• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Теорії грошей

Теоретичні проблеми розвитку грошових відносин завжди посідали чільне місце в системі наукових досліджень практично всіх шкіл і течій економічної думки. Можна без перебільшень засвідчити, що економічна наука і виникла як результат аналізу грошових відносин. «Гроші,— писав з приводу цього англійський економіст А Маршалл,— завжди визначали головний стрижень, навколо якого концентрувала свою увагу економічна наука».

Слід враховувати й те, що в економічній науці не склалося певної цілісно визначеної теорії грошових відносин Від зародження в теорії грошей сформувалися окремі течії та напрямки, що розвиваються на власних методологічних засадах чи конкурують одне з одним, серед яких можна виділити два підходи. Представники одного з них віддають перевагу внутрішнім аспектам явища грошей інедооцінюють їх зовнішні аспекти, що проявляються у впливі грошей на економічні процеси. Цей підхід щодо вивчення природи грошей називають абстрактною теорією грошей. Найбільш відомими проявами такого підходу є номіналістична теорія, металістична теорія, марксистська теорія та інш.

Суть номіналістичної теорії грошей полягає в запереченні товарної природи грошей і визначенні їх як умовних знаків, що позбавлені внутрішньої вартості. Згідно з цією теорією гроші виникають як продукт погодженості між людьми з метою полегшення обміну або як наслідок законодавчих актів уряду, а вартість грошей не залежить від їх матеріального змісту і визначається лише найменуванням.

Висновок про умовну природу грошей ґрунтується на абсолютизації їх як засобу обігу. Представники цієї теорії заперечують функцію грошей як міри вартості, ототожнюючи її з масштабом цін. Вони оголошують гроші абстрактними рахунковими одиницями або ідеальним масштабом цін

Номіналістична теорія грошей остаточно сформувалася у XVII—XVIII ст., коли грошовий обіг був переповнений неповноцінними монетами. Об'єктивною основою виникнення номіналізму був перехід від злиткового золото­го обігу до монетного, коли гроші почали прийматися не за вагою, а за найменуванням.

Першими буржуазними представниками номіналізму були Дж. Стюарт і Дж. Берклі. Англійський економіст і філософ Дж. Стюарт виступив з концепцією “ідеальної грошової одиниці”.

Аналогічної точки зору дотримувався англійський представник суб'єктивного ідеалізму Дж Берклі, розглядаючи гроші як відношення абстрактної вартості, позбавлене матеріального змісту.

Інші номіналісти — Дж. Беллерс, Н. Барбон (Великобританія) — стверджували, що гроші — це тільки умовні знаки, які не мають нічого спільного з товарами. У визначеннях подібного роду вартісна теорія грошей повністю ігнорується, а грошова одиниця трактується як чисто технічний інструмент обміну.

З кінця XIX — початку XIX ст. номіналістична теорія зайняла провідні позиції в буржуазній політекономії. Ідеї номіналізму відповідають інтересам правлячих кіл капіталістичних країн, які вдаються до широкої емісії платіжних засобів для покриття бюджетного дефіциту і здійснення різноманітних антикризових заходів в економіці.

У найяскравішій формі суть номіналізму виявилася у державній теорії грошей, викладеній німецьким економістом Т. Кнаппом у книзі «Державна теорія грошей». Т. Кнапп стверджував, що гроші являють собою «продукт правопорядку», «хартальний платіжний засіб» (від слова charta — знак), який за велінням держави має платіжну силу і опосередковує обмін товарів. Держава не тільки «створює» гроші, за словами Т. Кнаппа, а й визначає їх вартість. При цьому субстанція грошей виявляється не суттєвою; вона покликана слугувати лише носієм деякої встановленої законом «одиниці вартості».

Отже, даючи грошам чисто юридичне тлумачення, Т. Кнапп стверджував, що їх купівельна спроможність визначається законодавчими актами держави. Він не враховував того, що гроші виникали стихійно у процесі розвитку товарного виробництва і обміну, що лише після того, як золото (срібло) стало загальним еквівалентом, і, отже, мірою вартості, виникає можливість для формування масштабу цін. Гроші ж тільки тому можуть вимірювати і виражати величину вартості товару, що вони володіють внутрішньою вартістю.

У міру переростання монополістичного капіталізму в державпо-монополістичний, номіналісти посилили критику золота як основи всіх грошових функцій. Дж. Кейнс оголосив золотий стандарт «варварським пережитком» і бачив у ньому перепону на шляху перетворення грошей в об'єкт державно-мопополістичного регулювання.

Номіналістична теорія грошей має прихильників і сьогодні. Серед сучасних економістів Заходу поширеною є точка зору, згідно з якою грошима є умовні знаки, що не мають внутрішні ої вартості і використовуються для погашення заборгованості. Так, на думку відомого економіста П. Самуельсона гроші є «соціальною умовністю».

Металістична теорія грошей ототожнює грошовий обіг з товарним обміном і стверджує, що золото і срібло вже за своєю природою є грошима. Вона не враховує суспільної природи грошей, вважає гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надає фундаментального значення.

Зачатки металістичної теорії з'явилися ще в античні часи. Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона відіграла певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монети. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов'язували її з вченням про гроші як про багатство нації.

Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти ігнорували проблему вартості товару і підміняли її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, бо він купується за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші—це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, в чому суть вартості самих грошей.

Уявлення меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Цент­ральним пунктом пізнього меркантилізму була система ак­тивного «торгового балансу». При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених та ввезених товарів.

Прихильниками цієї теорії в XVII—XVIII ст. були: в Англії—У. Стаффорд, Т. Мен, Д. Hope; в Італії—Ф. Галіані; у Франції — А. Монкретьєн.

Помилковість металістичних поглядів меркантилістів можна звести до наступного:

- визнання золота і срібла грошима за їх природою;

- ототожнення грошей з товарами;

- нерозуміння суті грошей як товару особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію — слугує загальним еквівалентом;

- ігнорування того, що гроші—це історична категорія.

Із завершенням первинного нагромадження капіталу зовнішня торгівля перестала слугувати основним джерелом збагачення. Дедалі більше стала виявлятися роль ка­піталістичних мануфактур і капіталістичного землеробст­ва як сфери виробництва додаткової вартості. Ідеологи про­мислової буржуазії стали протиставляти капітал у дії «мертвим» скарбам у вигляді золота і срібла. Оскільки ж розвиток промисловості в капіталістичних країнах ви­магав розвитку внутрішнього ринку, критики меркантилізму різко виступали також проти металістичної теорії грошей. Вони стверджували, що для внутрішнього обігу зовсім не потрібні повноцінні металеві гроші, які викликають непродуктивні витрати нації.

В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банкнотного обігу німецькі економісти К. Кніс, В. Лексіс, А. Ленибург та інші вже не заперечували можливість обігу знаків грошей, однак вимагали обов'язкового розміну їх на метал. У цей період металістична теорія набула значного поширення. Принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції.

У кінці XIX ст. виникла золотодевізна система грошового обігу, яка всупереч традиційним уявленням металістів передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на валюти (девізи) ведучих імперіалістичних держав.

Не відповідала уявленням металістів також система закритої чеканки, яка була введена в Австро-Угорщині в 1879 p. і в Індії з 1893 p. Вартість австрійського гульдена та індійської рупії, а також курси цих валют виявилися вищими, ніж вартість срібла, яка в них містилася. Поступове витіснення повноцінних металевих грошей, яке спостерігалося протягом усього XIX ст., підготувало основу для переходу до сучасної системи паперових грошей і кредитного обігу без участі благородних металів.

Підрив металічної системи обігу був різко прискорений v другій половині XIX ст. розвитком капіталістичного кредиту і кредитних грошей. Усуваючи монополію благородних металів, цей фактор сприяв створенню паперово-грошового і кредитного обігу. Після першої світової війни 1914—1918 pp. прихильники металізму були змушені визнати неможливість відновлення золотомонетного стандарту і намагалися з позицій металістичної теорії обґрунтувати золотозлитковий і золотодевізний стандарти.

Після другої світової війни 1939—1945 pp. деякі економісти відстоювали ідею відновлення золотого стандарту у внутрішньому грошовому обігу. В 60-х роках металізм у модернізованій формі (неометалізм) відродився у Франції стосовно до сфери міжнародних валютних відносин. Його підтримував сам президент республіки Шарль де Голль і його радник Ж. Рюєфф.

Після краху Бреттон-вудської валютної системи на початку 70-х років прихильники неометалізму намагалися знову обґрунтувати необхідність відновлення золотого стандарту, підвищення ролі золота в міжнародних економічних відносинах.

У сучасних умовах металістнчна теорія грошей виявляється не прийнятною. Повернення до металістичної валюти, по-перше, поставило б грошові системи у залежність від виробництва золота, а отже, послабило б можливість державного втручання в грошово-кредитну і валютну сфери; по-друге, впровадження золотого грошового обігу збільшило б витрати обігу і призвело б до зменшення середньої норми прибутку.

Представники класичної школи А.Сміт і Д.Рікардо відіграли видатну роль у науковому пізнанні фундаментальних закономірностей становлення і розвитку ринкової економіки, зокрема і принципів функціонування грошових відносин. Найбільш значущою у їхній науковій спадщині, безперечно, є теорія трудової вартості, яка зосереджувала економічну науку на аналізі глибинної суті суспільного відтворення, що відбувається насамперед у сфері виробництва. Через призму закону трудової вартості було опрацьовано і декілька важливих положень теорії грошових відносин.

У працях А. Сміта класична політична економія, включаючи вчення про гроші, знайшла свій розвиток і послідовне вираження. А. Сміт намагався зробити крок від найпростішого формулювання трудової теорії вартості до розкриття реальної системи товарно-грошового обміну і ціноутворення, функціонування розвинутої банківської системи за капіталізму в умовах вільної конкуренції.

А. Сміт з більшою чіткістю, ніж будь-хто до нього, визначив і розмежував поняття споживної та мінової вартості. Спираючись на своє вчення про поділ праці, він визнав рівнозначність усіх видів продуктивної праці з точки зору створення вартості. Він розумів, що основою мінової вартості є субстанція вартості, тобто праця як будь-яка виробнича діяльність людини. Це підготувало грунт для відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці як абстрактної і конкретної праці.

Д. Рікардо, за словами К. Маркса, фактично підійшов до розуміння категорій «абстрактна праця» і «суспільна праця». Однак при цьому вартість, мінова вартість і гроші у нього логічно не пов'язані одне з одним. Причина цього — відсутність розуміння специфічності характеру праці, представленої у міновій вартості, в товарі-еквіваленті, зв'язку цієї праці з грошима, того, що ця праця обов'язково повинна одержати своє вираження у вигляді грошей як самостійного економічного явища.

Велика заслуга класиків буржуазної політекономії полягає в тому, що вони виявили чітке розуміння походження грошей з товарів і підкреслили зв'язок теорії грошей з трудовою теорією вартості. А. Сміт назвав працю дійсною.. а гроші — номінальною мірою вартості.

У середині XIX ст. переважав погляд на гроші як на технічний інструмент, «що економить працю і час», але не вносить істотних змін у функціонування господарства. Гроші уявлялися тодішнім економістам деякою ускладнюючою обставиною, яку можна відкинути без будь-якої шкоди для аналізу. Саме цим пояснюється велика популяр­ність у трактатах XVIII—XIX ст. порівняння грошей з «допомогою», яка полегшує пересування товарів на ринок, і з «колесом обертання» (А. Сміт), змазкою» товарного обертання (Дж. Міль, А. Маршал), з «вуаллю», що обгортає економічні відносини, але самостійно на них не впливає (Ж. Сей) і т. д.

Проте слід підкреслити, що хоч А. Сміт і Д. Рікардо спрощено уявляли собі роль грошей, їх погляди на гроші були багатшими та оригінальнішими, ніж наступний «синтез» теорій інших економістів періоду розпаду класичних концепцій. У пошуках причини цього явища Д. Рікардо робить правильний і прогресивний на той час висновок про визначення вартості металевих грошей вкладеним у них робочим часом. Однак згодом Д. Рікардо відходить від логіки свого викладення і приходить до протилежного твердження про залежність товарних цін від кількості золота в обороті.

Так, Д. Рікардо стверджував, що якби в будь-якій із країн було відкрите золоте родовище, то її засоби обігу знизилися б у своїй вартості. Це відбулося б унаслідок того, що в обороті збільшилася б кількість дорогоцінних металів. Якби замість відкриття у країні родовища золота в ній заснували б банк, то випуск великої кількості банкнот, а отже, значне збільшення суми засобів обігу, призвів би до такого ж результату, як і відкриття родовища.

Д. Рікардо запропонував створити грошову систему, яка б максимально відповідала потребам розвитку капіталістичного господарства. Основні ідеї щодо її створення такі:

1) стійкий грошовий оборот — найважливіша умова зро­стання економіки;

2) така стійкість можлива лише за грошової системи, основаної на золоті;

3) золото в обороті може бути значною мірою або навіть повністю замінене паперовими грошима, розмінними за твердим паритетом на золото.

Теорія грошей Д. Рікардо відображала як силу, так і слабкість класичної політекономії. Він спробував покласти в основу теорії грошей трудову теорію вартості, але зробив це непослідовно і фактично відмовився від неї при аналізі конкретних економічних процесів.

Д. Рікардо механічно переніс явище паперово-грошового обігу на золотий, тому, що він не бачив принципової різниці між цими формами грошей, вважаючи золото теж по суті знаком вартості. Він бачив у грошах тільки засіб обігу і не враховував усієї складності та різноманітності їх функцій.

Представники другого напряму проблем теорії грошей приймають гроші такими, якими вони є, і досліджують питання, що пов’язані з місцем і роллю грошей у відтворювальному процесі: якими проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме її процеси; який конкретно механізм впливу грошового фактора на реальну економіку; чи може держава використати цей механізм у своїй політиці; якою має бути грошово-кредитна політика в країні і т.д. Цей підхід у науковому аналізі грошових проблем називають прикладною теорією грошей. У західній літературі вона зазвичай називається монетаристською теорією.

Монетаристська теорія також не є монолітною, а включає кілька напрямів, кожний з яких розглядається як окрема теорія. Найбільш відомим напрямом монетаристської теорії є кількісна теорія, яка, залежно від етапів її розвитку поділяється на класичну кількісну теорію, неокласичну кількісну теорію та сучасний монетаризм. Одночасно з неокласичним напрямом як відносно самостійне відгалуження сформувалася кейнсіанська, а потім і неокейнсіанська концепція монетаристської теорії.

Перші спроби теоретично осмислити суть грошей та їхнє місце в господарському житті суспільства були зроблені античними мислителями Ксенофонтом, Платоном, а особливо Арістотелем.

Ідеї Арістотеля щодо визначення суті й функцій грошей, їхнього місця в системі економічних зв'язків, пройшовши довгий еволюційний шлях, набули подальшого розвитку в одній із найдавніших економічних теорій, що сформувалася ще в XVI—XVII ст.,— кількісній теорії грошей. Слід зазначити, що методологічні принципи вказаної теорії впродовж понад трьох століть домінують у системі наукових знань з питань грошових відносин. Вони багато в чому визначають зміст історичного розвитку теорії грошових відносин, у т.ч. і її сучасних напрямків.

Найбільш детально вихідні методологічні принципи кількісної теорії грошей були аргументовані відомим теоретиком XVIII ст. англійським ученим Д.Юмом у його трактаті «Про гроші», опублікованому 1752 p. Одна з причин довголіття теоретичних обґрунтувань Д.Юма — їхні гранична простота і доступність. Теорія, про яку йдеться, встановлює функціональну залежність і взаємозв'язок між двома економічними величинами — рівнем товарних цін і кількістю грошей в обігу. Її основним постулатом є твер­дження про те, що будь-яка зміна кількості грошей веде до пропорційної зміни абсолютного рівня цін товарів і послуг, а відтак — до зміни номінального вираження валового національного продукту.

Аргументуючи свої теоретичні погляди, Д.Юм спирався на широко відомий в економічній історії факт підвищення в XVI—XVII ст. загального рівня цін, або так званої революції цін, викликаної відкриттям багатих родовищ золота і срібла у Північній Америці. Приплив до Європи коштовних металів значно збільшив пропозицію грошового товару, що, за Д.Юмом, стало визначальною причиною різкого зростання цін. Від 1500 p., після періоду відносної стабільності, середній рівень цін виріс до кінця сторіччя приблизно у 3—5 разів. Далі ціни знову стабілізувалися, залишившись приблизно на тому ж рівні аж до середини XVIII ст Виходячи з цих фактів, Д.Юм визначив досить просту залежність, яка дістала статус класичної: подвоєння кількості грошей призводить до відповідного подвоєння абсолютного рівня цін вираженого в цих грошах.

Значення кількісної теорії грошей полягає не лише у визначенні співвідношення між наявною грошовою масою і номінальною величиною ринку товарів і послуг, що формують структуру валового національного продукту Кількісна теорія Д Юма створювала відповідну методологічну основу і для характеристики принципів формування вартості грошей У його концепції поняття вартості грошей є суто умовним Як інструмент обігу вони не мають власної вартісної основи. Гроші, за Д.Юмом, входять у структуру обігу без вартості, отримуючи останню лише в процесі обміну Йдеться про представницький характер вартості грошей або про фіктивну вартість, яка визначається через кількісне співвідношення товарів, що обертаються, і грошову масу, яка обслуговує цей обіг. Представницька вартість грошей, що обслуговує товарний обіг, залежить від їхньої кількості. Вона визначається за формулою: сума цін товарів число / обертів грошової одиниці.

У питанні визначення вартості грошей позиція кількісної теорії змикається з теорією грошового номіналізму, основні ідеї якої були сформульовані ще у XVIII ст. Мова йде про номіналістські концепції Дж.Берклі та Дж.Стюарта, які в методологічному плані можуть розглядатися як вихідна основа теоретичних визначень вартості грошей, зокрема сучасних теорій вартості паперових грошей.

Як зазначалося, теоретичні ідеї кількісної теорії грошей Д. Юма багато в чому визначили характер історичного розвитку теорії грошових відносин. Вони фактично отримали статус методологічної основи однієї з провідних структур цієї теорії — її класичного та неокласичного напрямків. Кількісна теорія грошей дістала підтримку представників класичної буржуазної політичної економії. Якщо Д.Юм розглядав її застосування відносно металевих грошей—золота і срібла, то Д.Рікардо переніс її основні постулати і на визначення способу функціонування паперових грошей.

Таким чином, кількісна теорія грошей – це загальнометодологічний підхід в економічній теорії, згідно з яким гроші впливають на економіку лише своєю кількістю і тому функціонування економічних систем вивчається у взаємозв’язку зі зміною маси грошей в обороті. Класична кількісна теорія грошей пояснює зміну цін лише зміною кількості грошей в обігу. При цьому вплив кількості грошей на ціни є безпосереднім, прямо пропорційним і загальним, тобто однаково дійсним для всіх товарів. Сам механізм впливу кількості грошей на ціни та наслідки зміни цін у сфері виробництва ця теорія не вивчає.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. ідеї кількісної теорії грошей отримали новий імпульс у своєму розвитку в зв'язку з методологічною перебудовою всієї системи економічної науки, пов'язаної з так званою маржиналістською революцією і швидким прогресом неокласичної політичної економії У структурі останньої сформувалося два різновиди кількісної теорії трансакційний варіант І.Фішера та кембриджський варіант.

На початку XX ст. суперечки довкола кількісної теорії розгорілися з новою силою. Для закріплення її положень необхідно було чіткіше сформулювати взаємозв'язок різно­манітних ключових факторів грошової і негрошової сфери. Це завдання взяв на себе І. Фішер. Він висунув трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого «рівняння обміну».

Авторами кембриджського варіанту стали відомі економісти А Маршалл і А Пігу. Новітній варіант кількісної теорії грошей — це сучасний монетаризм.

Трансакційний варіант кількісної теорії. Американський економіст І. Фішер здобув визнання у західній економічній теорії завдяки своїй праці «Купівельна спроможність грошей» опублікованій 1921 р У книзі дається математичне обґрунтування залежності рівня цін від маси грошових засобів, що використовуються при здій­сненні товарообігу (трансакційних операцій). Ідеться про рівняння обміну виражене формулою

MV = PY,

де: М — статистична кількість грошей (або грошова маса),

V — швидкість обігу (середньорічне число разів ви­користання грошової одиниці на придбання не­обхідних товарів і послуг),

Р — рівень цін (середньостатистичне значення (індекс) цін готових товарів і послуг, виражене стосовно базового річного показника, що дорівнює 10),

Y — реальний національний продукт (рівень фактич­ного обсягу виробництва).

Добуток рівня цін на реальний національний продукт — PY — визначає обсяг номінального національного продук­ту. Йдеться про грошове вираження сукупної вартості всіх кінцевих товарів і послуг, що їх вироблено економіч­ною системою за визначений відтинок часу.

Коментуючи функціональну залежність складових еле­ментів цього рівняння, І Фішер писав «із того простого факту що сума грошей, яку витрачено на блага, має дорівнювати загальній кількості цих благ, помноженій на їхні ціни, випливає, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від змін кількості грошей, якщо водночас не змінюватиметься швидкість їхнього обігу або кількість відповідних благ».

Формула Фішера MV = PY отримала широке застосування в західній економічній літературі. Її було включено в підручники з теорії грошей як наукове аргументування одного з фундаментальних законів ринкової економіки. Широке застосування має вказана формула в сучасній економічній теорії, де вона вважається «видатною формулою Фішера».

Однак, необхідно враховувати, що рівняння, яке розглядається, виражає лише загальнотеоретичний принцип кількісної теорії грошей. Мова йде про те, що при розгляді низки конкретних ситуацій виявляються специфічні обставини, не охоплювані її змістом. З урахуванням цього формулу І.Фішера називають «простим», «послабленим» вираженням кількісної теорії грошей.

Абсолютизація І. Фішером однонаправленої лінії впливу «гроші—ціни» закріпила традиційний розрив між грошовою і загальноекономічною теоріями.

Кембриджський варіант кількісної теорії грошей — більш гнучкіший. Він відрізняється від трансакційного новими методологічними підходами, що можуть розглядатися як його доповнення. Зміст цих доповнень зводиться: по-перше, якщо в рівнянні Фішера розглядається динаміка грошових потоків на макроекономічному рівні функціонування економіки, то науковці кембриджської школи зосереджують увагу на мотивах нагромадження грошей конкретними суб'єктами ринкової економіки. Як наслідок — макроекономічний аналіз доповнюється мікроекономічним.

По-друге, рівняння Фішера базується на методологічній передумові про те, що гроші за своєю суттю є засобом обігу. На противагу цьому в кембриджському варіанті сутність грошей розглядається не лише в названій функції, а й у ролі засобу збереження вартості та нагромадження.

По-третє, у кембриджському варіанті увага теорії акцентується не лише на об'єктивних аспектах обігу грошей, а й на визначенні його суб'єктивних засад, на характеристиці психологічної реакції господарських суб'єктів щодо використання грошової готівки.

По-четверте, представники англійської школи економістів докладніше розглядають і проблему забезпечення грошової рівноваги. Якщо в концепції Фішера йдеться лише про пропозицію грошей (Ms), то в новому варіанті кількісної теорії грошей центральною проблемою стає проблема попиту на гроші (Md), визначення мотивів їх нагромадження у касах та на рахунках окремих господарських суб'єктів ринку. Відповідно до цього кембриджський варіант отримав у західній літературі назву теорії касових залишків.

Зміст цієї теорії виражено широко відомою формулою А.Пігу, або кембриджським рівнянням:

Md = kPY,

де: Md — попит на наявні касові залишки, або реальна потреба у грошах;

k — кембриджський коефіцієнт, що показує, яка частина фінансових активів зберігається у вигляді грошей;

Р — ціна продукції (товарів і послуг), що реалізується;

Y — обсяг виробництва у фізичному вираженні.

При постійності k і Р виникає обернено пропорційний зв'язок між вартістю (купівельною силою) грошової оди­ниці і величиною наявних у господарстві касових залиш­ків. Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії.

Сутність неокласичної кількісної теорії грошей полягає в тому, що вона, вивчаючи механізм впливу кількості грошей на ціни, а цін – на виробництво, визнає, що цей вплив не є прямо пропорційним, що він не однаковий на різних часових інтервалах, що залежить від багатьох чинників, які повинні враховуватися при розроблення рекомендацій для практики грошово-кредитного регулювання.

Подальший розвиток капіталізму спричинив широке ви­знання кількісної теорії грошей. Західні економісти і пред­ставники ділових кіл досить одностайно розглядають її як керівництво для державно-монополістпчного втручання в економіку, для впливу на грошовий обіг і на сам рух капі­талістичного циклу.

В умовах державно-монополістичного капіталізму саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рі­вень товарних цін і на стан господарської активності. Методи цього впливу першим запропонував Дж. Кейнс.

Вплив на рух економічного циклу через сферу обігу Дж. Кейнс і його послідовники передбачали таким чином. Зростання грошової маси в обігу і обсягу кредитних ресур­сів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, зростання при­бутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пож­вавлення може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і заохочує інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування, або фінансування з кош­тів державного бюджету урядових інвестицій.

Дійсно, у міру розвитку і ускладнення капіталістичної економіки вплив кредитно-фінансової системи на відтво­рення значно посилився. Грошові і бюджетні важелі поча­ли активно використовуватися державою як знаряддя антициклічного регулювання. Все це заперечувало висновок про «нейтральність грошей», відсутність їх зв'язку з реальними процесами в економічній системі.

Кєйнсіанські трактування кількісної теорії. Дж. Кейнс намагався відійти від традиційного і неокласичного трак­тування грошей як другорядного технічного інструменту. Важливість грошей він пов'язував з наявністю невизначе­ності в процесах прийняття господарських рішень. На його думку, прагнення зберігати гроші — це барометр нашого недовір'я до власних розрахунків і до загальної узгодженої думки відносно майбутнього. Із факту нагромадження гро­шей він прямолінійно виводив низький платоспроможний попит у господарстві.

У своїй моделі господарської системи Дж. Кейнс нама­гався перебороти «класичну дихотомію», що створила гли­бокий розрив між реальними і грошовими процесами. Го­ловним каналом зв'язку між цими двома сферами слугує у нього норма процента, що знаходиться під впливом сил грошового ринку і одночасно впливає на прийняття рішень про майбутні капіталовкладення.

Істинну важливість, за словами Дж. Кейнса, гроші на­бувають лише в теорії процента. Чим сильніша неясність відносно динаміки процента, тим більші запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його попит на продукцію поточного виробництва.

Дж. Кейнс відводив важливе місце аналізу мотивів нагромадження грошей: трансакційний, обачності та спекуля­тивний. Перші два відображають традиційну роль грошей як засобу обігу і платежу. Вони переважно об'єднуються під загальною рубрикою трансакційного попиту, який зале­жить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Дж. Кейнса — виділення третього елемента по­питу на гроші — попиту на спекулятивні залишки. Дж. Кейнс пов'язував його з динамікою ціни фінансових активів чи облігацій. Тим самим він увів в аналіз розподі­лу індивідуумом свого доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, в якості фактора, що регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, виступає норма процента.

Учасник господарського обороту, з одного боку, нама­гається максимізувати прибуток і з цією метою інвестує тимчасово вільні грошові кошти в різноманітні види фінан­сових активів, а з іншого — створити ліквідний резерв, не­обхідний для господарського маневру при змінах кон'юнк­тури. Врахування протилежних факторів приводить його до «точки рівноваги», що визначає співвідношення грошей і «облігацій» у його балансі.

Отже, Дж. Кейнс перебудував теорію грошей, ввівши в неї норму процента. Він перетворив гроші в один із важли­вих факторів формування інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв'язок грошей і цін.

Теорія грошей Дж. Кейнса глибоко вплинула на всю си­стему економічних уявлень Заходу. Однак післякейнсіанський розвиток призвів до різкого падіння інтересу до грошо­вої проблематики взагалі і до кейнсіанських пропозицій зо­крема.

Це можна пояснити тим, що кейнсіанська доктрина на­родилась у розпалі великої економічної депресії, коли гро­шово-кредитна політика була паралізована і не могла забезпечити виходу капіталістичної економіки із хронічної кризи.

Пропозиції Дж. Кейнса давали можливість впливати пе­редусім на зайнятість і обсяги виробництва як найбільш «вузькі» місця в розвитку економіки. Разом з тим кейнсіанські «рецепти», що базувалися па політиці «дешевих гро­шей», неминуче включали інфляційний елемент: надходжен­ня в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало про­цеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.

І коли період великої економічної депресії минув, пев­ною мірою і завдяки політиці «дешевих грошей», погляди економістів і політиків були звернені до іншого інструменту впливу на кон'юнктуру — до системи бюджетних захо­дів, що сприяло поширенню недооцінки грошових факторів.

Падінню авторитету вчення Дж. Кейнса сприяла непри­стосованість його моделі для аналізу господарських ситу­ацій, що характеризуються стійким підвищенням загально­го рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства в кінці 60-х — на початку 70-х років 20 століття і до швидкого розчарування у цьому вчених. На перший план висунулася проблема ін­фляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація «проінфляційної доктрини», що ігнорує цінову динаміку і приносить ку­півельну спроможність грошей у жертву завданням забез­печення високих темпів економічного росту.

Підсумовуючи розгляд кейнсіанського напряму у кількісній теорії грошей, необхідно зазначити, що не заперечуючи принципово значення кількісного чинника впливу на ціни і реальну економіку, зовсім по-іншому трактує механізм цього впливу та його значення. Дж.М.Кейнс виходив з того, що ринковій економіці внутрішньо властива розбалансованість та нерівномірність(циклічність) відтворювального процесу, який зумовлює низьку ефективність монетарних факторів економічного регулювання, особливо на коротких часових інтервалах, і вимагає більш прямого і потужного втручання держави в економічні процеси, зокрема через через механізм фіскально-бюджетної політики. У механізмі впливу кількісного фактора на економіку Кейнс на перше місце ставив динаміку процентної ставки та пов’язаний з нею інвестиційний процес, а не зміну цін.

Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів різко посилило вплив прихильників нео­класичної теорії грошей, які висунули концепцію монетаризму.

Читайте також:

1. IV. ТИМЧАСОВА ВАРТІСТЬ ГРОШЕЙ
2. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
3. Аксіоматичний метод у математиці та суть аксіоматичної побудови теорії.
4. Алгоритм розрахунку майбутньої вартості грошей за простими і складними відсотками
5. Алгоритм розрахунку теперішньої вартості грошей за простими і складними відсотками
6. Альтернативні теорії вартості
7. Альтернативні теорії вартості
8. Альтернативні теорії вартості
9. Альтернативні теорії капіталу
10. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання
11. Альтернативні теорії максимізації
12. Альтернативні уявлення щодо макроекономічного регулювання: теорії раціональних сподівань та економіка пропозиції. Крива Лафера.

Переглядів: 2910