• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ЮНЕСКО.

ЮНЕСКО.

План

ТЕМА 5. ОРГАНІЗАЦІЇ З РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

Лекція №5

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ)

Всесвітня організація з туризму (ВОТ)

Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП)

Організа́ція Об’є́днаних На́цій з пита́нь осві́ти, нау́ки і культу́ри, скорочено ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO) — міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй, яка при співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвиткові національної культури, охороні пам’яток культури тощо.

У період між двома світовими війнами була створена Організація з питань інтелектуального співробітництва, яка набула свого остаточного статусу в ранзі допоміжного підрозділу Ліги націй, що був затверджений за нею у 1931 р. Структуру цієї організації становили Міжнародний комітет інтелектуального співробітництва як вищий орган установи, Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва — як виконавчий, а також Міжнародний інститут кінематографії і національні комітети. Однак у компетенцію Організації не входили питання, тим чи іншим чином пов'язані з розвитком систем освіти; пропозиція включити ці питання у сферу діяльності була відкинута під тим приводом, що освіта цілком підпадає під термін національного суверенітету. Істотну прогалину у міжнародному просвітницькому процесі, — відсутність координаційного механізму, — намагалися заповнити члени вченої ради Інституту ім. Жан-Жака Руссо при Женевському університеті, які в 1929 р. проголосили цю раду Міжнародним бюро освіти. 1

Організація з питань інтелектуального співробітництва, і Міжнародне бюро освіти були провісниками утворення ЮНЕСКО, але ніяких досить вагомих результатів своєї діяльності у прак­тичних галузях не досяглі.

Справжня передісторія ЮНЕСКО починається ініціативою голови Британської Ради М.Робертсона та його колеги з Комісії у справах освіти Р.А.Батлера стосовно скликання Конференції міністрів освіти союзних держав, що була розповсюджена англійським урядом офіційними каналами в 1942 р. Спектр питань, які передбачалося розглянути на Конференції, був обмежений суто утилітарним інтересом: визначити збиток, що був завданий освітнім інститутам у потерпілих від війни країнах, та виробити програму дій з їх відродження у повоєнний період. Ця обмеженість і зумовила стримане реагування союзних держав, і участь у Конференції взяли лише міністри освіти Англії, Бельгії, Греції, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Чехословаччини та Югославії. Окрім міністрів, на Конференції були присутні спостерігачі від Французького національного комітету в справах освіти та від урядів Австралії, Індії, Канади, Китаю, Південної Африки та Сполучених Штатів.

Після війни основні суб'єкти формування нового на той час світового порядку розпочали здійснювати свої стратегічні наміри і в межах процесу формування оновленої системи міжнародних організацій, в тому числі і в межах Конференції міністрів освіти союзних держав.

Після приєднання США в березні 1944 р. до Конференції міністрів освіти союзних держав уже на рівні урядової делегації ініціативою перетворення цього форуму на постійно діючу універсальну міжнародну організацію заволоділи представники Вашингтону.

На підготовчу конференцію, що відбулася у Лондоні в листопаді 1945 р., Сполучені Штати направили найчисленнішу делегацію і відігравали на ній провідну роль. На розгляд представників 44 країн були подані два проекти статуту майбутньої організації. Перший був підготовлений Конференцією міністрів освіти і враховував різноманітні пропозиції національних урядів і деяких організацій та інститутів, а другий проект під назвою "Конституція Організації ООН з питань інтелектуального співробітництва" подала французька делегація.

Лондонська конференція проходила під впливом того факту, що 24 жовтня того ж року був. затверджений Статут Організації Об'єднаних Націй, який передбачав утворення "спеціалізованих установ ООН" (ст.57).

16 листопада 1945 р. був підписаний, а 4 листопада 1946 р. офіційно набрав чинності Статут Організації ООН з питань освіти, науки та культури, ратифікований 20 країнами. Головною метою ЮНЕСКО було проголошено сприяння миру і без пеці У світі за допомогою співробітництва між народами в галузі освіти, науки, культури та комунікації- Цей політичний імператив — сприяння миру і взаєморозумінню між народл-ми, — визначив усю подальшу історію ЮНЕСКО.

Створення ЮНЕСКО було об'єктивно необхідним і відпо відало прагненню народів світу до співробітництва в мирних умовах. Нова геополітична ситуація вимагала об'єднання зусиль світового співтовариства для захисту прийдешніх поколінь від загрози спустошливих воєн. Для досягнення цієї мети істотного значення набувало налагодження міжнародного співробітництва в усіх галузях, в тому числі і в інтелектуальній. У ст. 1 Статуту ЮНЕСКО записано, що організація стави 11. своїм завданням "сприяти зміцненню миру і безпеки, допомагаючи співробітництву народів у питаннях освіти, науки і культури в інтересах забезпечення загальної поваги до справедливості, законності прав і основних свобод, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй для всіх народів".

Сам факт надання питанням забезпечення миру і стабільності характеру імперативності в діяльності ЮНЕСКО с результатом напруженої боротьби двох підходів щодо змісту цієї діяльності. Активна дискусія була розгорнута навколо головного питання: чи повинна нова організація ставити перед собою завдання, сумірні з глобальними проблемами сучасності, і тим самим втручатися у сферу політичних та ідеологічних суперечок, чи з мстою запобігання надмірній політизації їй слід обмежитися роллю Міжнародної організації праці в інтелектуальній галузі, тобто бути лише технічним посередником?

Обидва альтернативні підходи не позбавлені недоліків і можуть призвести, з одного боку, до блокування конструктивних каналів розвитку організації, з іншого — до нічим не обгрунтованої гіпотрофії, зведення її до рангу академічного клубу. Обох цих загроз можна було уникнути, максимально наблизившії статус майбутньої організації до неурядової і тим самим зменшивши її залежність від офіційних позицій держав. Таку спробу зробила французька делегація, запропонувавши особливий порядок членства, який би будувався не на принципі представництва держави чи національності, а на принципі представництва усього людства, тобто на індивідуальній основі: більшість членського корпусу згідно з французькою моделлю мали становити незалежні, міжнародно визнані експерти або видатні політичні діячі.

Французька модель була відкинута в основному зусиллями делегації США, яка наполягала на міжурядовому характері ЮНЕСКО. У Статуті було записано, що члени Виконавчої Ради ЮНЕСКО мають бути також членами урядових делегацій і обиратися на Генеральній конференції по змозі з-поміж видатних діячів мистецтва, науки та освіти. Останнє застереження мало лише присмак компромісу, але й таке формулювання не задовольнило США. Дискусія з приводу засад обрання Виконавчої ради тривала досить довго і припинилася лише в Монтевідео в 1954 р. на 8-й сесії Генеральної конференції, коли було остаточно вирішено, що кожний член Ради "представляє уряд тієї держави, громадянином якої він є" і що тільки делегат, кандидатура якого була запропонована відповідним урядом, може бути висунутим до виборів у Виконавчу раду.

Історія

На 2011 вона охоплювала 193 країн-держав; консультативний статус при ній мають неурядові організації (приблизно 250). Головний осередок ЮНЕСКО знаходиться в Парижі. ЮНЕСКО має видавництво Office des Presses de l’Unesco (різними мовами), в якому з́являються 26 періодичних видань, серед них «Кур'єр ЮНЕСКО» (35 мовами), «Культури», «Музеум», «Перспективи освіти» та ін. Україна є членом ЮНЕСКО від 1954.

У 1942 в Великобританії за ініціативою президента Ради з освіти Англії Уельсу Річарда А. Батлера і президента Британської ради М. Робертсона була скликана конференція міністрів освіти країн-союзників (англ. Conference of Allied Ministers of Education). Зустріч, на якій були присутні представники 8 урядів, які перебувають в еміграції, відбулася в Лондоні з 16 листопада по 5 грудня. Основним питанням конференції було відновлення системи освіти з настанням миру. Замість одноразової заходи до грудня 1945 року відбулося близько 60 зустрічей. Ідеї ​​конференції знайшли підтримку у світовому співтоваристві.

Після закінчення Другої світової війни в Лондоні пройшла конференція Організації Об’єднаних Націй по створенню організації з питань освіти та культури (ЕКО / Конф) (англ. United Nations Conference for the establishment of an educational and cultural organization (ECO / CONF)). Конференція була скликана за рекомендацією зустрічі 1942 року і конференції ООН з міжнародної організації (англ. United Nations Conference on International Organization), яка відбулася у квітні-червні 1945 року в Сан-Франциско. Основними завданнями організації були встановлення справжньої культури миру та перешкоджання розв’язування нової світової війни, що реалізуються за допомогою сприяння забезпеченню «інтелектуальної та моральної солідарності людства».

16 листопада 1945 був підписаний Статут ЮНЕСКО і створена підготовча комісія. Статут був підписаний представниками 37 держав з 44, присутніх на зустрічі. Статут набув чинності після того, як був ратифікований 20 державами. Це сталося 4 листопада 1946. Перша сесія генеральної конференції ЮНЕСКО, в якій взяли участь представники 30 держав, пройшла в Парижі з 19 листопада по 10 грудня 1946.

ЮНЕСКО є правонаступником міжнародного комітету Ліги Націй з питань інтелектуальної співпраці та її виконавчого установи — Міжнародного інституту інтелектуальної співпраці. Міжнародний комітет (або комісія) з інтелектуальної співпраці у складі 12 чоловік був створений в 1922 році за пропозицією Леона Буржуа, лауреата Нобелівської премії миру. Ліга Націй вважала питання культури та освіти внутрішніми справами держав та фінансово обмежувала діяльність комітету. Фінансова допомога була отримана від Франції в 1926 році разом з установою в Парижі Міжнародного інституту інтелектуальної співпраці. Інститут займався контактами між університетами, бібліотеками, науковими спілками, перекладом літературних творів, юридичними питаннями інтелектуальної власності, співробітництвом в області музеїв і мистецтва, зв’язками зі ЗМІ. Передача повноважень, які можуть бути виконані в межах плану діяльності ЮНЕСКО, здійснювалася відповідно до статті 9 статуту ЮНЕСКО та статтею 63 статуту ООН. Крім того, ЮНЕСКО були передані фінансові активи інституту.

Деякий час в ЮНЕСКО мали перевагу африкансько-азійські країни, які провадили антизахідну політику, внаслідок чого США (кін. 1984), Великобританія (кін. 1985) та ін. країни тимчасово відмовилися від співпраці в ній, унезалежнюючи свою позицію від зміни керівної лінії ЮНЕСКО.

Структура

Крім штаб-квартири організації в Парижі, існує цілий ряд регіональних, кластерних і національних офісів ЮНЕСКО, створених в рамках стратегії децентралізації і забезпечують її ефективне присутність у всіх регіонах та областях, а також зв’язок з агентствами ООН та іншими організаціями-партнерами. Адміністративну підтримку мережі забезпечує координаційне бюро ЮНЕСКО (англ. Bureau of Field Coordination). Зв’язок з ООН підтримується в офісах організації в Женеві і Нью-Йорку.

Регіональні, кластерні та національні офіси

Всі діючі та асоційовані члени ЮНЕСКО організовані в п’ять регіональних груп: Африка, Ліга арабських держав, Азія і Тихий океан, Європа і Північна Америка, Латинська Америка і країни Карибського басейну. Основу розподілу складають географічні чинники, але не тільки вони. Багато програм і тематичні напрямки роботи організації формують регіональні мережі, спрямовані на вирішення проблем, специфічних для регіону. Діяльність регіональних мереж узгоджується з національними представництвами ЮНЕСКО, регіональними бюро та штаб-квартирою організації. Також вони тісно співпрацюють з NASA.

Регіональні бюро ЮНЕСКО надають спеціалізовану підтримку кластерним і національним офісах організації. Усього налічується 10 регіональних бюро організації, що працюють в галузях освіти, науки і культури. Найбільші підрозділи розташовано в Турції, Росії (Чечня), та Арабських Еміратах.

Основу структури ЮНЕСКО становить кластерна система. 27 кластерних офісів організації працюють зі 148 країнами-членами і здійснюють взаємодію між країнами в кластері з питань, що знаходяться в компетенції ЮНЕСКО, взаємодія з різними структурами ООН щодо здійснення спільних проектів, а також здійснюють взаємодію з іншими офісами організації з різних напрямків діяльності. Виключення з кластерної системи складають 27 національних офісів, покликаних обслуговувати 9 найбільш густонаселених країн світу, а також пост-конфліктні зони. Україна також входить до їх числа.

Держави-члени, асоційовані члени та постійні представництва при штаб-квартирі ЮНЕСКО

Будь-яка держава, що є членом ООН може стати членом ЮНЕСКО, при припиненні членства в ООН автоматично відбувається вихід з ЮНЕСКО. Держави і території, що не входять в ООН, можуть стати членами організації за умови отримання двох третин голосів генеральної конференції. Для територій, не керуючих своєю зовнішньою політикою, додатковою умовою є клопотання відповідального за зовнішні зносини держави. Вихід зі складу організації, здійснюється після повідомлення Генерального директора, який набирає чинності 31 грудня року, наступного за тим, в якому було зроблено це повідомлення. Взаємовідношенням з національними комітетами ЮНЕСКО займається відповідний підрозділ організації, до складу якого входять чотири регіональні секції (крім Африки).

Кожна держава-член має право призначити постійного представника при ЮНЕСКО. Правом скористалося 182 держави, крім того при ЮНЕСКО діє 4 постійних спостерігача і 9 спостережних місій міжурядових організацій.

Офіційні мови

На цей час офіційними мовами організації є англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька мови. З моменту заснування в 1946 році офіційними мовами секретаріату, генеральної конференції та виконавчої ради ЮНЕСКО були англійська та французька. У 1950 році до мов генеральної конференції додалася іспанська, а в 1954 — російська. У тому ж 1954 році обидві мови стали офіційними для виконавчої ради. Основні органи управління організацією включили арабську у список офіційних в 1974 році. Китайська додалася до цього списку в 1977 році для виконавчої ради і в 1980 — для генеральної конференції.

Діяльність

Практична діяльність ЮНЕСКО будується на засадах середньострокового плану, розрахованого на 6 років. У свою чергу, на підставі такого плану складаються три дворічні програми. Конкретна робота Організації, що проводиться в рамках затверджених програм i здійснюється за такими головними напрямами:

Велика програма I — Освіта.

Велика програма II — Природничі науки.

Велика програма III — Соціальні та гуманітарні науки

Велика програма IV — Культура.

Велика програма V — Комунікація та інформація.

Організацією реалізується цілий ряд довгострокових широкомасштабних міжнародних програм і проектів у таких галузях, як океанографія, екологія, гідрологія, відновлювані джерела енергії, геологічна кореляція, науково-технічна інформація, інформатика, комунікація, біоетика, управління соціальними перетвореннями, повернення культурних цінностей, збереження всесвітньої культурної і природної спадщини, професійно-технічна освіта, освіта для ХХІ століття тощо.

Для координації міжнародної співпраці з реалізації цих програм створені та функціонують відповідні міжурядові комітети та ради, до складу яких входить встановлена кількість представників тих країн-членів, які обираються Генеральною конференцією на певний період. В країнах-членах діють національні органи із зазначених програм.

Освіта

У галузі освіти основні зусилля ЮНЕСКО спрямовані на:

сприяння розширенню доступу до базової освіти та ліквідації неписьменності;

розвиток екологічної та превентивної, безперервної, професійно-технічної та вищої освіти;

сприяння проведенню аналізу та оцінки національних освітніх систем, розробці політики та здійсненню реформ у галузі освіти з метою покращання її якості та адаптації до потреб суспільства;

підготовку освітянських кадрів;

Наука

У галузі науки, окрім згаданих вище довгострокових міжнародних наукових програм, ЮНЕСКО сприяє міжнародній співпраці з розвитку фундаментальних та інженерних наук, вузівської науки та її адаптації до потреб суспільства, розвитку та застосуванню в різних галузях нових інформаційних і телекомунікаційних технологій. У галузі гуманітарних наук реалізуються проекти, що стосуються людських аспектів глобальних соціальних змін і розвитку, зміцнення демократичних процесів, забезпечення прав людини, усунення різного роду дискримінації, участі молоді у розвитку суспільства, питань багатоетнічного співіснування, запобігання національним та етнічним конфліктам, створення клімату соціальної гармонії.

Культура

Діяльність ЮНЕСКО в галузі культури охоплює такі сфери:

збереження та відродження матеріальної і нематеріальної культурної спадщини;

розвиток мистецтв;

сприяння розвитку сучасних культур;

сприяння поверненню втрачених культурних цінностей країнам їхнього походження;

поширення книг і читання шляхом сприяння розвитку книговидавничої справи;

розвиток індустрії культури та розробка політики в галузі культури;

захист авторських і суміжних прав;

аналіз взаємозв’язку між культурою та розвитком, врахування культурного фактора у розвитку суспільства;

розвиток культурного плюралізму та міжкультурного діалогу.

Комунікації

У галузі комунікації та інформації ЮНЕСКО покликана сприяти вільному поширенню інформації, розвитку плюралізму та незалежності засобів інформації, зміцненню та модернізації інформаційних інфраструктур і служб документації (бібліотек, архівів) у країнах-членах, застосуванню нових інформаційних і телекомунікаційних технологій, підготовці кадрів у цій галузі.

Україна в ЮНЕСКО

Марка України присвячена 50-річчю членства в ЮНЕСКО

Див. також: Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні

УРСР (також і Білоруська РСР) стала членом ЮНЕСКО 12 травня 1954. Представниками УРСР в ЮНЕСКО були: Ю. Кочубей (згодом заступник міністерства закордонних справ УРСР, тепер заступник генерального директора ЮНЕСКО), М. Решетняк, А. Зленко, В. Скофенко. У 1980 — 85 члени виконавчої ради ЮНЕСКО був представник УРСР (Г. Цветков). У 1974 — 79 в системі ЮНЕСКО відділ музейних справ очолював Ю. Турченко. Не погоджуючись з радянською політикою в Україні у сфері культури та мистецтва, він покинув працю в ЮНЕСКО й залишився у Франції. Постановою Ради Міністрів УРСР 1956 року створено Комісію УРСР у справах ЮНЕСКО, до складу якої входять бл. 50 керівних представників міністерств і відомств, наукових і громадських установ. Ця комісія опрацьовує плани роботи на відтинку Ю. й координує працю нац. комітетів в УРСР для наукових програм (геол. співробітництво, гідрологічна програма, океанографічна комісія, вивчення слов. культур тощо). 1979 у Києві відбулася міжнар. славістична конференція Ю., в якій взяли участь бл. 200 славістів. З 1970 появляється чужими мовами «Бюлетень Комісії УРСР у справах ЮНЕСКО», видано брошуру М. Петрачкова, Т. Коваленка-Косарика «Україна — член ЮНЕСКО» (1966), А. Зленка «Unesco and Problems of the Present» (1984).

У плані діяльності Ю. окремими виданнями появилися кн.:

G. Chevchuk, « La politique culturelle dans la République socialiste soviétique d’Ukraine» (1981, також англійською мовою),

альбом «Sculpture et architecture de bois» (1981), Леонід Новиченко «Taras Chevtchenko» (1982),

«Антологія укр. радянської поезії» Poetry of Soviet Ukraine’s New World: An Anthology (1986) та ін.

Свого часу в Ю. відзначено 150-річчя з дня народження Т. Шевченка, 250-річчя з дня народження Г. Сковороди, 100-річчя народження Лесі Українки, І. Франка, Є. Патона; влаштовано фестиваль фільмів О. Довженка (1984). Керамічне пано Л. Мішкової прикрашує коридор Ю. 1983 Ю. відзначила 1500-річчя заснування Києва, і делегація, очолювана ген.-дир. А. М. М’Боу, з цієї нагоди відвідала Київ. Як і в ін. міжнар. організаціях, представники УРСР в Ю. виконують заг.-рад. директиви.

Штаб-квартира Юнеско. Париж, Франція

За 47 років напрацьовано значний потенціал і досвід співпраці з цією Організацією у сферах її компетенції, а також багатостороннього міжнародного гуманітарного співробітництва.

У часи незалежності

За період членства в ЮНЕСКО Україна виступала ініціатором започаткування багатьох міжнародних програм і проектів цієї Організації. Зокрема, в ході 26-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО вона ініціювала розгортання масової міжнародної кампанії по викоріненню неписьменності. Ця кампанія набула широкого міжнародного визнання і лягла в основу 20-річної програмної діяльності ЮНЕСКО в цій галузі.

Україна висунула також пропозицію про використання засобів інформації з метою зміцнення миру, недопущення пропаганди війни, насильства і ненависті між народами, що дало поштовх до розробки і прийняття відповідної Декларації (1978 р.). Україна була серед ініціаторів розробки Декларації про раси і расові забобони, започаткування проектів стосовно ролі ЮНЕСКО у встановленні нового міжнародного економічного порядку, вивчення та поширення слов’янських культур тощо.

На 27-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1993 р.) Україна виступила з ініціативою розробки «Програми культури миру». Ця ініціатива лягла в основу переорієнтації діяльності ЮНЕСКО в напрямку зміцнення її етичної місії та ролі у формуванні психології культури миру, клімату довіри і толерантності. На підставі цієї пропозиції розроблено міждисциплінарний проект «На шляху до культури миру», який став складовою частиною всіх наступних дворічних програм та стратегічних напрямків діяльності Організації до 2001 року.

В рамках цього проекту у 1999 р. в Києві під егідою Президента України та за фінансовою участю ЮНЕСКО проведено Міжнародну конференцію «Демократичне врядування та культура миру в країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи». В ході 29-ї сесії Генконференції ЮНЕСКО Україна ініціювала звернення до ООН з метою проголошення ООН одного з років Міжнародним роком захисту, збереження та відродження культурної спадщини.

На 56-ї сесії Генеральної асамблеї ООН ця ініціатива знайшла своє відображення — 2002 рік проголошено ООН міжнародним роком із захисту світової культурної спадщини.

З огляду на історичний характер 30-ї сесії Генеральної конференції (останньої у другому тисячоріччі), Україна визначила такі найважливіші завдання ЮНЕСКО на нинішньому етапі входження людства у XXI сторіччя: пошук формули гармонізації глобальних, регіональних і національних інтересів, нових форм співробітництва, зміцнення мандатної функції ЮНЕСКО та її ролі інтелектуального та морально-етичного центру як у системі ООН, так і на міждержавному рівні.

Україна обиралася до цілого ряду керівних та програмних органів ЮНЕСКО, насамперед до Виконавчої Ради. У 1981 — 1985 рр. представником УРСР у Виконраді було призначено Г. М. Цвєткова, 1995 — 1999 рр. представниками України були В. Д. Хандогій та А. М. Зленко.

15 жовтня — 3 листопада в штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі відбулася 31-а сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, в якій брала участь делегація України, на чолі з Заступником Голови Адміністрації Президента, Головою Національної комісії України у справах ЮНЕСКО А. К. Орлом.

В ході сесії ген. конференції відбулися вибори до Виконавчої ради ЮНЕСКО. Завдяки активній, чітко скоординованій та різноплановій роботі МЗС, Постпредставницва при ЮНЕСКО та дипустанов України за кордоном нашу державу переважною більшістю голосів (116) було обрано до Виконавчої Ради ЮНЕСКО на чотирирічний термін. Окрім України до складу Виконради від II регіональної виборчої групи (країни Центральної та Східної Європи) були обрані Словаччина (81 голос) і Білорусь (72 голоси). Загалом у нашій виборчій групі на три вакантні місця у Виконраді, окрім України, претендували ще сім країн — Азербайджан, Албанія, Вірменія, Білорусь, Латвія, Словаччина та Югославія.

Представником України у Виконрадi Указом Президента України призначено А. К. Орла.

Нинішнє обрання України до Виконради засвідчило важливу роль, яку відіграє наша держава у розвитку сучасного міжнародного й міжрегіонального гуманітарного співробітництва, її активну позицію в обстоюванні принципів й ідеалів Організації, а також набутий авторитет в ЮНЕСКО.

Україна також обиралась до Міжнародної координаційної ради програми «Людина i біосфера», Міжурядової ради Загальної програми з інформації, Міжурядового комітету Всесвітнього десятиріччя розвитку культури, Міжурядового комітету із сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження, Комітету по штаб-квартирі.

Нині Україна є членом Виконавчої ради Міжурядової океанографічної комісії, Міжурядового комітету Міжурядової програми з інформатики, Міжурядової ради Міжнародної гідрологічної програми та Міжурядового комітету з авторського права.

Для реалізації деяких з довгострокових програм ЮНЕСКО в Україні створено i діють національні комітети, комісії та міжнародні центри.

Координацію діяльності національних інституцій в рамках Організації, покладено на міжвідомчу Комісію у справах ЮНЕСКО, яку було створено в 1956 р. У листопаді 1995 року Указом Президента України колишню Комісію було перетворено на Національну комісію України у справах ЮНЕСКО.

З 1970 року по 1990 рік видавався бюлетень Комісії. Наприкінці 1996 року поновлено його видання.

З грудня 1962 року в Парижі функціонує Постійне представництво України при ЮНЕСКО.

З моменту виборення незалежності України Постійними представниками України при ЮНЕСКО були: Слiпченко Олександр Сергійович, Кочубей Юрій Миколайович, Зленко Анатолій Максимович.

У вузах та наукових закладах України створено i діють 11 кафедр ЮНЕСКО в галузях лінгвістики, філософії людського спілкування, застосування інформаційних та комунікаційних технологій в освіті, превентивної освіти та соціальної політики, екології техногенних регіонів, крiобiологiї, клітинної i молекулярної нейробiологiї, прав людини i демократії.

У 1967 р. Україна приєдналася до проекту асоційованих шкіл ЮНЕСКО. Нині в Україні нараховується 37 асоційованих шкіл ЮНЕСКО. З листопада 1990 р. в Україні діє Українська асоціація клубів ЮНЕСКО, яка об’єднує близько 50 таких клубів.

Канали ЮНЕСКО використовуються для популяризації серед світового співтовариства української науки, культури та освіти. Iнформацiйнi видання Організації публікують статті i матеріали про Україну. За фінансового сприяння з боку ЮНЕСКО в Україні було видано ряд книг, альбомів, матеріалів та публікацій. Проведено цілу низку конференцій та досліджень. Важливе значення в цьому плані має внесення ювілеїв видатних діячів та історичних подій українського народу до спеціального календаря ЮНЕСКО та участь Організації та її членів у відзначенні цих ювілеїв. У штаб-квартирі Організації проводяться українські виставки, концерти, кiноперегляди, наукові конференції тощо.

Важливе значення як в плані поширення інформації про Україну, так i поглиблення міжнародного співробітництва та її інтеграції в світову спільноту є внесення iсторико-архiтектурних об’єктів України до Списку всесвітньої спадщини (архітектурний ансамбль «Софія Київська», Києво-Печерська Лавра та історичний центр м. Львів), а також включення українських біосферних заповідників до Міжнародної мережі біосферних заповідників ЮНЕСКО («Чорноморський» (1982 р.); «Асканія-Нова» (1982 р.); «Карпатський» (1992 р.); «Дунайський» (1998 р.); «Шацький» (2002 р.). Вперше в світі у нашому регіоні за безпосередньої участі України створено транскордонний тристоронній польсько-словацько-український біосферний заповідник «Східні Карпати» (1998 р.) та румунсько-український біосферний резерват «Дельта Дунаю» (1998 р.). У найближчій перспективі очікується на створення польсько-українського біосферного резервату «Західне Полісся».

Участь України в програмній діяльності ЮНЕСКО, крім використання інтелектуального потенціалу Організації та запозичення корисного міжнародного досвіду, дає змогу отримувати певні кошти для проведення в Україні міжнародних заходів по лінії ЮНЕСКО та виконання українськими фахівцями різного роду проектів в сфері її компетенції, а також у формі отримання стипендій, грантів, обладнання, науково-технічної інформації, консультативної допомоги та забезпечення за рахунок Організації участі українських фахівців у міжнародних заходах.

У 1991—1997 рр. здійснювалась Програма «ЮНЕСКО-Чорнобиль», спрямована на залучення, в межах компетенції ЮНЕСКО, міжнародної допомоги з метою мiнiмiзацiї наслідків аварії на ЧАЕС. За цією Програмою в містах Іванків, Бородянка та Славутич створено три центри соціально-психологічної реабiлiтацiї населення потерпілих від катастрофи територій, зокрема дітей та молоді. В рамках зазначеної програми отримано цінне медичне обладнання для діагностики захворювань крові вартістю 475 тис. дол.

21-23 лютого 2001 р. за фінансової підтримки ЮНЕСКО на базі Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка було проведено регіональний семінар «Роль ЗМI у попередженні поширення СНIДу», а також ще три міжнародні конференції, в тому числі на підтримання регіонального діалогу в Європі, підвищення рівня вищої технічної освіти, розширення співробітництва в рамках європейського наукового та технологічного простору.

Одержання субсидій сприяє підтриманню на належному рівні співпраці України з ЮНЕСКО, розвитку міжнародного гуманітарного співробітництва українських інституцій, а відтак, зміцненню національного інтелектуального потенціалу та його інтеграції в регіональні та світові науково-технічні i культурно-освітні процеси.

Значний вплив на розвиток співробітництва України з ЮНЕСКО мали візити Генерального директора Організації в Україну. Відбулося чотири візити в Україну Генеральних директорів ЮНЕСКО. Амаду Махтар М'Боу (Сенегал) відвідав Україну у травні 1982 р. Два візити Федеріко Майора (Іспанія) відбулися у квітні 1991 р. та у листопаді 1997 р. Яскравим прикладом динамiзацiї стосунків з ЮНЕСКО слугував i візит К. Мацуури в Україну (17-19 вересня 2000 р.) на запрошення Президента України Л. Д. Кучми та для участі у Міжнародній конференції «ЛIНГВАПАКС-VIII», що відбулася на базі Київського державного лінгвістичного університету.

Загалом відносини співробітництва між Україною та ЮНЕСКО розвиваються у конструктивному руслі, спрямованому, зокрема, на розширення участі українських інституцій у міжнародному спiвробiтництвi в гуманітарній сфері, а також на підвищення економізації участі України в програмній діяльності Організації.

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)

Всесвітня організація охорони здоров'я — ВООЗ (World Health Organization — WHO) — найбільша спеціалізована установа ООН. Її представляють 190 членів, у тому числі й Україна. Була створена у 1948 р., а день заснування — 7 квітня — щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я. До функцій організації входять: коор-

динація міжнародної системи охорони здоров'я; консультування і допомога; співробітництво з ООН, її спеціалізованими установами, державними органами охорони здоров'я, профспілками та іншими організаціями; сприяння в укладанні угод і розробці нормативів і рекомендацій; співробітництво в розробці і впровадженні міжнарод­них стандартів з діагностики, якості продуктів харчування, біоло­гічних і фармацевтичних препаратів; підтримка у створенні націо­нальних систем охорони здоров'я; організація й утримання необхідних адміністративних і технічних служб; надання технічної і консультативної допомоги в надзвичайних ситуаціях; удоскона­лення системи освіти у сфері медицини й охорони здоров'я; поліп­шення умов харчування і житлових умов, санітарії, умов праці та інших аспектів гігієни довкілля; участь у ліквідації епідемічних, ендемічних та інших захворювань; охорона здоров'я матері і дити­ни; боротьба за психічне здоров'я і гармонію в міжлюдських сто­сунках; заохочення співробітництва між науковими інститутами та професійними групами з метою вдосконалення охорони здоров'я. Місцезнаходження ВООЗ — Женева (Швейцарія).

До 17 спеціалізованих установ ООН належить також група ва­лютно-кредитних організацій: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороннє агент­ство з гарантування інвестицій (БАГІ) (див. розділ 7).

Діяльністю двох організацій — МАГАТЕ і ВОТ — керує Ге­неральна Асамблея ООН.

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ)

Міжнародне агентство з атомної енергії — МАГАТЕ (Interna­tional Atomic Energy Agency — IAEA) — засноване в 1957р., пра­цює під егідою ООН і налічує 124 країни-члена, включаючи Украї­ну. МАГАТЕ має на меті сприяння ширшому використанню атом­ної енергії для підтримки миру, здоров'я і добробуту в усьому світі, а також забезпечення того, щоб допомога, яка надається самою ор­ганізацією (або на її вимогу), не використовувалась у воєнних цілях.

Агентство має Міжнародну систему ядерної інформації у Від­ні, яка охоплює інформацію з усього світу про використання до­сягнень ядерної науки і технології, економічні й екологічні аспек­ти інших джерел енергії, Систему інформації про енергетичні ре­актори, Міжнародну систему інформації по сільськогосподарсь­ких науках і технологіях та ін.

Місцезнаходження МАГАТЕ — Відень (Австрія).

Всесвітня організація з туризму (ВОТ)

Всесвітня організація з туризму — ВОТ (World Tourism Organization — WTO) заснована у 1975 p. як спадкоємець Міжна­родного союзу офіційних туристських організацій і налічує нині 130 країн — дійсних членів, одного спостерігача (Ватикан), 4 асоційованих члени і 329 членів, що приєдналися. В останню ка­тегорію входять урядові й міжурядові організації, що займаються туризмом, а також комерційні організації та асоціації, наприклад авіакомпанії, готелі, ресторани, банки, дослідні інститути, видав­ничі групи тощо.

Генеральна Асамблея ООН за згодою ЕКОСОР у 1977 р. ви­знала за ВОТ статус міжурядової автономної організації, відпові­дальної за розвиток туризму в світі. ВОТ є єдиною організацією в світі, в компетенцію якої включаються всі аспекти туризму в усьому світі. Метою створення організації були: сприяння розви­ткові туризму як засобу економічного розвитку і міжнародного взаєморозуміння; надання технічного сприяння в підвищенні якості туристичних послуг; дотримання інтересів країн, що роз­виваються, в галузі туризму.

У жовтні 2000 р. Україну з офіційним візитом відвідав Генеральний секретар ВОТ Франческо Франжіаллі. У зустрі­чах з керівниками держави він наголошував на перспективнос­ті туристичної галузі в Україні, зокрема в розвиткові екотури-зму, зеленого туризму та сільського туризму, запропонував на­дати Україні технічну допомогу з боку ВОТ для розвитку цієї галузі.

Місцезнаходження ВОТ — Мадрид (Іспанія).

Решта міжурядових установ, зв'язаних з ООН, буде детально розглянута далі: Міжнародний торговельний центр — МТЦ (ЮНКТАД/ВТО) — в п.6.2.3, Всесвітня торговельна організація (ВТО) — у п.6.7.

Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП)

Програма ООН з навколишнього середовища — ЮНЕП (United Nations Environment Programme — UNEP). Конференція ООН з питань людського середовища в Стокгольмі (1972 р.) про­голосила, що кожна людина має право на здорове навколишнє середовище, а тому зобов'язана захищати та поліпшувати стан довкілля для майбутніх поколінь. 5 червня (дата початку Стокго­льмської конференції) відзначається як Всесвітній день довкілля для майбутніх поколінь. Пізніше Генеральна Асамблея створила програму ЮНЕП, штаб-квартира якої знаходиться в Найробі (Кенія). Головне завдання програми — сприяти вжиттю заходів з охорони довкілля і поширенню знань про навколишнє середови­ще в усьому світі. ЮНЕП координує діяльність усіх установ ООН, пов'язаних з проблемами охорони довкілля, і працює спі­льно з урядами, науковими і діловими колами і неурядовими ор­ганізаціями. В діяльності ЮНЕП виділено шість пріоритетних глобальних напрямів: населені пункти й охорона здоров'я, збе­реження екологічних систем суходолу, довкілля і розвиток, океа­ни, енергія, стихійні лиха.

У Програмі діє Система моніторингу глобального довкілля, яка надає інформацію про клімат, атмосферу, океани, відновлен­ня ресурсів, різноманітні забруднення довкілля та його наслідки. Система охоплює понад 140 країн світу.

Керівним органом є Рада керуючих (58 членів), яка обирається на три роки. Робота Ради проходить як на пленарних засіданнях, так і в двох комітетах: з проблем програмної діяльності і з фінан­сових питань. Для фінансування діяльності створено фонд дов­кілля, який формується на добровільних засадах. Секретаріат ЮНЕП готує сесії ради управляючих, координує програмну дія­льність, здійснює адміністративне керівництво фондом. ЮНЕП має регіональні філії та бюро в різних містах світу.

Основним джерелом багатостороннього кредитування еколо­гічних проектів у країнах, що розвиваються, став Всесвітній фонд охорони довкілля, яким керують Всесвітній Банк, ПРООН і ЮНЕП.

Читайте також:

1. Основні сфери діяльності ЮНЕСКО.

Переглядів: 1609