Економічна думка тоталітарного періоду

В перші роки Радянської влади розгортаються дискусії з приводу основних закономірностей і напрямів розвитку економічної теорії, визначається основне коло питань, які належало розв’язати.

Тепер навіть важко уявити, як багато уваги приділяли економісти розвиткові теоретичних досліджень. Тільки російською мовою тоді було надруковано близько тисячі праць з проблем радянської економіки. Ставилися й розв’язувалися найрізноманітніші питання: про доцільність управління, необхідність контролю, товарно-грошові відносини, стимули виробництва, завдання економічної теорії.

Російські марксисти у 20-х – на початку 30-х рр. зробили значний внесок в економічну теорію, зокрема М. Кондратьєв, О. Чаянов, О. Челінцев, М. Левитський, Є. Слуцький, В. Леонтьєв та багато інших.

Наприкінці 20-х років дискусії з приводу головних напрямів розвитку економіки радянської держави й основних принципів побудови соціалістичної системи підмінюються визначеними “згори” теоретичними формулюваннями. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. За основну функцію економічної теорії визнається ідеологічна, тобто захист існуючого ладу, постійні докази правильності партійного курсу, критика всіх економічних доктрин, що не відповідають радянським ідеологічним настановам.

Однак суто прикладні аспекти економічної теорії ще розглядаються радянськими економістами, причому досить оригінально й цікаво. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розвитку народного господарства, економіко-математичне моделювання, статистичні методи, сформульовано принципи планування та прогнозування.

Під політичним тиском погляди багатьох економістів зазнають змін, теорії пристосовуються до ідеологічних вимог. Варто проаналізувати, наприклад, еволюцію поглядів на оцінку планової роботи у соціалістичній державі фундатора радянської економічної науки С. Струмиліна. До початку 30-х рр. господарські проблеми планового народного господарства, а саме “кризу збуту” 1923 р., “товарний голод” у 1925 р., зниження обсягів виробництва він пов’язує з помилковою економічною політикою радянських відомств. Він вважає, що свавільне втручання в якусь ланку економічного організму призводить до негайного розладу всієї системи, обґрунтовує більшість негараздів у сільському господарстві надто високими цінами на промислові товари, нещадно критикує кредитну політику Держбанку, вказуючи, що його діяльність розбалансовує економіку, призводить до криз, стимулює інфляцію. Цікаво, що свою критику Струмилін аргументує з допомогою неокласичних наукових теорій.

Але якщо у 20-ті роках зриви у плановій роботі він пояснював із класичних позицій, які базувались на тезі про самоврівноваження економіки, то на початку 30-х років його погляди дуже змінилися.

Уже 1932 р. причиною всіх невдач Струмилін називає “засилля” у Держплані буржуазних спеців та опозиційних елементів за дуже малого прошарку спеціалістів-комуністів. Структура Держплану, підкреслює він, робила планування процесом загостреної класової боротьби. Такі працівники Держплану, як В. Базаров, М. Кондратьєв, В. Громан, спиралися на концепцію непу, за якою не план обмежує стихію ринку, а, навпаки, ринок регулює і коригує план. Саме їхня діяльність нібито призвела до невдачі перших спроб народногосподарського планування.

Лише після того, як було розгромлено “шкідницьку організацію” у Держплані, з’явився “науково обґрунтований” перший п’ятирічний план. Еволюція поглядів Струмиліна характерна для доби повороту країни на шлях побудови тоталітарної, адміністративно-командної економіки. Це була реакція на реальну загрозу: вчені-економісти, теоретики та практики, які не бажали свої погляди на закономірності розвитку суспільного господарства пристосовувати до ідеологічних вимогі сприймати нові підходи до науки, або зазнавали утисків, або були вислані за межі країни чи й фізично знищені.

З того часу в економічній думці радянської держави панівне місце посіли основні постулати революційної марксистської догми, що у сфері економіки утверджували ідеї централізму, тотального планування економіки, суспільної форми розподілу тощо.

Комуністична партія бере курс на колективізацію, подальше усуспільнення власності, а соціалізм оголошується єдино можливим, справедливим суспільним устроєм, позбавленим будь-яких суперечностей, “сходинкою докомунізму”.

Якщо до початку 30-х рр. велася дискусія з приводу необхідності існування політичної економії як науки за умов нового ладу, то в другій половині 30-х рр. йшлося вже про те, що слід створити особливу науку для вивчення радянської економіки. Приймається рішення про викладання політичної економії соціалізму в навчальних закладах, про створення підручника, в якому б давалися відповіді на всі питання ідеологічного, теоретичного та прикладного характеру, що виникають у процесі свідомої побудови нового суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Косигінська господарська реформа 1965р. її причини і наслідки	\|	Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обґрунтування тези про переваги соціалізму порівняно з капіталістичним суспільством.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.