МУЗИЧЧИНА БАЛКА

Після люльки найбільше усього запорожці любили музику. Сказано: музика без'язика, а людей збирає. «Козаки гуляють — сили набувають». Запорожці в годину війни були воїнами, а в мирний час — поетами й музикантами. Завжди було любо козацькій душі і поспівати, і пограти, і потанцювати — що до туги вдаватися! Бувало, зберуться де-небудь, ось як ми зараз в Музиччиній балці, та як загуляють. Так часом було весело, що навіть білі хмарини витанцьовували гопака. Увесь день музики будуть грати, і весь день запорожці будуть танцювати. А як перестане музика, то вони й самі танцюють. А не бажаєш танцювати — будь ласка,— сідай на коня та й ганяй з товаришами наввипередки. А ще любили запорожці понаставляти високих стовпів, понамазувати штани медом, щоб цупко було триматися, та дертися по стовпові вгору. Що за втішний народ — козаки!

Грали вони на тому, що було під рукою: на лірах, на ваганах, на басах, на цимбалах, на сопілках, на скрипках, на козах, на кимвалах, накрах, тулумбасах. Але наймиліше за все була козакові кобза. Жоден інструмент не користувався в козаків такою любов'ю, як кобза і її рідна сестра — бандура. Без сумніву, кобзу придумав сам Бог. Її чаруючі звуки були єдиною втіхою для самотнього запорожця, який часто поневірявся по безлюдних степах і не мав можливості протягом багатьох днів нікому й слова промовити.

А зараз я розповім тобі, друже, як одна з Хортицьких балок отримала назву — Музиччина.

Над балкою, на тому самому місці, де вона врізається в острів, стояла колись величезна кам'яна брила, і була вона геть чисто по- вицяткована дірками. Довго зберігав свою таємницю незвичайний камінь, поки одного разу...

Те, що запорожці з'явилися на Хортиці і почали ходити униз Дніпром до Чорного моря, дуже не сподобалось в Порті, і вирішили якось турки несподівано напасти на Січ. Підійшли вони двома галерами до острова і почали висаджуватись на берег. Саме в цій балці, де ми сидимо. А стояв у ту ніч на чатах молодий козак Охрім Музичко.

Чує Охрім плескіт води, бачить з фігури — сірі тіні замаячили... Усе зрозумів козак, але... от оказія! Тут би сигнал дати братам, так кресало кудись поділося. Ударити б на сполох, так реву (рева — козацька трембіта; довга труба, що гучно ревіла; робилася з кори ліщини) ненавмисне зронив. Зліз прожогом з фігури, сховався за камінь, а в голові одна думка: «Як його сповістити Кіш про зухвалий напад бусурман?» І раптом Охрім чхнув... Струмінь повітря попав в одну з дірок, що були в камені, і камінь ніби прокинувся від довгого сну,— видав шаленої сили звук. Дмухнув тоді Охрім ще раз — гукнув камінь, як труба, гучно й голосно пішла луна по окрузі! Цієї ж миті з-за пагорбів злетіла тріскуча блискавка, навпіл розсікла налякане небо і з силою вдарила у кам'яну брилу! Гримнув грім, загуркотіло небо... Усіляка суща душа почула те рокотання, навіть ті, що спали, підхопилися, таким уже дужим і раптовим був той удар. Ні, не здалося те запорожцям; загойдалася, здригнулась від гуркоту нічна темрява, і ввесь острів важко, до основ затрясся.

Поміж бусурман виникло сум'яття; оглухлі, позатикавши вуха, вигукуючи одне лише слово: «Шайтан! Шайтан!..», вони з переляку кинулися до галер і в неймовірній давці товкли одне одному кістки. Тих же, кому все-таки вдавалося піднятися на галеру, чекала ще страшніша участь. Завирував Дніпро, забуяв, плеснув хвилею об прибрежні камені й поглинув турецькі кораблі.

Ось як воно, друже, буває: величезний камінь, котрий віками пролежав на острові, в одну мить розсипався на пісок. Але притому не дав бусурманам випити келих перемоги.

Тої ночі не пошкодував камінь і Охріма; кам'яні скалки викололи йому очі, а страшенний рокіт позбавив його слуху. Але, як кажуть, немає лиха без добра. Став Охрім Музичко кобзарем. Він не міг співати, але в мелодіях, навіяних голосом каменя, він передавав потаємні звуки природи, хвилюючі, наповнюючи бадьорістю все навкруги. Коли він грав, звірі завмирали у високій траві, не сміючи поворухнутися, дерева переставали шелестіти своїм рясним зеленим листям, навіть птахи замовкали, щоб почути цю прегарну незрівняну мелодію. Вона виривалася прямо з його серця і лилася такими ніжними й красивими звуками, що люди залишали роботу, прислухалися й казали одне одному:

— Ніколи не було й не буде другого такого незвичайного музики — ані в Україні, ані в цілому світі...

На честь Охріма назвали козаки цю балку Музиччиною і при-ходили сюди щоразу, щоб погуляти й повеселитися. А коли кобзар помер, на тому місці, де стояв камінь, посадили козаки тополю.

Що ж це за диво таке — український кобзар! Мандрівний музика і поет, в якому втілилася душа цілого народу, який довіряв своїй кобзі найзаповітніші думки і почуття, збирав і розносив по всій Україні яскраві перекази живої історії вільного степу; чарівною грою, чаруючим голосом, що линув десь аж із самого серця, живописав картини козацьких походів, вдачі і завзяття запорожців; у піснях, написаних не з пером у руці, але вистражданих і зважених потаємним зором споглядача людської долі, відображав він горе і радість, надії і сподівання, всі душевні переживання мужнього братства; сповнений суму, мудрості і покою, увібравши у себе дух цілих століть, ніс він немеркнучий вогонь пісень і дум, утішаючи душі і лікуючи людські серця.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розповідь учителя	\|	Слухання музики

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.029 сек.