Кріпосні капели, оркестри, театри

XVIII століття стало новим етапом у розвитку інструментальної музики в Україні. Набула розвитку своєрідна форма цього виду творчості й виконавства, зумовлена феодальними відносинами та закріпачення селян – кріпосні капели, оркестри, театри. Польські, російські, українські вельможі утримували в своїх маєтках, палацах оперні та балетні трупи, інструментальні капели, які комплектувались переважно із кріпаків – талановитих музикантів – професіоналів. Для вдосконалення виконавської майстерності їх часто навчали за кордоном, проте залишали у кріпацькій залежності. Музичні колективи мали при своїх дворах українські гетьмани – Іван Мазепа, Іван Брюховецький, Данило Апостол, Іван Скоропадський.

Особливо важливу роль у розвитку музичної культури на Україні другої половини XVIII – початку XIX ст. відіграла родина графів Розумовських. Кирило Розумовський у 1750 році був призначений гетьманом України і переїхав до Глухова ( це місто з 1669-го по 1782-й рік було офіційною резиденцією українських гетьманів ). Брати Олексій та Кирило – знавці й цінителі музичного мистецтва, утримували великі артистичні колективи. Широко славились хорова капела і оркестр графа Олексія Розумовського в Яготині, до складу яких входило 50 музикантів. В їх репертуарі переважали українські та російські народні пісні. Їх мистецьке виконання привернуло увагу керівника італійської опери у Петербурзі композитора Франческа Арайї. Він написав для цього колективу кілька творів на фольклорні теми, залучав до виконання італійських опер у Петербурзі.

Особливою пишністю і багатством відзначалось музичне життя гетьманської столиці Кирила Розумовського. При дворі діяв оркестр із 40 музикантів, утримувалась капела півчих, яка брала учась і в церковних службах, і у світських імпрезах. Керував тою капелою Корнелій Юзефович – випускник Києво-Могилянської академії. До його учнів належав видатний музикант Марко Полторацький – майбутній директор Придворної капели у Петербурзі. Серед інструменталістів глухівської резиденції були виконавці на бандурах, скрипках, кобзах, гуслях, цимбалах, лютнях. «Мода» на музику поширювалась і серед козацької старшини Глухова – її представники вважали необхідним навчати дітей грі на музичних інструментах. Уже з початку XVIII ст. сюди почали надходити із Західної Європи клавікорди, клавічембало, а також оркестрові інструменти – гобої, валторни. У місті діяв військовий оркестр. Концерти й музично-театральні вистави відбувались у спеціально збудованому приміщенні на передмісті Глухова, а з 1751 року і в новому гетьманському палаці. До репертуару входили п’єси Есхіла, Гольдоні, Мольєра, Шекспіра, виконувались балети «Венера і Адоніс», «Алоїза» та ін. Ставились і драматичні твори українських авторів-студентів та педагогів Києво-Могилянської академії. У Глухові виступав один з найталановитіших співаків Запорізької Січі Григорій Білоградський, який служив пізніше у Петербурзькій придворній хоровій капелі. У музичному штаті гетьмана, крім К. Юзефовича, були капельмейстери Карл фон Лау (валторніст) і Андрій Рачинський, колишній регент капели львівського єпископа Льва Мелецького. Один з перших істориків музичного мистецтва російської імперії Якоб фон Штелін дав високу оцінку оркестру і хору К. Розумовського: «В Глухові на Україні, було організовано капелу, подібної до якої до цієї пори не існувало. Коли хор цієї капели в присутності двору та інших високопоставлених осіб виступив вперше в Москві у палаці гетьмана, його зустріли із захопленням».

Капела в основному комплектувалась вихідцями з навколишніх сіл і містечок. Архівні матеріали засвідчують імена деяких музикантів-іноземців. Це – сурмачі оркестру – Себастьян Гейко та Йозеф Ганаур, литаврист Вінцеслав Лоренц, а також поодинокі імена їх українських колег – Іллі Косничевського, Григорія Кореневського, Степана Макушинського та ін. Музиканти одержували спеціальну освіту в Глухові та за кордоном. Про багатий репертуар гетьманської капели свідчить нотна бібліотека Розумовських, яка зберігається у Ценральній науковій бібліотеці НАН України. Нотозбірня налічує понад дві тисячі музичних творів. Основне місце тут належить камерній інструментальній літературі – понад 500 дуетів для різних складів, близько 600 інструментальних тріо, до 480 квартетів для струнного або мішаного складу, велика кількість камерних ансамблів для різноманітних інструментів, понад 200 сонат для сольного та ансамблевого виконання. Широко представлені також інструментальні концерти (100) і 430 симфоній, а також майже вся тогочасна оперна література, унікальне видання арій із французьких комічних опер XVIII ст., автографи оперних партитур італійських авторів.

Родина Розумовських однією з перших в Росії визнала геній Бетховена і сприяла проникненню його музики в Україну та всю Російську імперію. Особлива заслуга в цьому належить синові Кирила Розумовського Андрію (1752-1836) – російському послові у Відні. «Граф Андрій Кирилович був палким меломаном, любов до музики він успадкував від батька і дядька» - таку характеристику знаходимо у А. Васильчикова – біографа родини Розумовських. Людина високої культури та освідченності, А. Розумовський підтримував тісні взаємини з прославленими віденськими класиками – Й. Гайдном, В. А. Моцартом, Л. ван Бетховеном. Їх музика часто звучала в посольському палаці – з виконанням камерних творів тут виступав один з кращих струнних квартетів Європи, в якому грали друзі Бетховена Шупанціг та А. Крафт. Часом у камерних вечорах брав участь і Андрій Кирилович – він виконував партію другої скрипки, непогано володіючи цим інструментом. Саме на замовлення А. Розумовського Бетховен написав три струнні квартети, використавши у фіналі сьомого – українську народну пісню «Ой на дворі метелиця». П’яту і Шосту симфонії композитор присвячує А. Розумовському та Ф. Лобковіцу. Андрій Кирилович влаштовує Л. Бетховену замовлення від впливових та багатих російських вельмож. Так були створені три сонати для скрипки та фортепіано (у фіналі Соль-мажорної сонати, використано мелодію гопака). Композиор неодноразово звертався до української народної пісні «Їхав козак за Дунай», зробив її обробку для голосу у супроводі тріо, використав у Варіаціях для флейти з фортепіано.

Незважаючи на те, що майже все життя Андрій Розумовський пробув за кордоном, його оркестр тут, на батьківщині, існував. А. Розумовський багато зробив у справі комплектування згаданої бібліотеки. З Відня він систематично надсилав батькові ноти нових творів європейських композиторів. Завдяки А. Розумовському Глухів став містом, де чи не найраніше стала відома і була визнана, музика Л. Бетховена.

У 1776 році новоросійським, азовським і астраханським генерал- губернатором було призначено князя Потьомкіна. Він першим створив на Україні ріжковий, а згодом – струнно-духовий оркестр із кріпаків. У ньому налічувалось близько 200 музикантів.

У 1791 році згаданий вище оркестр перейшов у власність правителя канцелярії Потьомкіна – полтавського поміщика В. С. Попова, який перевіз його до Решетилівки. Там оркестр проіснував до 1818 року.

Струнно-духовий оркестр був і у генерал-губернатора П. Румянцева-Задунайського в його маєтку на Чернігівщині. Оркестр грав на балах і брав участь у постановці ораторії Паізієлло у Києві.

Відомий банкір і фабрикант Прот Потоцький мав один оркестр у Махновцях, другий – в Ямполі. Тут же була у нього і музична школа – явище надзвичайно рідкісне для тих часів.

У тому періоді на Україні жило кілька сімей із старовинних козацьких родів: Булюбаші, Лизогуби, Галагани, Селецькі, Лукашевичі та інші. У своїх дітей вони виховували любов до рідного слова, народного побуту, звичаїв, до української літератури й музики. В маєтках музикували, створювали хори та оркестри з кріпаків, наймаючи для їх навчання професіональних музикантів. На початку XIX століття духовим оркестром володів один з предків М. Лисенка Петро Булюбаш. В маєтку Гриньки Кременчуцького повіту під час сніданків та обідів оркестр грав для господаря та його численних гостей. Вечорами для молоді грали танці. Модний «Гросфатер» зміняли народні «Метелиця» та «Журавель».

Значний вклад у розвиток української культури внесла родина Галаганів з Полтавщини. З часів Єлизавети існувала домашня музика в маєтку Дігтярі Прилуцького повіту. Тут оркестр належав Іванові Григоровичу Галагану. Його син Григорій, крім оркестру, мав ще театр. Внук Івана Петро Григорович мав оркестр, про який схвально відгукувався у своїх спогадах М. Глінка.

У Дігтярях часто гостював український композитор П. Селецький. Він згадував про керівника оркестру – досвідченого німецького музиканта Краузе, про концертмейстера – першу скрипку кріпака – Артема, який вчився у Німеччині і виступав не тільки як оркестрант, але і як соліст. П. Селецький зазначав, що в репертуарі оркестру були його авторська симфонія, симфонії Бетховена, увертюри. Це свідчить про високу майстерність кріпацького оркестру.

Галаганівський оркестр виступав не тільки в концертах, але і використовувався для власних поміщицьких утіх і розваг, його змушували грати на бенкетах, брати участь у різноманітних святах і урочистостях. При цьому незаперечною заслугою Галаганів стала організація гастрольних подорожей оркестру по різних містах, зокрема, в Києві.

Одним з осередків культури серед поміщицьких маєтків було с. Качанівка на Чернігівщині. Власник цього маєтку Г. Тарновський був пристрасним шанувальником мистецтва, усе життя займався збиранням пам’яток місцевої старовини. В Качанівці часто гостювали такі відомі діячі культури, як композитор М. Глінка, письменник М. Гоголь, історик та поет М. Маркевич,філолог і вчений-природознавець М. Максимович, художник В. Штенберг, поет В. Забіла та ін. Бував там і Т. Шевченко. В Качанівці був добрий хор та оркестр, яким керував диригент і скрипаль – кріпак М. Калинич.

Кріпацькі хори, театри й оркестри були розповсюджені також у побуті правобережних українських поміщиків. Слід зазначити, що музична культура цих поміщицьких маєтків цілком перебувала у сфері західноєвропейських впливів. У камергера Павла І сенатора А. Іллінського у бердичівському маєтку було створено оркестр у складі 100 музикантів та хор з 30 співаків. З цими колективами виступали оперні співаки з Петербурга та Італії, балетна трупа з Франції, оперна трупа з Німеччини. Згодом найманих артистів та музикантів замінили українці-кріпаки. За свідченнями сучасників, Іллінський найбільш здібних своїх кріпаків відправляв до Риму, де вони навчалися музики.

Славився на Україні також оркестр волинського поміщика Ганського, що мав у своєму складі від 40 до 80 музикантів. Керував колективом диригент, скрипаль і композитор Л. Герке. Оркестр Ганського ще задовго до згадуваного вище оркестру Галагана неодноразово концертував у Києві.

Багаті вельможі нічого не шкодували, щоб надати блиску і пишності придворним виставам і концертам. Вони виписували з-за кордону славетних артистів, відбирали здібних людей з кріпаків, вчили їх співу й гри на різних інструментах. Часто вони посилали своїх «підданих» на навчання до Італії, Австії, Німеччини та інших країн. Безперечно, серед кріпаків були обдаровані люди, здатні творити мистецькі цінності. Проте особливості музичного побуту того часу та особиста доля музиканта - кріпака спричинилися до того, що їхні імена загубилися і здебільшого невідомі.

Соціальне становище музиканта-кріпака мало чим різнилася від кріпака-хлібороба. Власники капел і оркестрів зневажали людську гідність своїх підлеглих, знущалися з них, змушували виконувати роль слуг і лакеїв (згадаймо Т. Г, Шевченка – «Музикант»). Навіть найменша провина могла послужити приводом для фізичного покарання артиста-кріпака.

Таким чином, за зовнішньою пишнотою музичного життя поміщицької садиби часто крилася хижацька експлуатація артистів- кріпаків. Хоч творцями й носіями культури були вихідці з народу, проте із соцільно-економічних причин їх мистецтво за формою побутування було далеке від народу.

Крім оркестрів у поміщицьких садибах існували й інструментальні капели при магістратах. Ці мистецькі організації порівняно з кріпацькими були значно демократичнішими. Їх діяльність була спрямована на обслуговування вільного міського населення і комплектувались вони за принципом вільного найму.

Типовим зразком такої музичної організації була Київська капела, заснована 1768 року при озброєному корпусі міщан і купців. Її завданням було обслуговування музикою різних урочистих свят, зустрічей високопоставлених осіб, парад корпусу тощо. Капела, в основному, складалася з 18 музикантів на чолі з капельмейстером. При ній була організована школа для підготовки молодих виконавців, учнями якої були, як правило, діти міщан і ремісників, переважно сироти. У складі капели були майже всі інструменти симфонічного оркестру:флейта пікколо, гобой, кларнет, фаготи, валторни, труби, литаври, малий барабан, тарілки, трикутник, скрипки, альти, віолончелі, контрабаси та деякі ін.

Про репертуар Київської капели можна судити лише зі списку нот її бібліотеки, який зберігся і відноситься до 1814 року. Він нічим суттєво не відрізняється від репертуару кріпацьких оркестрів. Це твори побутової музики: марші, вальси, полонези, кадрилі тощо. Без сумніву, що на міських святах і весіллях капела виконувала популярні українські, російські та польські народні танці.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Зародження національної композиторської школи	\|	Тема 9. Театральна культура

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.