Зародження національної композиторської школи

Музичне життя на українських землях кінця 18, початку 19 століть створювало передумови для поширення й розвитку інструментальної, зокрема, симфонічної музики. Проте цей процес надто гальмувався великим соціальним і національним гнобленням українського народу. Позбавлений елементарних політичних прав, професіональних культурних організацій та освітніх закладів, він не мав можливості розкрити ті мистецькі багатства, які були закладені в українському музичному фольклорі.

Панівна феодально-поміщицька верхівка зовсім не була зацікавлена у розвиткові національного мистецтва. В усіх культурних прагненнях вона орієнтувалась на Західну Європу і смаки придворної аристократії. Все це спричинилося до того, що майже всі твори того часу загинули. І стосується це не тільки спадщини композиторів-кріпаків, а й авторів інших суспільних верств. (П. Селецького, І. Вітковського, І. Лозинського, Лепехи та ін.). Московський уряд використовує музичні здібності українців для своїх потреб та закладає, між іншим, музичні школи, про що свідчить, наприклад, розпорядок «правителя Малоросії» А. Рум’янцева з 27 грудня 1737 р. у справі заснування співацько-музичної школи в Глухові. З біографії М. Березовського знаємо, що фаворит цариці Катерини II князь Потьомкін мав намір заснувати музичну академію в Кременчуці, в якій Березовський мав стати директором. Із смертю Потьомкіна цей план розвіявся, й це було одною з причин трагічної смерті Березовського.

А з другого боку, систематичні набори співаків українців до Придворної капели, своєрідна мода на українських бандуристів, вступ на державну службу і переїзд до столиці багатьох українських панів, які обов’язково брали з собою слуг-кріпаків і приватних співаків та музикантів, спричинилося до поширення українських мелодій у різних верствах тогочасного суспільства, та й передові сили мистецької громадськості щораз активніше почали виступати проти чужоземного засилля і дбати про розвиток національних тенденцій як в російській, так і в українській культурі. Це привело, зрештою, до появи творів на основі фольклорного тематизму. До їх числа передусім слід віднести «Українську симфонію» Ернеста Ванжури кінця XVIII ст. та Симфонію соль мінор невідомого автора початку XIX ст.

У кінці 18 - початку 19 ст. з'являються симфонічні і камерно-інструментальні твори І. Витковського, Данилевського, Лепехи, братів Лизогубів, Г. Рачинського, П. Селецького й ін. Значний вплив на музичне життя робили Харківські, Київські, Львівський університети, Ніжинський ліцей, духовні училища, у яких існували оркестрові колективи, хори, аматорські театри.

На українських землях висувається ряд композиторів, що працювали в області музичного театру, хорової й інструментальної музики. Серед них - М. Вербицький (п'єси з музикою типу зінгшпіля - «Сільські вповноважені», «Гриць Мазниця», «Верховинці», 11 увертюр для симф. оркестру, хори на сл. Шевченко, М. Шашкевича, пісні), І.Лавровський (музика до драм. п'єс, хори, пісні, церк. твори), І. Воробкевич (п'єси з музикою - «Гнат Приблуда», «Убога Марта», хори, пісні, інстр. п'єси), А. Вахнянин (опера «Купало», хори), В. Матюк (мелодрами «Капрал Тимко», «Інвалід», хори) і ін. В 1867 почала працювати постійна російська опера в Києві, в 1880 - Харкові, в 1887 - Одесі. Концертну і музично-просвітительську діяльність проводили відділення РМТ, що відкрилися в Києві (1863), Харкові (1871), Одесі (1884). На базі музичних училищ РМТ в Києві й Одесі засновані перші на Україні консерваторії (1913). Значний внесок у розвиток укр. музики вніс композитор, фольклорист і музично-суспільний діяч П. Сокальський - автор опер «Мазепа» (1859), «Травнева ніч» (1876), «Облога Дубно» (1884), кантат «Бенкет Петра Великого» (1859) і «Слухай» (1864), хорів, пісень і романсів, інструментальних творів, дослідження «Російська народна музика великоросійська й малорусская...» (1888). Великий вплив на творчість Сокальського зробили поезія Шевченко, твори передових діячів російської музичної культури (у т.ч. П. Чайковський, представників «Могутньої купки»).

Дев’ятнадцяте століття – це надзвичайна епоха в історії України. На всьому розвитку її культури позначився вплив народно-визвольного руху, передової революційно-демократичної думки. В мистецтві цього періоду провідними буди ідеї боротьби проти кріпацтва та самодержавства, проти національного гноблення.

У першій половині XIX століття музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі власники земельних угідь мали симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистичний склад формувався переважно з кріпаків. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону. Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування в другій половині XIX століття вже після скасування кріпацтва. Вони влилися в музичну культуру великих міст і збагатили її.

Найбільші міста України – Київ, Херсон, Одеса, Полтава, Львів – мали свої музичні традиції. У першій половині XIX століття їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60-70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і періодичного ) починається новий етап культурного розвитку.

У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському вузі були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові була відкрита консерваторія, і цей факт яскраво позначився на розвитку музичного життя міста.

Велике значення для подальшого розвитку музичного мистецтва в другій половині XIX століття мала нова українська література, засновником якої став Іван Котляревський. Його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», як і твори Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки та інших, зробили великі культурні зрушення. Ці п’єси були написані мовою, близькою й зрозумілою для народу. Вони розповідали про долю простих людей. Це були перші паростки нової демократичної культури. Дуже важливо відзначити, ці твори включали в себе значну кількість пісень: п’єси ставились з музикою. Котляревський узагальнив багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудожні класичні твори. Композитори охоче обробляли музику до згаданих п’єс. Особливо цінною є обробка пісень з «Наталки Полтавки», зроблена композитором А. Барсидським. Пізніше «Наталка Полтавка» з музикою Лисенка, який у кінці століття – 1883 році – написав увертюру, антракти, створив супровід для пісень, стала класичним твором.

Якісно новим етапом у розвитку української музики з'явилася творчість М. Лисенка, що сформувався під впливом творів Т. Шевченка й передової російської суспільної й естетичної думки. У його композиторській і музично-суспільної діяльності найбільше повно виявилися демократичні тенденції. Лисенко створив ряд опер («Чорноморці», 1872; «Рождественська ніч», 1883; «Утоплениця», 1883; «Наталка Полтавка», 1889, і ін.), кантат, хорів, романсів і пісень, безліч сольних і хорових обробок народних пісень, оркестрових і камерно-інструментальних творів. Особливе місце в українській музиці займають його історико-героїчна опера «Тарас Бульба» (1890) і «Музика до „Кобзаря" Т. Г. Шевченко» (включає більше 80 творів). В 1904 з ініціативи Лисенко в Києві відкрита музично-драматична школа. У ній одержали освіту композитори й диригенти К.Стеценко, О. Кошиць, В. Верховинець, Л.Ревуцький, Ф. Надененко, співак М. Микиша, скрипаль М.Полякін, музикознавець А. Буцькой й ін. Сучасниками й послідовниками Лисенка були М. Калачевський («Українська симфонія», 1876;), В.Сокальський (симфонія, 1882; дитяча опера «Ріпка», 1900; романси), П. Нищинський (муз. картина «Вечорниці», 1875; пісні, хори, обробки народних пісень), Н. Аркас (опера «Катерина», 1899), І. Рачинський (симфонія, 1915; камерно-інструментальні і вокальні твори), Г. Любомирський (оркестрові твори), Г. Казаченко (опера «Пан Сотник», 1902).

Як, з одного боку, українська культура взагалі, а музична зокрема, мала величезний вплив на культуру Російської імперії, яку вона властиво європеїзувала, так, з іншого боку, політична залежність України від Москви залишала чимраз більше негативних слідів на українській культурі, в яку почали проникати московські впливи у вигляді казармених пісень, романсів і т. п. Змосковщена українська інтелігентська верства віддалюється від своєї рідної культури й рідної пісні, що знайшла ще захист у народі, на селі. Та з початком XIX в. і трохи пізніше з’являються перші ластівки нового відродження української музичної культури в національному дусі в новочасному розумінні цього слова.

Предтечами того відродження треба вважати Семена Гулака-Артемовського (1813 — 1873) — автора співоігор «Українське весілля», «Ніч під Івана Купала», «Запорожець за Дунаєм», та Петра Ніщинського (1832 — 1896) — автора «Вечорниць» (думи «Про Байду» і «Про козака Софрона»), Щоправда, вони ще не мають ні ясно означених тенденцій щодо створення національної музики, ані того професійного підходу, як у Лисенка. Проте їхня діяльність вийшла все-таки з глибокого національного почуття, з ядра української музичної сфери — народної пісні. Особливо ж треба підкреслити це в Гулака-Артемовського, хоч його життєвий шлях ішов далеко від рідного ґрунту, так само як і в Бортнянського. Те, що у великому стилі дав Бортнянський у церковній вокальній музиці, тобто, поєднання італійського стилю з духом української культури і традиції, те застосовував Гулак-Артемовський у ділянці світської інструментально-вокальної музики, поєднуючи італійський оперний стиль з елементами української народної творчості. До цієї групи попередників Лисенка треба ще зарахувати, хоч пізніше від Лисенка народженого, але з раніше зазначених суттєво-музичних оглядів до неї належного, Миколу Аркаса(1852 — 1909) — автора опери «Катерина». Солоспіви на слова Шевченка писав також Петро Сокольський — автор опер на українські сюжети, як «Облога Дубна», «Мазепа», «Травнева ніч», які з’явилися й виконувалися російською мовою.

Переломне значення для розвитку української національної музичної культури має поява Миколи Лисенка,постать якого має для української музики епохальне значення. Лисенко народився в с. Гриньки на Полтавщині в 1842 р., помер у 1912 р. у Києві. Музичні студії відбував у Липській консерваторії у Райненка (фортепіано) та Ріхтера (композиція), опісля ще в Римського-Корсакова в Петербурзі. Його праця починається із записів і обробіток народних пісень, а закінчується створенням великих вокально-інструментальних форм: кантати та опери. Найбільш характерним і важливим для його творчості є ставлення до Шевченкової музи. Те, що Шевченко дав українському народові в слові, Лисенко намагався перетворити в музику.

Твори Лисенка на слова Шевченка, в загальному близько 80, — це твори різної величини й форми — від простенької пісні та хору до великої форми кантати. Фортепіанні твори, вокальний доробок композитора має власний стиль, що містить багато оригінальних рис. Лисенко має для нашої музичної культури величезне значення. Він відкрив народну пісню як національний чинник у музиці, визначив основи і шляхи, якими повинна розвиватися українська національна культура, та залишив дуже цінні зразки українського музичного стилю. В ньому почитаємо ми батька нашої національної музики, засновника великих форм, першого творця української матеріалом і духом опери, а одночасно невтомного організатора музичного життя в Україні й великого громадянина, який боровся за українську національну культуру в добу її важкого гніту царським режимом.

На музичну спадщину Лисенка складаються в ділянці народної музики 7 збірок солових пісень із фортепіано, 12 зшитків (по 10 пісень) хорових обробіток на мішані та чоловічі хори, збірка дитячих ігор «Молодощі», збірки обрядових пісень — колядок, щедрівок, веснянок, а також його праці над дослідженням української народної пісні. Лисенко залишив масу солоспівів і дуетів, у першу чергу на слова Шевченка, а також Франка, Олеся, Лесі Українки, Грінченка та ін. Із Шевченкової серії найбільш відомі «Ой одна я, одна», «Якби мені, мамо, намисто», «Гетьмани», «Мені однаково», «Ой, чого ти почорніло» та ін. Далі йдуть хорові твори від дрібних a capella аж до великих кантат «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво» (найцінніша з них) і «На вічну пам’ять Котляревському», багато фортепіанних творів, декілька творів для скрипки з фортепіано і для віолончелі з фортепіано та кілька опер, народних оперет та дитячих опер. Його опери — це «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», чудова опера-хвилинка «Ноктюрн», «Еней на мандрівці», «Сафо» (незакінчена), співоірги — «Утоплена» й «Чорноморці», дитячі — «Зима і весна», «Коза-Дереза», «Пан Коцький».

Післялисенківська доба висуває двох великих, передчасно померлих композиторів — Кирила Стеценка (1882 — 1922) і Миколу Леонтовича (1877 — 1921), які збагачують українську музику творами хорової мініатюри.

Стилістично зближений із Лисенком є Стеценко. В нього, як і в Лисенка, проявляються деякі впливи Чайковського та західних романтиків, та його хорова техніка виказує вже більшу гладкість фактури і голосоведення та більше гармонійне багатство, ніж у Лисенка. Такі його твори, як «Сон», «Все жило, усе цвіло», «Веснонько, весно», «Сійтеся, квіти» та його опрацювання колядок і щедрівок можна б вважати за перлини не тільки української, але й усесвітньої хорової літератури. В композиторській спадщині Стеценка близько 50 солоспівів із фортепіано, понад 50 менших чи більших хорів a capella й із фортепіано (в тому числі три кантати), далі — музику до трьох українських комедій, до сценічних творів «Про що тирса шелестіла», «Гайдамаки», «Іфігенія в Тавриді», дитячі опери «Івасик Телесик» і «Котик та півники», з церковної музики — кілька опрацьованих кантів, дві літургії та в народному дусі написану панахиду.

Микола Леонтович поза уривками до опери «Русалчин Великдень» обмежився майже виключно дрібними хоровими творами, обробітками народних пісень та релігійними кантами. Його підхід до опрацювання народної пісні — геніальний. Спосіб його обробок народних пісень можна назвати вокальною інструментацією, та не з метою досягнення чисто звукових ефектів, а в глибоко естетично-змістовному значенні, джерела якого походять з народних «голосінь». Хорова фактура Леонтовича наскрізь поліфонічно-контрапунктична, з частими імітаційними вступами голосів, аж до 4-голосної фугальної експозиції включно. Проте Леонтович уміє простими засобами осягнути надзвичайні вокальні ефекти. З найцінніших його опрацювань згадаємо «Ой пряду», «Щедрик», «Зайчик», кант «Почаївська Мати Божа» й ін.

З післялисенківської доби вичислити треба ще рівно ж передчасно померлого і незвичайно симпатичного Якова Степового (властиве назвисько — Якименко, 1883 — 1921), який залишив нам ряд настроєвих солоспівів, дуетів, терцетів, обробки народних пісень та дрібні фортепіанові твори; Павла Сеницю (нар. у 1879 р.), що культивує поруч солової пісні радніше музику інструментальну: дрібні твори фортепіанові, скрипкові та віолончелеві, струновий квартет, симфонію Д-дур; Б. Підгорецького (опера «Купальна іскра»); О. Кошщя (опрацювання народних пісень), більш відомого як феноменального диригента. Та їхня творчість не виходить поза рамки локального значення. Вкінці треба згадати ще зросійщеного композитора Федора Якименка(нар. у 1876 р.) — брата Я. Степового, з високою музичною ерудицією, що в своїх пізніших хорових, фортепіанових та симфонічних творах старався наблизитися до українського середовища. Ф. Якименко написав також підручник із гармонії.

Світська музика розвивалася в містах (музикантські цехи, при магістратах - оркестри, т.зв. капели; при Київській капелі існувала муз. школа), а також у великих поміщицьких маєтках (симфонічні оркестри, оперні й балетні трупи, як правило, кріпаки). Популярність одержали оркестри М. Корсака, Д. П. Апостола, И. М. Брюховецького, П. А, Румянцев-Задунайського, останнього гетьмана України К.Г.Разумовського на чолі з композитором і регентом А. А. Рачинським. Деякі поміщики (П.Потоцький й ін.) улаштовували при оркестрах муз. школи. В 1738 у Глухові була відкрита муз. школа, що готовила співаків для Петербурзької придворної співочої капели, у ній навчали також грі на інструментах. Музичне виховання (в основному в області хорового співу) одержували учні Переяславського, Чернігівського й Харківського колегіумів. З 1773 при т.зв. Новому харківському училищі були засновані спеціальні музичні класи (вокальні й інструментальні; керівник - А.Ведель). Багато українських музикантів 18 ст. внесли значний вклад у розвиток російської музики (П. Бережанський, С. Давидов, Г. Любисток, М. Ф. Полторацький, Г. А. Рачинський). На основі народнопісенних і кантових традицій зароджується й широко поширюється пісня-романс літературного походження. Одним з перших авторів був Сковорода («Усякому городу нрав і права», «Ой ти, пташко жовтобока», «Стоїть явір над горою»). Великою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай» (слова й музика С.Климовського), «Дивлюсь я на небо» (сл. М.Петренко, музика Л.Александрова), «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку» (сл. В. Забіли, музика М. Глинки), «Стоїть гора високая» (сл. Л. Глібова). Велика кількість пісень створена на слова Т.Шевченка («Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «По діброві вітер віє», «Думи мої, думи», «Зорі моя, вечірняя» й ін.). Багато з них стали справді народними. В народнопісенній ліриці значне місце займає пісня-романс, яка з XIX століття стає одним із улюблених жанрів. Її образно-емоційний і мелодико-інтонаційний склад був результатом процесу взаємопроникнення української селянської пісні і нових образів, інтонацій, ладово - інтонаційних засобів, характерних для міського романсу.

Збиранню та дослідам над українською народною піснею багато уваги та праці присвятив Микола Лисенко. Багато заслуг належить у цій ділянці й нашим передовим етнографам Ф. Колессі та К. Квітці. З іноземних дослідників займались українською народною піснею угорський композитор і вчений Бела Барток та фінський композитор і дослідник народної пісні Ільмарі Крон. Цікаву та доволі відмінну характеристику нашої пісні від поширених поглядів подав чеський історик музики д-р Зденек Неєдли. Розглядаючи її різноманітність, він підкреслює її цілісність, що відповідає цілосності звичаїв, народності. Підкреслює її більш чистий, ніж у західних слов’ян, народний характер, мотивуючи це меншим впливом на неї школи, книжки чи взагалі вищої культури. В порівнянні з російською вважає українську народну пісню більш слов’янською.

Українська пісня розкриває складніше й багатше внутрішнє життя, є більш ліричною від російської, причому веселий елемент переважає над сумним. Крім своєї належності до східної групи слов’янських народних пісень українська народна пісня більш налижена, за думкою Неєдли, до західної.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 8. Музична культура	\|	Кріпосні капели, оркестри, театри

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.