• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Додаткова література

1. Моренець В. Прощання з ідеологічною вічністю : поезія
80–90-х р.р. / Володимир Моренець // Березіль. – 1997. – № 1–2. – С. 166–172.

2. Моренець В. Третій берег / Володимир Моренець // Сучасність. – 1992. – № 1. – С. 183–186.

3. Моренець В. Перегук через океан і десятиліття / Володимир Моренець // Літ. Україна. – 1990. – 17 травня. – С. 5.

4. Наєнко М. Дискурс модерного літературознавства / Михайло Наєнко // Дивослово. – 2002. – № 11. – С. 4–8.

5. Наливайко Д. Про співвідношення «декадансу», «модернізму», «авангардизму» / Дмитро Наливайко // Слово і Час. – 1997. – № 11–12. – С. 44–48.

6. Нахлік Є. До суперечки про поетичні дебюти 80-х / Євген Нахлік // Рад. літературознавство. – 1987. – № 4. – С. 13–20.

7. Никанорова О. «Згадайте «Даму з камеліями…» / Олена Никанорова // Жовтень. – 1988. – № 7. – С. 191–196.

8. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / Соломія Павличко // Теорія літератури. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – С. 21–423.

9. Пахльовська О. Українські шістдесятники : філософія бунту / Оксана Пахльовська // Сучасність. – 2000. – № 4. – С. 65–84.

10. Поети «Нью-Йоркської групи» : антологія ; [упор., передм. О. Астаф’єва]. – Харків : Веста : Вид-во «Ранок», 2003. – 288 с.

11. Ревакович М. Persona non grata. Нариси про Нью-Йоркську групу, модернізм та ідентичність / Марія Ревакович. – К. : Вид-во «Часопис «Критика», 2012. – 335 с.

12. Розмова у двох роках і двох континентах : [інтерв’ю Є. Шемчук з Б. Бойчуком] // Сучасність. – 1995. – № 7–8. – С. 214–216.

13. Рябчук М. Потреба слова : [літ.-крит. статті] / Микола Рябчук. – К. : Рад. письменник, 1985. – 222 с.

14. Тарнавський Ю. Акварій у морі. Про минуле і сучасне Нью-Йоркської групи / Юрій Тарнавський // Кур’єр Кривбасу. – 2006. – № 2000. – С. 160–177.

15. Тарнашинська Л. «Епоха світання» постшістдесятників : поезія Віктора Кордуна на лезі «між» / Людмила Тарнашинська // Слово і Час. – 2002. – № 1. – С. 27–34.

16. Ткачук М. Елегантна красуня у модній сукні : П’ята поетична касета «Молоді» / Микола Ткачук // Вітчизна. – 1990. – № 4. – С. 160–163.

17. Токмань Г. Цей багатобарвний мистецький світ / Ганна Токмань // Дивослово. – 2001. – № 6. – С. 41–45.

18. Bakula B. Skrzydlo Dedala : Szkice, rozmowy o poezji i kulturze ukrainskiej lat 50–90 XX wieku / Boguslaw Bakula. – PoznaЦ, 1999. – 385 p.

Оскільки творчість представників поетичного покоління 80-х розглядається у системі пізнього українського модернізму, необхідно з’ясувати теоретичний зміст поняття «система» та його особливості функціонування в літературі. Система (від грец: systema – ціле від складових частин, поєднання) – «єдність, зумовлена впорядкованістю її складників. Цілісність системи не зводиться до суми компонентів, кожному з яких відведене певне місце та функція у її структурі, що визначає їх ієрархію та поведінку всієї єдності. Система формується у зв’язках із довкіллям, може бути статичною і динамічною, закритою та відкритою. За кількістю елементів розрізняють прості й складні системи. У літературі йдеться про динамічну, відкриту, складну систему, яка потребує множинності описів […]» [11, 399]. Ключовою для даного дослідження є теза про сприйняття модернізму як відкритої системи, що «містить у собі різнорідні первні, але об’єднана загальним прагненням до руху, розвитку, трансформації, саморуйнування та самовідтворення, а з іншого боку – протистоянням будь-якій канонізації та догматизму» [10, 343].

Поетичне покоління 80-х сформувалося у системі пізнього українського модернізму, що відзначається цілісністю і складається з кількох взаємопов’язаних складових, кожній із яких відводиться своє, особливе місце. У дослідженні під поняттям «система» розуміється сукупність естетичних об’єктів та явищ, які розглядаються як єдиний процес руху й еволюції пізнього поетичного модернізму. Важливою для сприйняття системи є усвідомлення того, що «жоден зі складників, окремо взятий, не забезпечує функціонування системи, але кожний посідає у ній своє місце й виконує свою роль» [10, 527]. На діахронічному рівні «система» структурується з основних часових й естетичних фаз розвитку, пов’язаних із творчістю репрезентантів модерної лірики – окремих шістдесятників, поетів Нью-Йоркської групи, Київської школи та представників поетичного покоління 80-х. Кожна складова частина системи наділена системотвірними ознаками, має незліченну кількість властивостей (характеристик). На рівні синхронії систему пізнього поетичного модернізму репрезентують яскраві особистості поетів. Головною ознакою системи є її динамічний характер: вона постає такою, що «змінює свій стан у часі» [10, 527].

Чітка структурованість системи пізнього поетичного модернізму дозволяє розглядати її у світлі семіотики. Зокрема, важливим є лотманівське тлумачення поняття «система»: «Спостерігаючи динамічний стан семіотичних систем, ми можемо зазначити одну цікаву особливість: під час повільного і поступового розвитку система втягує у себе близькі й такі, що легко перекладаються на її мову. У моменти «культурних (чи, взагалі, семіотичних) вибухів» втягуються найдальші й такі, що не перекладаються, з погляду цієї системи (тобто «незрозумілі») тексти» [12, 588]. Поняттю «система», за Ю. Лотманом, властиві такі риси: складна багатофакторність, поліструктурність, можливість «перемикання з однієї системи семіотичного усвідомлення тексту в іншу […]» [12, 589].

Цілком очевидно, що покоління 80-х зазнало впливу інших типологічно подібних явищ у системі пізнього поетичного модернізму, має з ними тісні зв’язки – і на рівні світогляду, й естетичних уподобань. Джерела і ґрунт модерністських пошуків цієї генерації закладалися у творчості шістдесятників, поетів Нью-Йоркської групи та Київської школи. В українському літературознавстві проблема співвідношення різних «хвиль» у системі пізнього модернізму порушувалося неодноразово у дослідженнях О. Астаф’єва, Ю. Ковалева, В. Моренця та ін. Учені визнають, що всі ці поетичні рухи репрезентують пізній український модернізм, мають тісні точки перетину і водночас певні розбіжності, зумовлені різними культурно-історичними обставинами творчого формування та відмінним типом світовідчуття поетів.

Настанова на модернізацію естетичних засад поезії, оновлення її виражальних засобів споріднює покоління 80-х із шістдесятниками. Тож має рацію Володимир Моренець, який наголосив: «Все, що розповивалося у 80-ті роки і вилилося в могутню хвилю «вісімдесятників» із цілою плеядою талантів першої величини, концептуально започатковувалося на «краєчку відлиги» [15, 23]. Суголосну думку висловив і Микола Ільницький, котрий віднайшов генетичні джерела модерністських пошуків молодих поетів 80-х у творчості шістдесятників: «Для такого порівнювання є серйозні підстави, передусім – прагнення до оригінальності, до художнього експерименту, часом навіть зухвалого» [4, 134]. Про нерозривний зв’язок цих естетичних явищ писали Ніла Зборовська [3, 396], Марія Моклиця [13, 98], Микола Ткачук [16-Д, 160].

Єднають поетичні покоління 60-х і 80-х спільні естетичні засади, які хоч і не декларувалися, проте стали визначальними у розбудові художніх моделей світу: прагнення модернізувати поезію, повернути їй особистісне, людське обличчя; відродження національної проблематики, увага до історичного минулого; націленість на творчі пошуки, експериментування; зорієнтованість на культурні здобутки європейської поезії, особливо на творчість модерної та неомодерної лірики Т.С. Еліота, Е. Паунда, Р.-М. Рільке та ін. Обидва покоління прагнули утвердити модерністські тенденції в українській поезії, які через ідеологічні утиски були нівельовані й розпорошені, не набувши цілісного й завершеного вигляду. У творчих середовищах цих поколінь були створені сприятливі умови для вияву «іманентної енергії оновлення», а також відбувалося «поновлення […] конституюючих рис українського Модернізму: європейська орієнтація, формальне новаторство […]». Шістдесятники «інтегрували естетичний час українського Модернізму 20-х в українську культуру 60-х» [24, 75], тоді як представники покоління 80-х змогли талановито синтезувати творчі напрацювання попередніх «хвиль» модернізму.

При всій подібності варто зауважити, що «поколіннєве переживання» у шістдесятників та поетів 80-х відмінне, причому основний критерій вододілу пролягає саме у світоглядній площині. Відтак важко погодитися з Михайлом Наєнком, який, називаючи представників пізнього модернізму, твердить, що «шістдесятники, діаспорні поети, вісімдесятники – все явища одного (хоч і не однотипного) стильового порядку [...]» [4-Д, 7]. Суттєві відмінності між поетичними поколіннями 60-х і 80-х зумовлені різними умовами формування та джерелами еволюційного руху, що не могло не відбитися на світовідчутті їхніх репрезентантів. Шістдесятники як творче покоління сформувалися в умовах демократизації всіх сфер суспільного життя в Україні, поставши на хвилі культурницького руху, тоді як генерація 80-х заявила про себе у час соціально-політичної і культурної кризи. Більшість шістдесятників, виступивши новаторами в царині поезії, все ж залишалася у полоні неонародницьких тенденцій, які перешкоджали поступальному розвитку української літератури у напрямі до світової. Юрій Тарнавський зауважив, що шістдесятники «не зуміли все-таки очистити себе від твердої шкаралущі традиції української поезії, яку раніше вже скинули члени Нью-Йоркської групи, і надальше залишалися крамповані нею. Спорадичні спроби модернізувати себе декого з шістдесятників факту не міняють […]. Говорили про пекучі теми українського народу – теми національні, – а стилево залишалися соцреалістами» [14-Д, 174].

Шістдесятники вірили у суспільне призначення літератури, були ідеологічно заангажовані, сповідували філософію як «публічну свідомість […] свідомість уголос» (М. Мамардашвілі). Свій світогляд вони активно виявили у вигляді культурницького і національно-визвольного руху. Натомість поети 80-х відмежовувалися від суспільнотворчих поривів «новобранців поезії», від притаманного для них романтичного погляду в осягненні світу. Досить удало відмінність між цими поколіннями визначила Оксана Пахльовська: «Шістдесятники збунтувалися проти влади. Вісімдесятники збунтувалися проти шістдесятників» [9-Д, 79]. «Бунт» покоління 80-х виявився у гострій опозиції до ідеологічної заангажованості, якою «перехворіли» попередники.

Головна відмінність між поколіннями, за В. Моренцем, полягає у принциповій не-опонентності генерації 80-х до «соцреалістичної» моделі, в усвідомленій світоглядно-філософській інакшості поетів. Якщо частина шістдесятників в умовах стагнації вимушено йшла на компроміси з державною ідеологію, хоча й намагаючись із нею полемізувати, то представники поетичного покоління 80-х свідомо відмежовувалися від «соцреалістичних» канонів, послідовно дистанціюючись від суспільно-політичних реалій» [1-Д, 168]. У цьому сенсі поезія покоління 80-х є явищем цілісним, яке логічно і природно виросло з феномену шістдесятництва, ним детерміноване і ним же спонукуване до інакшості», – зауважує Людмила Тарнашинська [39, 27]. Істотна відмінність полягає в тому, що «зусилля шістдесятників були спрямовані на шалено-руйнівне «вривання» в усталені канони і приписи, на декларування нової естетичної парадигми», тоді як лірика покоління 80-х та поетів Київської школи «покликана була нести не менш потужну енергію внутрішнього спокою» [15-Д, 28].

У творчості представників генерації 80-х модернізується і концепція людини, відмінна певною мірою від концепції шістдесятників: утверджується «пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства. Людина малюється теж із постійним зміщенням поглядів на буття, із надчуттєвою інтуїцією» [17-Д, 42]. Модернізм засвідчив духовне пробудження особистості, що зацікавилася сама собою і почала блукання в лабіринтах своїх внутрішніх проблем і протиріч. Можна твердити, що поява поетичного покоління 80-х була історично і культурно зумовлена: ця генерація ознаменувала перехідний період – від пристосування до тоталітарної системи і навіть певної співпраці з нею окремих шістдесятників до рішучого заперечення будь-яких кон’юктурних проявів та заангажованості. Отже, спорідненість двох поетичних поколінь спостерігається передусім «у спільності ідей, які вони утверджують, у почутті громадянськості, активної життєвої позиції». Проте в художньому втіленні цих ідей, у способі їх реалізації, за спостереженнями Миколи Ільницького, є помітна різниця. «Тривога планетарна» (І. Драч) виявлялася у поезії шістдесятих через образи широкоформатні, через охоплення глобальних масштабів. У творчості поетів 80-х «та ж тривога за долю планети, за долю людства […] бачиться не з відстані, часової і просторової, а випливає наче зсередини самої природи, наче запрограмована в ній […]». У поезії покоління 80-х відбувається «зміна кута зору від планетарної глобальності до, сказати б, земної локалізації» [4, 135–136].

Шістдесятники були прихильниками публіцистичного стилю, основним нервом якого стало проголошення пріоритету колективного над особистісним, тоді як покоління 80-х запропонувало якісно інший рівень естетичного осягнення світу, внісши в поезію онтологічні мотиви, буттєвісну проблематику, загострене суб’єктивне начало, міфологізм мислення, поєднання свідомого та несвідомого, раціонального й ірраціонального. Представники пізнього модернізму 80-х розбудували підкреслено особистісний, камерний естетичний світ, у якому «відчутні три особливості: превалювання «Я» над «Ми», людини над суспільством: принцип поліфонії як багатоголосся світу, в якому мають свою правду і комашка, і нога, що її витоптує; іронічна відстороненість від світу» [2, 8–9].

Cпоріднює покоління 80-х із шістдесятниками і «філологічність» поетичного таланту [6, 188]. Як зазначає Олена Никанорова, «проблеми інтелектуальності поезії дискутувались як у 60-х, так й у 80-х роках» [7-Д, 194]. Перетканість лірики покоління 80-х «культурологічною» тематикою й літературно-мистецькими алюзіями» [7-Д, 192], широкі асоціативні заглиблення, «сприйняття культури як факту життя» [5, 10] – це продовження традиції, пов’язаної у ХХ ст. з іменами «неокласиків», поетів празького та варшавського кола, М. Бажана, В. Стуса, шістдесятників та багатьох інших. Поети покоління 80-х поглиблюють фольклорне підґрунтя лірики своїх попередників, відкриваючи для себе не лише раннього П. Тичину, а також Б.-І. Антонича, Є. Плужника, В. Свідзінського.

Деякі дослідники твердять, що у порівнянні з шістдесятниками поетичній генерації 80-х бракує естетичної неповторності та наскрізного духу відродження. Такий погляд є помилковим і не умотивованим. Джерела стильової манери окремих представників поетичного покоління 80-х простежуються у творчих новаціях шістдесятників. «Притчово-метафоричний стиль вісімдесятників, – зауважує Євген Нахлік, – має своє коріння в українській «космічно-універсальній», символіко-алегоричній поезії […] поезії шістдесятників, зосібна І. Драча» [6-Д, 18]. У плані модернізації художньої свідомості покоління 80-х пішло далі своїх попередників. Попри яскраві стильові та ідейно-художні експерименти, шістдесятникам не вдалося повною мірою розвинути неомодерний дискурс в українській літературі. Художні пошуки поетів-новаторів І. Драча, М. Вінграновського були звужені приписами «соцреалізму» та й тривали впродовж незначного періоду. Про естетичну обмеженість шістдесятників писав Богдан Бойчук: «Прийнявши принцип оновлення української поезії (як і Нью-Йоркська група), шістдесятники не глянули вперед, до творчих нуртувань Заходу, а пішли назад, до літературних традицій двадцятих років. Тому в стилістичному сенсі не відкрили нової чи унікальної сторінки в українській поезії. Вони освіжили чи відновили лише традиції двадцятих років» [12-Д, 216]. Таким чином, поетичне покоління 80-х існувало у принципово інших культурно-історичних та суспільних умовах і в певному сенсі утверджувалося в протиставленні до традиції шістдесятництва.

Тісні зв’язки простежуються і з генерацією 70-х, щодо якої Юрій Ковалів наголосив: «Поетичний рух 70-х отримав назву «тихої» лірики. Очевидно, йшлося про непомітне входження цього покоління у літературу, особливо інтонаційну стриманість їхньої внутрішньо-зосередженої поезії» [7, 100]. Отже, «тиха» лірика – умовна назва поетичного напряму в українській літературі 70-х – поч. 80-х рр. ХХ ст., що мав переважно натурфілософське спрямування, характеризувався увагою до онтологічних проблем існування людини, заперечував настанови «соцреалізму», намагаючись не конфліктувати з ним. Творчість її представників (Ірина Жиленко, Володимир Затуливітер, Анатолій Кичинський, Павло Мовчан, Василь Осадчий, Людмила Скирда, Леонід Талалай, Людмила Таран та ін.) стала близькою модерністським пошукам покоління 80-х такими чинниками: «зміна кута зору від планетарної глобальності до земної локалізації» [4, 137]; тяжіння до соціально-історичної конкретності, точності образних асоціацій, філософської багатовимірності образу; перехід «від «космічних» пристрастей до морально-філософської проблематики конкретного людського буття»; трансформація фольклорної образності та символіки; посилення історизму художнього мислення [6, 101, 116, 135, 173].

Певний уплив представників «тихої» лірики на покоління 80-х був зумовлений самою суспільною і культурною ситуацією в Україні, яку влучно схарактеризував Іван Дзюба: «70-ті роки ХХ ст. ввійшли в історію «одної шостої частини світу» як період згубного «застою», майже пропащости […]. Всупереч усім «зачисткам» культурної території та цензурному тискові, тривало поступове розхитування догм «соціалістичного реалізму», збагачення мистецьких форм, тихе «протягування» – з невинним виглядом – зразків і тенденцій західного авангарду (в поезії від Т.С. Еліота, Езри Паунда й Сен-Жон Перса до Тадеуша Ружевича й Збіґнєва ґерберта) […]» [1, 8]. Іван Дзюба наголосив, що умови формування «тихої» лірики припадають на «період безчасся» у суспільному бутті. Тісна злютованість поколінь 70-х і 80-х років незаперечна: їх об’єднує прагнення змінити пріоритети у поезії – відійти від ідеологічної заангажованості і звернутися до естетичних засад. Саме представники «витісненого» покоління 70-х уплинули на формування потужного натурфілософського струменя у текстах Н. Білоцерківець, С. Короненко, П. Мідянки. Тож цілком слушно Володимир Моренець наголосив: «Поезію 80-х можна розглядати і як «постзастійну» з усіма неминучими її домінантами, інерціями і полемічними перехльостами» [3-Д, 5]. Умови формування всередині тоталітарної системи дали підстави вченому назвати покоління 80-х «перекірливими пасинками пізнього «застою», які прийшли в літературу «з вірою в доконечність кардинальних світоглядних змін, вироблення нових моральних, філософських, навіть ідейно-естетичних орієнтацій» [14, 67].

Водночас варто зауважити, що між поколіннями 70-х і 80-х був глибокий внутрішній конфлікт світоглядно-естетичного плану, основний сенс якого означив Юрій Ковалів: «Реакція нового поетичного призову спрямовувалася не так проти «натурфілософської» лірики минулого десятиліття, як проти короткозорої видавничої практики, що вимагала від поета полакованих «паровозиків», а не художнього відкриття життєвої правди, як проти соціальної інерції, що негативно позначилась на явищах» [7, 100]. Поетичне покоління 80-х відмежувалося від «інтонаційної стриманості, внутрішньої зосередженості поезії» 70-х (В. Затуливітер, Л. Талалай) [7, 100], явивши світові гостроконфліктну й есхатологічно забарвлену лірику.

Особливо вагомий уплив на поетичне покоління 80-х мали дисиденти І. Калинець, В. Стус, а також представники літературного андеґраунду (М. Воробйов, В. Голобородько, М. Григорів, В. Кордун), які згуртувалися у Київську школу. Ознайомлення з творчістю її репрезентантів стало для молодих дебютантів 80-х справжнім естетичним потрясінням та відкриттям, оскільки вони «впізнали» у текстах попередників мотиви, образи, суголосні власним художнім пошукам. Київська школа поезії, рішуче заперечивши такі явища епохи застою як конформізм, засилля «внутрішнього цензора», ідеологічний диктат, здійснила кардинальний переворот в естетичній свідомості. Поети-нонконформісти піддали критиці деякі канони шістдесятників, рішуче відмежувавшись від народницьких концепцій мистецтва та політичної заангажованості, притаманних попередникам. В основі світогляду поетів Київської школи була закладена «триєдність свободи»: свобода поетичного творення, свобода особистості, свобода народу [Див.: 9, 9].«Офіційні» шістдесятники сподівалися на примарну гуманізацію ідей «соцреалізму», поділяли комуністичні догми, натомість «кияни» вивільнялися з-під їх засилля, знаходячи художні цінності в суто етичній та естетичній площинах, що засвідчувало іманентну основу мистецтва.

Із Київською школою покоління 80-х пов’язує «варіант поетичного світосприймання як талановитого художнього бунту в межах певної естетичної системи […]» [15, 27]. Обидва естетичні явища дають яскраві зразки стильової подібності у розбудові пізньомодерністського дискурсу: поетів однаковою мірою можна назвати «метафористами», «українськими герметиками», прихильниками асоціативно-метафоричної манери письма тощо. Саме від представників Київської школи покоління 80-х творчо перейняло драматизм поетичного світовідчуття, спричинений передусім забуттям національних джерел і традицій. У В. Голобородька це символізують образи висохлої криниці чи зарослої стежки; у В. Герасим’юка, І. Римарука, І. Малковича –архетипний образ «порожньої хати», «хати-пустки». Творчі знахідки представників Київської школи у царині міфопоетики, оперті на засади пантеїстичного світовідчуття та язичницько-християнського синкретизму, спонукали і покоління 80-х до активного художнього трансформування в індивідуальних образних структурах глибинних національних архетипів. Представники обох поколінь виступили міфологізаторами, втілюючи першообрази у різні поетичні форми. Активізація міфології та фольклору давала можливість поетам деміфологізувати зужиті національні міфи і водночас виступати активними міфотворцями. Цим самим вони боролися з усталеними канонами «соцреалізму» і народницькими стереотипами у сприйнятті та відтворенні навколишньої дійсності.

Визначальні риси поетики Київської школи (ірраціоналізм художнього мислення, асоціативна метафоричність, багатство сюрреалістичних візій, вільний вірш тощо) споріднюють її представників з іншим модерним угрупованням другої половини ХХ ст. – Нью-Йоркською поетичною групою. Проте є між ними і суттєві відмінності: у творчості поетів Київської школи модерні риси лірики органічно поєднуються з глибокою закоріненістю у надрах національного буття, слово в них позначене «особливою буттєвою питомістю, образною предметністю, сутнісною, сказати б, явленістю» [Див.: 8, 55]. Натомість поети Нью-Йоркської групи категорично відмежувалися від національної традиції (Е. Андієвська, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський та ін.), вважаючи її серйозною перепоною на шляху інтегрування української поезії у світовий модерністський контекст.

Усталеним є погляд критиків, що саме Київська школа поезії, яка з кінця 60-х – до середини 80-х років була явищем літературного андеґраунду, стала своєрідним естетичним «містком» для засвоєння вітчизняними поетами модерністських пошуків Нью-Йоркської групи. З цього приводу Юрій Тарнавський наголосив: «Відновлюючи традиції модернізму, поети Київської школи продовжили і розвинули справу, розпочату еміграційним об’єднанням» [14-Д, 174].

Поетичному поколінняю 80-х була співзвучна творча платформа Нью-Йоркської поетичної групи, що постала як естетичне явище ще наприкінці 50-х років. Заслуга еміграційного модерного угруповання у тому, що воно просотало національну поезію тенденціями світового модернізму, наблизивши її до західних культурних моделей. Польський дослідник Богуслав Бакула стверджує, що українська поезія 60–80-х зберігає тісний зв’язок із європейським модернізмом [Див.: 18-Д, 26]. Володимир Моренець, аналізуючи лірику Б. Рубчака, помітив, що його поетика ніби перебуває на перетині модерної поезії 20–40-х років (Б.-І. Антонич, Є. Плужник, В. Свідзінський) та сучасного поетичного модернізму (В. Герасим’юк, І. Малкович, О. Лишега, І. Римарук та ін.) [2-Д, 183].

Естетичні засади еміграційного угруповання були суголосними світосприйняттю поетичного покоління 80-х. Визначена Богданом Бойчуком творча платформа групи повною мірою може бути застосована і до поетів перехідної доби: «[…] було два маґнети, які зумовили наше згрупування: настанова абсолютної свободи творення з наголосом на сучасне, в той час модерністичне творення» [12-Д, 215].

Поети Нью-Йоркської групи та покоління 80-х відмовлялися від стильових канонів, продовживши модернізацію художньої свідомості шляхом використання метафори, що давала колосальні можливості для утвердження краси як самодостатньої цінності, для відновлення естетичної функції поезії. Поети обстоювали принципи «чистого мистецтва», яке у світовому модерністському дискурсі здобуло своє незаперечне визнання. Розуміння творчості як елітарного мистецтва слова виразно засвідчує високий модернізм представників двох естетичних явищ. Після творчого феномену раннього («Молода Муза») і зрілого (Б.-І. Антонич, В. Свідзінський, Є. Плужник, П. Тичина) поетичного модернізму зусиллями поетів Нью-Йоркської групи було продовжено перехід до творення «чистої поезії», вільної від політики і кон’юктурних віянь.

Представників Нью-Йоркської групи і покоління 80-х об’єднує рішуче відкидання канонічних форм і зорієнтованість на «вільний» вірш, що утвердився у західноєвропейських літературах – англомовній, іспаномовній. Однак у творчому колі еміграційного об’єднання ця настанова була більш кардинальною, навіть сказати б, – засадничою, про що свідчить проголошена Юрієм Тарнавським епатажна теза про «відразу до традиційних літературних форм». Поети покоління 80-х зверталися до верлібру у плані стильових пошуків, однак вони ж широко використовували і традиційну форму вірша. У їхній поетичній творчості «вільний» вірш не набув цілісного та концептуально довершеного оформлення, притаманного еміграційним митцям. Незважаючи на певні відмінності від більш досвідчених «нью-йоркців», поети покоління 80-х із перших творчих кроків виявляли нахил до формального новаторства, яке давало можливість вибудовувати моделі індивідуального зображення дійсності, що контрастувало з вимогами «соцреалістичної» естетики. Більшість представників покоління 80-х (Н. Білоцерківець, В. Герасим’юк, С. Короненко, І. Малкович та ін.) віддає перевагу верліброві над регулярним віршуванням. Юрій Тарнавський наголосив, що Нью-Йоркська група «ввела в українську літературу цілу низку нових елементів, таких, як модерна поетика (вільний вірш, зосереджений на метафорі), нераціональний виклад («сюрреалізм»), екзистенціальну філософію, іспанські, латиноамериканські, французькі, англійські та американські впливи, витворивши при тім їх своєрідні українські відповідники» [14-Д, 172].

Точки перетину між поетами еміграційного об’єднання та покоління 80-х убачаються і в стильовому плані. Заглиблення у світ гуцульської міфології, християнсько-язичницький синкретизм, поєднання і виразна асоціація двох світів – поганського та біблійного – всі ці риси єднають поезію Віри Вовк («Колесо», «Дощ», «Балада про дівчину, що була осінь» та ін.) і В. Герасим’юка («Гой», «Остання коляда – букові», «Старовинні забави», «Міф»), І. Малковича («Я загубив свій ключ», «Воли співають на рудих машинах…», «Буколіка з євшаном», «Вечірня (гусяча) буколіка»). Інтелектуально-елітарний світ поезії Б. Рубчака може бути предметом зіставлення з культурологічними та історіософськими мотивами лірики І. Римарука. Представник покоління 80-х і поет-емігрант схильні до неокласичних пошуків у дусі М. Зерова: вони заглиблюються у різні пласти світової культури, віддають перевагу класичній формі вірша, медитативній поезії, у їхніх текстах razio переважає над emozio. Екзистенціальні мотиви трагічного сприйняття дійсності, незахищеного існування індивіда у світі, людської самотності і відчуженості, що є наскрізними у поезії Б. Бойчука, викликають виразні перегуки з творчістю П. Гірника, О. Забужко, І. Римарука та ін. Сюрреалістичні візії у поезії Е. Андієвської можуть слугувати матеріалом для плідного діалогу з лірикою О. Лишеги та П. Мідянки.

Яскраво виражений герметизм поетичної думки, наявність другого плану, інакомовлення, смислової багатоплановості, тяжіння до езотеричного письма, а подекуди й сюрреалістичних візій споріднюють модерністську поетику покоління 80-х із представниками Нью-Йоркської поетичної групи. Єднають ці дві течії пізнього українського модернізму і феномен свободи творчості, суб’єктивізм, індивідуалізм, відмежування від ідеологічних канонів, тяжіння до ускладненого метафоричного мислення та багатоступеневої асоціативності. Представники обох «хвиль» пізнього модернізму вдавалися до художнього осмислення урбаністичних мотивів, особливу увагу звертаючи на відтворення внутрішнього стану людини в мегаполісі, усамітнення міського мешканця в маленьких містечках, духовно-психологічні наслідки поширення урбанізації.

Утім, необхідно застерегти від проведення необґрунтованих паралелей між творчістю представників Нью-Йоркської групи і поетичного покоління 80-х, від спокуси ставити знак рівності між цими естетичними явищами. Існують суттєві відмінності у їхньому світосприйнятті, які полягають передусім у ставленні до «ґрунту рідних традицій» (С. Павличко). Варто пам’ятати, що «нью-йоркці» сформували свій світогляд в умовах повної свободи волевиявлення, у той час коли репрезентанти покоління 80-х дебютували та заявили про себе ще в тенетах радянської імперії. Відтак їхній світогляд не міг відзначатися таким революційним змістом, який задекларували еміграційні митці. У творчості вітчизняних поетів настанова на модернізацію ліричної думки органічно поєднується з глибокою закоріненістю в надрах національної міфології і фольклору, а поетичне світовідчуття ґрунтується на художньо трансформованих архетипах колективного несвідомого, з-поміж яких визначальними є архетипні образи землі, матері-природи, першостихій води, вогню, повітря тощо. На думку Дмитра Наливайка, національному модернізму чужа «негація традицій, – навпаки, багатьом його митцям властивий пієтет до певних традицій і пошуки опори в них. Згадаймо в цьому плані хоча б неокласицизм Еліота, Валері, Жіда, ставлення Пруста до Бальзака і Толстого […]» [5-Д, 48].

Як наголосила Соломія Павличко, «усі члени Нью-Йоркської поетичної групи замірялися не на що інше, як на здійснення концептуального перевороту в літературі» [369, 385]. Попри те, що такий рішучий прорив «нью-йоркцями» був-таки здійснений, модернізм, постульований еміграційною групою, безперечно, був аж надто віддалений від національної традиції. За словами Марії Ревакович, «це передовсім модернізм, який прославляє суб’єктивізм і підриває авторитет традиції» [11-Д, 71], що ставав предметом ігнорування, епатажу й пародії. Невипадково Юрій Тарнавський в оцінці творчих пошуків Нью-Йоркської групи вживає вислів «штучний, неукраїнський» модернізм. На його думку, «справжнім українським можна вважати модернізм ранніх шістдесятників» [Див.: 14-Д, 174], основні риси якого проявилися і в творчості покоління 80-х.

Звернення вітчизняних поетів-модерністів до міфології і фольклору «нью-йоркці» називали «твердою шкаралущею традиції української поезії» [14-Д, 174], натякаючи на те, що ця «шкаралуща» заважає наближенню національної культури до світової. Щоправда, повністю вивільнити поезію від упливу традиції Нью-Йоркській групі не вдалося. Лірика цих поетів спирається на велику естетичну школу – від уснопоетичної народної творчості, давньої української поезії до найновіших пошуків літератури модернізму та постмодернізму. З цього приводу слушними видаються міркування Олександра Астаф’єва: «[…] при глибшому проникненні у тканину їх лірики (поетів Нью-Йоркської групи – О. А.) стає помітно, що їх лірика глибинними мільйонними зв’язками тісно пов’язана з українською духовною традицією, у ній дивовижно матеріалізується архетипічний матеріал колективної духовності нашої нації, захований у підсвідомій психіці […]» [10-Д, 8–9]. Особливо виразно тісний зв’язок із колективним несвідомим українського народу простежується у поезії Віри Вовк («Меандри», «Чорні акації», «Хмара», «Балада про дівчину, що була осінь»), Богдана Рубчака («Марену топити», «Уста листя», «Спомин про місяць», «Мала легенда», «Гроби унуків»).

Відмінності між двома явищами пізнього модернізму вбачаються і в ставленні до патріотичної тематики. Еміграційне поетичне об’єднання не лише її рішуче ігнорувало, але й піддавало різкій критиці. Усупереч нав’язуваним МУРівським концепціям «національно-органічного стилю» та «великої літератури», перейнятих неонародницькими постулатами, поети Нью-Йоркської групи не прийняли ідеологічних настанов своїх попередників, рішуче відокремивши поезію від політики, проголосивши зорієнтованість на здобутки західного варіанту модернізму. Як наголосила Соломія Павличко, «поети Нью-Йоркської групи відразу наклали серйозне табу на можливу тематику: жодного патріотизму, жодної політики, жодних сліз за бідною Україною. Такі сентименти були не на часі. На часі були новизна, нова мова, вихід за межі старої мови і традиції, старої філософії, старих почуттів» [8-Д, 384].

Поетичне покоління 80-х, попри відчайдушні прагнення модернізувати українську поезію, вивільнити її від народницьких канонів, не могло цілковито відмежуватися від патріотичної тематики і соціального підтексту. Як уже було наголошено, «соцреалістична» настанова історичного детермінізму, ідеологічної заангажованості була для них неприйнятною. Проте в умовах нищення національної свідомості поети-модерністи зверталися передусім до історіософської проблематики, наскрізь перейнятої патріотичним пафосом («Діва Обида», «На Щекавиці», «Чернігів», «Хортиця» І. Римарука; «Коса», «Ми на камінь поклали мечі», «Петрівка. 1745» В. Герасим’юка; «Конотоп», «Літопис», «Військо», «Таврія», «Кубанщина» І. Малковича). Відтак у текстах представників покоління 80-х спостерігається синтез модернізованих форм художньої свідомості і патріотичної тематики, що відповідало творчим настановам шістдесятників.

«Нью-йоркці» розвинули в українській поезії засади герметичної лірики, які покоління 80-х засвоїло через посередництво Київської школи. Тож цілком слушно й умотивовано Микола Рябчук виокремлює у творчості генерації 80-х «герметистський» напрямок [13-Д, 140]. Водночас варто вказати на різні джерела герметичного стилю, творчо сприйняті представниками двох течій пізнього модернізму. Так, поети Нью-Йоркської групи, орієнтуючись на контекст італійських (Сальваторе Квазімодо, Еудженіо Монтале, Джузеппе Унґаретті) та американських (Сільвія Плат, Тед Г’юз) герметиків, заперечують існування світу поза суб’єктом, творчість для них – максимальне наближення до екзистенції людського «я», що спричинює високий і щільний ступінь герметизму. Основними рисами італійського герметизму є підкреслена багатозначність метафоричної образності, яка часто постає поза причинно-наслідковими зв’язками і максимально віддалена від реальності, що уможливлює різні тлумачення. «Нью-йоркці» надто віддалили свою поезію від читача, оскільки не переймалися предметністю художнього світу, оперували ірраціональними прийомами, культивували абстрактні поняття, проголосивши як засадничий постулат своєї поезії втечу в естетично відокремлений простір і цілковите усамітнення.

Натомість герметичний зміст творчості В. Герасим’юка, І. Малковича, а почасти й Ю. Андруховича, Н. Білоцерківець, Ю. Буряка, О. Лишеги, В. Осадчого, Л. Таран, «пов’язується уже не так із метафоричністю, як із параболічністю змісту, інтенсивністю культурно-історичних парафраз і ремінісценцій, розірваністю асоціацій, що має компенсуватися вже не стільки нашою приналежністю до однієї мови й фольклору, до національного й загальнолюдського міфомислення як парадигми поетичних образів, скільки приналежністю до одних історичних і культурологічних архетипів» [13-Д, 140].

Стосовно представників поетичного покоління 80-х герметизм здебільшого трактується дослідниками як складність, затемненість текстів, наявність ірраціоналізму. Основні риси герметичної поезії (ізоляція митця від дійсності, акцентуація трагізму людського існування, самотності індивіда, його конфлікту зі світом, посилений і декларований суб’єктивізм, порушення причинно-наслідкових зв’язків між явищами, підкреслена багатозначність метафоричної образності) певною мірою присутні і в поезії покоління 80-х, однак вони не набули ознак програмності чи, бодай, усталених рис. Окремі вияви герметичної поетики у ліриці В. Герасим’юка, П. Мідянки, І. Римарука, та ін. свідчать лише про поліфонічний характер художніх пошуків поетів 80-х, їхнє прагнення відійти від стереотипів «загальнозрозумілого» і «доступного» письма. Вітчизняні модерністи ніколи не ставили собі за мету «розпредмечувати» дійсність у своїх текстах, для них, вихідців, із радянської системи, спілкування з читачем мало аж надто велике значення, аби позбавляти вірш зв’язку з предметною реальністю. Наближення до естетичних принципів сюрреалізму давало можливість представникам обох поетичних рухів заговорити по-іншому, відкривало нові спроможності асоціативного світосприймання. У ліриці генерації 80-х сюрреалістичні візії простежуються у розбудові урбаністичних, есхатологічних моделей світу, у театралізації навколишньої дійсності.

Розбіжності вбачаються і в підході до метафоричної образності. Поети Нью-Йоркської групи вдаються до деструкції словесно-предметного змісту і проблемно-семантичного рівня текстів. Їхнє мислення ґрунтується на розчепленні життя з його реаліями на безліч дрібних фрагментів-шматків, скласти цілісність із яких під силу не кожному. У текстах поетів покоління 80-х ускладнена асоціативно-метафорична образність, попри її закодованість і езотеричний зміст, тисячею невидимих ниточок зберігає зв’язок із міфологією, фольклором, традицією.

Варто зауважити, що модерністський проект двох естетичних явищ іще не завершений і триває до сьогодні. Його особливістю є те, що відбувається він одночасно в одному культурному просторі з постмодерністськими явищами. Тому дискусійним видається погляд Марії Ревакович, котра завважила: «В історії українського модернізму творчість Нью-Йоркської групи становить завершальну, синтезівну та водночас гібридну (в тому сенсі, що вона поєднує елементи європейського високого модернізму й історичного авангарду) стадію». Аж ніяк не можна погодитися з дослідницею, яка стверджує, що творчість «нью-йоркців» стала вінцем українського модернізму, вичерпавши його можливості [11-Д, 70, 145].

Таким чином, поняття «система» тлумачиться як сукупність естетичних об’єктів і явищ, що розглядаються у єдиному процесі руху та еволюції. Система пізнього поетичного модернізму в українській літературі на діахронічному рівні структурується з основних часових й естетичних фаз розвитку, пов’язаних із творчістю окремих шістдесятників, поетів Нью-Йоркської групи, Київської школи та представників покоління 80-х. На рівні синхронії цю систему репрезентують яскраві особистості поетів-модерністів, котрі своїми креативними пошуками прагнули інтегрувати українську поезію у світовий модерністський контекст.

Поетичне покоління 80-х років сформувалася у системі пізнього українського модернізму, що відзначається цілісністю і складається з кількох взаємопов’язаних естетичних явищ, кожному з яких відводиться своє, особливе місце. Джерелами модерністських пошуків поетів 80-х стали творчі здобутки інших «хвиль» пізнього модернізму, передовсім шістдесятників, поетів Нью-Йоркської групи та Київської школи. Генерація 80-х продовжила модерністський проект, розпочатий попередниками, надавши йому нової художньої якості. Попри наявність суголосних мотивів, образів та стильових особливостей, кожне з явищ пізнього поетичного модернізму відзначається оригінальністю, виявляючи спільні риси з раннім та зрілим етапами модерністського руху в українській літературі. Об’єднуючими чинниками є суб’єктивізм, ірраціональність мислення, тяжіння до езотеричного письма, театралізації дійсності, перевага урбаністичної тематики.

Питання для перевірки знань

1. Дайте визначення поняття «система пізнього українського поетичного модернізму».

2. Назвіть складові цієї системи на діахронному і синхронному рівнях.

3. Визначте спільні та відмінні риси між поколіннями вісімдесятників та шістдесятників.

4. Назвіть відмінності у художньому вираженні концепції людини у світі у ліриці представників генерації 60-х та 80-х.

5. Доведіть, що «поколіннєве переживання» у шістдесятників та поетів 80-х відмінне, причому основний критерій вододілу пролягає саме у світоглядній площині.

6. Які зв’язки генерації 80-х простежуються з представниками «тихої» лірики?

7. Доведіть, що з Київською школою покоління 80-х пов’язує естетичний бунт проти системи.

8. Чим ви поясните активізацію міфології та фольклору у творчості генерації 80-х та Київської школи?

9. Чи можна міфологізацію назвати методом естетичного бунту проти усталених канонів «соцреалізму» і народницьких стереотипів у сприйнятті та відтворенні навколишньої дійсності?

10. Чому репрезентантів обох естетичних явищ називають «метафористами», «українськими герметиками»?

11. Який уплив на поетичне покоління 80-х мали дисиденти І. Калинець, В. Стус?

12. Якими чинниками поетичному поколінняю 80-х була співзвучна творча платформа Нью-Йоркської поетичної групи?

13. Доведіть, що точки перетину між поетами еміграційного об’єднання та покоління 80-х убачаються і в стильовому плані.

14. Назвіть представників пізнього поетичного модернізму, які були зорієнтовані на верлібр.

15. Хто із репрезентантів поетичного покоління 80-х і Нью-Йоркської групи вдається до синтезу гуцульської (язичницької) та християнської міфологій?

16. Доведіть, що відмінності між двома явищами пізнього модернізму вбачаються і в ставленні до патріотичної тематики.

17. Назвіть представників різних явищ у системі пізнього українського модернізму, які вдавалися до художнього осмислення урбаністичних мотивів, особливу увагу звертаючи на відтворення внутрішнього стану людини в мегаполісі, її усамітнення.

18. ОбҐрунтуйте думку: система пізнього поетичного модернізму є відкритою.

Читайте також:

1. II. Спеціальна література
2. V. Довідкова література
3. Базова література
4. Базова навчально-методична література
5. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
6. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
7. Використана література
8. Використана література
9. Дитяча література буде доступна для розуміння за умови врахування специфіки цільової аудиторії.
10. Довідкова література
11. Додаткова
12. Додаткова

Переглядів: 1318