Авангард в Україні виник як загальноєвропейське явище, обумовлене усім ходом історичних і культурних процесів. На відміну від імпресіонізму та модерну, він набув самостійності. Ідеї, народжені на Заході, на теренах України – в Києві, Одесі, Харкові – збагачувалися попереднім художнім досвідом, запліднювалися національними здобутками народного мистецтва, яке живило їх традиціями у формотворенні й кольоропередачі. Таким чином з'являлися нові стилеві напрямки, адекватні бурхливій епосі.
Власну нішу в історії європейського авангарду зайняли киянка Олександра Екстер і народжений в Україні нащадок вільних запорозьких козаків Давид Бурлюк, котрі постійно спілкувалися із західними майстрами. Гідну оцінку отримала творчість іще одного киянина Олександра Богомазова, який ніколи не був на Заході. У широкому розмаїтті напрямів ці троє майстрів репрезентували одну художню течію – кубофутуризм, де поєдналися, здавалось би, такі полярні начала – конструктивність та ідеї архітектоніки французького кубізму з нестримною динамікою італійського футуризму, що у своїй основі руйнує форму. У пошуках особистої формули світовідтворення, а також у ствердженні суб’єктивності власного світосприйняття вони пройшли крізь імпресіонізм – це засвідчують чудові пейзажі Д.Бурлюка, присвячені Україні: «Вітряк. Херсонщина», «Алея у парку».
В каталозі до виставки «Кільце», що відбулася у Києві 1914 року (фундаторами її виступили О.Екстер та О.Богомазов), було викладено програму митців, котрі прагнули відтворити на полотні красу не побаченого, а відчутного, змоделювати нову реальність, далеку від звичної об’ємно-просторової основи. Її художній образ складався з певного набору образотворчих знаків – лінії, форми, кольору і площини, які у своїй сукупності мали розкрити внутрішню енергію, силу, ритми світу. Ця ідея набула розвитку і свого теоретичного викладу в науковому трактаті О.Богомазова «Живопис та елементи» (1914), що став яскравим документом епохи, відтворивши систему поглядів авангардного мистецтва. В картині художника «Пляшки» форма складається з напластування ліній та кольорових площин, в яких відбилася конструктивна основа предметів. Саме вона, а не зовнішня правда натуралістичного імітування природи, є для автора визначальною ознакою сутності речі.