Інвестиційного середовища

З розвитком міжнародного ринку цінних паперів на початку 60-х років ХХ ст. виникає такий динамічний сегмент міжнародного інвестиційного ринку як ринок єврооблігацій.

Міжнародний облігаційний ринок може бути умовно представлений у вигляді сукупності двох секторів: ринку іноземних облігацій і ринку власне міжнародних облігацій – так званого ринку єврооблігацій.

Ринок іноземних облігацій – ринок цінних паперів, що розміщуються (випускаються) за межами тієї країни, де знаходиться емітент, вартість яких виражена в грошових одиницях тієї країни,
де облігації випущені до обігу.

Ринок єврооблігацій (ринок «євробондз», євроринок капіталу) –ринок позичання капіталу як поза національними межами країн емітентів (позичальників), так і поза межами країн походження валют, у яких зазначений номінал облігацій. Це ринок привілейованих позичальників, на який допускаються переважно найбільш надійні позичальники з економічно розвинених країн, тоді як малонадійні позичальники країн, що розвиваються, мають доволі обмежений доступ до ринку єврооблігацій. Так, доволі частими і великими позичальниками ринку «євробондз» є банки розвитку – Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Азіатський банк розвитку тощо.

Більшість випусків іноземних та єврооблігацій зосереджено
на національних ринках США, Великобританії, Японії, Швейцарії, Німеччини і Люксембургу. Причому остання країна посідає особливе місце на міжнародному ринку цінних паперів, оскільки на Люксембурзькій фондовій біржі, незважаючи на порівняно невеликий оборот, котируються майже всі міжнародні цінні папери. Але провідним вторинним ринком єврооблігацій, ринком, де здійснюється найбільша кількість операцій з акціями іноземних емітентів, та центром торгівлі євровалютами наразі є Лондонська фондова біржа.

Стосовно доходності міжнародного ринка облігацій, то тут простежується доволі виразна тенденція прямої залежності процентних ставок від стійкості валюти, тобто від ризику її девальвації (падіння курсу) – чим вищий такий ризик, тим вищим є позиковий процент.

На перших стадіях розвитку євроринку капіталу угоди здійснювалися шляхом фізичного постачання придбаних цінних паперів та оплати їх чеком. Подібна система торгівлі була дуже дорогою і ризикованою, а в міру збільшення обсягів торгів і зовсім непрактичною. Розширення еврооблігаційного ринку призвело
до створення клірингових систем для розрахунків за операціями – клірингової палати Euroclear у Брюсселі (1968 р.) та Центру постачання єврооблігацій CEDEL у Люксембурзі (1970 р.), які контактують одна з одною та з національними кліринговими системами, такими як Depository Trust Company у США, Kassenvereine
у Німеччині, Sicovam у Франції, Sega у Швеції тощо. Усі ці системи здійснюють угоди, пов’язані з єврооблігаціями (які тепер у випадку продажу фізично не переміщуються до покупців, а лише зараховуються на їхні рахунки у відповідних клірингових центрах), а також надають своїм клієнтам кастодіальні послуги (збереження цінних паперів як з метою безпеки, так і з метою клірингу), банківські послуги і послуги з первинного розміщення паперів на ринку.

Обіг «євробондз» регламентується Директивою комісії Європейського союзу EU Prospectus Directive 89/298 від 17.03.89р., відповідно до якої вони повинні бути розміщені синдикатом андерайтерів, серед яких не менше двох мають зареєстровані представництва в різних країнах; єврооблігації повинні розміщуватися в значних обсягах в одній або кількох країнах, відмінних від тієї, у якій зареєстрований емітент; первинне розміщення облігацій може проводитися лише за посередництва міжнародних кредитних або фінансових інститутів, зокрема банківських консорціумів.

Посередники, що забезпечують первинне розміщення єврооблігацій, іменуються операторами, до числа яких входять великі банківські й інвестиційні доми, наприклад, Deutsche Bank, SBC Warburg, Merrill Lynch, Morgan Stanley, Solomon Brothers, J.P.Morgan та інші.

Серед інвесторів, що діють на ринку «євробондз», можна виділити два основні типи: інституційні інвестори (наприклад, страхові компанії та пенсійні фонди) та інвестори, які займаються реалізацією цінних паперів індивідуальним інвесторам (наприклад, взаємні фонди).

Єврооблігації можна купувати тільки за допомогою міжнародних брокерів, підключених до закордонних бірж і до депозитаріїв CEDEL/Euroclear, в якості яких на ринку «євробондз» виступають комерційні банки й інвестиційні фірми. У 1969 р. з метою уніфікації правил операцій з єврооблігаціями була організована Міжнародна асоціація фондових дилерів (Асоціація дилерів з міжнародних облігацій).

Ринок євроакцій, які мають такі само характеристики щодо території розповсюдження і валюти випуску як і єврооблігації, зазнав меншого розвитку порівняно з ринком єврооблігацій через такий обмежуючий фактор як тенденція щодо повернення цих цінних паперів на національні ринки через періодичні викупи, що здійснюються компаніями-емітентами євроакцій.

Міжнародний фондовий ринок є складовою світового фінансового ринку, зокрема такого його сегменту як ринок капіталів,
та охоплює відповідні сектори провідних національних фондових ринків, які обслуговують процеси переливу капіталу в міжнародній економіці через забезпечення руху цінних паперів.

Фінансові інструменти міжнародного фондового ринку обертаються на його біржовому і позабіржовому секторах, які охоплені процесом глобалізації через інтернаціоналізацію фондової торгівлі. Сучасна тенденція розвитку міжнародного фондового ринку полягає у прискоренні темпів глобалізації саме позабіржового фондового ринку.

Залежно від ролі посередників в організації фондової торгівлі розрізняють такі типи фондового ринку:

– агентський (наказовий) ринок – угоди укладаються біржовими посередниками, які виступають агентами клієнта, від його імені та за його кошт;

– дилерський (котирувальний) ринок – цінними паперами торгують посередники-дилери за свій рахунок, які можуть задовольнити заявки клієнтів, зокрема, зі свого фондового резерву.

Саме поєднання форм організації біржової торгівлі з типом ринку становить основу біржового механізму і визначає фундаментальні особливості торгівлі цінними паперами на кожній з провідних бірж світу.

У кожній країні існує своя історично сформована фондова модель, яка є результатом еволюції ринків цінних паперів і характер якої визначається багатьма факторами, зокрема конкретними історико-національними особливостями певної країни, особливостями менталітету її населення, сукупністю правовідносин щодо цінних паперів тощо. Оскільки біржові системи різних країн суттєво відрізняються одна від одної, передусім складом оперативних функцій, то для здійснення ефективного міжнародного портфельного інвестування необхідно орієнтуватися в особливостях організації та у принципах функціонування провідних фондових бірж.

Вивчення й узагальнення світового досвіду функціонування механізмів і складових фондового ринку дозволяє виділити чотири основні їх моделі, а саме:

– модель спеціалістів (американська модель);

– дилерська модель (британська модель);

– модель традиційного аукціону (європейська модель);

– японська модель [34, 43].

Основні особливості, притаманні різним світовим моделям функціонування фондових ринків, представлені в табл. 4.1.

Таблиця 4.1

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Основні особливості моделей функціонування

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.