• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Додаткова література

1. Анісімова Н. На зламі культурних епох : поезія покоління 80-х років ХХ ст. у системі пізнього українського модернізму монографія / Ніна Анісімова. – Бердянськ, 2012. – 543 с.

2. Бондар-Терещенко І. Двері до себе (Про герметbзм поетики 80-х рр.) / Ігор Бондар-Терещенко // Кур'єр Кривбасу. – 1997. – № 85–86. – С. 151–154.

3. Гундорова Т. Кітч і Література. Травестії / Тамара Гундорова. – К. : Факт, 2008. – 284 с.

4. Даниленко В. Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процес / Володимир Даниленко. – К. : Академвидав, 2008. – С. 119–136.

5. Зборовська Н. Вісімдесятництво як колоніальна симптоматика / Ніла Зборовська // Зборовська Н. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. – К. : Академвидав, 2006. – С. 395–406.

6. Ільницький М. Перегук через покоління : Нотатки про сучасну молоду поезію / Микола Ільницький // Київ. – 1986. – № 4. – С. 133–142.

7. Ільницький М. Сучасна українська поезія / Микола Ільницький. – К., 1987. – 48 с.

8. Лучук І. Вісімдесятники та дев’ятдесятники. Кінець овиду / Іван Лучук // Львівська газета. – 2007. – 26 липня.

9. Моренець В. Міфологічна течія в українській поезії др. пол. ХХ ст. / Володимир Моренець // Слово і час. – 2002. – № 9. – С. 43–51.

10. Моренець В. Прощання з ідеологічною вічністю (Поезія 80-90-х рр.) / Володимир Моренець // Березіль. – 1997. – № 1–2. – С. 166–172.

11. Моренець В. Слово, що випало з мовчання філософів / Володимир Моренець // Слово і час. – 1997. – № 4. – С. 17–28.

12. Моренець В. Сучасна українська лірика : модель жанру / Володимир Моренець // Сучасність. – 1996. – № 6. – С. 90–100.

13. Поліщук Я. Література як геокультурний проект : [Монографія] / Ярослав Поліщук. – К. : Академвидав, 2008. – 304 с.

14. Рубчак Б. Бо в нас немає часу. Поезія у часописах України 1988 р. / Богдан Рубчак // Сучасність. – 1990. – № 1. – С. 37–66.

15. Рябчук М. Ми помрем не в Парижі / Микола Рябчук // Вісімдесятники : Антологія нової української впоезії [Упор. І. Римарука].– Едмонтон : Вид-во Канад. ін-ту українських студій, 1990. – С. 11–18.

16. Терлецький В. Рік останнього вчинку (І. Римарук) / В. Терлецький // Літ. Україна. – 2002. – 31 січня. – С. 6.

17. До теоретичних аспектів сучасної лірики // Слово і час. – 1995. – № 1. – С. 63–67.

18. Зборовська Н. Завершення епохи, або українська літературна ситуація 1980-1990-х років / Ніла Зборовська // Кур’єр Кривбасу. – 1996. – № 61–64. – С. 76–83.

19. Павлишин М. Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в сучасній українській культурі / Марко Павлишин // Павлишин М. Канон та іконостас. – К. : Час, 1997. – С. 223–236.

20. Поліщук В. Вісімдесятники як естетичне явище / Вікторія Поліщук // Слово і час. – 2001. – № 5. – С. 37–43.

21. Соловей Е. «Батьківські пороги» (До соціально-філософської проблематики сучасної поезії / Елеонора Соловей // Українська мова та література в школі. – 1988. – № 2. – С. 3–7.

22. Сулима М. На порозі авангардизму / Микола Сулима // Слово і час. – 1992. – № 7. – С. 26–31.

Для українського письменства другої половини ХХ ст. характерний генераційний принцип класифікації літературного процесу: починаючи з 60-х років, дослідники вже традиційно виокремлюють десятиліття, іменуючи їх репрезентантів «шістдесятниками», «сімдесятниками», «вісімдесятниками», «дев’ятдесятниками», хоча не всі означені поняття мають науково виважений зміст. Кожне з названих поколінь відзначається певними ідейно-стильовими домінантами, має своє неповторне естетичне обличчя, визначальні світоглядні засади та яскравих представників. Цілком закономірно постає низка питань, які потребують уточнення: що ж таке літературне покоління; які існують чинники об’єднання кола митців у певну генерацію; як співвідносяться представники окремого десятиліття зі своїми попередниками та наступниками, адже творче функціонування не обмежується вузькими межами десятиліть тощо.

Поняття покоління (генерація) є одним із найбільш суперечливих та дискусійних у сучасному літературознавстві. Попри його біологічну етимологію, а також очевидну відносність – як часову, так і змістову – «вже довгий час використовують як одиницю часової періодизації мистецтва, в тому числі й літератури» [39]. Н. Лебединцева доходить висновку, що «поколіннєве» структурування літературного процесу» не відображає об’єктивно літературного процесу взагалі та окремих його проявів зокрема і має значно більше недоліків, ніж переваг» [21, 36].

Щодо доцільності виокремлення літературних поколінь періодично спалахують гострі дискусії. Ще у 80-ті роки на сторінках часописів «Жовтень», «Дніпро» з’являлися критичні публікації, автори яких або підтримували «генераційний принцип» (В. Базилевський, Н. Білоцерківець), або ж спростовували його (Б. Бойчук, О. Никанорова). Так, у гостро полемічній статті «Згадайте «Даму з камеліями» Олена Никанорова пропонує відкинути безплідний, на її погляд, «хронологічно-віковий підхід, замінивши його справді творчим підходом: вивчення найвиразніших мистецьких індивідуальностей і на цій основі визначення існуючих нині літературних спрямувань та їхніх можливих поєднань або різновидів». І хоча висновок дослідниці категоричний (неприпустимо «мислити поколіннями»), вона ж сама певною мірою спростовує це твердження, зауважуючи притаманну для кожної творчої генерації «незаперечну спільність деяких рис світовідчуття й поетики» [32, 191–192].

Володимир Базилевський уважає проблему літературних поколінь штучною і навіть кон’юктурною. Полеміку ж навколо генерації 80-х дослідник пояснює передусім естетичною своєрідністю поезії й одвічним конфліктом між літературними «батьками» та «дітьми», причина якого – у схильності «молодих» до метафорично-асоціативної поетики», що викликала спротив старших митців [2, 134].

Дискусії навколо проблеми літературних поколінь відновилися на межі тисячоліть. Виразної гостроти їм додали публіцистичні виступи щодо негативної ролі радянських письменників у розвитку національної культури. Зокрема, у відомих працях Євгена Пашковського («Література як злочин»), В’ячеслава Медведя («Філософія страху, або ж Проклятий народ») лунали безкомпромісні звинувачення представників старшого покоління у зраді і навіть колабораціонізмі. На шпальтах газети «Література плюс» відбувся «круглий стіл», у якому взяли участь Оля Гнатюк, Леся Демська-Будзуляк, Анатолій Дністровий, Елеонора Соловей, Сергій Яковенко. Попри критичне ставлення дослідників до поняття «покоління», вони одностайні в усвідомленні його високої наукової активності. Оля Гнатюк переконливо доводить, що поняття генерації актуалізується у зламні моменти певної культурної епохи, коли визрівають сприятливі умови для формування нової мистецької якості. Анатолій Дністровий виступає за доцільність уживання поняття «покоління», «коли воно постає синонімом до епохи чи унікального явища […]». Слушними видаються спостереження і Cергія Яковенка, який, покликаючись на Михайла Євшана (критик стверджував, що до модернізму в українській літературі не було ні окремих поколінь, ні, тим більше, боротьби між ними), висновує, що саме модернізм репрезентував власне «сильне» покоління, яке спромоглося кардинально протиставити себе попередникам [Див.: 35, 9].

Якщо проаналізувати окремі критичні пасажі щодо поділу поетичного руху другої половини ХХ ст. на покоління, то стає зрозумілим, що здебільшого у них переважають суб’єктивно-емоційні оцінки. Приміром, Богдан Бойчук усі спроби виокремлення літературних генерацій з іронією називає «колективно-колгоспними означеннями». На думку дослідника, «пора такі десятилітні класифікації викидати на смітник історії, а літературні рухи називати за їхніми естетичними основами» [4]. Емоційну оцінку подає й Оксана Забужко, яка категорично заперечує «поділ за десятирічками». Висновок дослідниці безапеляційний: «Але міряти й далі літературу п’ятирічками чи десятирічками – глупство» [33].

І все ж більшість відомих учених (М. Жулинський, Ю. Ковалів, В. Моренець) уже сприймає як доконаний факт поділ літературного процесу другої половини ХХ ст. на творчі покоління, які Михайло Євшан ще на початку ХХ ст. називав основною передумовою літературного руху в його еволюційному аспекті [Див.: 16]. Засадничим для дослідження є твердження про пов’язаність феномену «покоління» з появою модернізму [Див.: 11, 29; 42, 160], коли літературна генерація починає усвідомлювати свою окремішність, цілісність, а також неподібність до попередників. Сергій Яковенко наголосив, що сформоване літературне покоління виокремлюється при наявності суспільних завдань й естетичної платформи, «з’являється і заявляє про себе на повний голос саме в модерністській культурній формації» [42, 160].

Прикметно, що з плином часу критичні виступи про доцільність виокремлення літературних поколінь значно зменшилися і пішли на спад. Аналізуючи особливості літературного процесу кінця ХХ ст., Микола Жулинський констатував його «поколіннєве структурування» як незаперечний факт: «Вони, молодші, наполегливо підкреслюють свою належність не до іншої мистецької школи, стильового напряму, естетичної платформи, а до іншого покоління. І ці покоління іменуються «десятниками», наче кожні десять років народжується нова якість літератури» [17, 5]. Отже, формування літературного покоління нерозривно пов’язане з естетичним процесом визрівання модерністських рухів, що мають на меті оновити літературу.

Не вщухають дискусії не лише щодо наукової доцільності вживання поняття «літературне покоління», а й того змісту, яке в нього вкладається. Наразі існує значна кількість теоретичних визначень, проте жодне не може претендувати на повноту висвітлення. Польський літературний словник називає наступні чинники виокремлення поколінь: 1) належність митців однієї доби (не обов’язково ровесників) до певного угруповання чи кола однодумців, що не мають формальних ознак цілісної структури; 2) загострене переживання спільного історичного досвіду та естетичних уподобань; 3) наявність спільної програми чи творчих засад (останні не обов’язково декларуються чи маніфестуються); 4) зміна літературних поколінь не залежить виключно від біологічного ритму зміни генерацій, тому значно більший уплив мають динаміка й еволюційні рухи всередині літературного процесу [Див.: 46, 306].

Якщо польське літературознавство за основу виокремлення письменницької генерації бере роки народження митців [Див.: 46, 306], то в українському творчі покоління окреслюються відповідно до років їх дебюту [10; 120]. Варто також заперечити правомірність ототожнення покоління з тим чи іншим літературним угрупованням: основу мистецької генерації становить певне коло літераторів, яких об’єднують спільність естетичних ідеалів, єдиний період становлення та творчої активності за відсутності будь-яких організаційних чинників, програм чи статутів.

Літературознавці віднаходять найбільш удалі терміни на означення консолідуючих рис світогляду та естетики літературного покоління: Тамара Гундорова – «генераційна свідомість», філософсько-культурна свідомість, яка розгортається, починаючи від доби Просвітництва») [9, 126]; Леся Демська-Будзуляк – «поколіннєве переживання, духовний стрес, що припав на їхню молодість і тим самим окреслив духовний зміст покоління» [12, 157]; Ніла Зборовська – «поколіннєва самосвідомість» [19, 395]; Ганна Мережинська – «специфіка художньої свідомості свого часу» [25, 125] тощо.

Кілька ґрунтовних публікацій, присвячених проблемі функціонування літературного покоління, належать Лесі Демській-Будзуляк, яка запропонувала визначення цього поняття: «Літературне покоління – це група письменників, що приблизно народилися в один час, і, звідси, зі спільним життєвим досвідом, із чим пов’язуємо спільність способів реагування, емоцій, проблем зацікавлення. За джерело цієї спільності вважається так зване поколіннєве переживання, духовний стрес, що припав на їхню молодість і тим самим окреслив духовний зміст покоління. Єдність покоління найбільше виражається у той момент, коли воно входить до літератури й протиставляється старшому поколінню, чітко проголошуючи свою інакшість» [12, 157]. Поняттям «поколіннєве переживання» стосовно літературної ситуації в Україні другої половини ХХ ст. широко послуговуються дослідники у своїх студіях.

Приблизно цей же зміст укладає в термін «літературне покоління» і Ніла Зборовська, виокремлюючи його риси: спільна поколіннєва самосвідомість, «що увиразнюється на протиставленні з поколінням попередників»; функціонування «літературної піраміди» (вершину займають пасіонарні, найбільш обдаровані особистості, які витворюють національну свідомість свого часу); програмна пропозиція нового світогляду і маніфестація мети, витворення культурної перспективи [19, 395].

Володимир Моренець пропонує поняття «духовно-інтелектуальний стан», що характерний для кожного самобутнього поетичного покоління ХХ ст. На думку дослідника, лірика повсякчас і засвідчує цей стан, «несучи в собі й утвердження духовних здобутків (традиційний стан), і їх примноження (модерний стан), і їх кардинальний перегляд (авангардний стан) [26, 21]. За В. Моренцем, модерний, традиційний та авангардний напрями іманентні кожній літературі в її саморозвитку, що видовжується у «тяглість процесу модернізму», щоразу наповнюючись конкретно-історичним змістом» [26, 22–24].

Щоправда, з концепцією вченого не погоджується Людмила Тарнашинська, яка завважила такі «слабкі», на її думку, риси: «статичність, застиглість, закоріненість», «безруховість», відсутність перспективи. «Отже, те, що В. Моренець означує як духовно-інтелектуальний стан, бачиться мені радше своєрідним мисленнєвим потоком як відкритою художньою системою, а саме – художнім системомисленням (що іманентно несе в собі ознаки динаміки, трансформації), бо має (і продовжує вбирати) сукупність певних рис та ознак, притаманних напряму чи течії» [40, 164]. Дослідниця віддає перевагу поняттю «поколіннєва філософія» [40, 165], оскільки у ньому міститься акцент на світоглядній та естетичній домінанті, характерній для певної літературної генерації.

Юрій Ковалів уважає, що літературне покоління об’єднує стильова та ідейно-художня своєрідність, яку він означує як «тип творчості» [22, 63–64]. Виокремлюючи основні ознаки генерації, вчений акцентує передусім естетичну та стильову домінанту: «спільне чуття історичної доби, обстоювання суголосних артистичних ідеалів, інколи – естетичних концепцій і програм […]. Покоління відображає напружену динаміку літературного процесу, яка збігається з процесами оновлення стилю, формується як заперечення попередньої стильової тенденції чи напряму, полемічне протиставлення їм нових літературних систем, що іноді набуває епатажного вигляду, але здебільшого розвивається як продуктивна спадкоємність» [22, 238].

Таке різноголосся і термінологічне розмаїття свідчить про гостру зацікавленість літературознавців проблемою наукових дефініцій поняття «покоління». Думається, що всі запропоновані терміни – «поколіннєве переживання», «духовно-інтелектуальний стан» покоління, «поколіннєва філософія», «художнє системомислення», «філософсько-культурна свідомість», «тип творчості» – уживаються на означення одних і тих естетичних параметрів в оцінці певного покоління – світоглядних та стильових чинників. У випадку поетичного покоління 80-х найбільш влучним видається поняття «поколіннєве переживання», оскільки воно акумулює у собі особливу енергетику світовідчуття і специфіку художньої новизни, творення якісно нового естетичного простору.

«Літературне покоління» – це група письменників, які народилися і дебютували в одне десятиліття, виступили найбільш активними виразниками творчих сил нації (Хосе Ортега-і-Гасет називав їх людьми, котрі «уособлюють зрілість своєї епохи»). Репрезентантів літературної генерації об’єднують світоглядні засади, в основі яких такі чинники: 1) спільне переживання культурно-історичної доби, суспільних потрясінь та зламів, що накладають відбиток на світовідчуття митця, на своєрідність його художнього мислення; 2) наявність суголосного життєвого й естетичного досвіду; 3) суб’єктивна готовність та налаштованість представників генерації художньо реалізувати новий тип модерності, нове світовідчуття, цілком відмінне від інших поколінь, усвідомлення своєї «інакшості».

Об’єднує поетів покоління 80-х рр. ХХ ст. і переконання у необхідність вирвати українську поезію із зачарованого кола ідеологічного зашморгу та наблизити її до європейських модерністських пошуків. Костянтин Долгов зауважив: «Покоління людей можуть відрізнятися один від одного вірою: у що вони вірять, як вони вірять і яка сила їх віри. Може бути, ні в чому покоління не відрізняються так один від одного, як саме за своєю вірою [14, 33].

Попри всі критичні оцінки, аксіомою є сприйняття покоління як продукту конкретної епохи. З цього погляду слушними видаються міркування Хосе Ортеги-і-Гасета, який уважає виокремлення певної творчої генерації історично та культурно зумовленим процесом: «Покоління – це і не пригорща одинаків, і не просто маса, – це ніби соціальне тіло, яке володіє і своєю внутрішньою меншістю, і своїм натовпом, і закинуте на орбіту існування з певною життєвою траєкторією. Покоління, динамічний компроміс між масою та індивідом, є найважливішим історичним поняттям, так би мовити, тією траєкторією, якою рухається історія» [Цит. за: 34, 29].

Цілком очевидно, що будь-яке штучне чи волюнтаристичне виокремлення літературного покоління не можливе, оскільки воно, як наголосив Олександр Гордон, «переходить переважно крізь декілька фаз свого розвитку, перша з яких – це дебют, друга – творча самореалізація, третя – реалізація своїх досягнень у літературному та інформаційному часопросторі […]» [8, 39]. Поети генерації 80-х, як і шістдесятники свого часу, пройшли всі етапи еволюційного розвитку, відтак це естетичне явище є суверенним, самодостатнім та потребує більш детального вивчення й осмислення. Кожна письменницька генерація покликана у культурному просторі виконати певні естетичні завдання – те, що Хосе Ортеґа-і-Гасет називав «місією покоління». Учений пропонував визначати суть певного покоління в протиставленні його до попереднього, точніше, – у зіставленні різних «місій» різних поколінь. Екстраполяція цієї тези на контекст поетичного руху другої половини ХХ ст. видається доволі обґрунтованою.

Важливою проблемою наукового дискурсу поетичної генерації 80-х є структурування її за різними параметрами. Ганна Мережинська акцентувала, що кожне покоління відображає тип мислення, специфіку художньої свідомості свого часу, хоча «вивести загальну формулу ідеології певного покоління надзвичайно складно» [25, 125]. Водночас воно готує ґрунт для приходу нової творчої генерації, яка продовжить кращі традиції і в той же час виступить їх модернізатором.

Ще у 80-ті рр. критик Василь Івашко, аналізуючи творчість молодих поетів, запитував: «[…] чи достатньо в нас аргументів, аби вже тепер розпочинати серйозну розмову» про це покоління»? [Див.: 20, 159]. Із плином майже трьох десятків років стає очевидною необхідність визначення місця поетичного покоління 80-х у літературному процесі останнього помежів’я віків.

Перша спроба структурувати це явище в особистісному аспекті була здійснена виданням у Канаді антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990), яка представляє 40 імен поетів [Див.: 6]. Антологія в упорядкуванні І. Римарука відносно чітко, хоча й не без застережень, означила конкретне десятиліття в історії розвитку української поезії. Утім, навіть із самого переліку імен тих, кого віднесли в згаданій антології до покоління 80-х, видно, наскільки відносним є поділ поетичного процесу на десятиліття. З цього приводу Іван Лучук наголосив: «Хоча «стержень» тут і вісімдесятницький, проте декого можна сміливо зарахувати й до минулих десятиліть» [24]. Після виходу антології досить поширеним став термін «вісімдесятники»: саме так для зручності дослідники називають поетів 80-х, виокремлюючи їх у самодостатнє творче покоління. Частина літературознавців заперечує правомірність його вживання, вважаючи штучним, невиправданим, таким, що копіює термін «шістдесятники» (О. Забужко, Ю. Ковалів). Поняття «вісімдесятники» може бути застосованим лише в умовній площині та зі значною мірою застереження. Головним аргументом проти його наукового вживання є неможливість укласти того чи іншого поета в «прокрустове ложе» літературного десятиліття, адже період творчості охоплює значно більший відтинок часу. У структуруванні антології В. Моренець завбачив принцип «не хронологічний, а духовний, бо сюди потрапили, крім дебютантів, і старші поети – Тарас Мельничук, Віктор Кордун, Василь Рубан та ін. – безпритульні блукальці 60–70-х літ, які на рідну літературну арену пробилися тільки наприкінці минулого вже десятиліття» [29, 5].

У різних критичних джерелах залежно від естетичних, світоглядних, стильових критеріїв можна зустріти й інші назви представників поетичного покоління 80-х: «літературний андеґраунд» (Микола Жулинський), «нова хвиля» (Наталка Білоцерківець, Михайло Скаліцкі), «третя хвиля» (Василь Івашко, Микола Ільницький, Анатолій Погрібний, Микола Рябчук), «генерація епохи «пост» (Роксана Харчук). Причому дослідники твердять про «третю хвилю» як явище цілком сформоване, завершене, що вимагає його ґрунтовного наукового й естетичного осмислення.

Без сумніву, термін «вісімдесятники» є абсолютно умовним, позаяк неможливо провести чіткий вододіл між світоглядом та естетикою дебютантів 80-х, представників «пізніх» 70-х і навіть більш «ранніх» поетів Київської школи. Головним аргументом проти вживання терміна «вісімдесятники» є якраз часовий, адже поети, які дебютували у 80-ті, продовжують активно творити і в наступні десятиліття.

Оксана Забужко наголосила, що «покоління – це не лише певне відчуття, ментальність, а й типологія, структура [33]. У світлі цієї зауваги варто визначитися зі структуруванням поетичної генерації 80-х за особистісним складом. До цього естетичного явища зараховують поетів, які прийшли на зміну «тихій» поезії 70-х і чиї яскраві дебюти припали на 80-ті роки. Саме тоді збіднену тиском «соцреалізму» українську поезію «застійної» доби збурунила своєю яскравою з’явою низка етапно-значущих поетичних збірок молодих авторів, що були підготовлені творчими пошуками в попередні півтора десятиліття. 80-ті роки були позначені справді феноменальним сплеском поетичного самовираження, про що свідчить вихід великого масиву віршованих збірок, кожна з яких ставала неперебутнім естетичним явищем: «Смереки» (1982), «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989) В. Герасим’юка; «Підземний вогонь» (1984), «Листопад» (1989) Н. Білоцерківець; «Сузір’я веснянок» (1982), «Голос дощу» (1988) С. Короненко; «Струми» (1982), «Брук» (1985) Ю. Буряка; «Спрага» (1983), «Летіли гуси» (1988) П. Гірника; «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988) І. Малковича; «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988) І. Римарука; «Поріг» (1987) П. Мідянки; «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989) Ю. Андруховича; «Травневий іній» (1985) О. Забужко та ін. Публікація збірок засвідчила: в українській поезії визрівали нове світовідчуття і новий тип модерного осягнення світу, цілком відмінні від попередніх поколінь. Новаторські пошуки поетів 80-х зрештою означили завершення цілого культурно-історичного періоду, позначеного вульгарним засиллям «соцреалізму», і досить потужний початок нового – чергової «хвилі» пізнього модернізму.

У дослідженнях творчості поетичного покоління 80-х спорадично постає проблема визначення хронологічних меж, у яких реалізувався цей естетичний феномен. Німецький культуролог Карл Маннгайм у статті «Проблема поколінь» (1928) обґрунтував суспільну природу терміна «покоління», провівши вододіл між хронотопом покоління (Generationslagerung), зв’язком покоління (Generationszusammenhang) та єдністю покоління (Generationseinheit) [Див.: 5]. Учений визначив хронотоп покоління як коло людей, що належать до одного й того ж «року народження» і які споріднені «в історичному потоці суспільних подій» [45, 173], а також пов’язані «участю у спільному призначенні цієї історично-суспільної одиниці» [45, 309]. Однак літературне покоління має свою специфіку: до його кола не можна віднести тих митців, які, хоч і народилися в цей час, але «не підлягали однаковим зі своїми сучасниками формуючим упливам, а отже не розділяли зв’язку поколінь» [44, 30].

Дослідники по-різному визначають хронологічні координати поетичного покоління 80-х, причому є спроби їх точного параметрування. Так, Іван Андрусяк хронотоп цієї генерації обмежує 1949–1965 роками народження [11, 8]. Утім, більшу рацію мають ті дослідники, які вказують на «відносність і неадекватність узвичаєної практики позначати літературні покоління десятилітніми відрізками. Як слушно завважив Анатолій Дністровий, «із плином десятиліть перевага у встановленні часових рамок літературних періодів […] надаватиметься не так віковим, як ідейно-естетичним характеристикам» [13, 19]. Відтак точне «хронометрування» того чи іншого естетичного явища видається неможливим і логічно не умотивованим, оскільки завжди виникають передумови його часової розімкненості.

Точна дата народження не є єдиним чинником, який вирішує утвердження літературного покоління. Цю думку підтверджує мистецьке оточення поетичної генерації 80-х: молоді дебютанти формувалися одночасно з представниками трохи старших поетів, «яких за часом і характером їхнього дебюту можна було б назвати «сімдесятниками» – коли б 70-ті роки справді явили нам якийсь специфічний стиль художнього мислення й творення, а не, навпаки, майже цілковиту уніфікацію всіх індивідуальних стилів. Група поетів, які дебютували у другій половині 70-х років (Т. Федюк, Н. Білоцерківець, А. Кичинський, В. Осадчий та ін.), скорше всього у тих роках і залишилися б, подібно до багатьох своїх ровесників, коли б не зуміла в подальших своїх книжках осягти справді нову поетичну якість, виробити оригінальний стиль, витримати конкуренцію з молодшими і зухвалими «вісімдесятниками» […]» [6, 17]. Промовистим у цьому сенсі видається твердження Наталки Білоцерківець, котра в одному з інтерв’ю наголосила, що, попри її дебют у другій половині 70-х, вона відносить себе до поетичного покоління 80-х, позаяк має суголосний світогляд та естетичні засади [3, 6]. З цього погляду віднесення поетеси до цієї генерації є доцільним та виправданим.

Оскільки формування поетичного покоління 80-х відбувалося всередині радянської імперії, є спокуса вважати його явищем українського літературного андеґраунду. На цьому почасти наголошує Володимир Даниленко: «Вісімдесятники були безцеремонними хуліганами, що своєю насмішкуватою поведінкою і творчістю осквернили передсмертний пафос конаючої імперії» [10, 129]. І все ж творчість поетів 80-х не можна кваліфікувати як літературний андеґраунд, позаяк вони творили відкрито і не були відверто переслідувані владою. Протистояння Системі та форми спротиву мали внутрішній, духовний характер і крилися в естетичній площині – на рівні проблематики, стилю, художньо-виражальних засобів. Сформувавшись у задушливі 70-ті – період політичної реакції та стагнації, поетичне покоління 80-х не торкалося гострих соціальних проблем, демонструючи своє негативне ставлення до них. Поза сумнівом одне: світогляд поетів уґрунтовувався у тісному зв’язку з культурно-історичною добою, відтак становлення цього покоління неможливо помислити поза межами контексту суспільно-політичних змін в Україні. Представники цієї генерації не піднялися на відкритий протест проти системи, обмежившись, як свого часу «неокласики», культуротворчим рухом та незалежною творчою поставою. В. Даниленко назвав репрезентантів поетичного покоління 80-х «безсилими бунтарями за очищення людини від поліпів і лишаїв хворого суспільства», маючи на увазі саме внутрішній духовно-інтелектуальний опір та завуальовані форми спротиву.

Нині багато мовиться про те, що історичний контекст, суспільні умови формують літературні покоління «революційні» і «тихі». Як твердить Володимир Даниленко, «революційними у ХХ ст. вважають покоління 20-х років, тихими – покоління 30-х, 40-х, 50-х, 60-х, 70-х, 80-х, 90-х. Революційними покоління стають унаслідок революційного піднесення в суспільстві, а тихими – внаслідок реакції та депресії» [10, 119, 120]. Попри відносність та умовність таких класифікацій, варто наголосити, що поетичне покоління 80-х можна назвати «тихим» зі значними засторогами. Та й революції можуть бути не лише соціальними, але й культуротворчими, естетичними. На відміну від справді «тихої» поезії 1970-х (І. Жиленко, В. Забаштанський, Л. Талалай та ін.), яка абстрагувалася від гострих соціальних проблем і не змогла в умовах культурної стагнації явити світові альтернативну художню модель, генерація 80-х здійснила справжню революцію у царині художнього мислення та розумінні місії слова. Відбувалося таке довгоочікуване і необхідне для відродження національної літератури «розкріпачення поетичної думки […] з усіма природними здобутками і втратами цього процесу […]» [28, 26]. Історична місія покоління 80-х, за К. Москальцем, полягає в потужному літературному русі, який поставив діагноз «імперії зла» та пришвидшив її скін. «Це здійснилося не так за посередництвом революційних і, як часто буває, демагогічних декларацій, а радше завдяки суто літературним текстам та акціям […]» [31, 75]. І хоч «революція», здійснена поетичним поколінням 80-х, була «оксамитовою», без бунтів і запеклих національно-визвольних рухів, її роль у духовному пробудженні суспільства величезна. Тож не «безсилими бунтарями», а справжніми «Титанами Духу» видаються з плином історичного часу поети 80-х. Естетичний феномен покоління – у загостреному «чутті епохи», яке проявилося у справжньому вибуху свободи творчості. Все частіше лунають думки та припущення, що саме духовний спротив, здійснений поетами, пришвидшив агонію імперії і сприяв подоланню залишків постколоніальної свідомості у мисленні та світовідчутті української людини. Марія Якубовська назвала поетичне покоління 80-х «літературними опришками», наголосивши на його великій революційній ролі у розвитку всього письменства кінця ХХ ст. [43, 516].

Дискусії тривають навколо питання: які чинники мають переважати у віднесенні того чи іншого поета до генерації 80-х – часові, вікові, світоглядні чи стильові. Як твердить Ганна Мережинська, «критерії вичленування літературного покоління повинні бути, безумовно, не лише вікові, але й, головне, світоглядні та естетичні». Дослідниця заперечує твердження скептиків про неможливість формування покоління та становлення спільної ідеології «в умовах відсутності героїчних, глобальних історичних подій, які могли б сформувати загальне світосприйняття, подібно тому, як це було у покоління Великої Вітчизняної війни. Ущербність цієї позиції полягає не лише в недооцінці масштабності історичних і соціальних зрушень […], але й у вимозі обов’язкового позитиву як критерію формування ідеології» [25, 124–125]. Прихильники такого підходу ігнорують той факт, що виникнення того чи іншого покоління є процесом об’єктивним і зумовленим певними суспільними обставинами. Ще Томас Стернз Еліот зауважив: «[…] кожне нове покоління, як і кожна людина, приносить до споглядання мистецтва свої власні категорії сприйняття, ставить свої власні вимоги і свої власні потреби. […] Кожна доба, кожний митець потребують інакшого сплаву, який перетворить метал на мистецтво; і кожне покоління воліє свій сплав понад кожний інший» [15, 56].

Поетична генерація 80-х, як й інші мистецькі рухи другої половини ХХ ст. (Київська школа, Нью-Йоркська поетична група), не мала формальних чинників організаційної структури, статутів та програм. І все ж є підстави вважати це елітарне коло митців за цілісне естетичне явище. Попри разючу відмінність індивідуальних стилів, поетів об’єднують подібні світоглядні засади, що формувалися у вкрай несприятливих культурно-історичних умовах. Ярослав Поліщук наголосив, що 80-ті роки ще були часом «структурованого радянського суспільства, у якому альтернативна література просто-таки не могла (бо об’єктивно не мала шансів) стати повноцінним дискурсом […]» [37, 275]. Наскрізний дух відродження та настанова на модернізацію художньої свідомості, якими просякнуті тексти поетів 80-х, пов’язані з часом постання цієї генерації, щодо якого Костянтин Москалець резюмував: «Народжені в пітьмі радянської печери, ми вперше вийшли на денне світло, одночасно з публікаціями розстріляних у 1930-ті, репресованих у 1970-ті. Падали залізні завіси, розсипалися мури, відкривалися кордони і спецсховища» [30, 39].

Тому важко погодитися з тими дослідниками, котрі заперечують наявність у генерації 80-х сформованого світогляду. Так, Ніла Зборовська наголосила, що «унікальне покоління» 80-х «зависає в колоніалізмі, не виробивши потужного світогляду», і несе на собі печать «порубіжного симптому» [19, 396]. В основі світогляду представників поетичної генерації 80-х – спільне пережиття глобальних історичних подій, які засвідчили кризові явища в естетичній свідомості: Чорнобильська катастрофа, розпад імперії на зламі 80–90-х, проголошення державної незалежності України, девальвація радянських цінностей, розгортання національно-визвольного та потужного культуротворчого руху, який мав на меті пришвидшити кінець «імперії зла». Поетична генерація 80-х сформувалась у процесі відчайдушного протистояння застарілій культурній епосі та суспільній системі, позаяк вони гальмували розвиток національної літератури. Наскрізний дух опозиціонування вказує на вияви естетики модернізму, котрий, як слушно наголосив Дмитро Затонський, «увесь базується на запереченні, буквально дихає ним […]. Цей модерністський нігілізм […] проявляє органічний і нерозривний зв’язок усього руху в цілому з тою глибинною кризою культури і духа», яка є супутницею руйнування старих суспільних систем [18, 27].

Насправді час дебюту покоління 80-х був настільки несприятливим, що проголошення голосних світоглядних чи естетичних декларацій та програм унеможливлювалося і певним чином переносилося у підтексти поетичних творів. Початок 80-х – це, за словами Михайла Слабошпицького, «загалом майже безвиразний час української поезії. Час безнадійної стагнації, яка прийшла після «поетичної революції» (А. Вінценз), пов’язаної із талановитим поколінням «шістдесятників». Час, коли в поезії було ледве вчутно творчий тонус. Той погром у культурі, який перманентно учиняли компартійні ідеологи, буквально в зародку нищив усе естетично своєрідне й неконвенціональне» [7, 5–18]. Ярослав Поліщук досить красномовно означив 1970–80-ті роки як засилля «глухого» часу у розвитку літератури [36, 8]. Якщо суспільною передумовою формування покоління шістдесятників є «хрущовська відлига», то генерація 80-х постала всередині тоталітарної системи – «в самому мороці суспільного застою» [27, 51], що, звісно, спричинило відсутність відкритого світоглядного спротиву, заганяючи його у підтекстові поля вірша.

Творчість в умовах несвободи, ідеологічних утисків спонукала поетів 80-х до пошуків нових світоглядних і художніх моделей, до модернізації поетичного слова. Окрім того, у суспільстві назрівав національно-визвольний рух проти тоталітарної системи та її залишків, що увінчався проголошенням державної незалежності на початку 90-х років. Ураховуючи всі ці чинники, Іван Фізер спрогнозував чергову хвилю у розвитку модернізму, наголосивши: «Підрадянська поезія буде розвиватися в напрямі поетичного модерну» [41, 17]. Більшість дослідників творчості поетів покоління 80-х уважає її «процесуально цілісним» явищем і намагається відшукати осердя консолідуючих чинників. Формування генерації 80-х «на руїнах» радянської імперії визначило світоглядні особливості її репрезентантів, а також наклало відбиток на стильову домінанту.

Зв’язок пізнього модернізму з духом новітньої доби акцентували відомі дослідники. Чинниками, які об’єднують поетів в одне покоління, Ганна Мережинська називає «художнє дослідження перехідного стану культури, перехідного світосприйняття особистості, переоцінка традиційних орієнтирів і створення креативної ідеології» [25, 128]. Одним із наріжних каменів «радянської» літератури була соціальна заангажованість письменника, його народницька орієнтація на історичну місію «будителя свідомості мас», що уповільнювало розвиток української поезії, прирікало її на вічне відставання від світових художніх тенденцій. Михайло Євшан ще на початку ХХ ст. визначив критерії новаторського покоління: «Від нової генерації мусить вийти реформа всіх сторін життя. Під подихом мистецтва життя громадське мусить преобразитися до ґрунту, піти іншою струєю […]. Мистецтво не може довше сповнювати роль служанки, а станути мусить самостійною силою» [16, 19]. Саме поетичне покоління 80-х слідом за попередниками – Нью-Йоркською групою, Київською школою поезії – рішуче відмовилося виконувати «роль служанки», бути ідеологічним придатком до державних структур. Представники генерації без голосних заяв та епатажних програм виступили справжніми реформаторами в поезії, ставши на шлях ігнорування та свідомого уникнення радянських ідеологем. Художнє мислення поетів позбавлялося «філософсько-естетичної одномірності» (В. Моренець), наповнюючись натомість трансцендентними мотивами. У поезії стає відчутною присутність сакрального національного світу, що зазвичай пов’язується з етносом, родом, пракоренями та джерелами. Творчість поетичного покоління 80-х репрезентує своєрідну модель модерного світосприйняття, в основі якого – потужна автентична традиція, звернення до міфології та фольклору.

Отже, пріоритетними у виокремленні літературних поколінь є такі чинники: становлення письменницької свідомості в одну і ту ж історичну добу; спільне загострене переживання суспільних потрясінь певної епохи, що накладають відбиток на світовідчуття митця, на своєрідність його художнього мислення; естетична опозиція до застарілих художніх форм, а відтак – до представників попередніх епох; «інакшість» молодого покоління, його рішуча налаштованість на новизну, творчий експеримент, усвідомлення необхідності модернізації художньо-виражальних засобів.

Ю. Андруховича, Ю. Буряка, В. Герасим’юка, П. Гірника, О. Забужко, С. Короненко, І. Малковича, П. Мідянку, І. Римарука та ін. варто віднести до одного літературного покоління, оскільки їх об’єднує суголосна система поглядів, понять та уявлень про навколишній світ, історію, внутрішній світ людини, втілена у художніх творах. Естетичний феномен цього покоління – у загостреному «чутті епохи», яке проявилося у справжньому вибуху свободи творчості, відмежуванні від заангажованості, проголошенні абсолютної світочуттєвої розкутості митця і незалежності від будь-якого офіціозу. Поети здійснили справжній естетичний прорив на проблемно-тематичному рівні поезії: вони відверто ігнорували псевдоактуальну проблематику, звільняючись від неонародницьких тенденцій, від упливу ідеологічних канонів. Об’єднуючим чинником є переконання у необхідність вирвати українську поезію з ідеологічного зашморгу та наблизити її до європейських модерністських пошуків.

Творчість генерації 80-х увібрала в себе явища синтезу, виразно демонструючи неможливість чіткого розмежування за стильовими уподобаннями. Уникаючи раціонального підходу до дійсності, поети творили альтернативну «художню реальність», ґрунтом якої є трансформування урбаністичних мотивів і образів; міфологізація історії, звичаєвої сфери нації; гра, травестіювання, пародія, а в цілому – театралізований підхід в осмисленні складних проблем буття людини у світі.

Питання для перевірки знань

1. Чим зумовлений генераційний принцип класифікації української поезії другої половини ХХ ст.? Чи всі дослідники погоджуються з ним?

2. Дайте визначення поняття «літературне покоління».

3. У чому відмінність «літературного покоління» від біологічного чинника?

4. Чи поджуєтеся ви з думкою Н. Лебединцевої про те, що «поколіннєве» структурування літературного процесу» не відображає об’єктивно літературного процесу взагалі та окремих його проявів зокрема»?

5. Простежте основний перебіг дискусії щодо виокремлення творчих поколінь на сторінках часописів «Жовтень», «Дніпро».

6. Які чинники є засадничими при виокремленні поетичних генерацій (за Л. Демською-Будзуляк, Н. Зборовською, Ю. Ковалевим, В. Моренцем, Л. Тарнашинською)?

7. Назвіть структурування поетичної генерації вісімдесятників за особистісним складом.

8. Чому ключовою концепцією світогляду вісімдесятників В. Моренець назвав «прощання з ідеологічною вічністю»?

9. Виокремте стильові течії у творчості поетів-вісімдесятників, визначте їхні риси та назвіть представників.

10. Визначте хронологічні координати поетичного покоління 80-х.

11. Назвіть основні світоглядні засади поетичного покоління вісімдесятників, порівняйте їх із шістдесятниками, «київською школою» поезії, Нью-Йоркською поетичною групою.

12. Доведіть, що представники генерації вісімдесятників без голосних заяв та епатажних програм виступили справжніми реформаторами в поезії.

13. Чому поетичне покоління 80-х називають «перехідним»?

Читайте також:

1. II. Спеціальна література
2. V. Довідкова література
3. Базова література
4. Базова навчально-методична література
5. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
6. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
7. Використана література
8. Використана література
9. Дитяча література буде доступна для розуміння за умови врахування специфіки цільової аудиторії.
10. Довідкова література
11. Додаткова
12. Додаткова

Переглядів: 906