• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Антична філософія

Київ 2012

Підручник

ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ В ФІЛОСОФІЇ

Філософія як цілісність є породженням еллінського генія. Вона, функціонуючи у вигляді раціональних категорій, уможливила на­родження науки. Визнаючи це, ми визнаємо той величезний внесок, що зробили греки у формуванні цивілізації. Якщо не віддавати собі в цьому звіту, не можна зрозуміти, як і під яким впливом західна цивілізація увібрала напрям, цілком відмінний від східного.

Історично доведено, що східні народи, з якими греки вступали в контакт, мали високу мудрість, засновану на релігійних переконан­нях і космогонічних міфах. Але це не було філософською наукою, заснованою на розумі, «логосі». З моменту народження філософії в Греції виникає новий спосіб духовного вираження, що увібрав у себе результати інших форм, перетворив їх структурно і додав їм логічну форму. Безсумнівно, греки одержували зі Сходу деякі наукові знан­ня: від єгиптян - математако-геометричні, від вавілонян - астро­номічні. Але тут необхідно зробити уточнення, важливі для розумін­ня грецької і західної ментальності, що випливають з них. Наприклад, математика єгиптян полягала переважно в оволодінні арифметични­ми операціями, що були пов'язані з суто практичними цілями. Ана­логічно цьому і геометрія носила практичний характер, допомагаючи розмітити поля після розливів Нілу. Однак у процесі переробки єгипетських знань греки внесли в них щось абсолютно нове. Вони трансформували ці знання в загальну і систематичну теорію чисел і геометричних фігур, створивши раціональну конструкцію (Піфагор і піфагорійці). Теоретичний дух, який був пов'язаний з любов'ю до чистого пізнання, був той самий дух, що живив філософію.

Для кращого розуміння філософії спробуємо співвіднести її з релігією і мистецтвом. Мистецтво в містичній, фантастичній формі, через інтуїцію та уяву намагається досягти тих самих цілей, що і філософія. Аналогічним способом релігія на шляхах віри досягає цілей, які філософія шукає за допомогою понять розуму. (Мистецтво, релігію і філософію Гегель зробить пізніше трьома категоріями абсолютного духу).

До виникнення філософії в справі виховання і духовного форму­вання греків найважливішу роль відігравала поезія. Поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея» за своїм впливом порівняні з тим значенням, що мала Біблія для іудеїв. В цих поемах вже існує справжнє мистецтво мотивації. Гомер не обмежується описом серії фактів. Нехай на міфологічному рівні, але він відшукує причини і мотиви подій, що відбуваються. Кожна подія суворо мотивується. Такий спосіб поетичного бачення речей підго­тував філософію, яка буде шукати причину явищ. Поеми Гомера, як би вони не були багаті фантастичними подіями, не вражають описа­ми жахливого і деформованого, що в великій кількості ми знаходимо в художніх образах примітивних народів. Це свідчить про те, що образ­ний ряд гомерівської поезії структурований відповідно до почуття гар­монії, пропорції і міри, тобто тим самим складовим, що філософія потім підніме до рівня онтологічних принципів.

Ще однією особливістю гомерівського епосу є прагнення уявити реальність у її повноті і протилежностях, хоча у формі міфу: боги і люди, небо і земля, війна і мир, добро і зло, радість і страждання тощо. У поемах Гомера вже присутні універсальні цінності, що складають людське життя, реальність уявляється у своїй тотальності. Яка роль людини в універсумі? Це класичне питання грецької філософії при­сутнє вже у Гомера.

Не менш значний для греків і Гесіод з його «Теогонією». Теогонія (походження богів) виступає і як космогонія і як міфо-поетичне і фан­тастичне пояснення генезису універсума із початкового хаосу. Ця поема проклала дорогу філософській космогонії, що шукала першооснову світу.

Другий компонент, без посилання на який не можна зрозуміти генезис грецької філософії, - це релігія. Для древніх греків усе пояс­нюється за допомогою втручання богів. Природні явища обумовлені діями богів: громи і блискавки - Зевсом, морські хвилі - Посейдоном, сіяння Сонця - сяючою колісницею Аполлона. Так само і соц­іальне життя людей уявлялося пов'язаним з волею богів, а значить, невипадковим й осмисленим. Але хто ж ці боги? Це при­родні сили, персоніфіковані в людських ідеалізованих формах. Або, говорячи іншими словами, боги являли собою людські характерис­тики, втілені в яскравих антропоморфних образах. (Так, Зевс персон­іфікує собою справедливість, Афіна - мудрість, Афродіта - любов та ін.). Тобто боги - це ідеалізовані люди. Ми можемо класифікува­ти релігію як форму натуралізму, тому що людина, до якої ця релігія звернена, покликана відповідати своїй природі, а не змінювати її, не виходити за її межі. Зробити щось у славу богів - значить підтвер­дити свою природу. Тією самою мірою, в якій релігія греків була нату­ралістичною, натуралістична і філософія греків. Посилання на приро­ду є константою грецької думки в її історичному розвитку.

Ще один момент, на котрому не можна не зупинитися, характеризуючи релігійні вірування древніх греків. Греки не мали священ­них книг, плодів божественного одкровення. Як наслідок цього вони не мали нерушимої і фіксованої догматики. Трансляторами релігій­них переживань були, як ми бачили, поети. Більш того, через відсутність стійкої догматики в Греції не існувало впливової касти жерців, такої, яка була в східних народів. Жерці в Греції мало значили і ще менше мали влади, вони були позбавлені винятковості щодо культу. (Дог­ма - доктрина як об'єкт непорушної віри. У релігії догма має сенс істини Одкровення. Вона не є об'єкт розуму, але справа віри). Відсутність догм і їхніх хоронителів залишало філософську думку вільною, не створювало їй перешкод того типу, що були в східних країнах, де догми утворювали стійку силу.

Звичайно, крім своєрідності релігійних вірувань і того значення, що належало давньогрецькому мистецтву, зокрема поезії, величезне значення для розвитку філософії мали соціально-політичні і еко­номічні умови Еллади. Політична свобода греків завжди відзначалася дослідниками. Якщо східна людина повинна була сліпо коритися релігійній та пол­ітичній владі, то греки були тим народом, що вперше в історії ство­рив вільні політичні інститути. У УІІ-УІ століттях до н.е. Греція заз­нала важливу соціально-економічну трансформацію. З країни пере­важно аграрної вона стала перетворюватися в центр ремісничої індустрії і комерції. Спочатку такими центрами були переважно іонійські колонії, наприклад, Мілет. Міста перетворювалися на квітучі оазиси, це супроводжувалося демографічним ростом. Новий соціаль­ний прошарок крамарів і ремісників поступово стає серйозною еконо­мічною і політичною силою. Він починає боротьбу за перетворення старих аристократичних форм правління на нові республіканські. Відбувається розквіт ремесел і науки.

Цікавий той факт, що філософія народилася не в метрополії, а в колонії (на сході Малої Азії, у Мілеті), потім відразу ж у західній частині південної Італії і, нарешті, у материковій Греції. Розквітаючі колонії створювали нові вільні інститути, які досягли пізніше небу­валого росту в Афінах. З утворенням поліса, міста-держави, грек не почував більше обмежень у реалізації власної свободи. Державні цілі відчувались як власні цілі, благо держави - як власне благо, свобода держави - як власна свобода.

«Якщо основним методом і основною ідеологією общинно-родо­вої формації була міфологія, то рабовласницька формація, що виник­ла на ґрунті розподілу розумової і фізичної праці та ідеологічної сфери, вже не могла задовольнитися міфами і повинна була замінити їх раціональними побудовами. Всі ці категорії в прихованому виг­ляді, звичайно, були й у самій міфології, але функціонували вони там у злитому і нерозчленованому вигляді. Рабовласницька свідомість, яка була вже мисленням, а не міфологічною фантазією, повинна була розчленувати всі ці категорії і тому бути в конфлікті з міфологією. ...Власне кажучи, рабовласницьке мислення було не стільки крити­кою міфології, скільки критикою її антропоморфізму. Якщо на черзі стояла виробка розумових категорій, то для чистого мислення автори­тетом вже була, звичайно, не міфологія, але тільки власна ж, чисто розумова послідовність. Тому перехід від общинно-родової формації до рабовласницької ознаменувався, по-перше, критикою антропомор­фізму, а по-друге, прагненням замість міфології створити розумову систему абстрактних категорій. ...У сучасній науці це часто позна­чається як перехід від міфу до логосу».1

Але чого ж домагалися греки, які шукали мудрість? З момен­ту свого народження філософія існує як триєдність пов'язаних між собою змісту, методу і цілі. Що стосується змісту, то філософія по­кликана пояснити тотальність речей. Питання першого з філософів: що є початок речей? - передбачає предметом буття реальність як ціле. Що стосується методу, то філософія прагне до раціонального пояснення загального як об'єкта. Для неї має значення лише розум­ний аргумент, логічна мотивація, логос. Філософія покликана йти далі фактів і досвіду, знаходити причини за допомогою розуму. Саме в цьому і полягає науковий характер філософії, v якому міститься різниця між філософією, мистецтвом і релігією. Останні також ма­ють справу з реальністю як цілим, але якщо мистецтво описує її за допомогою міфу і фантазії, релігія трактує її на шляхах віри, то філософія шукає пояснення всьому на рівні логосу. Мета філософії перебуває в чистому спогляданні істини, чистому бажанні досягти її. Люди починають шукати знання заради самого знання, а не за­ради якоїсь практичної користі.

Отже, очевидна оригінальність цього грецького феномену. І східні народи мали таку форму мудрості, що обіймала цільність всіх речей і була вільна від прагматичних цілей, однак існувала вона разом з фантастичними уявленнями, що направляли її в сферу мистецтва, поезії або релігії. Відчути ціле, використовуючи тільки розум (ло­гос) і раціональний метод, стало великим відкриттям грецької філо­софії. Воно структурно визначило розвиток західної культури.

Які ж проблеми можна визначити як фундаментальні для ан­тичної філософії?

Філософія виникає на досить високому рівні розвитку людства і передбачає для свого формування наявність певних культурно-істо­ричних передумов. До них належать наступні:

1) неолітична революція у продуктивних силах суспільства - перехід до перетворюючого господарства, від збирання та мисливства до землеробства і тваринництва, що стимулювало розвиток ро­зумової діяльності через посилення ролі цілепокладання в життє­діяльності людей;

2) духовно-теоретичне виділення людини із природи, усвідом­лення нею специфіки власного способу діяльності і його відмінності від дії інших оточуючих предметів та природних сил;

3) формування категоріальної структури людського мислення, тих основних логічних понять, які є знаряддями теоретичного освоєння світу;

4) суспільний поділ праці: відділення розумової праці від фізич­ної і перетворення розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу;

5) формування спеціально підготовлених груп людей, котрі займа­ються переважно духовною діяльністю, улюбленою справою яких стали роздуми над «вічними» проблемами людського буття. На основі цих передумов і виникає філософія як сфера духовно-теоретичного освоєння дійсності, яка вивчала і осмислювала світоглядні проблеми теоретичними засобами. В європейській культурі ці культурно-історичні передумови склалися в VI столітті до н.е. і були основою фор­мування античної філософії.

Будучи теоретичним освоєнням світоглядних проблем, філосо­фія від початку свого формування трансформує міфологічне питан­ня «Хто породив світ?» у питання «З чого світ походить?». Тому першою проблемою, яку поставили античні філософи, була проблема першооснови, першоначала всього існуючого. Першою філософською школою Стародавньої Греції була Мілетська школа: Фалес (біля 625-547 рр. до н.е.), Анаксімен (друга половина VI ст. до н.е.), Анаксімандр (610-540 рр. до н.е.).

Фалес вважав першоосновою всього існуючого воду, яка, коли згущається, перетворюється в землю, а ущільнюючись, - у каміння і метал, розріджуючись, - у пару, повітря, вогонь. Всі сили, що беруть участь у цьому коловороті, діють природним чином. Це уявлення Фа­лес запозичив у єгипетських мудреців. Дійсно, десь у другому тися­чолітті до н.е. у Стародавньому Єгипті і Вавилоні існувало уявлення., що все виникає із води. Це уявлення формувалося під впливом того, що вода для стародавніх єгиптян та вавілонян була універсальним засо­бом перетворення усіх речей. Засобами іригаційного використання води Нілу, Євфрату, Тибру вони практично переконувались, що там, де є вода, є життя, а якщо її немає - все гине. Отже, щоб виникло уявлення про першооснову, людині потрібно було виділити із маси оточуючих предметів річ, яку вона використовувала універсально для перетворен­ня усіх інших речей. Для Фалеса такою універсальною річчю була вода.

Інший представник Мілетської школи, Анаксімен вважав, що все походить із повітря і теж шляхом згущення та розрідження. І це не дивно, адже відразу помітно, що за першоначало можна взяти будь-який з елементів, що входять до коловороту речей. Це, врешті решт, породжує ідею, що істинне першоначало приховане і переходить із одного стану в інший як єдина внутрішня основа. Дійшовши такого висновку, ще один представник Мілетської школи, Анаксімандр ого­лошує першоначалом невизначену речовину, яка присутня в усіх еле­ментах коловороту, але не зводиться до жодного з них, і позначає її терміном «алейрон». Тут відбувається абстрагування від чуттєвої без­посередності і пошуки першоначала у прихованій за чуттєвою види­містю сутності.

Це і дозволило ще одній філософській школі Стародавньої Греції, Піфагорейській, засновником якої був Піфагор (друга половина VI - перша половина V ст. до н.е.), а основними пред­ставниками - Філолай, Акмеон, Архіт, висунути ідею про те, що дійсним першоначалом є число, а в основі усіх відмінностей у світі лежать кількісні відносини.

Одним із значних досягнень античної філософії було вчення Геракліта Ефеського (520-460 рр. до н.е.). Першоначалом усього існу­ючого Геракліт оголошує вогонь. Він стверджує, що цей світ не ство­рений жодним богом і жодною людиною, а був, є і буде вічно живим вогнем, що всесвітами спалахує і всесвітами згасає. Вогонь є першо­началом, оскільки завжди залишається рівним собі самому, незмінним у всіх своїх перетвореннях і водночас втіленням єдності речей і руху. Всі речі народжуються з вогню і, змінюючись, зникають, знову пере­творюючись у вогонь. Всі зміни світу у Геракліта підпорядковані всезагальному об'єктивному закону, який він позначає терміном «Ло­гос» . Логос визначає рух і зміни усіх речей, долю світу і долю людини.

Світ у вченні Геракліта є упорядкованою системою - Космосом, який утворюється на основі всезагальної плинності і мінливості ре­чей: все тече, все змінюється, - стверджує Геракліт, порівнюючи зміну Космосу з потоком, рікою, - в одну й ту саму ріку неможливо увійти двічі, бо на того, хто входить, напливають все нові і нові води.

Вчення Геракліта про плинність явищ світу тісно пов'язане з уявленням про обмін «протилежностей», про перехід однієї проти­лежності в іншу як прояв всезагального закону - Логосу. Холодне нагрівається, - констатує Геракліт, - тепле охолоджується, вологе висихає, сухе зволожується: все обмінюється на протилежності, як усі товари обмінюються на золото; безсмертні - смертні, смертні - безсмертні: смертю один одного - вони живуть, життям один одного - вони помирають. Твердження Геракліта, що все є обміном проти­лежностей, доповнюється положенням, що все відбувається через бо­ротьбу. Боротьбі підпорядковане все у світі, бо в ній проявляється дія Логосу. Мудрість полягає в тому, - проголошує Геракліт, - щоб прислухатися до Логосу і діяти у відповідності до нього. Геракліт був творцем першої історичної форми діалектики, стихійної діа­лектики, яка ще була концепцією не розвитку, а становлення, і виража­лась у конкретно-образній, а не у понятійній формі.

Наступний важливий етап розвитку античної філософії пов'язаний з діяльністю Елейської школи. Представниками її були Ксенофан (570 р. — після 478 р, до н.е.), Парменід (народився близько 515 р. до н.е.), Зенон (490-430рр. до н.е.). Вони весь навколишній світ ого­лошують чуттєвою ілюзією. Істинний світ приховується за цією ілюзією і протилежний їй. Дійсною першоосновою і першоначалом є вічне, незмінне буття. Це буття охоплює все і перебуває скрізь, тому воно нерухоме. Рух є чуттєвою ілюзією. Для обґрунтування цього Зенон розробив ряд доведень, які в історії філософії дістали назву «апорії Зенона». Вони засновані на неможливості осягнути в мисленні супе­речності перервності та неперервності, подільності та неподільного руху, а також переходу від спокою до руху і навпаки. Основна ідея, яку обстоювали елеати, полягає в тому, що істину дає лише розум, а почуття можуть нас обманювати. Розрізнення буття за видимістю та істинного буття було, безумовно, важливим досягненням елейської школи. Елеа­ти помилялись в інтерпретації даного принципу, а не в його змісті і сенсі. Усвідомлення того, що картина світу має створюватися мислен­ням, а не описом чуттєвої реальності, дозволило розвинутися теоретич­ному мисленню і стимулювало розвиток філософії.

Важливим етапом розвитку античної натурфілософії було атомісичне вчення Демокріта (народився 460р. до н.е.). Істиною, - стверд­жував - Демокріт, - є буття атомів, яких ми не бачимо, не можемо їх відчувати, проте саме вони є першоосновою світу. Але не тільки атоми. Першоосновою всього існуючого є буття і небуття. Буття - це атоми, а небуття - це пустота. І те, й інше є істиною. Атоми розрізня­ються за формою та вагою і перебувають постійно у невпинному русі. Рухаються атоми в пустоті прямолінійно і рівномірно. В процесі руху вони утворюють вихори, які і породжують усе розмаїття світу, Близькі до вогню атоми складають душі людей.

Пізнання теж засновується на русі атомів від зовнішнього світу (Космосу) до людських душ.

Демокріт конкретизує поняття закономірності через принцип причинності, який обґрунтовує прямолінійним і рівномірним рухом атомів у пустоті, неможливістю їх відхилення від цього руху ніколи, ніде, нікуди.

Пізніше послідовник Демокріта Епікур (270-241 рр. до н.е.), обґрунтовуючи проблему свободи, дещо змінює вихідні положення вчення про рух атомів, припускаючи, що атом має здатність до спон­танного, самочинного відхилення від рівномірного і прямолінійного руху. Свобода і є виразом такого відхилення. Зверніть увагу на прин­цип: щоб пояснити різні дії та вчинки людини, вводяться певні параметри характеристик самого світу, Космосу.

Важливою характерною рисою античної філософії є космоцентризм. Термін «космос», що спочатку вживався для позначення військо­вого шикування, згодом переосмислюється як порядок, гармонія, упо­рядкування, упорядкований світ. Космос реалізується як Макрокосм, людина - як одиничне втілення Макрокосму, їх співіснування визна­чається відносинами міри і гармонії. На основі трактування відносин Макрокосму і Мікрокосму формуються дві лінії в античній філософії.

Перша лінія пояснювала Мікрокосм (людину) закономірностя­ми Макрокосму. Ця лінія подана в основному досократовськими та натурфілософськими школами більш пізнього періоду: Мілетська шко­ла, Піфагорійська, Елейська, Геракліт, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар.

Другу, протилежну лінію, яка Макрокосм пояснювала, виходячи з характеристики Мікрокосму (людини), започаткували софісти: Протагор (480-410 рр. до н.е.), Горгій (480 р.- близько 380 р. до н.е.), Антифонт (V ст. до н.е.). Слово «софіст» спочатку означало «мудрець», а з другої половини IV століття до н.е. означає філософа-професіонала, вчителя філософії. Софісти ототожнювали мудрість зі знанням, умінням доводити все, що вони вважали необхідним і корисним. Керуючись енциклопедичними знаннями та мистецтвом красномовства, вони спростовували істини, які здавалися непоруш­ними, і обґрунтовували найнеймовірніші погляди. Софісти сприяли розвитку логічного мислення; гнучкості понять. Основну характерис­тику істини вони вбачали у можливості її доведення. Довести означало переконати, умовити. Софісти вважали, що довести можна усе, що завгодно, чого вимагають ті чи інші обставини.

«Пізнай самого себе!» Цей заклик біля входу до храму Аполлона в Дельфах стає у софістів і Сократа провідним змістом усіх їхніх філософських роздумів. Людина визнається єдиним реальним буттям. Так, Горгій наголошує на неправомірності шукати буття поза людиною, бо такого буття взагалі не існує, а коли б воно й існувало, ми про нього нічого не знали б. Іншими словами, людина тільки в собі самій може знайти істину. Ця ідея була чітко висловлена Протагором: «Людина е мірою усіх речей, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують». Отже, слід констатувати, що з часів софістів і Сократа про­блема людини стає однією з центральних філософських проблем. .

У софістів людина виступає мірою і критерієм істини. Кожна річ, - наголошують вони, - є саме такою, якою вона є для людини. Ос­кільки на вітрі одному холодно, а іншому - ні, не можна сказати, що вітер сам по собі є холодним. Для того, хто мерзне, він холодний, а хто не мерзне - ні.

Протагор, зокрема, стверджує, що відчуття не може помилятись, а істина має вимірюватися чимось відмінним від неї самої. Із мірку­вань Протагора також випливає, що відмінності в думках не можуть самі по собі бути критерієм істинності чи хибності однієї з цих ду­мок. Все залежить від конкретних обставин та інтересів людини. Со­фісти наголошували на умовності правових норм, державних законів і моральних оцінок.

Учнем софістів на початку своєї творчості, а потім їх непримири­мим опонентом був Сократ (470-399 рр. до н.е.). Мірою усіх речей для Сократа є людина як розумна, мисляча істота, оскільки в мисленні і через мислення людини знаходять вираз всезагальні закони буття.

Сократ виступав з вимогою виробити такі істини, які мали б всезагальне значення. Визначальною здатністю людини, на його дум­ку, є розум, мислення, яке дає вище загальнообов'язкове знання. Але щоб його одержати, людина має прикласти значні зусилля. Звідси беруть початок витоки його методу — мейєвтики (повивального мистецтва). Цей метод допомагає народженню людської думки, а філософ, що застосовує цей метод, уподібнюється акушерці, яка до­помагає народженню дітей.

В чому полягає цей метод? Вихідним у ньому е принцип іронії. Іронічне ставлення до світу пробуджує у людей сумніви щодо за­гальновизнаних істин. «Я знаю, що нічого не знаю», - проголошує Сократ, тим самим заохочуючи людей до вироблення своєї власної, позиції, яка засновувалася б на логічних аргументах і була б обґрунтованою. А досягав він цієї мети шляхом точної постановки питань, виходячи при цьому із установки, що всі знання вже наявні в душі людини, їх потрібно лише дістати з неї. Завдання ж філософії поля­гає в тому, щоб допомогти людині зробити це, прояснити ці знання для себе. За формою метод Сократа - це співбесіда, діалог. Саме діалог шляхом вірної постановки питань дає змогу досягти істини.

Основний зміст роздумів Сократа стосується проблем моралі: що таке добро і зло, справедливість і несправедливість. Філософія, за Сократом, і є способом пізнання добра і зла. Він проголошує, що знання саме по собі є добром, тому філософія як любов до мудрості може розглядатись і як моральнісна діяльність. Сократ вірив, що коли людина знає, що є добром, а що злом, вона обов'язково твори­тиме тільки добро. Отже, джерелом моральнісної досконалості є знання. На цій підставі Сократ виділяє три основні доброчесності людини: 1) поміркованість - знання того, як вгамовувати при­страсті; 2) хоробрість - знання про те, як долати небезпеку; 3) справедливість - знання того, як дотримуватися законів божествен­них та людських. Таким чином Сократ намагався знайти в душі людини, в її мисленні таке надійне опертя, на якому могли б буду­ватися моральність, суспільне життя, держава.

Але Сократа не зрозуміли і не прийняли його вчення сучасни­ки-співгромадяни. Він був звинувачений у тому, що своїми бесідами розбещує молодь, не визнає богів, священних звичаїв і традицій, які визнаються державою, і був засуджений до смерті. Друзі Сократа підготували йому втечу, але він відмовився від неї, бо зважав, що його втеча буде свідченням відмови від своїх ідей та моральнісних принципів, які він сповідував і яким вчив інших. Тому він виконав вирок суду, випивши цикуту.Тим самим Сократ довів, що істинний філософ має жити і по­мерти у згоді зі своїм власним сумлінням і вченням, яке сповідує. Тут проявилась ще одна характерна риса античної філософії - це і мудрість, і знання, і форма поведінки, і ставлення до світу. Якщо про­голошуєш моральнісні ідеї, то сам маєш бути моральнісною особис­тістю, підтверджувати свої погляди власною поведінкою.

Якщо досократівська філософія пояснювала людину та її вчин­ки, виходячи із світу (Макрокосму), то Сократ пояснює дії людини її мисленням. Щоб бути необхідно, а не випадково добрим, справедли­вим, доброчесним, потрібно знати, що таке добро, доброчесність, спра­ведливість. Коли б людина слідувала природі, то не змогла б вийти за межі тих дій, які властиві тваринам. Сократ вперше відкрив творчий характер людського мислення, проте абсолютизував цей момент, про­голосивши, що загальне визначає одиничне, що в людській душі зак­ладені поняття, які визначають всі дії і вчинки людини.

Далі принцип визначення одиничного загальним розвивав учень Сократа Платон (427-347 рр. до н.е.), поширюючи його на світ в цілому, на Космос. Він стверджував, що за видимим чуттєвим світом приховується дійсно істинний світ - світ ідей. А чуттєвий світ являє собою тінь світу ідей. У світі ідей перебуває загальне, закономірне, вічне. Чуттєві ж речі безперервно виникають і зникають, рухаються і змінюються, в них немає нічого сталого і істинного. Дійсною сутністю чуттєвих речей є безтілесні форми, що осягаються мисленням. Ідеї щодо чуттєвих речей є одночасно і їхніми причинами, і зразками, до яких вони прагнуть і на які спрямовані. Проте існування одного тільки світу ідей недостатньо для пояснення речей чуттєвого світу. Оскіль­ки речі чуттєвого світу мінливі і плинні, то вони обумовлені не тільки буттям, а й небуттям.

Таким небуттям, необхідним для існування речей, Платон оголо­шує матерію. Матерія - це сфера безпосереднього руху, виникнення, зміни і зникнення, тимчасовості. Матерія - це лише можливість, по­тенція буття. Світ ідей, за Платоном, утворює ієрархічну систему по­дібно піраміді, на вершині якої стоїть ідея Блага як єдність Добра і Краси. Саме вона, ідея Блага, і є верховною причиною, зразком і ме­тою буття взагалі.

Пізнання світу, за Платоном, є пригадуванням. Душа людини пригадує ідеї, з якими вона зустрічалася, коли перебувала у світі ідей, ще не з'єднавшись з тілом. Ці пригадування тим сильніші та яскравіші, чим більше душа відсторонюється від тілесності. В діалозі «Менон» Платон демонструє теорію пригадування на прикладі роз­мови Сократа з юнаком, який, хоч ніколи не вивчав математику, про­те за допомогою .влучно поставлених питань був підведеним до само­стійного формулювання теореми Піфагора. З цього Платон робить висновок, що раніше, перебуваючи у світі ідей, душа юнака зустріча­лася з ідеальним відношенням, вираженим теоремою Піфагора. На­вчити, за Платоном, означає примусити душу пригадати.

На основі теорії пригадування Платон будує вчення про душу людини. Душа у нього є безтілесною, безсмертною, існує вічно і одно­значно підпорядковує собі тіло. Складається душа людини із трьох ієрархічно підпорядкованих частин: вищою є розум, за ним ідуть воля і благородні почуття, найнижчу частину складають потяги і чуттєвість. В залежності від того, яка з тих частин переважає, людина орієнтується на благородне і величне або ж на нижче і потворне.

На основі вчення про душу людини Платон будує свою концеп­цію ідеальної держави. Ідеальна держава виникає як суспільна орга­нізація трьох соціальних груп: 1) правителів-філософів; 2) стратегів-воїнів, які мають забезпечити охорону держави; 3) виробників-зем­леробів та ремісників, які забезпечують задоволення життєвих по­треб громадян держави. Ці три соціальні групи відповідають трьом частинам душі: у правителів-філософів переважає розумна частина Душі; у стратегів-воїнів - воля та благородні почуття; у виробників-землеробів переважають чуттєвість і потяги, які, проте, мають бути поміркованими, утримуватися в мірі і контролюватися. Трьом основ­ним соціальним групам відповідають також і три основні доброчес­ності: основною доброчесністю правителів-філософів є мудрість, стра­тегів-воїнів - хоробрість, виробників-землеробів - поміркованість. Четвертою, всезагальною, притаманною усім соціальним групам доб­рочесністю є справедливість.

З позицій своєї ідеальної держави Платон дав класифікацію існуючих державних форм, поділяючи їх на дві великі групи: прий­нятні та неприйнятні. Перше місце в групі прийнятних форм займає ідеальна держава Платона. Найближчою до неї із існуючих держав­них форм стоїть аристократична республіка. До неприйнятних форм Платон відносить перш за все тімократію, тобто владу кількох осіб, що базується на військовій сілі: цьому типу в Античній Греції най­більше відповідала аристократична Спарта. Суттєво нижче, на його думку, стоїть олігархія, тобто влада кількох осіб, що спирається на торгівлю, гендлярство, які тісно пов'язані з чуттєвою частиною душі. Головним же предметом роздратування Платона були демократія, в якій він вбачав владу натовпу, неблагородного демосу, та тиранія, яка в Стародавній Греції, починаючи з VI століття до н.е., була диктату­рою, спрямованою проти аристократії.

Базисні засади сучасного йому суспільства і держави Платон вбачав у суспільному поділі праці. Тому в ідеальній державі Платона необхідні для функціонування суспільства і держави функції та види робіт чітко розподілені між соціальними групами громадян, які в ціло­му складають органічну гармонію. Він наголошує, що кожна соціальна група має виконувати лише притаманні їй обов'язки і функції і в жодному разі не зазіхати на функції інших соціальних груп, так само кожний громадянин має пам'ятати про функції і обов'язки соціальної групи, до якої належить, і не зазіхати на функції громадян інших соц­іальних груп. «Багатодіяння», змішання функцій і видів діяльності, за Платоном, веде державу до загибелі. Накреслений проект ідеальної держави Платон вважав здійсненим тільки для греків.

На теорії держави Платона відбувся вплив на його погляди системи рабовласницьких відносин, де всі соціальні групи е рабами держави. Суб'єктом свободи і вищої досконалості у Платона є не людина і не соціальна група, а тільки держава.

Видатним учнем Платона був Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який продовжив започатковану Сократом і Платоном лінію філо­софствування - дати картину Макрокосму (всесвіту), виходячи з Мікрокосму (людини). Проте, якщо для Платона моделлю, на основі якої він будує картину світу, було відношення «загальне - одинич­не», то Аристотель конкретизує її, беручи за аналог людську діяльність і осмислюючи її через категорії доцільності та причин­ності, вводить основні фундаментальні характеристики буття. Він розглядає загальні характеристики буття на прикладі діяльності скульптора, через категорії матерії і форми. Сутність скульптури, констатує Аристотель, визначається не матерією, а формою, не тим, з чого вона зроблена, а що вона собою являє. Форма, в свою чергу, визначається цільовою причиною. Отже, при визначенні сутності буття необхідно враховувати три моменти: матерію, форму і цільо­ву причину. Далі Аристотель міркує так: матерія конкретна - вода, земля, глина, мармур. Але має існувати ще й матерія як така, мате­рія всіх матерій. Те ж саме стосується і форми: окрім форм конкретних речей, існує ще і форма всіх форм. Матерія всіх матерій - це лише потенційне буття, буття в можливості. Форма всіх форм - це світовий двигун, який викликає матерію із можливості і дає їй реальне буття, породжуючи багатоваріантність світу через тілесність. Аристотель далі конкретизує також поняття закономірності через взаємодію чотирьох видів причин: матеріальної, формальної, діючої та цільової. Отже, визначаючи сутність буття, Аристотель звертається до аналізу людської діяльності і переносить на світ в цілому її основні характеристики. І хоч така екстраполяція неправомірна, проте звернення до діяльності людини, до дослідження специфіки людсь­кого буття було важливим досягненням Аристотеля.

Заслуговує на увагу і вчення Аристотеля про душу. Він вважав, що душу має все живе. Душа, на його думку, має три рівні: 1) вегетативний - рослинна душа; 2) чуттєвий - тваринна душа; 3) розумний - рівень, притаманний лише людині. Вегетативний та чуттєвий рівні тісно пов'язані з тілом, розумний же рівень з тілом не пов'язаний. Розумна душа є вічною і безсмертною, вона мислить і пізнає.

Аристотель вперше в історії європейської культури звернувся до дослідження закономірностей людського мислення і створив фор­мальну логіку як науку про основні закони мислення та теорію си­логізмів, які майже на 2000 років наперед визначили розвиток логіч­ного мислення та його дослідження.

Значним досягненням Аристотеля було також те, що він вперше виділив та описав основні категорії людського мислення, які розгля­дав як роди буття, що виражають сутнісні характеристики світу, і водночас як форми мислення. Як основні він виділив 10 категорій: сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, становище, володіння, дія, підпорядкування; крім того, як випадкові, він додає ще дві : існування в можливості та існування в дійсності.

Важливою частиною творчого доробку Аристотеля є і вчення про державу. Створюючи його, він дослідив історію та державну організа­цію цілого ряду існуючих грецьких полісів. Визначивши людину як суспільну істоту, політичну тварину, Аристотель вважав, що її не­від'ємною природною характеристикою є життя в державі. А природ­ним станом державної організації суспільства оголосив рабоволодіння. Людське суспільство, з його точки зору, складають вільні громадяни, яких він поділяв на три групи: 1) дуже багаті; 2) дуже бідні; 3) середній клас. Термін «середній клас» у Аристотеля означає середній розмір майнового стану щодо найбагатшої та найбіднішої частини рабовласників. Дуже бідні, до яких він відносив ремісників та працюю­чих за плату, є громадянами нижчої категорії. Дуже багаті теж оціню­ються Аристотелем негативно, оскільки надмірне багатство порушує стабільність суспільства. Тільки середній клас сприяв досягненню ста­більного стану держави, щасливого життя і діяльності її громадян. Саме в кількісному збільшенні середнього класу та посиленні його ролі Аристотель вбачав порятунок рабовласницьких порядків.

Поняття «держава» і «суспільство» у Аристотеля є тотожними за змістом. Основними завданнями держави він вважав 1) запобі­гання накопиченню громадянами надмірного майна; 2) запобігання надмірному посиленню політичної влади громадян; 3) утримання у покорі рабів. Аристотель відкидає абстрактні побудови ідеальної дер­жави Платона. Ідеальною він вважав таку державу, яка забезпечує максимально можливу міру щасливого життя для найбільшої кількості громадян і спирається на приватну власність на землю, знаряддя праці та рабів. Такою ідеальною державою Аристотель вважав Афінську дер­жаву часів Перікла.

Аристотель розрізняв три правильні форми держави і три неправильні. Критерієм такого розрізнення він вважав здатність дер­жави служити справі загальної суспільної користі. З його точки зору, правильними формами держави є 1)монархія, або правління одного найкращого і наймудрішого, 2)аристократія - правління небагатьох найкращих, 3)політія - правління більшості в інтересах спільної користі.

Найдосконалішою з цих форм Аристотель вважав монархію, якщо вона базується на високих перевагах чеснот монарха. Проте найглибші симпатії у нього викликає політія, бо саме в ній влада перебуває в руках середнього класу. Всі ці правильні форми, на думку Аристоте­ля, можуть вироджуватись у неправильні. До них належать 1) тиранія, яка є монархічною владою і враховує інтереси одного правителя, 2) олігархія, вироджена форма аристократії, своєкорисливе панування багатої меншості в інтересах багатих, та 3) демократія, своєкорисливе панування бідної більшості в інтересах малоімущих. Спільною рисою усіх цих форм, за Аристотелем, є те, що жодна з них не враховує спільних інтересів усіх громадян. Найгіршою з цих форм він вважав тиранію, оскільки тирани е ворогами усіх благо­родних людей, а найбезпечнішою - демократію, яка викликає най­менше обурення.

Шлях до найкращої держави прокладений, за Аристотелем, через пізнання існуючих форм, яким присвячена його праця «Політика», яка е цінним документом як для вивчення поглядів самого мислителя, так і для вивчення давньогрецького суспільства класичного періоду в цілому. Розуміння Аристотелем держави тісно пов'язане з його поглядами на мораль. Мораль він обґрунтовує становищем людини в суспільстві та її ставленням до держави. Держава, за Аристотелем, вимагає від грома­дян певних чеснот, без яких неможливо досягнути добробуту суспіль­ства. Гарантію добродійного і щасливого життя він вбачає у поміркова­ності, дотриманні міри, в уникненні крайнощів: надмірного багатства, надмірної бідності, надмірної влади. Через всю етику Аристотель про­водить принцип активної діяльності та єдності слова і дії: недостатньо знати, що таке доброчесність, і висловлювати свої судження щодо неї, слід діяти у відповідності до. неї.

Творчість Аристотеля є вершиною класичного періоду античної філософії. Він упорядкував, систематизував, узагальнив досягнення пізнання і духовної культури свого часу, невипадково його назива­ють енциклопедичним розумом Стародавньої Греції.

В античній філософії розглянутого періоду можна виділити такі основні характерні риси:

по-перше, космоцентризм, згідно з яким Макрокосм (всесвіт) і Мікрокосм (людина) мають спільну природу і підпорядковані одним і тим самим універсальним закономірностям. Взаємовідносини Макрокосму і Мікрокосму характеризують міра і гармонія. В залеж­ності від підходу до цих взаємовідносин в античній філософії скла­лися дві протилежні лінії:

1) від Макрокосму до Мікрокосму — досократики і Демокріт,

2) від Мікрокосмосу до Макрокосмосу — Сократ, Платон, Аристотель;

по-друге, трактування універсальної закономірності як необ­хідності, фатуму, долі, якій підпорядковані всі речі і людина;

по-третє, речовизм, предметна тілесність, або тілесна предметність у сприйнятті та теоретичному відтворенні світу, що знайшло вираз у розвитку таких видів мистецтва як архітектура та скульптура, у масці як символі театрального мистецтва; а в філософії це проявилось у тому, що ідеї Платона є, хоч і чистими, проте формами, а числа Піфагора — геометричними фігурами;

по-четверте, єдність слова і дії, думки і вчинку, теорії і моральнісної поведінки.

У розвитку античної філософії після Аристотеля, в філософії еллінізму з'являються нові риси. Глибокі зміни відбуваються в ро­зумінні специфіки людського буття, пізнання, а також завдань і цілей філософії та засобів їх реалізації. Основними напрямами цього періоду є скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм, неоплатонізм.

Представники скептицизму: Піррон (360-270 рр. до н.е.), Аркесілай (315-240 рр. до н.е.), Карнеад (214-129 рр. до н.е.), Енесідем (І ст. до н.е.), Агріппа ( ІІ-І ст.ст. до н.е.) -оголошували, що не існує жод­ного твердження, яке було б незаперечно істинним. Тому слід утри­муватися від категоричних суджень і будувати їх, починаю­чи словами: «Мені здається....». Твердження має стосуватися не світу самого по собі, а його сприйняття людиною, її враження про світ. Про світ, яким він є сам по собі, людина нічого знати не може, тому, вис­ловлюючи те чи інше судження, слід ураховувати лише те, як він сприймається людиною.

Істотні зміни в цей період намітилися також у змісті предмет­но-речового бачення світу: поряд із предметно-чуттєвим світом речей ніби виростав новий, духовно-ідеальний, вже не предметний, а внут­рішньо-суб'єктивний світ. В філософії це проявляється у виключній зацікавленості морально-етичними проблемами, внутрішнім світом людини. В цей період відбувається відкриття власне суб'єктивного світу людини як відносно самостійного щодо світу чуттєвих речей. Даний поворот чітко просліджується в епікуреїзмі - вченні, розробленому Епікуром та його школою, яку він заснував в Афінах. Про Епікура вже згадувалось у зв'язку з тим, що для обґрунтування свободи він висунув ідею самочинного відхилення атома від рівном­ірного прямолінійного руху. Головний смисл ідеї самочинного відхи­лення атома від лінії необхідності Епікур вбачав в основному пра­вилі «мудрого життя»: у «відхиленні від невдоволення».

Універсальний порядок буття продовжує панувати над люди­ною, проте це вже не Логос класичної епохи, не фатум-доля, яка напе­ред усе визначає, а, скоріше, зовнішній примус.

Звичайно, протистояти цьому універсальному порядку так само безглуздо, як і долі, але, якщо від долі не втечеш, то щодо зовнішнього примусу з'явилася непідпорядкована йому сфера - внутрішній світ людини. Людина є смертною істотою, душа її помирає разом із тілом, оскільки складається з атомів, як і інші тіла, і уникнути цього не­можливо. Але людина здатна подолати страх смерті. Смерті не слід боятися, бо доки ми є, смерті для нас не існує, а коли приходить смерть, нас уже немає, тому смерті не існує ні для живих, ні для померлих. Саме в цьому виявляється Епікурове «відхилення від не­задоволення», відхилення від лінії необхідності.

Цей момент є відправним у вченні іншого впливового напряму епохи еллінізму — стоїцизму, основними представниками якого були Зенон із Кітону (333-262 рр. до н.е.), Хрісіпп (281 /277-208/205 рр. до н.е.), Посідоній (135-51 рр. до н.е.), Сенека (5 р. до н.е. — 65 р. н.е.), Епіктет (50-140 рр.), Марк Аврелій (121-180 рр.). Стоїки визнають, що у світі панує необхідність, і. протистояти їй неможливо, проте її слід вивчати. І хоч це не перешкодить її впливу, проте дасть змогу, знаючи її дію, добровільно підпорядковуватись їй. Бо мудрого, хто знає її веління, вона веде, а того, хто опирається, волочить. Отже, на долю вже почали дивитися відсторонено і навіть відходити від неї, дивитися на неї збоку. Так, Епіктет, наприклад, наводить думку, що хоч людина не може змінити долі, якщо їй судилося померти, вона помре, але те, як вона помре, вже від долі не залежить, це залежить тільки від самої людини. Те, як людина сприймає необхідність, вже від необхідності не залежить, тут її влада закінчується. На внутрішній світ людини, - проголошують стоїки, -— влада необхідності не поши­рюється. У своєму внутрішньому світі людина є вільною, незалежною від зовнішніх обставин. Навіть раб, тіло якого належить не йому, а рабовласнику, може бути внутрішньо вільним і щасливим. Метою життя людини є удосконалення душі, загартування волі, навчання стійкості, незворушності духу. Людина не може змінити ходу подій світу, щоб бути щасливою, але може змінити задля цього своє став­лення до них, стати духовно незалежною від них.

Стоїцизм суттєво вплинув на формування християнства. Зміст цього впливу можна звести до чотирьох основних ідей:

1) свобода людини полягає в силі її духу, в її здатності володі­ти собою, духовно панувати над собою і над обставинами, коли ці обставини рабські;

2) людина за своєю природою є вільною, повноважним представ­ником свободи незалежно від того, раб вона чи вільний громадянин;

3) справжнім життям людини є її духовне життя;

4) ідея рівності: всі люди від народження є рівними незалежно від того, яке місце вони займають в суспільстві. Християнство, прав­да, дещо доповнило це тлумачення рівності: «Всі люди рівні, бо всі вони перед Богом - раби».

Ще одним напрямом епохи еллінізму, що справив значний вплив на формування християнства, був неоплатонізм, який представляли Плотін (204-270 рр.), Порфирій (233 р. - початок IV ст. н.е.), Ямвліх (245-330 рр.), Прокл (410-485 рр.). Неоплатоніки переосмислили верховну ідею Блага Платона, трансформувавши її в категорію Єдиного. Єдине - це абсолютна повнота буття, що «переповнює» себе і ніби «переливається» через край. Внаслідок такого «переповнення» і «переливання», яке позна­чається поняттям «еманація», виникає менш повне буття «Нус» (ум, розум), яке, в свою чергу, через еманацію породжує Логос (душу). Ло­гос-душа є буттям найменшого ступеню повноти, що проявляється у самочинному її роздрібненні на окремі індивідуальні душі, які охоплю­ються небуттям , матерією. Скалки Логосу, зустрічаючись з мате­рією, стають духом. Згодом три рівні буття неоплатонізму переосмис­люються і трансформуються у три «іпостасі», у три «лики» боже­ственної трійці.

В період еллінізму закладаються засади нової філософської па­радигми: істинне буття - це духовність, що розгортається до косміч­них масштабів. Так поступово греко-римська антична культура зміню­валася в Європі новою християнською культурою Середньовіччя.

Читайте також:

1. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
2. Антична діалектика
3. Антична доба.
4. Антична епоха в українському контексті.
5. Антична колонізація Північного Причорноморья та її наслідки.
6. Антична наука
7. АНТИЧНА НАУКА І ТЕХНІКА
8. Антична психологія
9. Антична філософія.
10. Антична філософія.
11. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.

Переглядів: 3379