Центральні і периферійні органи імунної системи.

До центральних органів імунної системи належать тимус, кістковий мозок, сумка Фабриція (у птахів), в яких стовбурові гемопоетичні клітини диференціюються до лімфоцитів (етап антигенного диференціювання). Центральні органи імунної системи містяться в добре захищених від зовнішнього впливу місцях. Так, кістковий мозок знаходиться в кістковомозковій порожнині, а тимус – в грудній порожнині позаду широкої і міцної грудини. В центральних органах імунної системи лімфоїдна тканина перебуває у своєрідному мікрооточенні. В кістковому мозку таким середовищем є мієлоїдна тканина, а в тимусі – епітеліальна тканина, яка розвивається із ембріональної епітеліальної закладки зябрових кишень.

Кістковий мозок – орган, що містить мультипотентні гемопоетичні стовбурові клітини (СК), які здатні забезпечувати організм всіма типами клітин крові – кровотворні СК (джерело утворення імунокомпетентних клітин). Крім того в кістковому мозку знаходяться клітини лімфоїдного ряду на початкових стадіях свого розвитку, оточені складною ретикулярною системою епітеліальних клітин, які складають специфічне мікрооточення дозріваючим імуноцитам. Саме тут розпочинають своє дозрівання як Т-, так і В-лімфоцити. В подальшому Т-лімфоцити залишають червоний кістковий мозок і мігрують до тимусу, де відбуваються завершальні етапи антигеннезалежної диференціації цих клітин. Антигеннезалежна диференціація В-лімфоцитів повністю відбувається в червоному кістковому мозку.

Тимус – центральний орган імунної системи, де відбуваються завершальні етапи антигеннезалежної диференціації Т-лімфоцитів. Тимус здійснює синтез низки гормоноподібних речовин пептидної природи, необхідних для дозрівання і диференціювання Т-лімфоцитів: тимопоетин, тимозин, гуморальні та сироваткові тимічні фактори, тимулін. В організмі людини тимус дозріває до періоду статевої зрілості, досягаючи в цей час максимальної активності. Після цього відбувається його вікова інволюція.

Морфологічно в тимусі медулярну і кіркову зони. З червоного кісткового мозку незрілі Т-лімфоцити прибувають до кіркового шару тимусу, а по мірі дозрівання переміщуються до мозкового. З мозкового шару зрілі Т-клітини залишають тимус й надходять до лімфатичних вузлів різної локалізації. Належні умови для антигеннезалежної диференціації лімфоцитів забезпечуються функціонуванням так званого гематотимічного бар’єру. Слід відзначити, що більшість Т-лімфоцитів, що надійшли до тимусу, гинуть шляхом апоптозу. Виживають тільки ті клітини, рецептори яких мають середній ступінь спорідненості до власних антигенів. Аутореактивні Т-лімфоцити, що надто активно реагують при взаємодії з власними антигенами, і функціонально неповноцінні Т-клітини, нездатні розпізнавати аутоантигени, неминуче гинуть.

Специфічне мікрооточення для дозріваючих тимоцитів складають тимічні епітеліальні та дендритні клітини. Саме вони експресують аутоантигени для відбору функціонально повноцінних, проте безпечних щодо ініціації аутоімунних реакцій Т-лімфоцитів.

Сумка Фабриція – імунологічний орган у птахів, де утворюються і дозрівають В-лімфоцити. У людей поки що такий орган офіційно не встановлено.

Оскільки в центральних органах імунної системи здійснюється антигеннезалежна диференціація (без контакту зі специфічним антигеном), в них формуються хоча і повноцінні з функціонального боку, але абсолютно «недосвічені» клітини (так звані «наївні» лімфоцити). Компетентність вони набувають на стадії антигензалежної диференціації, яка відбувається в периферійних органах імунної сиcтеми.

До складу периферійних органів належать: лімфатичні вузли, пейєрові бляшки, селезінка, кров, апендикс, мигдалики.

Лімфатичні вузли поширені по всьому організму і сполучаються між собою та іншими лімфоїдними органами за допомогою лімфатичних судин. Завдяки існуванню лімфатичних вузлів увесь організм поділяється на своє рідні зони, за кожну з яких відповідальна певна група лімфовузлів. Відомо, що міжклітинна рідина перебуває в стані постійного оновлення. Утворюючись шляхом фільтрації з плазми крові, вона відтікає з тканини по лімфатичним судинам, які сходяться в колекторах – лімфатичних вузлах. Така організація обміну тканинної рідини дозволяє імунокомпетентним клітинам лімфовузлів безперервно контролювати антигенний склад міжклітинної речовини своєї зони.

Лімфатичні вузли здійснюють затримання й елімінацію антигенів із тканинної рідини та лімфи від периферії до грудної протоки. Людини має 500 – 1000 лімфовузлів розміром від 2 до 8 мм. Лімфовузол складається з трьох шарів: зовнішнього – кіркового; внутрішнього – мозкового і розташованого між ними – паракортикального шару.

Кірковий шар – це в основному В-зона. В кірковому шарі містяться декілька фолікулів – так званих В-залежних зон, в яких перебігають процеси проліферації і диференціації В-лімфоцитів. Первинні фолікули кіркового шару містять В-лімфоцити у стані спокою. Вторинні фолікули утворюються за умов активації В-лімфоцитів антигеном, що потрапив у лімфовузол із первинного фолікула. Вторинні фолікули є місцем утворення В-клітин пам’яті та клітин антитілопродуцентів. В міжфолікулярному просторі містяться як В- так і Т-лімфоцити, макрофаги. Паракортикальний шар – це Т-залежна зона. В цій зоні інтердигітальні дентритні клітини експресують значну кількість молекул МНС класу ІІ і здійснюють презентацію тимусзалежних антигенів Т-лімфоцитам. Мозкова зона містить Т- і В-лімфоцити, плазматичні клітини та макрофаги.

У лімфатичних вузлах відбувається розвиток як клітинної так і гуморальної імунної відповіді. Вони відіграють важливу роль у реакціях гіперчутливості сповільненого типу та реакціях трансплантаційного імунітету.

Селезінка – периферійний орган імунної сиcтеми, що поєднує функцію імуногенезу з функцією елімінації старих формених елементів крові. За образним порівнянням Р.М. Хаїтова, селезінка є своєрідною «митницею» організму, яка здійснює контроль антигенного складу об’єктів, що надійшли на слизові оболонки або до системного кровообігу.

Селезінка складається з білої та червоної пульпи. Зовнішньо селезінка вкрита сполучною тканинною капсулою, від якої відходять сполучнотканні тяжі (трабекули), які пронизані капілярними судинами. В червоній пульпі містяться макрофаги, які здійснюють фагоцитоз відпрацьованих формених елементів крові, а також різних патогенів, що перебувають у плазмі крові. Біла пульпа являє собою лімфоїдні фолікули, в яких в основному знаходяться малі лімфоцити тимусного і кістковомозкового походження. При цьому Т- і В-лімфоцити локалізуються в певних зонах лімфоїдних фолікулів. Т-лімфоцити локалізуються в периартеріальних зонах, а В-лімфоцити знаходяться в перифолікулярних зонах. Між лімфоїдними фолікулами та червоною пульпою знаходиться маргінальна зона, в якій знайдено Т- і В-лімфоцити, плазматичні клітини, ретикулоцити. Строма селезінки складається із таких типів ретикулярних клітин: незрілі стовбурові клітини, дендритні клітини, фагоцити. Морфологічно лімфоїдні клітини селезінки диференціюються на малі, середні, великі лімфоцити, лімфобласти, плазмобласти, плазматичні клітини. В селезінці немає лімфатичних судин, клітинний обмін між лімфоїдною тканиною та кров’ю відбувається через трабекули і ретикулярну тканину. Лімфоїдна тканина селезінки приймає участь в імунних реакціях гуморального типу. При внутрішньовенному введені антигенів продукція антитіл головним чином відбувається в селезінці.

У складі слизових оболонок містяться скупчення лімфоїдних елементів (апендикс, пеєрові бляшки тощо), які складають морфологічний субстрат так званої лімфоїдної тканини, асоційованої зі слизовими, яка функціонує до певної міри автономно від системного імунітету. Пейєрові бляшки – це скупчення лімфатичних фолікулів в підслизовому шарі стінки тонкого кишківника. Вони являють собою скупчення окремих зародкових центрів, що оточені компактними скупченнями лімфоцитів, які подібні лімфоцитам коркового шару сумки Фабриція. Лімфатичні судини виходять із ворсин кишківника і лімфа, що відтікає від кишківника потрапляє в систему грудного протоку. До цих пір немає однозначної відповіді про статус пейєрових бляшок – чи це центральний орган імунної системи, чи периферійний.

Приготування мазка крові для дослідження лейкоцитарної формули.Для встановлення лейкоцитарної формули крові людини або лабораторних тварин необхідно правильно приготувати мазки крові, які отримують наступним чином.

На один кінець добре вимитого і знежиреного предметного скельця без подряпин наносять краплю досліджуваної крові величиною з "просяне зерно" Потім роблять мазок за допомогою допоміжного предметного скельця. При цьому допоміжне скельце прикладають до основного скельця під кутом 45⁰ . Дають краплі крові розтектися по краю шліфа і швидко просувають його до протилежного кінця скельця. Не слід сильно натискати на скло, так як при цьому можуть зруйнуватися формені елементи досліджуваної крові. Мазки крові мають бути рівномірними, тонкими, жовтуватого кольору, закінчуватися «віничком». Густо-рожеві і червоні мазки непридатні для підрахунку, так як вони защільні для диференціації формених елементів.

Мазок швидко підсушують на повітрі до зникнення вологого блиску. Прискорити висихання мазка можна помахавши ним у повітрі чи потримавши під лампою, так як при повільному тривалому підсушуванні може змінитися морфологія клітин.

Фіксовані препарати. У фіксованих препаратах пригнічені життєві процеси, але повністю збережена тонка структура клітини. Фіксатор спричиняє коагуляцію білка, прикріплює препарат крові до скла. Тобто, завдяки фіксації ущільнюється протоплазма формених елементів крові, проводиться їх консервація і підвищується стійкість до води, яка міститься в барвниках. Вода барвників без попередньої фіксації мазка призведе до гемолізу еритроцитів та зміні будови лейкоцитів.

Для препаратів крові використовують хімічну фіксацію 96⁰ етиловим спиртом, рідиною Нікіфорова, яка складається з рівних частин етилового спирту і ефіру (в мікробіології також використовують термічну фіксацію). При хімічній фіксації на мазок крові наносять фіксатор не менше ніж на 30 хв (метиловий спирт на 5 хв). Після того, як фіксуюча рідина випарується, мазок фарбують.

Фарбування та барвники.Для фарбування препаратів кровіздебільшого використовують анілінові барвники, які за хімічними властивостями є лужними і кислими. Лужні барвники міцніше зв’язуються з ядерними (кислими) компонентами клітини, тому що ядра містять в значній кількості нуклеїнову кислоту. Кислі добре фарбують цитоплазматичні (основні) компоненти клітини. Слід зазначити, що цитоплазма одних клітин має лужну реакцію за рахунок оксифільних елементів та має спорідненість до кислих барвників, цитоплазма інших – має кислу за рахунок базофільних та нейтрофільних субстанцій, тому поглинає і кислі и лужні барвники.

Таким чином, оскільки різні складові клітин крові (протоплазма, ядро, включення) мають різну спорідненість до лужних та кислих барвників, використання суміші барвників дозволяє виявити кожну складову клітини окремо. Тобто, мазки крові фарбують диференційним способом, який заснований на індивідуальному відношенні біологічних структур клітини до різних барвників. В патологічних випадках характер спорідненості складових частин кров’яних клітин до тієї або іншої фарби змінюється. Це призводить до зміни їх нормальної здатності забарвлюватись, що має велике діагностичне значення

Існує багато способів фарбування мазка крові. Частіше за все використовується барвник Романовського – Гімзе (промислового виробництва) що містить азур 3г (основний барвник синього кольору), водорозчинний еозин 0,8г (кислий барвник жовтого кольору), метиловий спирт 250 мл та гліцерин 250 мл. Робочий розчин готують з розрахунку 2 краплі готового промислового барвника на 1 мл дистильованої води. Барвник наливають на мазок товстим шаром. Тривалість фарбування 30 – 35 хв. При такому способі фарбування вдається добре диференціювати ядро.

Фарбу наносять на предметне скло з мазком крові піпеткою. При нанесенні розчину фарби на поверхню предметного скла іноді осідають дрібні зернинки фарби, які заважають роздивлятись препарат під мікроскопом. Щоб провести коректне фарбування, роблять наступне: розведену фарбу наливають на дно чашки Петрі шаром товщиною 1,5 – 2 мм, потім кладуть на дно чашки паралельно один відносно одного два сірники чи брусочки і на них, як на опору, кладуть предметне скло мазком крові донизу таким чином, щоб мазок був занурений в фарбу знизу. При цьому зернинки в разі випадання з розчину осідають на дно чашки Петрі, а не на мазок.

Час фарбування залежить від властивостей фарби (зазвичай 20 – 30 хв). Залишок фарби змивається струменем дистильованої води і мазок висушується обережним прикладанням фільтрувального паперу.

Для мікроскопічного дослідження користуються імерсійним об’єктивом ×90 мікроскопа, причому масло наноситься безпосередньо на мазок.

Робота з імерсійним об’єктивом.Безпосередньона мазок крові нанести краплину імерсійного масла. Повернути револьвер мікроскопа об’єктивом зі збільшенням ×90. Конденсор підняти до упору. Діафрагму конденсора відкрити повністю. Опустити тубус до занурення об’єктиву мікроскопу в імерсійне масло таким чином, щоб об’єктив майже торкнувся до предметного скла. Дивлячись в окуляр піднімати тубус вгору, поки не зявиться зображення препарату.

Після мікроскопіювання тубус підняти, об’єктив протерти фільтрувальним папером, потім спиртом. Перевести об’єктив збільшенням ×8.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розміри та кількість формених елементів крові людини	\|	Підрахунок лейкоцитарної формули.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.