• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

АНТИЧНА КУЛЬТУРА

Культура античності проіснувала більше трьох тисячоліть, залишивши глибокий слід в історії людства. Навіть навала варварів і панування християнської ідеології не спромоглися остаточно стерти слід цієї цивілізації. Антична традиція ніколи не переривалася, але приймала інші, часом незвичні для себе форми: витвори грецьких і римських скульпторів були ідеалом (зразком, або “класом”) для цілих європейських культурних епох – Ренесансу й класицизму.” Євро-пейська та американська цивілізації наслідували від неї зародки нау-кових знань, норми держави і права та християнську релігію.

4.1. Культура античного світу, її характерні риси й особливості.Античність разом із цивілізаціями Стародавнього Сходу є складовою частиною культури Стародавнього світу. Термін “античний” (< від лат. аntiquus, давній), було введено італійськими діячами культури епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури з XII ст. до н.е. до V ст. н.е. Прийнято вважати, що грецький період античної культури закінчився падінням міста Коринфу у 146 р. до н.е., а римський – під натиском варварів у 475 р. н.е. Історія античної культури – це історія формування, розвитку, розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причор-номор’я та суміжних країн у період з ІІІ тис. до н.е. до середини V ст. н.е., які у світовому культурному контексті вважаються носія-ми культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучас-ної європейської культурної традиції.

Передумовою глибокого вивчення й усвідомлення ролі й місця античної культури у світовій історії є її періодизація. Антична куль-тура складає два періоди, це давньогрецька культура, що охоплює час від 3 тис. до н .е. до І ст. до н.е. та давньоримська, яка розвивалася в період VIII ст. до н.е. до V ст. н.е. Кожний з цих періодів по-своєму цінний, однак культура Стародавньої Греції займає окреме місце – вона створила чудові зразки людського генія, що пронизали усі грані людського життя: філософію, поезію, прозу, скульптуру, архітектуру, живопис і т. ін. Вона дала світові плеяду блискучих імен, таких як драматурги Есхіл, Софокл, Еврипід, історики Геродот й Фукидід, філософи Демокрит, Платон й Аристотель.

Більш як 500 років правив в античному світі Стародавній Рим. За цей час під впливом Греції та Сходу він також створив самобутню культуру, що глибоко проникла в культуру більшості європейських народів. З моменту її падіння пройшло більше півтори тисячі років, однак і дотепер в усій Європі збереглися руїни старовинних міст, дороги, акведуки, залишки старовинних палаців та громадських будівель. Культура Стародавнього Риму продовжує й зараз жити у багатьох сучасних мовах, створених на основі латини, у сучасному праві, в міській європейській архітектурі, у звичаях та традиціях багатьох народів. Таким чином, проіснувавши більше трьох тисячоліть, антична культура залишила по собі глибокий слід в історії людства.

В основі давньогрецької культури лежала міфологія. Як перша історична форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та скульпторів. У безсмертних поемах “Іліада” та “Одіссея” завершився процес розвитку епічної поезії, а Гесіод у своїй “Теогонії” дав систематичне викладення головних міфологічних вірувань греків. Давньогрецька лірична поезія, що також зародилася з гімнів богам, стала зразком для вираження цілої гами почуттів і настроїв людини.

Як і інші народи, стародавні греки, поклонялися силам природи, що уособлювали окремі боги, шанували душі померлих. На відміну від народів Стародавнього Сходу, уроджене естетичне відчуття стародавніх греків під впливом чудесних красот природи формували уявлення про богів, як людиноподібних істот, сповнених красою, силою, молодістю та мудрою зрілістю без перспективи старості й смерті. Жодна релігія світу не доводила антропоморфізм богів до такого рівня, як грецька. Але, зводячи богів на рівень ідеалу, вони також наділяли їх притаманними людям негативними якостями. Крім численних богів та героїв, греки створили незчисленну кількість духів, якими під назвою сатирів, німф, дріад та ін. населяли ліси, струмки та поля.

Боги, за уявленнями греків, жили на високій горі Олімп у Фессалії, час від часу беручи участь у людських справах. Главою олімпійської сім’ї був верховний правитель богів і людей Зевс, якого римляни шанували під іменем Юпітера.

Зевс мав дружину Геру та братів: Посейдона – володаря морів, Гадес або Аїд – володіли підземним царством. У Зевса від Гери та інших богинь було декілька дітей, головними серед яких були Афіна та Аполлон. Аполлону, як богу сонця, відповідала богиня місяця Артеміда – покровителька лісного звіра та птахів. Аполлона оточували музи – покровительки мистецтв: Кліо – історії, Евтерпа – ліричної поезії, Талія – комедії, Мельпомена – трагедії, Терпсіхора – танців, Ерато – еротичної поезії, Полігімнія – пантоміми, Уранія – астрономії, Калліопа – співів, а тому другим ім’ям Аполона було Музагет.

Дітьми Зевса були також Гефест – бог вогню й небесний коваль і богиня краси Афродіта. Землю-матір греки шанували під іменем сестри Зевса Деметри. Її дочку Персефону викрав Гадес, після чого вона стала царицею підземного царства. Кожної весни, коли Персефона поверталася на землю для побачення зі своєю матір’ю, природа починала оживати. Богом виноградної лози й виноробства був Діоніс або Вакх. Свята на честь цього божества супроводжувалися несамовитим розгулом, що доходив до нестями. Міф розповідає про те, як шанувальниці Діоніса, перебуваючи в екстазі, навіть роздерли його на шматки.

Однак, релігійна єдність греків сформувалася не відразу: вона формувалася від поклоніння силам природи та шанування предків на домашньому та родовому рівні до утворення загальнонаціональних культів. Однак жодний культ не дістав такого визнання усіма греками, як культ бога сонця Аполлона у фокідському місті Дельфах біля підніжжя гори Парнас. Своєю славою дельфійське святилище зобов’язувалося оракулу, віщуну, що пророкував майбутнє. Біля ущелини у скелі, звідки виходили одуряючі випари, сиділа жриця Аполлона піфія, втрачаючи свідомість, вона починала промовляти незв'язні слова, які вважалися віщанням самого бога, а жерці уже по своєму тлумачили сказане. Дельфійський оракул, до якого зверталися і представники інших народів, прославився далеко за межі грецького світу, завдяки чому жерці дельфійського Аполлона знали про все, що відбувалося не тільки у Греції, а й у всьому світі, завдяки чому набули великого авторитету в міжнародних політичних питаннях.

Наділені особливо тонким художнім відчуттям, стародавні греки особливої уваги надавали розвитку естетичної сторони свого культу, тому провідні мистецькі форми та стильові напрями у розвитку стародавньої культури Греції відігравали роль їх духовного єднання. Складаючи гімни на честь богів, що виконувалися під акомпанемент ліри (кіфари), кларнету або флейти, греки створили оригінальну релігійну музику та численні обряди, відтворюючи драматичні епізоди з життя міфологічних персонажів, які пізніше стали основою театрального мистецтва. Жертвопринесення у греків перетворювалося на свого роду бенкети, у яких неначебто брали участь самі боги, свята – у забави з танцями, кулачними боями, бігом наввипередки і т. ін. Такі змагання на честь богів називалися агонами. Агони влаштовувалися у різних місцях, але найбільшою популярністю користувалися такого роду свята в Олімпії. Друге місце за масштабами та значенням посідали Піфійські змагання у Дельфах. Оскільки елліни не проводили межі між мистецтвом та спортом, спершу тут відбувалися лише конкурси музикантів, де під акомпанемент кіфари учасники виконували хвалебні пісні на честь Аполлона, а згодом до них було додано змагання співаків, флейтистів, атлетів та вершників, тут змагалися навіть поети. У Немейській долині поблизу міста Клеон відбувалися Немейські ігри, де водночас змагалися атлети з бігу, боротьби та у кінних змаганнях, а пізніше виборювали першість і музиканти. У Істмійських іграх, що провадилися на Корінфському перешийку, також виступали атлети, музиканти й поети. Крім дельфійського оракула та Олімпійських ігор в духовному відношенні греків єднали сказання про героїв, що виникла у результаті поетичної обробки творів місцевої міфології народними співаками-декламаторами – рапсодами, які переробляли й доповнювали їх, розвиваючи первісний химерний зміст і розповсюджуючи ці твори по усій Елладі. Найбільш знаменитими поетичними оповіданнями загальнонаціонального значення були перекази про Троянську війну, зібрані у дві великі поеми “Іліада” й “Одіссея”, що приписуються сліпому співаку Гомеру. Для освічених греків усіх поколінь вони були найулюбленішими книгами, на яких виховувалися цілі покоління, формуючи почуття загально-національної свідомості.

4.2. Давньогрецька культура.Стародавня Греція, або Еллада – це загальна назва групи рабовласницьких держав, що існували на території Південної частини Балканського півострова, островів Егейського моря, західного узбережжя півострова Мала Азія, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сицилія. Етнічний склад Стародавньої Греції у 3 тис. до н.е. був досить строкатий, його складали пеласги, лелеги та ін., яких відтіснили та асимілювали протогрецькі племена ахейців та іонійців. Перші держави ахейців Кнос, Фест, Мікени, Тиринф, Пилос та ін. сформувалися на початку 2 тис. до н.е., в епоху бронзи. Вторгнення дорійців близько 1200 р. до н.е. призвело до розпаду держав й пожвавленню родових відношень. У ІХ ст. Північну Грецію заселили еолійці, Середню Грецію й Пелоппонес – дорійці, Аттику й острови – іонійці. У VIII–VI ст. У Греції сформувалася своєрідна форма соціально-економічної і політичної організації суспільства – поліс, що довгі роки був осередком культурного життя не тільки Греції, а й Стародавнього Риму. Залежно від результатів боротьби демосу з родовою знаттю державна влада в полісах була або демократичною, як в Афінах, або олігархічною, як у Спарті чи на острові Кріт. Боротьба полісів за гегемонію у Греції закінчилася тим, що знекровлені війною вони стали здобиччю Македонії, яка ініціювала створення великої держави – імперії Олександра Македонського, яка сягала від Дунаю до Інду. Цим було покладено початок елліністичної культури, основним змістом якої були взаємовпливів та взаємопроникнення грецьких (еллінських) і місцевих елементів. Після розпаду Імперії та утворення на її місці нових держав і союзів воєнізованого типу, що змагалися за першість у володінні усією Грецією, вона поступово підкорилася Риму, а з 27 р. до н.е. перетворилася на римську провінцією під назвою Ахайя.

Етапи розвитку культури Стародавньої Греції.Протягом багатьох віків Стародавня Греція не являла собою єдиного цілого ні в географічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організації суспільства. Однак зовсім не безпідставно ми говоримо про цілісність давньогрецької культури, що повною мірою виявилася в період її існування. Це, насамперед, поняття про космос, як порядок, що протистоїть хаосу, це міра, як провідна категорія й організуючий принцип філософської, політичної, естетичної та етичної культури, це антропоцентризм, або уявлення про головне місце людини у природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатність вільної людини брати активну участь в усіх проявах життя, це, нарешті, яскраві та видовищні релігійні свята, що не обходилися без урочистої ходи або спортивного змагання.

У своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п’ять етапів: Егейський (Крито-Мікенський) ІІІ тис–ХІ ст. до н.е., Гомерівський – ХІI–VІІІ ст. до н.е., Архаїчний – VIII–VI ст. до н. е., Класичний – V ст. – остання третина IV ст. до н.е., Елліністичний – остання третина ІV–І ст. до н.е. За цей час протогрецьке населення й давньогрецькі племена, об’єднанні загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння, з середини IV ст., становила ядро візантійської культури.

Перша точна дата еллінської історії – 776 р. до н.е., це дата перших Олімпійських ігор, друга – Велика колонізація VIII–VI ст. до н.е., що являла собою широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів. Ці дати стали відправними моментами у створенні періодизації розвитку давньогрецької культури.

1. ІІІ–ІІ тис. виникла Егейська, або Крито-Мікенська цивілізація – перша цивілізація на території Європи. Це міста на острові Крит та материковій Греції, що виникли навколо царських палаців. Про соціальне розшарування населення цих міст – егейців свідчать вілли й будинки вельмож. Збереглося також і три системи писемності: піктографічне письмо, лінійне письмо-1 та лінійне письмо-2. Близько 1450 р. до н.е. о. Кріт завоювали ахейські племена греків, які асимілювалися з егейцями. У XII–XI століттях до н.е. ахейське населення було знищене дорійськими племенами, які жили за законами військової демократії. Ліквідація палаців призвела до фактичного зникнення егейської культури.

2. Гомерівський період,XII–VIII століття до н.е. Відомості про цей період убогі й суперечливі. Єдиним джерелом вивчення цієї епохи є поеми Гомера “Іліада” і “Одіссея”.

Навколо гомерівських поем і особистості їхнього укладача свого часу виникло так зване гомерівське питання. Самі греки до V століття не сумнівалися в існуванні особи Гомера й авторстві усіх епічних творів про Троянську війну та гімнів на честь богів. Уперше критично поставився до Гомера історик Геродот, але особливо відзначився у цьому софіст Зоїл (IV ст.), що встановив у поемах “Іліада” й “Одіссея” цілий ряд протиріч. Далі з критики гомерівських текстів виникли цілі школи. Одні стверджували, що “Іліада” і “Одіссея” – це продукт колективної творчості багатьох співаків-поетів, інші наполягали на єдиній художній композиції епосу й історичності особистості Гомера. Археологічні відкриття й порівняльне вивчення народної творчості інших народів пролили нове світло на події, що згадувалися у поемах, але й дотепер проблема авторства “Іліади” й “Одіссеї” залишається відкритою. У наш час переважають теорії, що зм'якшують крайності обох напрямків – усі вони сходяться на тім, що гомерівські поеми, безсумнівно, є справжнім шедевром світової літератури.

Історичною канвою в обох поемах служить Троянська війна. Але, незважаючи на те, що “Іліада” і “Одіссея” твори, насамперед, поетичні, де минуле й вимисел сплітаються в одну епопею, цінність їх полягає в тому, що в них можна простежити еволюцію грецького суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласницького поліса.

Згідно творів Гомера, вища влада в громаді належала всьому народові (demos), під яким малося на увазі вільне населення Греції, що володіло цивільними правами. Такі збори й місце, де воно відбувалася, як правило на торговельній площі, називалося агора (agora). Цар у всіх важливих питаннях радився з народом і родовими старійшинами – главами родин, які становили раду старійшин (advice of elders, or bullae).

Однак, під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів, первіснообщинний лад розкладався. Розвиток продуктивних сил спричиняв подальший поділ праці та виділення воєнної аристократії. Соціальний лад гомерівської Греції мав такий вигляд: грецькі племена ділилися на роди, з родів складалися фратрії , із фратрій складалися філи, тобто племена, племена об’єднувалися в окремі народності. Давньогрецькі філи були військово-культовими об'єднаннями, з яких групувалися роди. Кожна філа мала певну територію, на якій стояв жертовник на честь богів і відбувалися збори її членів. На чолі філи стояв цар – філобасилей – жрець і вождь в одній особі. Спочатку басилеї були виборними й визначними членами громади, що служили спільним інтересам, за що одержували з общинної землі найбільший наділ і посідали перше місце у громаді. Поступово будинки басилеїв наповнюються багатством й достатком, перетворюючись на палаци, навколо яких виростають сади й виноградники.

Гомерівському суспільству вже відоме рабство. Його поява свідчить про розкладання родового ладу, утворення приватної власності й держави. Рабство у своєму розвитку проходило два етапи, період патріархального або домашнього рабства й рабства в класичній формі. Середину між патріархальним і класичним рабством займає рабство народів древніх східних монархій, яким, можливо, було рабство на Криті й у Мікенах. У гомерівській Греції існувало домашнє рабство.

З ускладненням завдань керівництва країною та збільшенням багатства аристократії, цар поступово втрачає провідну роль у суспільстві, хоча за ним продовжує залишатися посада верховного жерця, а до VIII ст. в більшості грецьких громад зникає й вона. У процесі утворення класів і посиленні ролі аристократії складається держава, яка повинна закріпити нові соціально-економічні відносини й забезпечити панування аристократії над масою вільних і напіввільних людей та рабів. Поява держави ознаменувала найважливіший етап у розвитку грецького суспільства. Воно прискорило розкладання родового ладу й сприяло становленню класового суспільства.

3. Архаїчний період,VIII–VI ст. до н.е., є перехідним. У цей період грецька культура здійснила перехід від варварства до цивілізації: утворилася полісна система, відбулася кодифікація законів, зародилося храмове будівництво й філософія, високого розвитку набули поезія й музика.

Подальший розвиток рабовласництва, поділ праці й ріст товарно-грошового господарства, які сприяли виділенню аристократичних родів, тепер починають підривати основи їхнього панування й сприяють подальшому розвитку рабовласницької держави. Впровадження нових виробничих відносин на основі розвитку рабовласництва, зубожіння вільних хліборобів і збільшення чисель-ності населення призвели до появи, так званих, зайвих людей, що відправляються в далекі країни в пошуках кращого життя й багатства. Переселенці заселяли й освоювали пустуючи землі і засновували там поселення – колонії. Колонізація йшла в трьох напрямках: у північно-східному – по узбережжю Геллеспонту (Дарданелл), Пропоніди (Мармурового моря) й Понта Євксинського (Чорного моря); у західному – в Італію й Сицилію; у південному – по південному березі Середземного моря (Єгипет і Керинаїка). На західному березі Чорного моря найважливішими колоніями були Одесс, Томи, Істр, Тір, Ольвія, у Криму – Херсонес, Феодосія, Пантикопей, Фанагорія й Танаіс.

Цей процес завдав відчутного впливу на всі сфери життя греків. Відбулося подальше зміцнення й розвиток рабовласницького способу виробництва, остаточне відділення ремесла від сільського господарства, розширення товарообміну й перехід на вирощування садово-городніх культур.

Відділення ремесла від сільського господарства викликало бурхливе зростання міст. Первісний вигляд міста-поліса зовсім змінився. Якщо в мікенську епоху він був лише місцем перебування вождя та його війська, а в гомерівську – становив тільки укріплену його частину, то тепер він був сукупністю поселень, що входили в міську смугу. Місто зі своїми околицями фактично перетворилося на самоврядну цивільну громаду – місто-державу або поліс (polis, Сivitas). Поліси складали повноправні громадяни – члени міської громади, кожний з яких мав право на земельну власність, політичні права й був зобов’язаний служити в ополченні. Але частина населення міста, що не мала усієї повноти громадянських прав, в громаду поліса не входила. Це були метеки, периеки, вільновід-пущеники. До них відносилися також і позбавлені будь-яких прав раби. Форми влади в полісі були різні, якщо в Спарті вона була олігархічною, то в Афінах – демократичною.

Економічний підйом Греції підривав значення родової ари-стократії. Родова організація в колоніях уже не мала під собою міцної соціальної основи й традицій, а тому людей там стали розцінювати не за їхньою знатністю та походженням, а за багатством, яким вони володіли. З ростом товарно-грошового господарства й рабовласництва збільшувалася майнова нерівність серед вільних громадян, заго-стрювалася класова боротьба. Вільний хлібороб, одержавши кредит у свого багатого сусіда, у випадку несвоєчасної виплати боргу, міг легко втратити своє майно і разом зі своєю родиною потрапити до рабства. Так родова аристократія поступилася своїм пануванням на користь грошовій аристократії.

Перехідним щаблем цього переходу була тиранія – форма одно-особової влади, встановленої насильницьким шляхом. У більшості випадків тирани до влади виступали як вожді демосу. Як правило, це були вихідці з аристократії, що за різних причинах відірвалися від свого середовища. Зовні положення тиранів нагадувало положення монарха – одноособового носія влади, але заради народної підтримки вони змушені були вдаватися до демагогічних прийомів: лагідному поводженню з людьми, заступництву в судах і обмеженню багатих на користь бідних

Першою ве ликою перемогою демократії було видання писаних законів або кодифікація звичаєвого права, проведеного в інтересах держави як єдиного цілого, а не окремих родів і місцевостей. За коди-фікацією законів слідували зміни у правлячих органах – аристокра-тичні ради поступово розширювалися за рахунок представників демо-кратії. Стародавні родові культи замінялися шануванням божеств і героїв, популярних серед демократичних верств населення. Таким чином, тиранія стала одним із шляхів створення грецьких держав, зломила силу родових установ і культів.

Подальшому розвитку грецької культури сприяла поява писемності. Уже в VIII ст. на основі фінікійського алфавіту виник грецький, що складався з 24 букв. Його особливістю було позначення не тільки приголосних, але й голосних звуків. Таким чином була започаткована давньогрецька література, історію якої стали починати уже не з Гомера, а Гесіода, поезія якого також представляє високий рівень художньої творчості.

Глибоким художнім вираженням глибоких змін, що відбувалися в післягомерівський період стала лірична поезія. На першому місці серед ліричних поетів VII століття стояв Архілох, який пережив усі скорботи й радості свого часу. Високого вираження й досконалості лірична поезія знайшла у творчості поетів Алкея та Сафо, що оспівували любов, природу, пори року, друзів і дружню гулянку. Центральне місце у поезіях Сафо – це жінка, сповнена любовної пристрасті й ревнощів до своєї подруги. Поезія краси, веселощів й любові становила головні мотиви поетичної творчості Анакреонта, що жив у другій половині VI століття до н.е., але у своїх творах він більше звертається до гарних хлопчиків, ніж до жінок.

Як ми бачимо, лейтмотивом грецької поезії VII–VI ст. ст. була еротика, але цим далеко не вичерпується її зміст. Віршованою формою поети також користувалися для вираження політичних, філософських і релігійних ідеалів, оспівування військових подвигів. Політичні мотиви й настрої виступають в елегіях Феогніда, Алкея, Солона й частково Піндара, знаменитого своїми піснями на честь переможців на Олімпійських, Піфійских і Немійських іграх. В той же час лірична поезія цього часу була розрахована на дуже тонкий суспільний прошарок греків, вільних від матеріальних турбот і занурений в особисті переживання.

4. Класичний період, V–IV ст. до н.е. знаменував собою новий етап розвитку давньогрецької культури. Демократія, що прийшла на зміну аристократичній олігархії, несла у собі нові почуття, думки й ідеї. Світорозуміння й світовідчування аристократії було властиво невеликому колу людей, які вважали себе обранцями долі та вищою породою людства. Їхні думки й почуття спрямовувалися до героїчних часів крито-мікенської епохи або концентрувалися навколо інтимних переживань. Для століття демократії були характерні інші мотиви. Це, насамперед, всенародні свята на честь найбільш популярних давньогрецьких богів – Афіни, Деметри й Діоніса.

На честь богині Афіни справляли свято панафіній, у якому брало участь усе афінське населення. В образі богині знайшла своє втілення ідея державної централізації, до якої прагнули всі демократичні сили. Панафінії відбувалися кожного четвертого року й тривали шість днів підряд. Програма свята складалася з кінних та піших змагань, бігу зі смолоскипами, хорових співів, танців, декламації та музичних змагань. Всенародне значення мали й свята на честь Деметри і цілий ряд свят, присвячених богу Діонісу.

З пісень і молитов, що прославляли бога Діоніса, виниклагрецька трагедія. Трагедія у власному розумінні слова означає “пісня цапів”, коли одягнені в цапині шкіри люди зображували сатирів – супутників Діоніса. Під різкі звуки флейт, бубнів і тимпанів у стані екстатичного сп'яніння його учасники розривали на частини тварин, пожираючи їхнє закривавлене м'ясо. Цей культ з VII століття поширюється у багатьох містах-полісах Греції, але із часів тиранії організацію свят на честь Діоніса взяла на себе держава, перетворивши їх на загальнодержавний культ.

Спочатку дифірамби, що виконувалися хором на честь Діоніса, не відрізнялися ні складністю, ні розмаїтістю, ні художністю. Вели-ким кроком уперед було введення в хор дійової особи, актора. Актор декламував міф про Діоніса й подавав репліки хору. Між актором і хором зав'язувався діалог, який становив основу драматичного твору. Першим автором грецької трагедії вважається Есхіл. Введенням другого дійової особи він пожвавив виставу, вніс у неї більше динамічності. Есхілу також приписують введення декорацій, масок, котурнів, а також літальних, громоносних та інших машин.

Подібно до грецької драми грецький театр також був тісно пов’язаний з культом Діоніса й діонісіями. Він веде своє походження від жертвопринесень та магічних церемоній, при здійсненні яких учасники розташовувалися навколо жертовника у вигляді амфітеатру на схилах прилеглого до нього пагорба. Влаштовані на відкритому просторі, грецькі театри були загальнодоступними і вміщали велику кількість народу. Театр Діоніса в Афінах, наприклад, міг умістити до 30 тисяч глядачів. У наступну, елліністичну епоху, театри уже розраховувалися на 50, 100 і навіть більше тисяч глядачів. Таким чином, навіть у конструкції грецького театру був закладений демократичний принцип.

Головну частину театру становили: приміщення для глядачів – койлоне, місце для хору – орхестра, місце, де вивішувалися декорації й виступали актори – скена (сцена). У середині орхестри містився багато прикрашений жертовник Діоніса. Задня частина сцени була декорована колонами, які символізували царський палац. Місця для глядачів були відгороджені дерев'яною або кам'яною стіною без даху.

На початку театральні вистави ставилися тільки у свята Діоніса, але поступово театр набуває суспільного значення, стаючи не тільки місцем відпочинку, а й політичною трибуною. Предметом театраль-них вистав були трагедії й комедії.

З V ст. до н.е. під час театральної вистави демонструвалося три трагедії, що складали трилогію, кожна з яких була продовженням попередньої. Умови античного театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей – місця, часу й дії. Ці умови, обґрунтовані згодом Аристотелем, трималися аж до XVIII ст., становлячи основу класичного європейського театру. До трагічної трилогії приєднували ще й сатиричну драму. В основу грецьких трагедій звичайно був покладений який-небудь міф про богів і героїв, найчастіше гоме-рівського циклу, що наповнювався змістом сучасності, наближаючи його до масового глядача. Таким чином, значення давньогрецької тра-гедії для світової культури складалося в умінні поєднати історію із сучасністю, роблячи далеке близьким, зрозумілим і цікавим для наро-ду. Із грецьких трагіків світову славу придбали Есхіл, Софокл та Евріпід. Громадські мотиви, що звучали в трагедіях, знайшли своє вираження й у грецькій комедії, що виросла з того же самого коріння, що й трагедія.

З давніх часів у Стародавній Греції існувало всенародне свято діонисії, яке закінчувалося святковою ходою зі співом, танцями й пиятикою. Ця хода називалася комос. Слово “комедія” – сполучення слів комос і ода (пісня), що в цілому означає пісні під час комоса. У пізніші часи, в результаті літературної обробки утворився новий жанр – комедія. Сюжетом комедії служило повсякденне життя з усією її злободенністю й дріб'язковістю, автори не соромилися у виборі слів і виразів, особливою непристойністю відрізнялися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски – різноманітними.

У демократичних Афінах, з їх широко розвиненим політичним життям, широкого розвитку набула політична комедія, неперевер-шеним майстром якої був Аристофан. Відмінними властивостями його творчості були художня краса форми, невичерпна дотепність, сполучення драматичних, ліричних і комічних настроїв.

Менше значення відігравала лірика, її розвиток був більш притаманний часам тиранії й олігархії, чим періоду розвиненого демократичного життя. Із прозаїчних творів цього періоду особливого значення набули історичні праці, значними серед яких були “Історія греко-персидських війн” Геродота та “Історія пелопонеської війни” Фукідіда.

Широкого розвитку у класичну епоху набуло і грецьке мис-тецтво. На відміну від попередніх епох воно вийшло із практичної діяльності й відокремилося в самостійні художні галузі, які перед-бачали не тільки високий мистецький рівень, а й високий ступінь тех-нічної майстерності.

Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V столітті до н.е. остаточно визна-чилися два архітектурних стилі – дорійський та іонійський, почав формуватися коринфський стиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з'являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам'ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон – храм Афіни-Діви (Парфенос) на афінському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордеру. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі розміщувалася статуя Афіни.

Художні будівлі споруджувалися й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.

У тісному зв'язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Древній Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.

Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака – метальника диска (Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій – чудовий скульптор, ливар, архітектор і декоратор. З 450 року до н.е. він керував усім художнім оформленням Афін. Але світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни – проводирки у битвах (Промахос), що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутків мистецтва. Інша статуя Афіни – 12-ти метрова Афіна-Деза (Парфенос) була культовою статуєю Парфенона. Вона була виготовлена із золота й слонової кістки на дерев'яній основі, що називається хрисоелефантинною технікою. Вона стояла, опираючись на спис, а її золотий одяг спадав до самої землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги (Ніке), на щиті її була зображена боротьба греків з амазонками, на бортах сандалів у рельєфі – битва кентаврів з лапифами – міфічним плем'ям, що жило у Фессалії.

Не менше захвату викликала як у сучасників, так і у наступних поколінь велична статуя Зевса в Олімпії, виконаного в тій же техніці. На жаль, про ці й інші твори Фідія нам відомо лише з літературних описів або через погані копії.

Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, що очолював школу місцевих скульпторів. Сила його таланту знайшла своє вираження у винятково тонкому й правдивому зображенні людського тіла. До кращих здобутків Поліклета належать: ідеальна статуя юнака-списоносця – “Дорифора”, “Поранена амазонка”, юнак-атлет, що накладає пов'язку переможця на свою голову – “Діадумен”, монументальна статуя Гери із золота й слонової кістки в Арголіді. Поліклет був також відомий і як теоретик мистецтва, що намагався розробити й обґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла.

У цілому, характерною особливістю всього класичного мистецтва були велич, спокій і врочистість, з одного боку, багатство й розмаїття матеріалу та художня майстерність, з другого.

Третьою самостійною галуззю грецького мистецтва був живопис. Його яскравим представником був Полігнот, що прославився своїми картинами, розміщеними на стінах “Строкатого портика” в Афінах і альтанки (лесхи) у Дельфах. Уявлення про сюжети й характер творчості Полігнота дають описи його картин у давньогрецького письменника ІІ століття Павсанія, що склав свого роду путівник по найвизначніших пам'ятниках архітектури й мистецтва Греції за назвою “Опис Еллади”. Новий напрямок у живописі було представлено Аполлодором. За свідченням римського письменника й ученого І століття Плінія Старшого, Аполлодор володів мистецтвом розміщення світла й тіні, а також передачі перспективи на своїх багатобарвних картинах.

Така грецька культура класичного періоду, розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природне продовження в наступному, елліністичному, який багато в чому перевершив попередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурним центром, що об’єднує 200 міст, але разом з тим, протиборство двох моделей розвитку культури – афінська і спартанська знекровлює Грецію й робить її легким здобутком Македонської держави.

4.3 Елліністична культура (323–30 рр. до н.е.) проходить під знаком кризи традиційних античних цінностей й широкої експансії культурних здобутків далеко за межі країни, навіть Великої Греції. Утворення величезної імперії Александра Македонського та її наступників – елліністичних монархій уперше створило умови для всебічної інтеграції протилежних культур Сходу й Заходу. Афіни перетворюються на своєрідний “музей” цінностей античного світу, а першість переходить до східних культурних центрів – Олександрії Єгипетської з її уславленою бібліотекою при Мусейоні – “храмі Муз”, Антіохії, Селевкії, Пергаму – збудованих за регулярним планом велетенських міст із сотнями тисяч різноплемінних жителів.

Значення соціальних процесів, що призвели до утворення елліністичного світу, полягає у створенні єдиного економічного простору для різноманітних національних культур. Замкненість держави-поліса змінилася відкритістю міста, що належав великій імперії. Виник тип особи, національної за походженням, але вихованого грецькою мовою на досягненнях грецької культури, що стала називатися еллін.

Відмінними рисами елліністичної культури були синкретизм, космополітизм, індивідуалізм та перевага природно-математичних та технічних наук над гуманітарними.

Змінилися і релігійні уявлення греків. Традиційні релігійні форми, поєднавшись зі східними релігійними традиціями, породили нові форми. Поширилося ототожнення богів грецького пантеону зі стародавніми східними божествами. Деякі культи, як, наприклад, культи Ісіди і Кібели, греки засвоїли майже незмінними, тільки перейменували Ісіду на Деметру, а Кібелу на Афродіту чи Артеміду. Новий культ Серапіса в еллінізованому Єгипті – поєднання мемфіського Осіріса-Апіса з грецькими богами Зевсом, Гадесом та Асклепієм. Поряд з місцевими культами з’являються й деякі універсальні божества, що поєднують у собі подібні функції найшановніших богів різних народів. Чільне місце в культурі еллінізму посідає культ Зевса Гіпсіста (Найвищого), що ототожнювався з фінікійським Ваалмі, єгипетським Амоном, вавилонським Белом, іудейським Ягве та багатьом іншим. Не меншого поширення набуває відроджений культ Діоніса. Тенденція до універсалізації релігійних вірувань стає прологом майбутнього монотеїзму.

Елліністична духовна атмосфера соціальної та психологічної нестабільності породжує потребу в різноманітних містичних обрядах, віру в магію, астрологію, поширення містерій. Східні релігійні традиції привносять з собою глибокий містицизм, підвищену роль екстазу в обрядовості й культі царської особи.

Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом науки, яка виділилася з філософії. Її центрами стали засновані Александром Македонським міста, насамперед столиці елліністичного Єгипту Олександрії, названої у його честь. Олександрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті часи бібліотекою. Вчені, що працювали тут, були на утриманні дер-жави. Матеріальна база наукових досліджень зростала завдяки меценатству.

До наукових надбань елліністичної епохи належить видатна праця Евкліда “Початки” – синтез математичних знань стародавнього світу, роботи Архімеда Сиракузького з проблем математики й фізики та засновника тригонометрії Аполлонія з Перги та ін. Походи Алек-сандра Македонського із свого боку стимулювали розвиток астрономії та географії. Знайомство з вавилонськими астрономічними центрами зумовило цілу низку наукових відкриттів. Так, Аристарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму, що стала першою в астрономії здогадкою про будову сонячної системи, Ератосфен дійшов до висновку про кулястість Землі і досить точно виміряв довжину її кола, Дікеарх склав карту світу й вирахував висоту багатьох гір Греції. Розширилося пізнання природи та людини. Аристофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофраст – ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Завдяки анатомічним дослідженням відбувалося накопичення медичних знань.

Подальшого розвитку набуває історична наука. Формуються два типи історичних досліджень – це, насамперед, мемуаристика, що більше скидалася на художню прозу. Розрахована на емоційну реакцію читача, вона здебільшого вихваляла особисті заслуги можновладців. Це праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Фелаха. В той же час мають місце об’єктивні й точні дослідження історичних подій, як роботи Птоломея І, Ієроніма з Кардії, а також автора “Загальної історії” Полібія. Історична література епохи еллінізму доповнюється також греко-мовними історіями інших народів. Це історія Єгипту, написана грецьким істориком Манефоном, історія Вавилону жерця Бероса (Berossos), грецький переклад єврейського П’ятикнижжя (лат. Септуагінта, тобто переклад сімдесяти двох тлумачів, зроблений для царів з династії Птоломеїв). Усе це свідчить про провідну роль грецької мови й культури тих часів.

Особливим досягненням елліністичної культури була поява грецької філології. Зберігання в Александрійській бібліотеці величезної кількості текстів потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики, встановлення авторської редакції, граматичних коментарів, з’ясування авторства та часу написання текстів. Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Аристарх Візантійський та ін. Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику грецької мови. В Алек-сандрійській бібліотеці також були зроблені коментарі до творів Гомера, Гесіода й загалом до грецької поезії. У ІІ столітті до н.е. склалася філологічна школа при Пергамській бібліотеці, яка вивчала грецьку ораторську та філософську прозу.

Характерними рисами елліністичного мистецтва були світськість, патетика та інтерес до побутових тем. Докорінних змін зазнала література.Традиційні жанри класичної літератури відступили, майже зникли трагедія та ораторська література. Поезія пере-творюється на мистецтво для обраних, задовольняючи нахили високо-інтелектуальної еліти. Авторами поетичних творів стають переважно учні-філологи, які вносять у поезію тенденцію наслідування класичних зразків грецького епосу, панегіричної поезії. Це твори Аполонія Родоського, Каллімаха та ліричного поета Феокріта Сіракузького – засновника буколічної (сільської) ідилії. В той же час смаки широких верств населення яскраво відбивали мім і комедія. Видатним представником “нової аттичної” комедії був Менандр, який всупереч ідеалістичним поглядам елітної літератури зосередився на відображенні реального життя, характерних персонажів, створюючи справжню комедію характерів. Загалом елліністичній літературі при-таманні аполітизм, педантизм, еротика, в основу сюжетів покладена заплутана інтрига. Відійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюється у внутрішній світ та інтимні переживання людини.

В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису. Видатними пам’ятниками архітектурного мистецтва були насамперед культові споруди – храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого у 356 р. до н.е. Геростратом, храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця царя Карії Мавсола в Галікарнасі, монументальні вівтарі – Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона в Сіракузах. Подальшого розвитку набуває містобудування, прикладом чого стали новозбудовані міста Александрія, Антіохія, Пергам та інші столиці й великі центри елліністичного світу. Саме у цей час зодчим вдалося впровадити в життя планову систему міської забудови, розроблену ще у V столітті до н.е. архітектором з Мілету Гіпподамом. Створюється міське середовище, яке однаково задовольняє як вимогам зручності, так і законам естетики. Багато уваги надається житловому та цивільному будівництву. Керуючись грецькими архітектурними нормами зодчі елліністичної епохи перейняли притаманну Сходові монументальність та розкіш, що виявилося як у розмірах, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору.

В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль, що відповідає новим рисам архітектури, але у порівнянні з класичною скульптурою мистецький рівень її дещо нижчий. Виникають нові осередки розвитку скульптури. Античних майстрів доповнювали скульптори Пергама, Александрії, Родосу та Антіохії. Елліністичне мистецтво вдається до інших об’ємів та засобів виразності. Поряд з класичними зразками з’являються гігантоманія та скульптурна мініатюра. Класичні персонажі доповнюються скульптурними картинами “гігантомахії” – боротьби богів, скульптурними групами, жанровими та еротичними сюжетами. З’являється скульптурний портрет.

Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа: Євтехід Сікіонський, що створив скульптурну групу “Тихе” (богиня долі та щастя), Харес із Лінда – автор гігантської бронзової скульптури бога Геліоса на острові Родос – знаменитий Колос Родось-кий, що став одним із семи чудес світу.

Найвідоміші пам’ятники патетичного монументалізму – це скульптурні групи на фронтоні храму Самофракії та монументальний фриз велетенського Паргамського вівтаря – наочне втілення Родоської скульптурної школи. До цього напряму можна також зарахувати й скульптурну групу “Лаокоон” (Агесандр, Полідор та Афінадор) і “Бик Фарнезе” (Апполоній й Тавріск із Тралл). Традиції Праксителя продовжено елліністичними статуями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської (“Венера Мілоська”). Мистецтво скульптурного портрета елліністичної епохи представлене також статуєю Демосфена, портретом Менандра, різьбленням на камені в мініатюрній “Камеї Гонзага”.

Живопис епохи еллінізму розробляв ті ж самі теми: реалістичний портрет, побутові та еротичні сюжети. Розвивається пейзаж. Зростання живописної техніки та сюжетної різноманітності демонструють фрески багатих домів Делона, Геркуланума, Помпеїв, стели з музею у Волосі.

Загалом елліністична пора грецької культури була досить плідною в усіх сферах матеріального та художнього життя. В той же час культурне процвітання елліністичного світу постійно супроводжували ознаки кризи й занепаду. Традиційні засади грецького соціуму поступово вичерпувалися. На історичну арену виходила нова культуротворча сила – Рим, який наприкінці І століття до н.е. утвердив своє панування в елліністичному світі. Однак підкорення Еллади не знищило її культуру, навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Вплив Еллади тривав і в часи наступного періоду античної культури – римської античності.

4.4 Давньоримська культура ( VIII ст. до н.е. – V ст. н.е.)має тисячолітню історію, значення якої важко переоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групи європейських мов, що стали називатися романськими, ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення античної, зокрема римської культури, дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.

Давньоримська культураутворилася шляхом злиття культур багатьох народів: етрусків, сабінів, еквів, вольсків, на основі яких формувався римський народ – POPULUS ROMANUS.

У своєму політичному, соціально-економічному й культурному розвитку Стародавній Рим пройшов три періоди:

1. 754 (753)–510 (509) до н.е. – Царський період.У цей час правили сім царів: Ромул, Нума Помпілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий. Повноправних громадян, що складали родову організацію, називали патриції, тих, що знаходилися поза неї – плебеї. За переказами, Ромул започаткував сенат – головну державну раду, що обмежувала владу царя й складалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народу плебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка.

2. 510 (509)–30 (27) до н.е. – Республіка.Прерогативи царської влади в цей період були розділеніміж консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі між патриціями й плебеями останні добилися утворення посади народного трибуна – спеціального пред-ставника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв на посаду консула й відміни боргової кабали. Підкоривши усю територію Італії, Рим перетворився на велику державу, що добилася гегемонії в усьому Середземномор’ї. В результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починає відігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49–45 рр. до н.е. необмеженим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті – Октавіан Август, що у 27 р. до н.е. отримав від сенату необмежені повноваження. Республіка перетворилася на Імперію.

3. 30 (27) до н.е. – 476 – Імперія. Спочатку титул імператора був лише почесним військовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після крупної перемоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його ж наступника – Авгус-та цей титул вже набуває монархічного значення. Імператори мали довічну владу народного трибуна, звання верховного понтифіката (жерця), за бажанням обіймали посаду консула, проконсула, цензора, вільно розпоряджалися скарбницею. У 2 ст. до н.е., за часів імпера-тора Траяна країна досягла максимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалися нашестям варварів, призвели до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р. до н.е. Римської імперії на Східну й Західну.

За переказами, Рим було засновано у 754 або 753 році до н.е. братами Ромулом і Ремом, відбувається формування класового суспільства й державного апарату[8]. Взагалі життя етрусків – попередників римлян маловивчене. Про нього можна довідатися лише з розписів гробниць, стіни яких прикрашають сцени заупокійного культу, це зображення полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетів міфології. Скульптурне мистецтво етрусків представлено також фігу-рами на поховальних урнах для попелу померлих. Їхні очі широко відкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул з Ремом – родоначальники етруської династії, що започатку-вала так званий Царський період (754 – 510 до н.е.), під час якого з’явилися перші етруські боги. Статую вовчиці – емблему Риму, також створили етруски.

Царська епоха в історії Риму позначена розпадом первісно-об-щинних відносин і зародженням класів і держави в римському сус-пільстві. Вона закінчується вигнанням царів і переходом влади до обраних посадових осіб. У VI–III століттях до н.е. Рим поширив своє панування на весь Апеннінський півострів, а з кінця ІІІ ст. до н.е. він стає великою рабовласницькою державою, до складу якого з ІІ ст. до н.е. увійшли території Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії, Переднього Сходу.

В Царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культури. Перш за все вони, завдячуючи етрускам та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали куль-тивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вони також зобов’язані побудовою підземного каналу – Великої клоаки (сloaca maxima), а також поширенням особливого типу житла з центральною залою, що має отвір у даху – атрію.

Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, яка вигодувала Ромула та Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися силами природи та усіма видами робіт. Стародавній римлянин ввіряв безпеку і добробут свого дому численним божествам: Лари і Пенати опікували житло, двері охороняв Янус, домашнє вогнище – богиня Веста. Крім того, кожна людина мала особистого духа-покровителя – генія. Але свої божества римляни ще не уявляли у людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте, серед них уже виділялися такі головні боги, Юпітер – загально італійське божество неба; Марс – спочатку покровитель рослин, а пізніше – бог війни; Квірін – близьке до Марсу божество.

Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів було зроблено також в часи правління етруської династії, оскільки саме у етрусків боги виступали у людській подобі. Так, на Капітолійському пагорбі виник перший храм вищих етруських божеств Тіна, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Аноною і Мінервою. З’являються і боги, запозичені у греків: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством Церерою, покро-вителькою хлібних злаків, Афродіта – з італійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон – із Нептуном, який спочатку не мав ніякого відношення до моря. Таким чином латинські й загально італійські божества дістали в Римі антропологічні риси, їх стали зображувати у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим починає поступово прикрашатися храмами і статуями.

Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі почав формуватися республіканський лад. Політична влада фактично перебувала в руках патриціїв, народні збори, що вважалися вищим органом влади, мали обмежені можливості. Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв поставила питання про гарантії правового захисту останніх від сваволі патриціанської влади. Такою гарантією стала кодифікація римського права.

Фіксація законів стає важливим елементом переходу від родового суспільства до класового і становлення римського полісу. Зведення законів, що отримало назву “Закони дванадцяти таблиць”, було записано на мідних пластинах і виставлено для загального користу-вання на Форумі, а також на ринках у римських колонія. Так в Римі було започатковано полісну республіку. Але на відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури. Завдяки грецькому культурному впливу в Римі починають споруджувати базиліки – великі криті зали для зборів купців, судових засідань, коміцій. Форум з портиками, колонадами, галереями стає загальновизнаним центром не лише політичного, а й усього громадського життя у місті. Вже в середині ІІ століття до н.е. в Римі зникають будівлі, криті соломою. З’являється бруківка, в будівництві громадських споруд замість туф починають застосовувати вапняк і мармур.

Від періоду становлення словесності латинською мовою до ІІІ ст. до н.е. з писемних пам’яток не збереглося майже нічого. Римська словесність розвивалася лише на основі фольклору. Це релігійні гімни (carmen), пісні на честь померлих – елегії, погребальні пісні пла-кальниць. Сільські свята супроводжувалися народною драмою, різно-видом якої були ателлани – веселі п’єси з сільського побуту.

Проза згаданого часу дійшла лише у писаних “Законах дванад-цяти таблиць”, сенатських промовах, богословських трактатах, зате плідно розвивалася поезія. Першим поетом Стародавнього Риму вважається ЛівійАндронік (280–207 рр. до н.е.), що здійснив перек-лад з грецької “Одіссеї”, що став першим поетичним твором, напи-саним латинською мовою, а також створив декілька трагедій та ко-медій. Родоначальником епічного жанру був ГнейНевій (270 –204 рр. до н.е.) – автор “Пісні про Пунічну війну”, а також декількох трагедій та віршів. Римський поет КвінтЕній (239–169 рр. до н.е.) створив історичний епос під назвою “Літопис” (Annales), де вперше ввів у латинську мову віршовий розмір гекзаметр. Автором наслідувальних комедій з життя Стародавньої Греції був Тіт Марций Плавт (254–184 рр. до н.е.). Переробляючи нову аттичну комедію в стилі кари-катури та буфонади, він створив характери-маски у віршованих комедіях “Цапи”, “Горщик”, “Хвалькуватий воїн”, де жіночі ролі викону-вали чоловіки

Культура епохи імперії.Римська імперія проіснувала п’ять стоіть – від 27 року до н.е. до 476 року н.е. За цей період вона прой-шла складний шлях становлення, розквіту й падіння.

Наприкінці І століття до н.е. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію. Часи затишку у класовій боротьбі в часи правління імператора Августа (27–14 рр. до н.е.) стимулювали високий розвиток культури й мистецтва. Рим стає величезним на той час містом з населенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворюватися на світову столицю. В Італії починається економічне пожвавлення, вона об’єднується як в економічному, так і в культурному відношенні, кількість громадян в ній досягає п’яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, що забезпечують більш інтенсивне спілкування.

Кінець І–ІІ другого ст. до н.е. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значимості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей – місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженого за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найкрупнішої й найдосконалішої в епоху античності.

Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура. На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Олтар миру (13–19 рр. н.е.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галії. Однак провідне місце у мистецтві пластики продовжував займати портрет. Розвиток портретного жанру відбувався під впливом давньогрецького мистецтва. В скульптурних образах римського портрету було втілено ідеал суворої класичної краси – типу нової людини, якої не знав республіканський Рим. З’явилися парадні придворні портрети, сповнені стриманості й величі. Пізніше скульптурний портрет досягає вершин свого розвитку, твори стають життєвішими й переконливішими, такі як портрет імператора Нерона, що розкриває образ холодного й жорстокого деспота, людину низьких та неприборканих пристрастей.

Великого значення у давньоримському суспільстві надавали освіті.Освіта в Римі починалася з семи років. Заняття з дітьми проводив, як правило, раб-педагог, переважно з греків. Діти мали змогу ходити у початкову школу, де навчалися читанню, письму та лічбі. З 12 до 16 років римські юнаки відвідували школи граматиків, влаштовані за елліністичним зразком. Головними предметами у них були література та граматика, однак викладалася логіка, арифметика, геометрія, астрономія й музика. У 16 років у юнаків наступало повно-ліття, їх урочисто одягали у тогу, після чого вони приступали до вивчення риторики під керівництвом грецьких ораторів або латинських вчителів. Риторика вивчалася водночас із римським правом. Освіту завершували у грецьких культурних центрах, що були в Афінах, на острові Родос, в Пергамі та Массілії.

Риторика у Римі була основою освіти. Уміння публічного виступу було необхідним атрибутом усього громадсько-політичного життя – в народних зборах, сенатських та судових засіданнях звучали яскраві промови, з натхненними промовами до війська повинен був вміти звертатися навіть полководець. Видатними ораторами свого часу були сенатор Аппій Клавдій Цек, Гай Гракх, Марк Антоній, Луцій Ліцилій Крас, Марк Тулій Цицерон. Але з ускладненням соціальних умов життя, ораторське мистецтво дедалі втрачало правдивість, простоту й щирість. Оратор за будь-яку ціну намагався довести свою правоту, навіть тоді, коли вона входила у протиріччя з істиною. “Дуже помиляється той, – казав Цицерон, – хто шукає в проголошених нами у судах промовах, відбиття наших переконань. Ці промови носять характер самих процесів та обставин, і аж ніяк не виражають справжніх поглядів ні людей, ні патронів”. Часто використовували інвективи, коли у своїх аргументах оратор за допомогою пліток та необґрунтованих звинувачень виставляв особу свого опонента у спотвореному вигляді. Однак, незважаючи на це, риторика мала велике значення для розвитку римської культури. Елементи риторики зустрічаються у публіцистичних творах, у римській історіографії та художній літературі. Крім того, ораторське мистецтво сприяло подальшому розвитку латинської мови.

Видатне місце у римській літературі того часу посідав ГайЮлійЦезар (102–44 рр. до н.е.) – визнаний другим за Цицероном оратор. Визначними за формою та за змістом були його мемуари “Нотатки про Галльську війну” та “Нотатки про Громадянську війну”, інші твори не збереглися. Автором цікавих історичних творів, присвячених окремим подіям був ГайСалюстійКрісп(86–35 рр. До н.е.), перу якого належать роботи “Про змову Катіліни”, “Югуртинська війна”, “Листи до Цезаря”. Майже всі галузі знань охоплюють твори МаркаТеренціяВаррона (116–27 рр. до н.е.), який завдяки своїм сатирам став відомий також як поет. Повністю зберігся його твір “Сільське господарство”.

Бурхливого розвитку набуває давньоримська поезія. Оскільки володіння поетичною творчістю вважалося ознакою шляхетності, володінню версифікацією навчали навіть у школах. У поезії того часу боролися дві течії: елліністична й традиційна, якщо першу започаткувала творчість Квінта Еннія(239–169 рр. до н.е.), останню представляв ТітЛукреційКар (І ст. до н.е.), автор знаменитої поеми “Про природу речей”, що містить систематичний виклад матеріа-лістичної філософії.

Яскравого вираження інтимних почуттів досяг у своїй поезії ГайВалерійКатул(87–54 рр. до н.е.). Основні свої твори він присвятив коханій жінці Лесбії. Вірші розкривають подробиці цього роману, що починається захопленням, а закінчується розчаруванням – хоча поет і після розриву продовжує любити Лесбію, однак повертатися до неї не збирається. Майстром давньоримської епіграми вважається МаркВалерійМарціал (бл. 40–104 рр. н.е.), що описує життя і звичаї тогочасних персонажів. Непримиримим сатириком був ДецимЮнійЮвенал(друга половина І ст. до н.е.). Зразком давньоримської прози став проникнутий еротичними мотивами, побутовою сатирою й релігійною містикою авантюрно-алегоричний роман “Золотий осел”, автором якого був Апулей (бл.125 – бл.180 н.е.). Філософські ідеї стоїцизму розкриває у своїх літературних творах визначний державний діяч, письменник і філософ Луцій Анній Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.). Його дев’ять трагедій на міфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубність пристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу й класицизму в Європі.

На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу – старі духовні цінності, створені полісним середовищем, вичерпали себе. У різних соціальних прошарках античного суспільства формувалася моральна атмосфера, на основі якої могло знайти розповсюдження християнське віровчення. На відміну від уявлень про людину, як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним "сином божим", а боротьбу за щастя і добробут переносила у внутрішній світ людини. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури. Таке віровчення було зрозуміле не тільки широким верствам простих людей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.

У середині II ст. правителі невеликого сирійсько-месопотамсь-кого князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнський культ, а з III ст. християнство активно поширюється у Вірменському царстві та Ефіопській державі Ассум. У 313 р. імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично стало визнанням християнства як державної релігії в країні.

Період становлення християнства ініціював величезну кількість літератури, що закладала основи християнської теології, викривала язичницькі культи та єресі. Усі перші століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами, а й іншими релігіями, що обіцяли вічне спасіння. У цей час формувалася система управління християнськими громадами, це поступово привело до формування християнської церкви — організації для управління релігійним життям християн.

Друга половина IV ст. була часом талановитих та освічених проповідників: Григорія Нізіанського, Григорія Ніського, Василія Великого, Іоанна Злотоустого.

Роль античної спадщини у розвитку європейської культури важко переоцінити. Після кардинального перевороту від значної частини античних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленому вигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймаючи її як невід’ємну частину свого становлення та розвитку.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому полягають особливості античної культури?

2. Розкрийте роль і місце античності у світовій культурі.

3. Яке значення міфології для розвитку античної культури ?

Читайте також:

1. Антична діалектика
2. Антична доба.
3. Антична епоха в українському контексті.
4. Антична й середньовічна спадщина в культурі італійського Відродження
5. Антична колонізація Північного Причорноморья та її наслідки.
6. Антична наука
7. АНТИЧНА НАУКА І ТЕХНІКА
8. Антична психологія
9. Антична філософія
10. Антична філософія.
11. Антична філософія.

Переглядів: 5066