ГАЛИЦЬКИЙ П’ЄМОНТ

Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному життіАвстрійської імперії утвердився період “бахівської реакції”, названої так за іменем її основного провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником “бахівської” політики у Галичині був намісник краю польський граф Аґенор Ґолуховський. За час свого десятирічного правління у 1843-1859 роках він надав неоцінимі послуги польській справі, поступово заміщуючи австрійських чиновників у місцевому службовому апараті польськими. Це відкривало шлях до домінування польської еліти у політичному житті Галичини.

Кінець десятирічному періоду післяреволюційної реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Габсбурзької монархії. У 1859 р. Австрія зазнала поразки у франко-італо-австрійській війні, а у 1866 р. – у війні з Прусією. Воєнні невдачі наново піднесли роль національного питання у внутрішньополітичному житті Австрійської імперії. Головним переможцем з першої війни вийшов П’ємонт – невелике королівство на півночі Італії, яке боролося за звільнення й об’єднання всіх італійських земель в одній національній державі. Приклад П’ємонту надихав політичних лідерів інших народів Австрії, землі яких, як й Італію, були поділені між декількома імперіями. Завдана ж Прусією поразка перекреслила амбітні плани Відня об’єднати навколо себе всі німецькі землі і добитися гегемонії у Центральній Європі. З провалом цього зовнішньополітичного курсу Австрія перестала сприйматися як “німецька” держава – це місце твердо зайняла Прусія. Втрата цієї легітимності перетворювало Австрійську імперію у механічний зліпок осколків різних поневолених держав і націй. Над Габсбурзькою монархією нависла загроза повторення нової “весни народів”.

Майбутнє імперії залежало у першу чергу від постави національних еліт, які перебували в опозиції до Відня – угорців, чехів і поляків. Протягом 1860-х років відбувалося їх поступове зближення з віденським двором ціною укладення взаємовигідних компромісів. У 1867 р., внаслідок досягнення австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Внаслідок цього Галичина і Буковина ввійшли в астрійську частину імперії, а Закарпаття – до складу її угорської частини. Стосовно Галичиниавстро-угорський компроміс доповнювався австро-польським компромісом, який розширив політичні права поляків у краю. За умовами компромісу намісникГаличини обов’язково повинен був назначатися з числа польської аристократії, а у Відні польських інтересів мав пильнувати окремий “міністер для справ Галичини”. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Як заявляв один із творців дуалістичної системи, австрійський міністр закордонних справ граф Фрідріх фон Бейст, “чи і до якої міри можуть існувати русини, залишається у компетенції галицького сойму”.

Реформи 1860-х рр. остаточно закріпили за польською елітою монополію політичної влади у Галичині. Ця монополія забезпечувалася системою виборів послів до галицького сойму, який почав діяти з 1861 р. Вибори проводилися по окремих куріях, що більш-менш відповідали основним класам галицького суспільства: поміщицькій, міщанській, торгівельній і селянській. Помимо непропорційного представництва (3 тисячам галицьких поміщиків гарантувалася майже третина місць, тоді як майже мільйон міщан не мали навіть половини), виборча система передбачала непрямі вибори у селянській курії. Під час виборів польська еліта ще додатково збільшувала своє представництво завдяки фальшуванням результатів виборів, підкупу або прямого тиску на селян. Безпосередньо перед голосуванням селянських виборців нерідко садили за столи, де коштом місцевої адміністрації і поміщиків їх щедро вгощали ковбасою і горілкою. “Галицькі вибори” з їхньою “виборчою ковбасою” (“Wahlwurst”) стали метафорами в австрійському політичному жаргоні.

Польська монополія влади у Галичині забезпечувалася ще й завдяки активній підтримці верхівки місцевого єврейського населення. Реформи 1860-х рр. скасували легальні обмеження, накладені на євреїв ще наприкінці XVIII ст. Одним з наслідків їхнього урівноправнення було масове повернення євреїв з міста в село. Високий відсоток євреїв у селі – в основному корчмарів, лихварів і фундаторів помість – став в останній третині XIX–поч. XX ст. характерною особливістю Галичини. Це створювало ґрунт для гострого соціального і національного антагонізму між євреями і селянством. У свідомості галицьких селян євреї були винуватцями їхнього госпорадського занепаду (цей настрій добре передавала місцева українська приповідка: “жид не сіє, не оре, а з людей живе”). З другого боку, хвиля антиєврейських погромів, що прокотилася на південно-західних землях Російської імперії на початку 1880-х років, укріпила серед галицьких євреїв думку, що своєю особистою безпекою вони завдячують польському контролю над краєм. Молодих єврейських інтелектуалів приваблював демократичний характер польського руху. Тому багато із євреїв стають щирими польськими патріотами, gente Judaei, natione Poloni (євреями за походженням, поляками за національністю). Починаючи з 1860-х років, добровільна німецька асиміляція єврейської еліти в краю відтискається на другий план польською. Позиція єврейських інтелектуалів відрізнялася від загалу єврейського населення, яке як і в селах, так і в містах залишалося здебільшого незасимільованим, ідишомовним і політично незаангажованим. Однак пропольська верхівка зберігала ключові позиції в житті єврейської общини й намагалася підпорядкувати її польським політичним цілям.

Посилення польських позицій у Галичині привело до розколу в руському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч з сильнішим польським супротивником.У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнула довести, що мають за собою такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі йГалицько-Волинського князівства, на церковно-слов’янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію та її російськомовну культуру. У середовищі останніх верх взяла думка, що “краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані”.

Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до “єдиного великорусского народу”, що проживає на триторії “від Карпат до Уралу”. Ця позиція була заявлена групою руської інтеліґенції у Львівській газеті “Слово” (1861-1887) після поразки Австрії в австро-пруській війні (1866). На москвофільські позиції перейшла більша частина старої руської інтеліґенції, в тім числі й Яків Головацький. На хвилі зростання антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в існуючих руських організаціях у Львові – Галицько-Руській матиці, Народномудомі, побудованому у 1851-1864 рр. на всенародні пожертвування, та відкритій у 1861 р. “Руській бесіді”.

Московська орієнтація стає домінуючою у політичному і громадському житті галицьких українців 1860-1880-х років. Її перемога була зворотньою стороною впровадження польської політичної монополією в краї. Тому не дивно, що безкомпромісна антипольськість стає однією з характерних ознак москвофільськості руху.

Перемога російської ідеї з огляду на сумне становище підросійських українців після Валуєвського й Емського указів могла б стати трагедією для всього українського руху. На щастя, цього не сталося.Незважаючи на тимчасову перемогу москвофільської течії, традиції “Руської трійці” і 1848 р. продовжували жити у галицькому суспільстві. Зростання національної свідомості у Галичині відбувалося під впливом українського руху на Наддніпрянській Україні і поширення поезій Тараса Шевченка. На початку 60-х років зароджується народовецький рух, який був представлений переважно молодою українською інтеліґенцією. На його чолі стояли Володимир Шашкевич(син Маркіяна), Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Євген Згарський, Данило Танячкевич. У 1862-1866 рр. за їх участю у Львові виходили літературні часописи “Вечерниці”, “Мета”, “Нива”, “Руслан”. Народовці мали сильні впливи у студентських організаціях – громадах, які виникали і діяли за зразком київської громади (перша така громада виникла у Львові 1863 р.). У 1868 р. у Львові зусиллями народовців було утворене товариство “Просвіта”, яке видавало популярні українські книжки, засновувало читальні й охоплювало своїми впливами широкі селянські маси.

Піднесення української орієнтації в Галичині стало результатом свідомих зусиль східноукраїнських патріотів, які мали на меті перенести сюди центр всеукраїнської діяльності і перетворити цей край у П’ємонт України. У 1873 р. за спільною ініціативою наддніпрянців і галичан на капітал полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович у Львові було утворено літературно-наукове Товариство ім.Тараса Шевченка (з 1892 р. – Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка, НТШ). З 1880 р. за редакцією Володимира Барвінського у Львові починає виходити щоденна українська газета “Діло” (сама назва газети свідчить про її опозицію до москвофільського “Слова”), а з 1883 р. – літературно-науковий журнал “Зоря”. У 1879 р. Юліан Романчук розпочинає видавати газету для селян “Батьківщина”. У 1885 р. народовці засновують політичне товариство “Народна Рада” на чолі з Юліаном Романчуком.

З 1880-х рр. народовці поступово стають провідною силою в руському таборі, відтиснувши москвофілів на другі позиції. Сильним ударом по москвофільському рухові став судовий процес 1882 р. над його лідерами (Іваном Наумовичем, Венедиктом Площанським та ін.), звинуваченими австрійської владою у зв’язках з російським урядом та державній зраді. Однак перемігши москвофілів, народовці самі зазнали внутрішнього переродження. Перші програмні заяви народовців мали радикальний, антиклерикальний характер. Але вони залишалися малочисельною групою міських інтелектуалів, які не мали доступу до українського села – основного джерела сили українського руху. Шлях до селянства лежав через сільське греко-католицьке духовенство. Це змусило народовців йти на компроміси з кліром і, відповідно, надати своєму рухові більш консервативного характеру.

У середині 70-х років у Галичині з’являється молода інтеліґенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом МихайлаДрагоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик,Остап Терлецький та ін. навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877-1878 рр.

Попри свою малочисленність, галицько-українські радикали зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху. Вони були постійними збурниками спокою у галицькому суспільстві. Радикали вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і – що робило їхню діяльність особливо несприйнятною для поміркованого національного керівництва —виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.

У 1890 р. вони утворили першу українську політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). У дискусіях, що велися всередині партії, вперше викристалізувалася ідея політичної самостійності України. Вона містилася у книзі молодого радикала- марксиста Юліана Бачинського “Україна ірредента” (1895) та була включена у партійну програму .

У 1890-х рр. зміни пережив і народовський рух. У нього влилася нова група молодих діячів – Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федакта ін. Для дальшого розвитку українського руху велике значення мав приїзд до Львова у 1894 р.молодого історика Михайло Грушевський. За рекомендацією свого вчителя Володимира Антоновича він очолив новостворену українську кафедру історії у Львівському університеті і став головою НТШ (1897). Разом зІваном Франком він очолив рух щодо об’єднання поміркованішого крила радикалів та лівоцентристської групи народовців в єдиній, національно-демократичній партії. Ця партія була утвореня у 1899 р. і дуже скоро стала наймасовішою і найвпливовішою в українському таборі. З іншого боку, з РУРПвиділилося марксистське крило, що у тому ж 1899 р. оформилося в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) на чолі з Миколою Ганкевичем, ЮліаномБачинським та Семеном Вітиком. Усі три партії – націонал-демократична, радикальна, соціал-демократична – стають поборниками політичної самостійності України.

Національний рух швидко політизувався під впливом актуалізації зовнішньополітичного аспекту українського питання. У 1889 р. у берлінському журналі “Ґеґенварт” появилася стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій висловлювалася ідея відірвання від Росії українських земель й утворення з них “Київського королівства”. Стаття викликала певний політичний резонанс у Берліні, Відні і Санкт-Петербурзі; подейкували, що її поява була інспірована самим Отто фон Бісмарком. Так чи інакше, українська справа набрала особливого звучання з огляду на можливу війну Німеччини й Австрії зРосією.

Бажаючи забезпечити собі міцний тил на випадок початку воєнних дій, австрійській уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. Ця позиція збігалася з бажанням частини лідерів Київської громади, у першу чергу – Володимира Антоновича та Олександра Кониського, які пов’язували свої надії на розв’язання українського питання з майбутнім російсько-австрійським воєнним конфліктом. Тому вони готові були іти на співпрацю з урядовими австрійськими і польськими колами у Галичині. Під тиском обидвох сторін старше покоління народовців 1890 р. заключило у галицькому соймі компроміс з польськими депутатами – так звану нову еру у польсько-українських відносинах. За умовами угоди польська сторона зобов’язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо.

“Новоерівська” політика не знаходила достатньої підтримки в українському політичному таборі, тому вже 1891 р. від неї відійшли Юліан Романчук і “Народна Рада”. “Нову еру” підтримували народовські лідериОлександр Барвінський, Наталь Вахнянин та галицький митрополитСильвестр Сембратович. Після краху цієї політики (1894) вони 1896 р. утворили Русько-український християнський союз – українську партію консервативно-клерикального спрямування. Й останніми утворили свою партію москвофіли – Руську народну партію (1900 р.).

Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст. на початку було ознаменоване ще двома подіями, які мали важливий вплив на дальший розвиток національного руху. Першою з них був початок масової еміграції українських селян в Америку, переважно Канаду і США, у менших розмірах – у Бразилію, Аргентіну та інші країни. Якщо в 1890-1900 рр. зГаличини емігрувало 78000 чол., то за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224000 чол. Гнані голодом і безземеллям галицькі селяни основувалися на чужих землях, де виникали цілі краї, заселені українцями. Національно свідома їх частина творила культурно-просвітні організації і підтримувала зв’язки з національним рухом в краю.

Іншою вагомою подією у національному житті галицьких українців був прихід 1900 р. на галицький митрополичий престол Андрея Шептицького. З цього часу греко-католицька церква остаточно переходить на українські національні позиції і стає потужним чинником національного руху.Шептицькому вдалося розв’язати конфлікт, який виник наприкінці XIX ст. у зв’язку з вимогою молодого покоління українських діячів обмежити впливи церкви на національний рух, надавши йому більш світського, модерного характеру. Новий митрополит поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання ними принципів християнської моралі та звернув їхню увагу на господарські та культурні потреби українського селянства Галичини. Це зміцнило моральний авторитет церкви й позитивно відбилося на внутрішньому стані національного руху.

Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у Львові 1898 р. 100-річчя української літератури (від часу появи “Енеїди” Івана Котляревського) та 25-річчя літературної діяльності ІванаФранка. До 100-річчя ювілею національного відродження МихайлоГрушевський підготував і видав перший том своєї капітальної праці “Історія України-Руси” (т.1-10, 1898-1937) – першої синтези української історії, яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення. Під впливом цих святкувань, які мали виразне всеукраїнське значення, українофільська орієнтація остаточно перемагає у національного русі в Галичині, а термін “русин” витісняється назвою “українець”.

Український рух на початку XX ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період не інакше, як у “українське завоювання” Галичини Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила о всі повіти, сягнувши найдальших закутківкраю. У 1914 р. товариство “Просвіта” налічувало 77 філій та близько 3 тис. читалень. Великих успіхів досяг кооперативний рух, представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним товариством “Дністер” (1892), спілкою “Сільський господар” (1898) та Крайовим земельним банком (1908). Кооперативний рух допоміг зміцнити господарське становище українських селян і стримати процес їх пролетаризації.

За зразками чеського парамілітарного руху виникають спортивно-пожежні товариства “Сокіл” (1898) і “Січ” (1900), що стають зародком майбутнього українського війська. Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафер. Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Завдяки невтомній праціМихайла Грушевського, Івана Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 р. близько 3 тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898 р. Товариство почало видавати замість старого журналу “Зоря” новий - “Літературно-науковий вістник”. Журнал став лабараторією політичної думки для українців з двох боків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоді літератори і публіцисти, які згодом стали окрасою нової, модерної української літератури. Головним результатом діяльності НТШстало формування повноцінної української “високої” культури, яка у боротьбі за душі молодих українців могла успішно конкурувати з культурою польською і російською.

Одним із найхарактерніших проявів національного життя на Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 р. Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тис. селян. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта й далі переважала українську завдяки збереженню своєї політичної монополії в краю, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське. Ця зміна була явно не на користь польської політичної еліти. Як писав відомий польський економіст Францішек Буяк у 1908 р., “наші перспективи на майбутнє у Східній Галичині не є сприятливими. Доля англійської національності в Ірландії, німецької у чеських землях та правдоподібно, хоч і в далекому майбутньому, доля німецької національності служить для нас злим прогнозом”.

Новий баланс сил змусив польських політиків змінити свою тактику по відношенню до галицького москвофільства. Якщо до 1890-х років польський й москвофільський рух були непримиримими супротивниками, то з кінця XIX ст. польські правлячі консервативні сили стали відверто підтримувати москвофілів як противагу українському рухові. З другого боку, у польському рухові почало виразно проявлятися сильне антисемітське забарвлення. Воно було пов’язано у першу чергу з появою нової партії у польському підборі – націонал-демократів (ендеції). Наростаючий антисемітизм збив асиміляційне завзяття серед пропольськи настроєної єврейської еліти. Від початку 1890-х років асиміляція як масовий рух серед галицьких євреїв припинилася; вона продовжувала зберігати популярність лише серед багатих єврейських родин. Їй на зміну прийшов сіоністський рух. Спершу він охопив студентську єврейську молодь, а на початку XX ст. набрав масовості. Галицький сіоністський рух не ставив виразно політичних цілей; його головною метою була боротьба за збереження єврейської національної самобутності. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави у Палестині або Уганді. Що ж до конкретних реалій політичної боротьби в Галичині , вони воліли дотримуватися нейтральності у польсько-українському конфлікті.

Однак нова політична ситуація штовхала їх до союзу з українцями. У 1907 р., під час перших загальних виборів до Державної Ради українські націонал-демократи уклали виборчий союз з сіоністською партією. У міських виборчих округах, де позиції українців були слабкими, вони віддали свої голоси сіоністським кандидатам; натомість у сільських округах, де переважало українське населення, євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки українській підтримці вперше в австрійському парламенті появилися два національно свідомі єврейські депутати.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та політичною елітою. Українсько-польські стосунки на початку XX ст. набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на ІванаФранка у 1897 р., кроваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентомМирославом Січинським (1908) та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910).

Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення Українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому соймі. У лютому 1914 р., завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько-український компроміс. Українці повинні були одержати третину місць у галицькому соймі і повноправне представництво у різних соймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Польські політики зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-українському конфлікті. Однак угода так і не була втілена у життя, оскільки через декілька місяців розпочалася перша світова війна.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.	\|	КАФЕДРА БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.