................................................................................ 7 1 сторінка
11. Вступ................................................................................................................ 7 10 сторінка
12. Вступ................................................................................................................ 7 11 сторінка

Переглядів: 577