Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Питання 2. Західноєвропейська філософія Середньовіччя.

Висновки

Антична філософія — великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуально­го світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв.

Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, Космосу, природи, суспільства, людини, 'її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платана, Арістотеля і Сенеки.

 

 

За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії (іноді - від заснування Константинопо­ля), тобто з IV - V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до XV - XVI ст.

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює хри­стиян цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували пев­них пояснень і тлумачень. З одного боку, тому, що людина повин­на розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний. Звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують роз'яснень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа), але розгалу­жено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом зору положень Святого Пимсьма, представники християнської патристики - Отці Церкви (лат. "раdre" - батько).

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характе­ру апологетики (П - IV ст.): перші християнські мислителі звер­талися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "аполо­гія" - захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природу та сутність віри, співвідно­шення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апо­логетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до поперед­ньої язичницької (античної) мудрості: позитив­ний та негативний.

Прихильники позитив­ного ставлення - Юстин Мученик (бл. 100 - 165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Ориген (185 - 254) - вважа­ли, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли до­сягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філо­софію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж попереднє світобачення.

Другий напрям апологетики - напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125 - 1 75). Тертуліана (160 - 220), Арнобія (260 - 327), наполягав на рішу­чому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з бо­жественним об'явленням, постає як безумство. Філософські мірку­вання, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно; по-друге, - ведуть до розбещеності та гріха: по-третє, - складні та заплутані. Божественна мудрість та віра жи­вуть у простих душах тому, шо вони не підлягають розумному осмисленню та обгрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.

Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два на­прями: лежало питання про співвідношення віри та знання у людсько­му світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного об­рію Середньовіччя.

У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих «великих каппадокійців»: Васілія Великого (Кесарїйського) (329—379), Григорія Богослова (330—389), Григорія Ниського (335—394). У їхніх працях розглянуте широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи від ідей натурфілософії (твір Васшія Великого «Коментар на шість днів творіння»), антропології (твір Григорія Ниського «Про впорядкування людини»), пізнання га моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. «Великі каппадокійці» проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина е найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.

Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта під загальною назвою «Ареопигітики» (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; про шля­хи богопізнаиня: катафатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, а апофатичнии шлях (негативний) був поз'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з аб­солютністю творця і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таєм­ниці сутності Бога.

Найбільш чивершеного вигляду ідеям патристики надав пред­ставник західної патристики Аврелій Августин - Авґустин Бла­женний, єпископ Гіппокійський (північ Африки) (354- 430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення.

Крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Августин виступив сміливим новатором.

Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідо­мість. Тут Авпстин вважає основним наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути гдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння (що дарує людині свідомий вибір поведінки).

Авіустин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розгля­дав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'яв­лення.

Суттєву роль в утвердженні християнсь­кого світоосмислення відіграли Ієронім Стридонський (340 - 420), що переклав Біблію латиною; Марціан Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін «тривіуму» та «квадривіуму» протягом усього Середньовіччя; Северин Боецій (480 - 524), твір якого "Розрада філософією доволі органічно поєднував грець­ку філософію із християнським світобачен­ням; Флавій Касіодор (477-570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та псре-шісувииня книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патрис­тика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використову­вала в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія ви­магала приймати основні положення на віру.

Між філософією та релігією утворилась проміжна сфера - сфе­ра теології. Теологія (богослов'я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати.

Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визна­чався формулою «Філософія є служницею теології». Цю формулу вперше запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Пет­ро Даміані й остаточно вона закріпилася у період зрілого Серед­ньовіччя.

Основи середньовічного суспільства остаточно сформували­ся у Європі в IX—X ст. У цей час склалася система особистих су­спільних залежностей (васалітет), а християнська релігія прони­зувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньо­вічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієн­тиром для усіляких міркувань та осмислень.

Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях бого­пізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використа­ти можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму с логіка, то найпершою ознакою схоластики є викорис­тання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розуміння тільки шкодить християнському благочестю, тому а пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почут­тя, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу серед­ньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлу­мачення співвідношення віри та розуму у богопізнанні.

У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І. С. Ериугена (810 - 877) у творі «Про розподіл природи» вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія — з тео­логією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. АнІсельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онто­логічне доведення існування Бога: якщо Бог е суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеаль­них сутностей. без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості.

У цей же час Петро Даміані (1007 - 1072) стверджував, що філософування загрожує християнській добі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на са­мовіддану віру.

У період зрілого середньовіччя (XII - XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурх­ливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання вик­ладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом ", хоч змістовим приводом для суперечок було питання про природу загаль­них понять (універсалій).

''Реалісти вважали, що сднна справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.

"Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ( "номіна), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вва­жати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божествен­ного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.

"Реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких «номіналістів» Церква засудила. До «реалістів» належали Ансельм Кептерберійський та Бернар Юіервоський, до "номіналістів"- Росцелін із Комп'єна та П'єр Абеляр. Важливо відзначити, що питання про приро­ду загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важл ивим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якого єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, пизначають зміст інтелекту.

У період зрілого Середньовіччя у зв'язку зі збільшенням інтересу до знан­ня відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше, коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органі­чно поєднувався з окресленим колом цих питань. А тепер, у зрілому Середнь­овіччі, коли наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнан­ня, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Аристотеля. Його твори (крім ло­гічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231 р. було створе­но папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом, «Великим» (1206 -1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225 -1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.

Тома (Фома, Хома) Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Док­ладно вивчивши філософію Аристотеля, Тома Аквінський прий­шов до висновку про спорідненість стилю мислення Аристотеля з теологічними підхо­дами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на аристотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'я­зання. Вчення Томи Аквінського досить ча­сто характеризують як концепцію "сим­фонії (співзвучності) розуму та віри ".

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «до речей» (у божественному промислі - це була позиція "реалістів "), "у речах " (як їх сутність та необхідність - це позиція "концеп­туалістів "), "після речей " (як результат людського пізнання - це позиція "номіналістів").

Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрід­ної «симфонії». Те ж саме і в питанні про попередню божественну визна­ченість долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закла­дено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.Учення Томи А мінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою "неотомізму".

Йогапн Дуне Скотт (1265 - 1308) у своїх творах на пер­ший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оск­ільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настано­ви для життя), а філософія - теоретичною.

У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285 - 1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скотта, наголошував на неможли­вості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумовим. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі.Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутностей (під час обґрун­тування) без потреби.

Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її прагненнями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.

Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньо­віччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструк­ціях, по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й іде­ального в їх адекватних виявленнях, а, по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє дало змогу перейти від античних світо­вих стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, своєю чергою, вимагала бачити в людині не лише те, що пов 'язане з розумом, а дещо, глибше вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистениіалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з'явлення.

В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя уже можна простежити зародки ідей пізніших історичних епох, але у сфері виключного ак­центування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напевно, лишається неперевершеною.


Читайте також:

  1. IV. Питання самоконтролю.
  2. V. Питання для самоконтолю
  3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
  4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  5. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
  6. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
  7. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
  8. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
  9. Антична філософія
  10. Антична філософія.
  11. Антична філософія.
  12. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.




Переглядів: 1286

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Антична філософія. | Етикетні правила поведінки в мовленні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.013 сек.