Тема 9. Театральна культура

Треба сказати, що професійні театральні трупи почали з’являтися на Україні з кінця ХVІІІ ст. Як зазначає театрознавець О.Кисіль (“Український театр. Дослідження”, К., 1968), “чисто українських труп не було, були тільки польські або російські..., але вони здебільшого організовувалися на Україні, і в складі їх бувало багато українців. Ставили частенько і українські п’єси.” З таких труп початку ХІХ ст. відомі: російські трупи Калиновського (грала в Харкові в 1813 р.), Штейна (грала в Полтаві 1818 – 1819 рр.), М.Щепкіна (була в Києві в 1821 р.), польсько-українська трупа Ленкавського (грала в Києві в 1823 р.). З кінця ХVІІІ ст. по Україні в різних містах починають організовуватися і аматорські вистави. Знайомство з театром і зацікавлення ним спонукало той чи інший гурток у різних містах, де не було професійної трупи акторів, власними силами підготувати вистави. Так, наприклад, аматорські вистави організовували студенти ліцею у Ніжині, у яких брав участь М.Гоголь, у 20-х роках – у Полтаві, де брав участь І.Котляревський і т. ін.

В 1810р. в Одесі організований перший на Україні міський театр, де виступала італійська оперна трупа. На його сцені ставилися також опери місцевих авторів, п'єси, насичені музикою («Наталка Полтавка» й «Солдат-чарівник» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квіткаки-Основ’яненка й ін). Під безпосереднім впливом цих п'єс зароджується укр. нац. опера, її видатний зразок - «Запорожець за Дунаєм» С. С. Гулака-Артемовського (1863), учня М. Глінки.

Як відомо, з ХІХ ст. на Наддніпрянській Україні “починається національне відродження, що прибрало форм переважно культурних і виявилося передусім в утворенні літератури живою народною українською мовою” (О.Кисіль). Число аматорських вистав у багатьох містах України особливо зростає в кінці 50-х і на початку 60-х років. Організаторами їх виступають часто колишні Кирило-Мефодіївські братчики – Пильчиков, О.Маткович (українські письменники), П.Ніщинський (перекладач Гомера), М.Кропивницький, І.Тобілевич та інші.

Як зазначає О.Кисіль, у Києві, де на той час оживало українське громадянське життя, 1872 р. об’єднався гурток аматорів біля родини Ліндфорсів, на чолі якого стали М.Старицький та М.Лисенко. Активну участь у ньому брали П.Чубинський – відомий етнограф, О.Русов – пізніше професор і громадський діяч, історик О.Левицький, Марковський, з жінок – сестри М. і С.Ліндфорс (з них С.Ліндфорс – потім дружина Русова), Липська та ін. Перші вистави відбулися в домі Ліндфорсів, а потім у міському театрі. Для них М.Старицький написав водевіль “Як ковбаса та чарка” та лібретто оперети “Різдвяна ніч”, а Лисенко – до цих речей музику. Успіх у публіки заохотив аматорів працювати далі, а Старицького й Лисенка – взятися за збільшення українського репертуару. Але несподівано 1876 р. вистави українською мовою було заборонено, і праця гуртка припинилася, “хоча ці аматорські вистави мали особливе значення, бо це була перша спроба створити справжній український театр з національним репертуаром, а українська мова перестає бути мовою для “хатнього вжитку” і робиться знаряддям культурного розвитку цілого українського народу (О.Кисіль).

Протягом першої половини ХІХ ст. відродився театр у Херсоні та Галичині, хоча доля галицького театру була досить складною, враховуючи близькі стосунки з Польщею та Австрією.

Ще на початку ХІХ ст. виникненню українського професійного музично-драматичного стаціонарного театру сприяло українське середовище з багатою традиційною народною культурою. Засновником театру був український актор і антрепренер Данило Данилович Журахівський, який вважався одним з видатних акторів першої половини названого століття. У 1842 р. він будує в Севастополі перше камінне приміщення для театру. Українсько-російська трупа виступала з надзвичайним успіхом не лише на його сцені, а й гастролювала на півдні України, зокрема в таких містах, як Миколаїв, Одеса, Сімферополь, Херсон та ін. Виступала і в Севастополі під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. перед захисниками Чорноморської твердині. Про високий мистецький рівень акторського колективу свідчить і той факт, що у його виставах брали участь Й.Петров (українець, видатний бас, що народився в Єлисаветграді, один з фундаторів російської вокальної школи); основоположник сценічного реалізму в російському та українському театрі М.Щепкін та знаменитий український актор І.Дрейсіг.

Громадсько-мистецький аматорський рух міста Севастополя координувало товариство ім. Тараса Шевченка. Воно організовувало літературні вечори пам’яті Т.Шевченка, відправляло панахиди в роковини його смерті.

Нову епоху в історії українського театру – епоху мистецької української драми – почав І. Котляревський своєю «Наталкою Полтавкою» та «Москалем-чарівником». В Європі вже давно в театрі користувались «кованим александрівським віршем» в трагедії, а в комедії і зовсім перейшли на прозу, відмовились від персоніфікації, перейшли до драми модернової з Шекспіром, Лопе де Вега, Корнелем, Расіном, комедією з Мольєром. У нас не знайшлось настільки сильної і яскравої особистості, яка б змогла перевести театр на новий рівень. Частково нововведення принесла до театру драматична творчість І. Котляревського. Його драми не втратили актуальності до наших днів. Котляревському вдалось виписати типові риси свого народу і основні особливості його характеру та духовної психіки, що і серед нас зустрічаються схожі персонажі.

Перший репертуар класичного українського театру був досить нечисленний і обмежувався творами І. Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя-батька, Ващенка-Захарченка. Постійної театральної трупи не було. Твори ставились приватними трупами багатих поміщиків(Трощинський, Ширай) чи любителями театрального мистецтва, мандрівними польсько-українськими трупами (Рикановського, Молотковського, Жураковського і Щепкіна). Кріпацький театр суттєво відрізнявся від шкільного. На сцену виходили добре вимуштровані, але не освічені кріпаки чоловіки і жінки.

Театр виступав не лише дома, а і мандрував по Україні. На його вистави міг потрапити кожен бажаючий. Невідомо, коли театр став підприємством, але відомо, що наприкінці 18 ст. Україною по ярмарках і великих містах мандрували театральні групи. Такі театри виставляли все підряд: опери, трагедії, комедії, водевілі, балети. Мова вистав була польська, українська, російська, а частіше – мішанина цих мов. Тематика теж різноманітна: мелодрами, пригоди, жахи, фантазії. Всі твори проходили жорстку цензуру і більшість українських творів так і не дійшли до глядача і до нас.

Новий театр Україна побачила в кінці 18 ст. та він був неукраїнський. У Харкові ставились російські, а в Кам’янці-Подільському польські вистави. В Харкові давав перші вистави балетмейстер Іваницький. У 1789 році в Харкові збудували постійний театр, з 1812 року його директором стає Г. Квітка-Основ’яненко, який ставив виключно російські твори. На бенефіс Щепкіна вперше була поставлена «Наталка Полтавка», яка до того мала дозвіл лише для Полтави. В Києві працював польський театр Ленковського, у виставах деякі ролі виконувались українською мовою. В Полтаві в 1815 році було засновано аматорський театр, очолив який очолив І. Котляревський, що й сам часто виступав на сцені. В 1819 році на його сцені виставили «Наталку Полтавку», а дещо пізніше – «Москаля-чарівника».

В 20 роках Квітка-Основ’яненко написав кілька драм російською мовою, постановки яких принесли славу актору Соленику. Серед них: трилогія «Шельменко», «Щира любов» і особливо популярну співогру «Сватання на Гончарівці». Пізніше з’явилась історико-побутова драма, написана Т. Г. Шевченко, «Назар Стодоля». В 60 роках Гулак-Артемовський поставив свого «Запорожця за Дунаєм». Ролі в п’єсах писались для окремих акторів. Найвизначнішими на той час були Угаров та Щепкін, серед актрис – Налєтова, Штейн. Після них створилась ціла школа талановитих акторів: Домбровський, Микульський, Александрів, Молотковська. Всі вони були українцями, як і найкращі актори російських театрів(на «малоросійських ролях» - комічно-побутових ролях на українській мові).

В Австрійській Україні аж до 30-40 років 19 ст. не ставились українські вистави. Учні Львівської духовної семінарії ставили вистави польською мовою. Лише після видання О. Лозинським збірки обрядових весільних пісень «Руське весілля», яку учні виконали як хорову дію, була перша спроба вивести українську мову на сцену. Ентузіастом українських вистав стає І. Озаркевич, що в 1848 році ставить «Наталку Полтавку», переробивши її на покутський діалект під назвою «На милування нема силування» і додавши до неї місцевих пісень. Під її впливом в Перемишлі організувався аматорський колектив українського театру, який на протязі 1848-1949 рр. поставив близько 15 вистав. У музичній частині тих вистав брав участь М. Вербицький. В Західній Україні уже в 1864 році існував самостійний український театр. Ю. Лаврінський, що добився від «Руської Бесіди» заснування театрального відділу, за два роки зібрав кошти, заангажував у Житомирі актора О. Бачинського з дружиною, талановитою артисткою і відсвяткував відкриття театру в 1864 році. З невеликою перервою цей єдиний театр проіснував 50 років. В 1850-1870 роках політика обрусіння витіснила польські театри з Центральної України. Діючі театри Києва, Харкова, Одеси під тиском реакції замінюють україномовні вистави російськими. Лише в 1872 році в Києві приватному гуртку дозволили давати українські вистави. Починається тоді енергійний театральний рух, душею його були М. Старицький і М. Лисенко. Навколо них об’єднались аматори українського театру П. Чубинський,О. Русов, О. Левицький. В 1874 році гурток ставить «Різдв’яну ніч» М. Лисенка.

Емський указ 1876 року забороняє українську мову на письмі та на сцені. Хоча в театрі цей абсурдний указ не міг встояти і в 1881 році Кропивницький, який грав в театрі в Кременчуці, добивається дозволу на українські вистави. Його історична заслуга полягає в тому, що він відділив український театр від російського, так саме як Лисенко відділив музику. Тому по справедливості Кропивницький вважається батьком українського театру, як Лисенко – української музики, як Котляревський – української літератури. Феномен Кропивницького проявився ще й у винятковій здатності оточувати себе талановитими акторами. Зрештою, всі українські актори були учнями Кропивницького або учнями його учнів. В його оточення ввійшли три брати Тобілевичі: І. Карпенко-Карий, М. Садовський, Панас Саксаганський та їх сестра Садовська-Барілотті. Їх доповнював незрівнянний комік Максимович, в жіночих ролях сяяли драматична героїня М. Заньковецька та Затиревич-Карпінська.

Відділення українського театру від московського дуже дорого обійшлося. Власне, все відійшло до московського театру, а створення українського театру почалось майже спочатку. Від старого репертуару залишилось близько десятка вистав побутового характеру, інших виставляти було не вільно. Московський театр зайняв лідируюче положення, став театром нових течій, тоді як українському відводилась роль обмеженого, народно-побутового, провінційного. Але це не зупинило розвиток театру. Навколо кипіла робота: українські письменники беруться за репертуар. Звичайно, найкращим драматургом тієї пори був М. Старицький, в нього, крім драматургічного, виявився винятковий талант режисера і майстра сцени. Справжній талант драматурга виявив і Кропивницький, який щедро пересипав свої твори народним фолкльором. За перо взявся і Карпенко-Карий, цікавий своїм потягом до справжнього реалізму. Глібов, Мирний, Нечуй-Левицький, Олена Пчілка – не драматурги за покликанням, письменники, стороння театрові не могли дати творів театральних, але дали матеріал, який Старицький зумів використати, надавши творам театральності і сценічності. Зведений до меж побутового провінційного театру, український театр зі скромною обстановкою і з малим оркестром не міг собі дозволити оперні вистави, й українські співаки мусили віддівати свої сили московській опері, польській (Мишуга, Дідур, Лопатинська), німецькій (Менцінський, Носалевич), італійській (Крушельницька).

Одним із яскравих явищ передової української музичної культури кінця XIX століття був український театр. Значних успіхів у 90-х досягає український реалістичний театр. У цей час на Україні, незважаючи на жорсткі цензурні утиски, переслідування, успішно діяли два театральні колективи – М. Кропивницького, а також П. Саксаганського. Особливою популярністю користувалися п’єси «Хазяїн», «Мартин Боруля», «Суєта», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Лимерівна» Панаса Мирного. Перша українська трупа (1882) на чолі з М. Л. Кропивницьким виникла з аматорського гуртка в Єлисаветграді. В 1883 році організувалась трупа під керівництвом М. Старицького, яка гастролювала в багатьох містах України і за її межами. Український драматичний театр, працюючи в умовах жорсткої цензури і поліцейських переслідувань, самовіддано боровся за справжнє народне мистецтво і завоював велику любов народу. Видатні діячі українського театру, його корифеї М. Л. Кропивницький(1840-1910), М. К. Заньковецька (1860-1934), брати Тобілевичі – П. К. Саксаганський (1859-1940) та М. К. Садовський (1856-1933), були не тільки драматичними акторами, а й чудовими співаками. Кропивницький чудово грав на бандурі і співав під власний акомпанемент. Його спів був глибоко виразним та емоційним. Він був також композитором, автором мелодій популярних пісень-романсів, наприклад романсу «Соловейко». Писав він і музику до спектаклів, підбираючи народні мелодії і створюючи власні. За таким принципом ним створені музичні спектаклі «Пісні в лицях», «Невольник» за Т. Шевченком, «Вій» - за М. Гоголем. Чудово володів голосом П. К. Саксаганський. Виразно співав М. К. Садовський. Про акторку М. К. Заньковецьку І. Мар’яненко згадує «Цей спів справляв завжди величезне враження на публіку. Ніяка професійна співачка не могла так співати». В репертуарі українського театру були п’єси Котляревського, інсценівки повістей Гоголя, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, п’єси М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого. Діяльність українських музично-театральних труп з найвидатнішими її представниками М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпенком-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для їх вистав почали писати музику багато українських композиторів. Передусім ці трупи сприяли творчій праці М. Лисенка на ниві театрального мистецтва.

Велику допомогу українському реалістичному театру навали передові діячі російської культури. У 1897 році у Москві відбувся Перший Всеросійський з’їзд акторів, який проходив під знаком боротьби за народний реалістичний театр. У з’їзді брали участь М. Старицький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька. П. Саксаганський від імені І. Кардена-Карого та від себе прочитав «Записку», надіслану ними до комісії з’їзду. В «Записці» гостро критикувались цензурні переслідування українського театрального репертуару, свавілля місцевої адміністрації у ставленні до театральних колективів, підкреслювалась необхідність поліпшення матеріальних і культурних умов існування українського театру. На з’їзді була прочитана також доповідь М. Заньковецької, в якій наголошувалось на потребі створити справжній народний реалістичний театр і рішуче ставилась вимога усунути спеціальні обмеження щодо українського театру. З’їзд підтримав вимоги прославлених корифеїв української сцени, що було зафіксовано в рішенні. Але тільки під тиском революції Головне управління у справах друку циркуляром від 27 лютого 1906 року скасувало ці обмеження.

Долаючи всілякі перешкоди та обмеження, розгортали свою діяльність драматичні колективи демократичного спрямування, зокрема театр М. Садовського. Вони знайомили глядача з кращим українським реалістичним репертуаром – з п’єсами І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка, Панаса Мирного, Л. Яновської, Степана Васильченка, Лесі Українки.

У кінці XIX – на початку XX ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі Іван Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським артистам аплодували також у Москві і Тбілісі, Варшаві і Вільні, Мінську і Севастополі. Засновник МХАТу К.С. Станіславський в 1911 році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський – блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва».

З почуттям громадянської відповідальності за свою справу корифеї українського театру несли на сцену не лише високу художність, а й правду життя, волелюбні ідеї, ідеали гуманізму, соціальної справедливості, людського щастя. «Сцена була тією трибуною, - говорив Панас Саксаганський, - з якої ми виступали на захист українського простого люду». Театр ставав важливою школою життя і виховання мас. Бо якщо книжку могла читати лише письменна людина, то виставу дивились одразу сотні людей, більшість яких у ті часи були неписьменними.

Переборюючи труднощі, жорстокі гоніння і переслідування уряду, матеріальні нестатки, обмеженість репертуару, театр міцнів, зростав, розширював сферу свого впливу на глядача. Наприкінці 90-х років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично-побутова театральна система, яка переважала в театрі М. Старицького – М. Кропивницького, поступово відживала, й місце заступала естетика реалістично-побутового театру на чолі з І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським. Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та європейського театру. На сцену прийшло чимало молодих талановитих митців, які показували високохудожні зразки акторської гри, режисури, створювали винятково злагоджені ансамблі.

На складних шляхах поступу і змагань за народний, реалістичний театр українських митців підтримувала російська прогресивна інтелігенція. Російські культурні діячі і вчені не раз підносили голос протесту проти переслідування і обмежень українського театру з боку царизму, ставали на захист його прав. Так, напередодні революції 1905 року при російській Академії наук було створено спеціальну комісію, якій доручили переглянути урядові обмеження щодо української культури. В результаті вивчення відповідних документів – текстів царських указів 1863, 1876 і 1881 років – комісія висловилась за їх скасування. Висновки комісії закінчувались словами:

«Хай же український народ зберігає свою мову, свої звичаї, свої пісні, свої перекази, хай у братерському єднанні і пліч-о-пліч з великоруським племенем розвиває він на полі науки і мистецтва, для яких так щедро його наділила природа, свою духовну самобутність у всій природній оригінальності її прагнень».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Кріпосні капели, оркестри, театри	\|	Розділ ІV Українська художня культура ХХ століття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.