Соціальна політика і соціальна робота

Соціальна робота і історія

У другій половині XX ст. все чіткіше простежується тенденція зближення історії з педагогікою, психологією, соціологією, демографією, антропологією та ін. Внаслідок цього процесу сформувалася соціальна історія — наука, яка вивчає становлення і розвиток соціальної структури суспільств, спільнот, соціальних інститутів, взаємовідносин особистості із соціальним світом.

Соціальна історія дає змогу побачити соціальну роботу в контексті історичного розвитку, виникнення й зміни формацій, епох, державного устрою, систем життєзабезпечення, трансформацій у структурі різних прошарків, суспільних груп, етносів, націй. Такий підхід розкриває соціальну роботу в її історичній різноманітності і в контексті соціальної стратифікації (поділу суспільства на страти — вертикально розташовані соціальні групи, верстви), оскільки групи (верстви) населення різняться за рівнем добробуту, орієнтаціями, смаками, уподобаннями, місцем проживання, станом здоров'я тощо.

За будь-яких суспільно-історичних умов соціальна робота не може бути відірваною від властивих певному етносу соціальних традицій. Цінними для неї є відомості про розвиток і становлення соціально-побутової сфери суспільства, систему закладів соціального обслуговування, історію підтримки нужденних, функціонування інститутів, які забезпечують життєстійкість суспільства як системи (заклади охорони здоров'я, освіти і науки, сім'я, трудові асоціації, засоби масової інформації тощо). Це забезпечує бачення соціальної роботи як самостійного соціального інституту, який еволюціонує разом із суспільством і людиною. А усвідомлення того, що кожна епоха породжує властивий саме їй тип особистості, актуалізує для соціальних працівників значення і зміст соціально-історичного контексту в оцінюванні конкретних проблем соціальної роботи.

На соціальну роботу, як і на інші сфери буття суспільства і людини, поширюється принцип історизму. Це спонукає до вивчення історії суспільства і традицій, конкретних надбань соціальної роботи, використання досвіду минулих поколінь, що сприяє збагаченню сучасної теорії і практики.

Для схвалення дій в інтересах вразливих груп населення і суспільства необхідне їх пояснення, обґрунтування, узаконення (легітимізація). Завдяки цьому соціальна робота набуває основних інституційних ознак (стає структурним елементом суспільства). Йдеться про те, що вона інтегрується в соціально-політичну, ідеологічну й ціннісну структуру суспільства, відбувається впорядкування, організація і регуляція її через систему принципів, норм і законів, конституювання у закладах і установах, забезпечення матеріальними, фінансовими, кадровими та інформаційними ресурсами. Це свідчить про тісний зв'язок соціальної роботи із соціальною політикою, яка є сукупністю заходів держави та інших суб'єктів політики, спрямованих на розвиток класів, соціальних груп, соціальних прошарків (страт), національних та інших етнічних спільнот, мовних, конфесійних груп, що утворюють суспільство, а також на розвиток (соціалізацію) людини. Така політика зорієнтована на захист усіх елементів структури суспільства, а також окремих осіб від деструктивних процесів у суспільстві на певних етапах його розвитку. Об'єктом особливої уваги соціальної політики є соціальне забезпечення (пенсійне забезпечення у старості, у разі інвалідності тощо), зайнятість, системи охорони здоров'я, освіти, житлова політика, а також сімейна та тендерна політика. Реалізація соціально значущих цілей і розв'язання соціальних завдань відбувається через соціальні проекти і програми, які є складовою соціальної політики.

Соціальній політиці як науці властива міждисцип-лінарність, її науковий апарат охоплює поняття права, політології, соціології, економіки, соціальної роботи, соціальної педагогіки тощо.

Проблемним залишається питання, що є первинним — соціальна робота чи соціальна політика. Очевидно, не позбавлена рації думка, що соціальна політика визначає методи, характер і масштаби соціальної роботи, хоч соціальна робота також може впливати на підвищення ефективності загальнодержавної соціальної політики. Підтвердженням цієї тези є соціальна робота як фахова діяльність, що утверджувалася у так званих державах загального добробуту, які впроваджували соціальні програми зусиллями відповідних фахівців.

Провідною метою соціальної роботи є вдосконалення соціальних взаємовідносин, досягнення вищої соціальної справедливості. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває регулююча роль держави у виробленні та реалізації заходів, здатних протидіяти явищам стихійності й незахищеності, забезпечити соціальний захист громадян, гідний рівень їхнього існування й життєдіяльності суспільства. Для цього необхідна стратегія соціального розвитку, спрямована на стабілізацію соціальних відносин. Такі стратегії формують у межах заснованої на певних цінностях (наприклад, соціальна справедливість, рівність, прагматизм) моделі соціальної політики. У більшості розвинутих країн соціальна політика реалізується за соціал-демократичною (у скандинавських країнах вважається, що потреби людей має задовольняти держава на універсальній основі), ліберальною (у США дотримуються принципу, згідно з яким державні соціальні служби мають допомагати тільки найнужденнішим), корпоративною (у Німеччині, Франції, Японії активну участь у реалізації соціальних програм, які організовані на засадах обов'язкового соціального страхування, беруть профспілки, об'єднання роботодавців) моделями.

Моделі розрізняють не тільки за цінностями, а й за використанням інструментів соціальної політики, тяжінням до універсальних (поширюваних на всіх членів суспільства, соціальної групи) чи вибіркових (поширюваних на певну частину населення чи визначену частину соціальної групи) соціальних програм, рівнем витрат на соціальну сферу і джерелами фінансування соціальних програм (податки, страхові внески, штрафи, спеціальні стягнення, благодійна допомога тощо), інституційною системою надання соціальних послуг. У скандинавських країнах більшість соціальних служб є державними, у Німеччині цією роботою за дорученням і за підтримки держави переймаються недержавні — релігійні, етнічні, благодійні організації; у СІЛА та Великобританії відбулися часткове роздержавлення соціальної сфери, диверсифікація надання соціальних послуг, значна увага приділяється взаємодопомозі, залученню громад і неприбуткових організацій до розв'язання соціальних проблем. Тут співіснують муніципальні, волонтерські та прибуткові соціальні служби, взаємодіють державні, благодійні і комерційні соціальні програми.

Соціальна політика, визначаючи зміст, спрямованість, нормативно-правову базу соціальної роботи, є її методологічною, теоретичною і практичною передумовою. Водночас вона — один із напрямів внутрішньої політики держави, втіленої в соціальних програмах і в практиці. Соціальна політика регулює відносини в суспільстві в інтересах і завдяки інтересам основних соціальних груп. Іноді про неї ведуть мову як про організаторську, виконавчу діяльність з реалізації соціальної політики держави, теорію і практику соціальної політики або як про позадержавний феномен, який певною мірою відображає культурні традиції країни. Та оскільки у багатьох країнах значна кількість соціальних працівників є співробітниками державних соціальних служб, а отже провідниками соціальної політики, спрямованість і зміст їхньої фахової діяльності, їхні власні установки залежать від ставлення суспільства до людей, які є клієнтами соціальної роботи. Однак це не дає підстав ототожнювати соціальну політику й соціальну роботу, адже соціальні працівники можуть бути й порушниками суспільного спокою, борючись за права клієнтів, лобіюючи впровадження соціальних програм, виділення ресурсів на розв'язання конкретних соціальних проблем.

Крім того, як зауважує Т. Шанін, вони нерідко працюють у державних установах, цілі яких не завжди збігаються з цінностями професії. Саме з боку соціальних працівників лунає критика на адресу державної політики.

Не тільки соціально-політичний контекст впливає на соціальну роботу, а й соціальні працівники можуть впливати на нього. Наприклад, результати досліджень певних соціальних проблем можуть бути використані при ухваленні відповідних політичних рішень, а нові соціальні послуги, апробовані в соціальних службах, можуть стати частиною державної соціальної програми, державних нормативів. Експериментальні соціальні служби, що довели свою корисність, ефективність і перспективність, часто отримують державні ресурси для своєї діяльності, а інколи входять до державних інституцій, що займаються соціальним обслуговуванням. Наприклад, організаційну модель створеного у Миколаєві експериментального центру ранньої реабілітації дітей-інвалідів згодом було використано по всій Україні як складову державної системи соціального захисту населення.

З метою впливу на соціальну політику держави соціальні працівники можуть: лобіювати інтереси груп клієнтів і власні фахові інтереси; заохочувати клієнтів до представництва власних інтересів, впливу на органи влади при розгляді питань, які їх стосуються; організовувати кампанії зі збирання підписів під зверненнями, написання листів до органів влади, формулювання певних соціальних проблем і пропозицій щодо їх подолання тощо.

Водночас побутує думка, що соціальна робота як професія повинна бути політично нейтральною, хоч це не заперечує активної позиції соціальних працівників у формуванні загальнодержавної та місцевої соціальної політики.

Отже, соціальна робота тісно пов'язана із соціальною політикою як на науковому, так і на практичному рівнях. Зміст діяльності соціальних працівників значною мірою обумовлений концептуальними підходами до організації системи соціального захисту населення в країні, поєднанням індивідуальних і суспільних (виражених через відповідні соціально-політичні концепції та політичні рішення) інтересів до соціальної роботи.

Соціальна політика легітимізує форми і методи соціальної роботи, надає діям соціальних працівників законності і справедливості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Педагогіка і соціальна робота	\|	ЮНЕСКО.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.