Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Антична філософія.

Висновки

 

Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне куль­турно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і мо­гутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.

У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки бут­тя. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов'язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішності.

Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчевий, афористичний стиль самовиявлення. По­тяг до синтетичного, цілісного мислення створює ефект неспо­діваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але неутилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів.

Слово "античний" в перекладі з латинської означає «давній». Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філософські здобут­ки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" шир­ше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філо­софії. Зазначену відмінність понять чітко видно при розгляді етапів розвитку античної філософії.

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано ло­гіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філо­софія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції. Натурфілософія - це філософське осмислення природи ("натури" -лат.).

Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною", а філософів цього періоду - "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої люди­ни, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопи­ти все? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" - най­першого, або давнього. Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об 'єкт, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").

Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнан­ням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624 - 526 рр. до Р. X.). Від нього до нас дійшло дві тези: " Усе з води" та "Усе має душу". Філо­софом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунто­вувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агре­гатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани при­родної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

Учень Фалеса - Анаксімандр (610 - 546 рр. до Р. X.), стверджу­вав, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це -. "апейрон", невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникли вою. але вона не могла задовольнити людей того часу через не­можливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейропа".

Третій представник мілетської школи Анаксімен (585 - 525 рр. до Р. X.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї й у сфері інших питань, наприклад Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток - розроблення таких ідей про світобудову, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570 - бл. 500 рр. до Р.Х.). Як Пїфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує?

Якщо виходити з міркувань мілетської школи і вважати, що все" є щось "одне", то тоді світ ("все") стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.

Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання мате­матичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив акож числове співвідношення музич­них тонів, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія", "філо­софія". Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше на­звав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський (544-483 рр. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філо­софської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.

Оскільки до Геракліта вже були створені філо­софські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести наголос із питання "Що?" (Що є світ? Що є по­чатком світу?) на питання "Як?" (Як слід мисли­ти. щоб мати достовірні знання?).Питання "Що?" і "Як?", що перебувають в органічній єдності між собою, від часів Гераклі­та Ефеського стають основними питаннями піз­нання (у тому числі й наукового).

На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, тобто: "Усе тече, усе змінюється" . Дово­дячи свої думки, Геракліт дає відповідь на запи­тання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони пе­реходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом вихо­дить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячо­го вогню — до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія.

Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести да певної його внут­рішньої енергетики.

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натур­філософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540 - 450 рр. до Р.Х.) та Зенон (490 - 430 рр. до Р.Х.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише бут­тя є, а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорож­ня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і с незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецького філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямування­ми протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізи­ки як стилю мислення.

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення ориг­інальних задач-головоломок ("апорії Зенона"), які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480-390 рр. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно. Край, межа мож­ливого поділу - атом (неподільний); його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує. А. Ейнш­тейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпсдокл (483 - 423 рр. до Р.Х..). який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, Іюда й земля), та двох сил протилежного спряму­вання (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500-428 рр. до Р.Х.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, якімістять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково под­ібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу.Але конкретне по­єднання гомеомерій зумовлене ією світового розуму - Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вернадський ви­користає термін "ноон" для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі,
що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивались динамічно, де­монструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людсько­го мислення - від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від педиферениійоаапої проблематики до диферен­ційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Сократ (469 - 399 рр. до Р. X.), вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, не­змінними та завершеними; « мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, адже саме через їх мінливість
вони не можуть бути підставою для виправда­ного життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі ("Пізнай себе!"),бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх не­скінченних бесідах із сучасниками ("сократичні бесіди"), бо вва­жав, що людина, яка через власні міркування зайшла в супе­речність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність.

Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників. Сократ про­голосив: "Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того". Було б помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза по­чинається ствердно - "Я знаю". Але про що знає Сократ! - Про своє не­знання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, щоб відрізнити справлене знання від незнання. Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, які б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимо­гу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки - все це можна вважати важливим і виправданим.

Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був
виразником занепокоєння духу, і також не тільки тому, що він шукав не очевидного, глибинного, початкового корення знань. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'яз­ниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чин­ником морального і культурного розвитку людства.
Платон (427 - 347 рр. до Р. X.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття усього сущо­го. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності, їх неможна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від
сприйняття речей до їх осмислення.

Чим є світ ідей за змістом? Це розумово схоплена повністю сутність кожної речі. Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існу­вання певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній сдності. "Єдине", у Платона, є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей - це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевершує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло - в'язниця для душі). Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому- і немож­ливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він вводив певні елемен­ти казарменно-тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщен­нях та ін.). В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для ро­зуміння пізнання та людської діяльності.

Аристотель (384 -- 322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платана близько 20 років і мав сла­ву одного з найкращих його учнів. Але, прий­нявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей ("Платон мій друг, але істина дорожча'').

Арістотель проголосив, що ідея та річ - це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на ви­вчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста мож­ливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульп­тора).

Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх про­дукує "форма всіх форм", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формаль­на (усі згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова, причина. Остання, за Аристотелем, є най­важливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.

Ототожнюючи річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми мо­жемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями, не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою.

В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, суджен­ня та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думці, неприпущенна суперечності та виключеного треть­ого). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335 р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вишу школу під назвою Ліцей.

Платон і Арістотель - неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють граничне відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образ­ний, символічний. Арістотель стиль раціонально-логічний, чіткіший та деталізований.

Багатогранна творчість Платона і Арістотеля завершує собою класичний період у давньогрецькій філософії. Це був час найбільш інтенсивної, різнобічної і продуктивної творчості у сфері філо­софського духу.

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонсь­кий завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвле­ною. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки вико­ристовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупини­мося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікурейство заснував Епікур (342 - 271 рр. до Р. X.) і продовжив римлянин ТитЛукрецій Кар (95 - 55 рр. до Р. X.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невми­рущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (по­силаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхід­ності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), мож­ливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від жит­тя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобі­гати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність (давньогрецькою мовою -досягнення стану "атараксії?).

Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360 - 270 рр. до Р. X.), звер­тав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знаме­ниті запитання з трьома відповідями:

1. Якими є усі речі ?— Не більше такими, ніж будь-якими іншими.

2. Що можна сказати про такі речі ?— Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.

3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? —
Зберігати самовладність (автаркію).

Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливос­тях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумні­ватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.

Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340 - 265 рр. до Р.Х.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4р. до Р.Х. - 65 р.), Епіктет (5 - 138) та Марк Аврелій Антоній (121-180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та само­владності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихан­ня), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. ("Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає").

Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: со­бака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикан­ня, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого - спокій, не­зворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучив­ши до логіки і розуміння пізнання.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платана. Усе сутнє являє собою результат витікання (ема­нації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого - до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Люди­на ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до бла­га. Основні творці неоплатонізму - Плотін (205 -270) та Прокл (412-485).

Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обстави­нам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — хри­стиянському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середнь­овіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на ду­ховному як першому початку буття.


Читайте також:

  1. Антична діалектика
  2. Антична доба.
  3. Антична епоха в українському контексті.
  4. Антична колонізація Північного Причорноморья та її наслідки.
  5. Антична наука
  6. АНТИЧНА НАУКА І ТЕХНІКА
  7. Антична психологія
  8. Антична філософія
  9. Антична філософія.
  10. Давньогрецька антична філософія
  11. Давньоіндійська філософія.




Переглядів: 3116

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Філософія Стародавнього Сходу та Антична філософія. | Питання 2. Західноєвропейська філософія Середньовіччя.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.009 сек.