СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Період політичної реакції в Україні після розправи над членами Кирило-Мефодіївського товариства не був тривалим. У середині 50-х років у Російській імперії розпочався період реформ, які сприяли загальному пом’якшенню і лебералізації царського режиму. (Терміни “відлига” і “гласність” вперше були вжиті саме у цю епоху). Реформи були вимушеним кроком, на який повинно було піти самодержавство під натиском загальної кризи системи та загрозою революційного вибуху.

Безпорадність централізованої системи управління з особливою наочністю проявилася у часи Кримської війни (1853-1856), в якій Росія зазанала нищівної поразки. Однією з ознак кризи стала активізація народних рухів. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Рухи виникли у тій місцевості, де жила пам’ять про козацькі традиції. Російський уряд видав з приводу війни маніфест, в якому закликав усіх підданих вступати до війська. Оголошення маніфесту дало українським селянам привід думати, що їх закликають у козаки і звільняють від панської залежності. Селяни чинили опір будь-яким спробам повернути їх назад у кріпацтво.

Безпосередній поштовх реформам дала смерть царя Миколи I (1855). На російський престол вступив Олександр II. О.С.Хом’яков, один з провідних російських слов’янофілів, поздоровляв своїх товаришів з новим царем-реформатором, переконуючи їх у цьому такими словами:

“У Росії добрі і погані правителі чергуються через одного: Петро III – поганий, Катерина II – добра, Павло I – поганий, Олександр I – добрий, Микола I – поганий, цей [Олександр II] буде добрим!”.

Певний сенс у цьому був: жорстока централізована політика імперського уряду завела Росію у глухий кут. Вийти з нього можна було лише з допомогою реформ. Тому Олександр II почав з лібералізації політичного курсу. 19 березня 1856 р. був виданий маніфест про закінчення Кримської війни, а вже 31 березня новий імператор оголосив про свій намір ліквідувати кріпосне право (“краще зверху, ніж знизу”). Відміна кріпосного права була проголошена маніфестом від 19 лютого 1861 р. 1861-1866 рр. була здійснена реформа суду (введено змагальний процес за участю адвоката і прокурора та запроваджено інститут присяжних), утворено земства та проголошено скасування цензури. У 1874 р. була проведена остання реформа – військова, яка замінила рекрутство загальною військовою повинністю і сильно скоротила терміни військової служби.

Суспільно-політичні реформи 1860-1870-х років відкрили шлях для запізнілої індустріалізації. Аграрна реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, прискоривши формування ринку вільної робочої сили. Потенційно, цей ринок був дуже ємким: незадовго до звільнення, у 1853 р. селяни-кріпаки становили трохи більше половини населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Херсонській губернії їхнє число було незначним (6%).

Реформа проводилась у першу чергу в інтересах поміщиків. Взамін за одержану у своє володіння землю селяни повинні були виплачувати поміщику компенсацію грошима або відробляти повинності. Виплата селянами компенсації боргів була розтягнута на 48 років. Ціна землі свідомо була завишена; тому селянству довелося заплатити поміщикам на 50% більше її справжньої вартості. Нарешті, існували цілі категорії кріпаків, які взагалі не одержали землі.

Реформа 1861 р. породила сильний голод на землю в селі. Він загострювався швидким демографічним ростом сільського населення. У результаті аграрне перенаселення стало однією із найхарактерніших ознак господарського стану українського села у пореформленні десятиліття. У 1914 р. із 9,5 млн. жителів українських сіл 6 млн. були потомками кріпаків. Вони жили на тих самих 4 млн. десятинах землі, що у 1860-х роках належало вдвічі меншому числу їхніх предків. А 7 тис. російських і польських поміщиків жили на 7,5 млн. десятинах землі.

Земельний голод гнав селян на пошуки заробітків. Їхня праця знаходила використання, зокрема, на Півдні України, де до кінця XIXст. завершилося освоєння степових земель, та на цукрових підприємствах Правобережжя і Харківської губернії. Виробництво цукру зростало особливо швидкими темпами: у 1863 р. з 26 тис. тон до 320 тис. тон у 1890 р. Збільшення виробництва стало можливим у першу чергу завдяки застосуванню нової техніки. Цукрова промисловість, яка раніше була заняттям правобережних поміщиків Бобринських, Браницьких, Потоцьких та ін., перейшла наприкінці XIX ст. у руки буржуазії – Яхненків, Симиренків, Харитоненків, Бродських та ін.

У другій половині XIX ст. Україна була головним постачальником цукру на внутрішній ринок Російської імперії. Але поряд з цією традиційною галуззю виникають дві цілком нові – металургійна і вугледобувна. У 1872 р. англійський інженер Джон Юз (Hughes) заснував перший металургійний завод у Катеринославській губернії. Завод став великим центром української металургії, навколо якого виникло ціле місто – Юзівка (тепер Донецьк). Основою для розвитку металургійної промисловості у цьому реґіоні були великі поклади вугілля. Уже у 1880 р. Донецький вугільний басейн (Донбас) займав перше місце у вугледобувній промисловості в імперії, продукуючи 43% всього вугілля. Промисловий розвиток Сходу України ще більш посилився після відкриття у Кривому Розі у 1881 р. багатих покладів заліза. Схід став притягальним магнітом для іноземних – французьких, бельгійських, англійських – капіталів.

Промисловий розвиток України супроводжувався виникненням і швидким збільшенням мережі залізничних доріг. Перша залізниця – Балта-Одеса – була збудована у 1865 р. За нею послідували залізниці Балта-Єлисаветград, Курськ-Харків-Азов, Курськ-Київ, Харків-Миколаїв. Перед 1880 р. довжина залізничних ліній в Україні становила 3,2 тис.миль (для всієї Російської імперії цей показник становив 14 тис. миль). У 1880 р. залізниці з’єднували основні міста України – Київ, Харків, Одесу, Полтаву, Вінницю, Катеринослав, Олександрівськ, Миколаїв, Кременчук та промислові центри Донбасу і Кривого Рогу. 1890-і роки стали свідком нової хвилі будівництва залізниці, які поєднали чорноморські порти з портами Балтійського моря.

Частка України у промисловому виробництві європейської частини Російської імперії зросла у більш як два рази – з 9,4% у 1854 р. до 21% у 1900 р. Вона навіть дещо перевищувала частку населення українських земель серед жителів Російської імперії. За деякими показниками господарський розвиток України випереджував економічний прогрес центральних російських губерній. У цьому відношенні ситуація, що склалася в другій половині XIX cт., докорінно відрізнялася від першої половини XIX ст.

Швидкий розвиток промислового виробництва дав сильний поштовх урбанізації. На Півдні і в Донбасі темпи цього прогресу значно перевищували загальноімперський показник. У 1914 р. з десяти найбільших міст імперії чотири – Одеса, Київ, Харків і Катеринослав – знаходилися в Україні.

Позитивні наслідки індустріалізації для України могли б бути ще більшими, якщо б цьому на перешкоді не стояла політика імперського уряду.Росія затримувала розвиток окремих галузей, які могли б творити конкуренцію російським (як наприклад, текстильна промисловість). Конфігурація залізничних доріг в Україні часто визначалася не економічними, а військово-стратегічними потребами. Це послужило однією з причин, чому наприкінці XIX ст. Степова Україна поступово починає втрачати на світовому ринку роль одного із головних експортерів зерна. Вона відтискається на другорядні позиції Сполученими Штатами Америки, Канадою, Аргетиною й іншими країнами, залізнична сітка яких забезпечувала ефективніше й дешевше доставлення збіжжя до морських портів. Напередодні першої світової війни Україна постачала 26% всеімперського державного прибутку. Майже половина цієї суми йшло на покриття потреб інших частин імперії, не вертаючись в Україну.

Господарські зміни другої половини XIX cт. по-різному заторкнули різні соціальні верстви та національні групи. Індустріалізація й урбанізація дуже слабо зачепила українців, які у своїй більшості залишалися селянською нацією. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення і серед жителів міста українці становили лише третю частину. Українські селяни не спішили шукати роботи на промислових підприємствах. Вони воліли застосовувати свої сили у сільському господарстві. До моменту ліквідації кріпацтва південні чорноморські степи були вже заселені, тому вільної землі в Україні практично не залишилося. Тому українське селянство мігрувало на Схід, на неосвоєні землі Північного Кавказу, Казахстану, Середньої Азії, Сибіру аж до басейну р.Амур. Напередодні першої світової війни у східні реґіони Російської імперії виїхало бл. 2 млн. українських селян.

Методичність, з якою українські селяни обминали міста і рухались далі у пошуках вільної землі наштовхнула деяких сучасних дослідників на цікаве узагальнення. У цьому явищі вони вбачають принципове несприйняття українцями ідеї модернізації. Виглядає, однак, що це явище позбавлене суто українського характеру. Дослідження міграційних процесів у Росії XIX ст. показують, що у масштабах всієї імперії у міста прибували переважно селяни з районів вищого рівня грамотності та розвинутішими несільськогосподарськими уміннями населення. Селяни з нищим рівнем грамотності і прив’язані до сільського господарства еміґрували до нових сільськогосподарських районів. Другий приклад стосувався власне України. За іронією долі, інтеграція українських земель у склад Російської імперії направила надлишок робочої сили з українського села на далекі східні простори, замість направляти її в міста в Україні. Тому простий факт, що Україна була складовою частиною просторої, Російської імперії, здержував інтеграцію українців у модерні сектори господарського життя.

Іншим суто українським явищем було переважання індивідуального селянського землеволодіння над общинним. Община була надзвичайно слабкою в Україні; тут панувало переважно спадкове індивідуальне землеволодіння. Це витворювало сильні власницькі настрої серед селянства. Щобільше, частина середняцького й заможнього селянства в Україні серед сільського населення була однією з найвищих в європейській частині Російської імперії. У 1965 р. 96,5% селянських господарств на Правобережжній Україні, 82,1% на Полтавщині і 68% в українських (південних і центральних) районах Чернігівщини були приватними і передавалися спадково. На противагу цьому у великоросійських губерніях загальнопоширеним було общинне землеволодіння.

Село було заповідником української етнічної самобутності: 88% селян в Україні були в етнічному відношенні українцями, а 93% всіх українців були селянами. Важливим було й те, що українці як селяни займали центральну частину українських територій в межах Російської імперії, тоді як неукраїнські селяни зосереджувалися на пограниччі: поляки, німці – на кордоні з Австро-Угорщиною, румуни – на території, суміжній з Бессарабією, а росіяни – у східних (Єкатеринославській і Харківській) губерніях і на півночі Чернігівщини.

Для багатьох українських селян росіяни уособлювалися у першу чергу в бюрократії і землевласниках. Поляки переважали серед поміщиків Київщини,Поділля і Волині. Дрібна торгівля і значна частина промисловості наПравобережжній Україні перебувала у руках євреїв. Співпадіння етнічних і соціальних поділів створювало ґрунт для виникнення й живучості негативних національних стереотипів у збірній свідомості кожного з цих народів по відношенню один до одного.

Пореформенні десятиліття в Україні відзначалися занепадом польської національної меншини. Поразка повстання 1863 р. сильно прискорила цей процес. Основними засобами польського елементу була заборона набуття нових земель, а також обмеження права успадкування для осіб польського походження. У 1870 р. Олександр II наказав доти не впроваджувати земства у Південно-Західний край доти, доки кількість російських маєтків не зрівняється там з польськими. Польські поміщики втратили свою перевагу аж у 1896 р., але до 1914 р. їм вдалося утримати трохи менше 50% всіх поміщицьких земель.

Але основним ударом по польській меншині на Правобережній Українібуло остаточне зігнання з поміщицьких земель декласованої шляхти. Ця акція проводилася царською поліцією і військом, але при сильній підтримці польських поміщиків, які ради своїх класових інтересів готова була забути інтреси національні. Поведінка польських великих землевласників була типовим прикладом переходу від патріархальної ментальності до логіки капіталізму. Зраджена своїми поміщиками-одновірцями та розсіяна військом і поліцією по просторах України і Росії, шляхта стала готовим елементом для російських революційних рухів.

Одночасно зі зменшенням польської присутності на Правобережжізростала іміграція російського населення на Південь і Схід України. Масовий наплив селян з центральних російських губерній був одним з основних джерел наповнення населення промислових реґіонів. Основним джерелом робочої сили в Донбасі були Харківська, Курська, Воронезька й Орловська губернії; з них лише одна – Харківська – була реґіоном з традиційно українською більшістю. Імігранти перевищували кількість корінних жителів в Одеській і Катеринославській губерніях і дорівнювали приблизно за своїм числом корінним жителям у Таврійській, Київській і Харківській губерніях.

Переселенців з Росії приваблювали вищі стандарти життя в Україні, в першу чергу – краща і стабільніша продовольча ситуація.Середній рівень зарплати робітників в українських фабриках наприкінці XIX ст. перевищував загальноімперський рівень на 15%, при цьому харчування і житло в Україні було порівняно дешевшим. На Півдні і Сході України росіяни становили 20-25% всього населення, і, що важливіше, 30-50% чисельності міських жителів. У Південно-Західному краї їхня присутність у кількісному відношенні була незначною, за винятком Києва, де вони становили близько 20%. Російський імперський уряд зі стратегічних міркувань був зацікавлений у збільшенні частки росіян серед жителів міст в Україні. Однак ключову роль у багатьох містах відігравали не росіяни, а євреї. У цілому ж, на початку XX ст.українці, росіяни й євреї становили більш-менш три рівні частини міського населення України.

В історичній літературі уже відзначався факт першості України у багатьох починаннях російcькогосоціалістичного руху. “Південь Росії”, особливо його чотири найбільші міста – Київ, Харків, Катеринослав й Одеса – були справжніми “інкубаторами” для опозиційних і революційних російських рухів. У підросійській частині українських земель відбувся перший (1872) та перший загальний (1903) робітничістрайки й утворено першу робітничу організацію (1873) у Російській імперії. Навіть перший установчий з’їзд Російської робітничої соціал-демократичної партій (1898) був скликаний за ініціативою Київського Союзу за визволення робітничого класу.

З приходом до керівництва у соціалістичному русі марсксистського покоління переніс його головну увагу з селян на промислове робітництво. Однак робітники промислових підприємств України були далекі від того класичного образу пролетаріату, який можна знайти у працях Карла Маркса. Мало хто з них працював у промисловості постійно; більшість з них наймалося ради того, щоб допомогти своїй родині виплатити податки та викуп за землю або докупити трохи землі. Характерною рисою їхньої свідомості був поєднання міських і сільських елементів. Але робітничий клас був неодноцільним і в іншому сенсі – у сенсі збереження надзвичайно стійких реґіональних та етнічних поділів. Промислові центри в Україні, включно з найбільшим серед них – Донецьким басейном – не були тим плавильним котлом, який, як сподівалися російські соціал-демократи включно з Леніним, перетворить “відсталих” українських і російських селян у вільний від національних упереджень промисловий пролетаріат. Швидше навпаки – як показують найновіші дослідження, саме промислові робітники, переважно вихідці з Росії, були відповідальні за хвилі масових антиєврейських погромів, які прокотилася українськими губерніями уу 1881-1882і 1903-1906 рр.[1]

Зміни у політичному і господарському житті Російської імперії у пореформенні десятиліття привели до швидкого зростання числа інтеліґенції. Як правило, вона не могла знайти повноцінного застосування своїх інтелектуальних сил у громадському житті та державній службі. З іншого боку, освіта й західноєвропейський стиль життя відчужували інтеліґентів від простого народу. Зізольована як від держави “зверху”, так і від селянства “знизу”, інтеліґенція переживала постійну кризу ідентичності щодо свого місця у суспільстві. Вона була переконаною у тому, що потрібно покласти край соціальній несправедливості, відсталості та іншим непривабливим рисам російського самодержавства, але їй бракувало соціальної сили для здійснення своїх ідеалів. Багато інтеліґентів знаходили розв’язку у створенні опозиційних – народницьких, ліберальних, марксистських рухів – рухів, покликаних трансформувати й модернізувати Російську імперію.

Становище української інтеліґенції було ще драматичнішим. Українці, що прагнули дістати доступ до середньої і вищої освіти, вільно чи невільно підпадали під вплив російської мови і культури. Засимілювавшись, вони ще глибше відчували своє відчуження від українського народу, ставши йому чужим не лише соціально, але й національно. Ті ж з них, які зберегли свою національну ідентичність, почували себе чужаками у культурному світі, майже повністю здомінованому російськими впливами.

Для українських інтеліґентів виходом з цієї кризи була ідея національної незалежності. Програма національного руху, відповідно сформульована, передбачала боротьбу за права всієї нації, тим самим зближуючи інтеліґенцію і народ. Інтеліґенти знаходили застосування своїй незужитій енергії у керівництві цим рухом, а у випадку його перемоги й досягнення української політичної автономії чи повної самостійності могли сподіватися на зростання своєї політичної і культурної ролі у новій Україні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Колісниченко Тетяни	\|	ГАЛИЦЬКИЙ П’ЄМОНТ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.