• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Філософія Стародавнього Сходу та Антична філософія.

Питання 1.

Філософія Стародавнього світу та Середньовіччя

Лекція 2.

Соціально-культурний стан як фактор зовнішнього середовища туризму

З соціокультурного погляду туризм може відігравати у суспільстві як позитивну, так і негативну роль. Наприклад, можливі сприяння взаємному порозумінню між народами, культурне збагачення, поштовх до економічного розвитку регіону; водночас розвиток туризму може завдавати шкоди регіону — "розчиняти" самобутню національну культуру, негативно впливати на традиційні норми та цінності тощо. У зв'язку з цим важливо дотримуватися балансу між кількістю туристів та їх допустимою нормою, а також зважати на тип туристів, прийнятний для цього регіону.

Варто звернути увагу ка такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше пере­плетена із іншими сферами життя та духовної діяльності сус­пільства із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами.

По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та кано­нічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "за­зирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, по­бачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світо­вих стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаме­нитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просяк­нулася думкою про неминучість смерті.

В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса - бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Старо­давньому Китаї.

Зародки філософського мислення Індіїсягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.).

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться з основних текстах "Вед" - самхітах).

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Старо­давньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про пев­не осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнен­ня від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалю­ють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Ста­родавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" - повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Джайнізм (від слова "джіна " — переможець) закликав людину
підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям.
Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди
жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Йога (засновник - Патанджалі) також: ставила перед людиною
подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це
один із перекладів слова "йога "), гармонізацію фізичного, психічного
та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і
досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги була
спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос"), що скла-­
дається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини", "рослино-люди-
ни ", "тварино-людини " і "людино-людини ", ідея про синтез їх у вищій
підсистемі — "людино-людині". Це була одна з перших спроб філо­-
софського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхар-тха з роду Шак'їв (563—483 рр. до Р. X.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства зід жит­тєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаче­ними фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через спові­дування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут па нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголо­сивши учням чотири основні ("'діамантові") істини. Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і дося­гає стану "нірвани" - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, до­ступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні "крапки", згущення під назвою "дхарми". Вони перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою у з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, по­стає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Людина може свідо­мими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на по­верхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку час­тину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Кипілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в суд­женнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких скла­дається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві: "пракріті", або "прадхана" (природа) та "пуруша" (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'я­зок між "пракріті" та "пурушею" нагадує союз сліпого та куль­гавого: "'перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам со­бою, а нібито втягується в ак­тивність матерії (пракріті), за­лишаючись насправді зовсім не порушеним нею". Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлен­ня їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення (саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або еле­ментів): вогонь, повітря, во­ду, землю та ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній вияв­ляється могутнішим. Проявляю­чись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиб­лення та подолання карми.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних: Локаята вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немас винагороди за благочинне життя..." Представ­ники школи визнавали існування лише того, що можна сприйня­ти чуттям ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чоти­рьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Від змішування частин напоїв ви­никає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і "Я" (атмана)". Зі смертю людини елементи роз'єднуються і зникає те, що називають душею.

Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представ­ники "чарваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань. Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги шко­ли ньяя (засновник Гаутама, III ст. до Р. X.). Тут докладно роз­глядали засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: - сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.

Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада. VI-V ст. до Р. X.) дають підстави вважати її школою своєрідного ато­мізму: "...щодо особливостей: воістину вони — одиничні, і визна­чаються як те, що лежить в основі субстанцій".

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: поча­ток буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людсь­кого пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій пробле­матиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як по­долання людської окремішності та індивідуального протистояння за­гальному.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П'ятикпижжя "("У-цзінь ").

У "П'ятикнижжі" в образно-міфологічній формі подано най-фундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської куль­тури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши пер­винне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава -це "Серединне царство ", тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибо­ру між двома відмінними типа­ми поведінки.

Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття - Інь і Янь. Інь уособлює темний, вологий, па­сивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Янь утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, зем­лю, дерево та метал. Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але звернемо увагу, що засоби людської дії - дерево та метал вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Давньокитайська філософія, порівняно з давньоіндійською, ви­глядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та по­будови вичерпних систем комбінаторики подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину супереч­ливого, парадоксального мислення.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні дже­рела налічували цо ста, хоча конкретно називали лише шість) найважлив­ішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.

Конфуціанство заснував Кун-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до Р.
X.). Це була школа соціально-етичного спрямуваання, тобто на першому плані тут проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується
внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон або повеління Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон.

Якшо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна"- цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність ("де'"): "Небо породило в мені це." Отже, шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є: «жень» —лю­динолюбство; "сяо" - повага до батьків (старших); "лі" — виконан­ня ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.

Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх пе­реконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: "Шля­хетний муж дбає про обов 'язок, а низька людина - про зиск". На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотриму­ватися усе життя, — учитель відповів: "Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому".

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього не­подільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій: "Той, хто повторює старе і довідується про нове, може бути проводирем ". І про себе він казав: "Я наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю її". Найпершою умовою щасливо­го життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу "виправлення" імен. "Правитель завжди буде правителем, слуга—слугою, батько—батьком, а син - сином ". Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспіль­на роль. Порушення цього принципу, за Конфуцісм, веде до безладдя.

Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до Р. X.) — майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відо­мостей. У цій школі на першому плані ідеї світобудови. Людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао» (звідси — і на­зва школи) не має однозначного визначення. У трактаті "Дао-де-дзин" його пояснено так: "Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. Ім'я, яке можна назвати, не є стале ім 'я. Лише те, що не має імені, може бути по­чатком неба і землі. Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь і янь. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує... ".

Як звичайно, ці рядки коментують так: під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок буття. Якщо це так, то саме "дао" не може мати нія­кого визначення, адже визначення є лише там, де межа і відмінність. Якщо є межа, то "дао" буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку; якщо є відмінність, то "дао" буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому "перше дао" є єдність інь та янь. Інь та янь — два протилежні початки всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, воло­ге, темне — загалом жіноче начало. Янь, відповідно, — активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче начало, їх об'єднання дає частку "ці" - — щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо янь —янь-ці. Взаємодія інь-ці та чнь-ці утворють уже згадані п'ять стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.

Але на цьому визначення "дао" не закінчено. Його тлумачать та­кож: як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто "дао" пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлен­ня у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово "дао" пере­дається ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини.

Читайте також:

1. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
2. Антична діалектика
3. Антична доба.
4. Антична епоха в українському контексті.
5. Антична колонізація Північного Причорноморья та її наслідки.
6. Антична наука
7. АНТИЧНА НАУКА І ТЕХНІКА
8. Антична психологія
9. Антична філософія
10. Антична філософія.
11. Антична філософія.
12. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.

Переглядів: 1150