• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Української держави

Конституція(від лат. constitutio — установлення, устрій) у мате­ріальному розумінні — писаний акт, сукупність актів або консти­туційних звичаїв, які проголошують і гарантують права й свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, основи орга­нізації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні — це закон або група законів, які мають вищу юридич­ну силу стосовно інших законів.

Поряд з терміном "конституція" вживається термін "основний закон".

Вважається, що для позначення нормативно-правового акта з юридичними властивостями основного закону термін "консти­туція" уперше був вжитий 1780 року в північноамериканському штаті Масачусетс. Для відповідних цілей цей термін було вико­ристано 1787 року і в новоутвореній федеративній державі США. Згодом він був прийнятий у Франції (1791 р.) і поширився в усьому світі. Термін "основний закон" для позначення консти­туційного акта вперше був використаний 1809 року в тексті доку­мента "Форми правління у Швеції". У 1814 р. основним законом було названо чинну й нині конституцію Норвегії, а також прийня­ту того ж року конституцію Нідерландів.

Доволі поширений у конституційному праві й термін "консти­туціоналізм".

Конституціоналізм — це: 1) правління, обмежене конституцією, політична система, що спирається на конституцію і конституційні

методи правління; 2) політико-правова теорія, що обґрунтовує не­обхідність встановлення конституційного ладу.

Конституціоналізм визначають також як теорію і практику конституційного будівництва. Теорія, доктрина, згідно з якою здійс­нюється конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні й державні інститути, є важливою складовою конститу­ціоналізму. Такі положення останнього, як теорія розподілу влад, парламентаризм, проголошення прав і свобод громадян є надбан­ням цивілізації.

Елементами конституціоналізму є фактична і юридична консти­туція, конституційна теорія і практика, конституційні відносини. Конституціоналізм не можна ототожнювати з конституційним за­конодавством або процесом його реалізації, оскільки це складові конституціоналізму.

Конституціоналізм є барометром прогресу, розвитку суспіль­ства. Криза суспільства — це насамперед криза його конститу­ціоналізму. Основними проявами такої кризи є істотні розбіжності між конституцією фактичною та юридичною, конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною.

Сутність конституції виявляється в її внутрішній основі, змісті, найважливіших якостях і властивостях, які визначають усі специ­фічні та функціональні характеристики основного закону суспіль­ства й держави.

У процесі аналізу сутності конституції будь-якої держави по­стає низка питань: та або інша конституція є конституцією власне держави чи суспільства? Конституція є політичним чи правовим актом? Вона закріплює лише існуючі відносини чи містить також програмні положення, спрямовані на майбутнє?

Навряд чи можна стверджувати, що будь-яка конституція є конституцією виключно держави чи суспільства. Як свідчить прак­тика переважної більшості країн, конституції поряд із закріплен­ням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають також вихідні положення, що характеризують певний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й полі­тичні відносини, рівень духовного життя країни.

За загальною характеристикою конституція — це насамперед ос­новний закон держави. Крім того, вона визначає основи суспіль­ного ладу. Будь-яка конституція виникає й діє передусім для того,

щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, проте вона не може бути індиферентною до проблем суспільства.

Щодо питання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, шо кожна конституція орієнтована на здійснення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у справ­ді демократичних державах політика не може виходити за межі права, закладених у ньому високих моральних принципів. Конс­титуція є політико-правовим актом.

Конституція — це не програма розвитку держави і суспільства и відповідних дій у межах цього розвитку. Вона грунтується пе­редусім на реальних досягненнях суспільства. Конституції зазви­чай приймаються на різких зламах розвитку суспільств. Тому ціл­ком логічно, що в конституціях багатьох країн поряд зі статтями, що закріплюють становище, яке склалося в певній сфері держав­ного будівництва й розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки слід реалізувати.

Зазвичай конституція — це своєрідний суспільний договір, який фіксує й узгоджує політичні інтереси різних соціальних груп, прошарків, класів тощо.

За словами німецького соціаліста Ф. Лассаля, чинна конститу­ція — це фактичне співвідношення сил у країні; писана конституція лише тоді надійна й має значення, коли є точним відтворенням реальних співвідношень соціальних сил.

Конституція — категорія історична. Окремі елементи консти­туції були сформульовані у працях давньогрецьких філософів, зокрема Платона і Арістотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерел права, актах конституційного типу — хартіях. За свідченням істориків і правників, ідея створення конс­титуції виникла в Англії. У XVII ст. там було прийнято такі важ­ливі конституційні акти, як "Форма правління державою Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" (1653 р.), Хабеас Корпус акт (1679 р.), Білль про права (1688 p.).

Поява конституцій у сучасному їх розумінні пов'язана з епо­хою буржуазних революцій. Першими такими конституціями вва­жаються конституції штатів Північної Америки: Декларація прав Віргінії (1776 p.), Білль про права Пенсільванії (1776 p.), конститу­ція Північної Кароліни (1776 p.), конституція Меріленда (1776 p.), конституційні акти інших штатів. У 1787 р. установчими зборами

була розроблена і згодом конституційними конвентами штатів ра­тифікована конституція США.

До перших належать Конституція Пилипа Орлика 1710 року, а також конституції Франції й Польщі 1791 року.

Протягом першої половини XIX ст. конституції були прийняті майже в усіх країнах Західної та Центральної Європи, а у другій його половині — у країнах Латинської Америки, Канаді й Новій Зеландії.

Конституція— категорія правова.Як правило, вона становить єдиний правовий акт або систему таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, що діють від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства й держави, форми безпосе­редньої демократії, а також визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізми їх здійснення, закріплюють права і свободи людини й громадянина.

Конституція — особливий інститут правової системи держави, що має правове верховенство стосовно всіх інших її актів. Це не просто закон країни, а основний її закон, закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція оформляє національну систему права, об'єднує чинне законодавство, визначає основи законності й пра­вопорядку у країні.

Конституція становить основу правової системи держави. Це означає, що норми всіх галузей права, нормотворча і правозасто-совча діяльність щодо здійснення правових приписів повинні бути зорієнтовані на конституцію. Правова система держави — доволі широке поняття. Елементами цієї системи є також усі юридичні установи (суди, прокуратура, різні інспекції, які стежать за дотри­манням норм права відповідно до профілю), державні органи, які видають правові акти (парламенти, органи місцевої державної вла­ди), державні та громадські організації, громадяни, яким адресу­ються правові приписи.

Конституція — категорія політична.її норми безпосередньо по­в'язані з політикою держави; у конституції закріплюються основні засади політики держави і суспільства.

Конституції притаманна велика єднальна сила щодо охоплення всіх верств населення, усіх політичних сил процесом досягнення порозуміння в суспільстві.

Разом з тим, як зауважив І. Франко у статті "Дещо про польсько-українські відносини" (1896 p.), "конституція — це тільки грунт,

гірше або краще оброблений, який сам, без пильної праці і бороть­би не дасть хліба". І. Франко застосував терміни "пильна праця" і ""боротьба" щодо процесу реалізації функцій конституції Австро-Угорщини стосовно проголошених нею прав і свобод українців, населені якими території перебували на той час у складі цієї дер­жави. Іншими словами, конституція, навіть найкраще виписана й така, що відповідає високим світовим зразкам, сама собою не зу­мовлює утвердження певних передбачених чи встановлених нею правовідносин. Таке утвердження обов'язково потребує "пильної праці" і"боротьби".

У конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції.

Фактична конституція — це наявний суспільний устрій (кон­ституційний лад), основою якого є ті об'єктивні відносини, які визначають найсуттєвіші економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конститу­цію становлять органічно взаємопов'язані економічна, політична і соціальна основи суспільства.

Фактична конституція існує в будь-якому (у тому числі безкла­совому) суспільстві незалежно від того, чи має юридичне закріп­лення.

Юридична конституція є офіційним визнанням фактичного стану речей, засобом правового впорядкування реальних суспіль­них відносин.

Фактична і юридична конституції цілком самостійні явища, які не можна ототожнювати. Проте юридичну конституцію можна вважати похідною від фактичної.

Фактична конституція зазвичай випереджає юридичну в часі. Це засвідчує, наприклад, стан справ в Україні періоду 1991—1996 pp. Юридична конституція України 1978 року зі змінами й допов­неннями, внесеними в зазначені строки, значно відставала від фак­тичної конституції, гальмуючи розвиток основних суспільних від­носин. З огляду на це достосування юридичної конституції до фактичної було першочерговим завданням конституційного будів­ництва.

Фактична конституція визначає структурні й функціональні ха­рактеристики юридичної конституції, основними з яких є реаль­ність і відповідність фактичним конституційним відносинам, без чого конституція є фіктивною. Якщо фактична і юридична конс-

титуції збігаються, то конституційна система є реальною, якщо ж вони не збігаються, існують відокремлено, то конституційна сис­тема є фіктивною, нереальною.

Розбіжності між фактичною і юридичною конституціями мо­жуть існувати в будь-якій країні. І це природно, оскільки певна їх розбіжність запрограмована власне розвитком конституції. Од­нак у країнах розвиненого конституціоналізму ця розбіжність не­довготривала: юридична конституція вчасно достосовується до фактичної. Це стабілізує суспільні відносини, упорядковує їх згідно з цілями і завданнями конституційно-правового регулю­вання.

Розбіжності між фактичною і юридичною конституціями свід­чать про те, що частина норм юридичної конституції стала фіктив­ною, тобто не відповідає дійсності. Такий стан негативно впливає на суспільні відносини, дестабілізує правову систему, робить її неефективною. У цьому разі потрібно або достосувати юридичну конституцію до реальної дійсності, або навпаки, достосувати фак­тично існуючі суспільні відносини до конституції.

Юридична наука досліджує формальну і матеріальну консти­туції.

Формальна конституція складається з одного закону або низки законів. Такою була конституція Австро-Угорщини 1867 року, та­кими є чинні конституції Швеції (складається з трьох конститу­ційних актів) і Фінляндії (складається з чотирьох органічних за­конів).

Матеріальна конституція складається з великої кількості писа­них нормативних актів і конституційних звичаїв, наприклад, такою є чинна конституція Великої Британії.

Важливим для вивчення конституційного права є усвідомлення юридичних властивостей конституції, зокрема, таких:

• конституція — це насамперед закон, акт виняткового значення;

• конституції властиво юридичне верховенство, найвища юри­
дична сила щодо інших правових актів. Жодний правовий акт
не може бути вищий за конституцію;

• конституція є основою, базою правової системи країни, її зако­
нодавства. Поточне законодавство розвиває й розкриває конс­
титуційні приписи, деталізує їх;

• конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни,
який зазвичай міститься в ній;

ЗО

• наявність складного механізму реалізації конституції, оскільки
вона діє на двох рівнях — реалізації конституції загалом і кон­
ституційних норм.

До основних рис конституції належать такі:

• засадничий характер, оскільки предметом конституційного ре­
гулювання є фундаментальні, найважливіші політико-правові,
суспільні відносини, що відтворюють сутність суспільства;

• народний характер, який полягає в тому, що конституція відби­
ває інтереси народу і покликана служити йому;

• реальний характер, тобто відповідність конституції суспільним
відносинам, які фактично склалися;

• стабільний характер.

Сутність конституції виявляється в її функціях, зумовлених її змістом, роллю в регулюванні суспільних відносин і задово­ленні соціальних потреб. Функції конституції відтворюють її вплив на суспільні відносини, зокрема, напрями чи способи цього впливу.

Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплені її дією. Вони ма­ють багато спільного з основними функціями права і базуються на них.

Функції конституції поділяють на соціальні, або об'єктні, і нор­мативно-правові, або технологічні. До соціальних (об'єктних) функ­цій належать насамперед політична, економічна, ідеологічна (куль-"лрна), до нормативно-правових (технологічних) — установча, пра-вотворча, охоронна (правоохоронна), інтегративна, системотворча та ін.

Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади у країні, внутрішню і зовнішню політику, державний лад. Саме конститу­ція закріплює інтереси й волю народу, його державний і національ­ний суверенітет на найвищому законодавчому рівні. У конституції визначені правила політичної боротьби, відносини між політични­ми партіями й іншими політизованими об'єднаннями громадян з приводу завоювання, використання і утримання влади.

Економічна функція конституції полягає в тому, що вона фіксує основні суспільні відносини, які становлять економічний лад (еко­номічну систему) суспільства, базу для функціонування всіх інших інститутів. Закріплення в конституції фундаменту суспільства,

різноманітних форм власності створює необхідні умови для реалі­зації економічної політики країни, ефективного функціонування її господарського механізму.

Ідеологічна (культурна) функція конституції полягає в її визна­чальному впливі на волю й поведінку мас. Акумулюючи найістот­ніші моменти світогляду з базовою ідеєю народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної і правової держави, консти­туція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невід­дільною складовою якої є правосвідомість. Це сприяє формуван­ню позитивних установок, подоланню деструктивних, антигро­мадських мотивів.

Установча функція конституції полягає в тому, що вона вста­новлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість. На основі установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються насамперед політичні й управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється систе­ма державних органів, визначаються їх повноваження. Конститу­ція є основою розбудови й діяльності держави і суспільства, зако­нодавства загалом, політичних і корпоративних установ країни.

Правотворча функція конституції реалізується, зокрема, за до­помогою норм, які визначають основи правового статусу суб'єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських ор­ганів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає в забез­печенні належної дії певних її інститутів і норм, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основу та­кого механізму покладено конституційні санкції: визнання пове­дінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів тощо.

Інтегративна функція конституції полягає в її ролі як своєрід­ного інструменту, що об'єднує всі ланки правової системи в одне ціле. Типовими під цим оглядом є конкретні норми конституції щодо економічної системи, що визначають вихідні положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей права.

Системотворча функція конституції визначає принципові ви­моги до призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості та застосування права, законності, пра­вопорядку, а також є своєрідним нормативним орієнтиром.

Серед соціальних (об'єктних) функцій головну роль відіграє політична, серед нормативно-правових (технологічних) — установ­ча, яка об'єднує всі правові функції.

Основне призначення конституції — закріплення й гарантуван­ня фундаментальних прав людини та громадянина, упорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких грунтується будь-яке суспільство.

Існують різні класифікації конституцій.

За часом дії конституції поділяють на тимчасові та постійні. Часта зміна конституції зумовлюється нестабільністю політичної та економічної обстановки, частою зміною верхніх ешелонів вла­ди. Так, до середини 60-х років XX ст. історія Гаїті налічувала 23 конституції, Венесуели — 22, Болівії — 20. Фактично кілька кон­ституцій було прийнято в Україні впродовж 1917-1920 pp. (уні­версали, гетьманські закони, власне конституції).

За державним режимом конституції бувають демократичні та авторитарні (у тому числі тоталітарні), за формою правління — мо­нархічні та республіканські, за формою територіального устрою — федеративних та унітарних держав, за порядком внесення змін і до­повнень — гнучкі, жорсткі та змішані.

Залежно від процедури прийняття розрізняють конституції от-кройовані (даровані), "народні" (тобто прийняті на підставі прове­дення референдуму), прийняті парламентом, установчими збора­ми, місцевими представницькими органами.

Конституції різняться за формою і структурою. Форма консти­туції — це спосіб відтворення і організації конституційних норм та інститутів. Конституція може функціонувати у вигляді моно-конституційного акта чи сукупності актів. Конституції першого виду називають ще кодифікованими, другого — некодифікова-ними. До першого виду належать колишні радянські конституції, колишні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики, до другого — конституції Швеції і колишньої Чехословаччини. Конституція Ве­ликої Британії належить до конституцій змішаного виду. Вона об'єд­нує парламентські закони, судові рішення-прецеденти, доктри-нальні тлумачення, статути, конституційні угоди, які містять так звані конвенційні норми.

Іноді з'являються і тимчасово діють неписані конституції, які не мають формального закріплення (наприклад, у Румунії).

2 Ь 211

У переважній більшості країн структура конституції має сталий характер, включає низку елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.

Преамбула, як правило, відіграє політичну й ідеологічну функ­ції і не є типовою правовою нормою. Вона становить декларацію з притаманними їй цілями і завданнями.

Основна частина конституції включає інститути і норми, які розкривають її зміст.

Розвиток конституційних актів на території України має довго­часну і складну історію.

Акти періоду Київської Русі. Першими правотворчими спробами в X ст. були устави і "уроки" княгині Ольги — фінансові й адмі­ністративні розпорядження, спрямовані проти повсталих древлян з метою створення системи повинностей, збирання данини, центра­лізації держави.

За часів Володимира Великого діяли Устав про десятини, суди та людей церковних, Устав земляний щодо основ державного уст­рою та правового становища дружинників.

Під назвою "Руська правда" увійшов в історію юридичний збірник Ярослава Мудрого. У його основу було покладено давньо­руське звичаєве право. Умовно він складався з чотирьох частин: правових норм про вбивство, тілесні ушкодження, образу, пору­шення прав власності.

Про високий рівень правової думки в Київській Русі свідчили розмежування права власності й права володіння. Прагнення Яро­слава Мудрого створити правничий фундамент Київської держави продовжили після 1054 року три його сини, які періодично збира­лися для розв'язання найважливіших проблем внутрішньої та зов­нішньої політики й ухвалення законодавчих актів.

Ізяслав, Всеволод і Святослав значно доповнили "Руську прав­ду", і вона дістала назву "Правда Ярославичів", або "Устав Яросла-вичів". Основними досягненнями "Правди Ярославичів", з одного боку, було скасування кровної помсти і її заміна системою грошо­вих стягнень, з іншого — спрямування штрафу не до потерпілих, а до державної скарбниці.

"Розширена Правда" стала наслідком об'єднання правових норм, що набрали сили за доби Ярослава та Ярославичів, і Уставу Воло­димира Мономаха з нормами зі сфер цивільного, кримінального та процесуального права. Цей Устав містив 121 статтю. Найдавніший

з цих списків вміщений у Синодальній Кормчій 1282 року й збері­гається в Державному Історичному музеї в Москві, а найповніший Троїцький список XIV ст. — у Російській державній бібліотеці.

Устав Володимира Мономаха містив норми, що регулювали пи­тання боргових зобов'язань і кабальних відносин, соціальні від­носини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльності судово-адмі­ністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинства, правового становища суспільства.

В Уставі Володимира Мономаха було зроблено перші спроби визначення правового статусу жінки.

Акти Гетьманської держави. Гетьманські статті XVII ст. — доку­менти державно-правового характеру, які визначали суспільно-по­літичний устрій Української держави — Гетьманщини — і порядок її васальних відносин з Росією. Це — березневі статті Б. Хмель­ницького (1654 p.), Переяславські статті Ю. Хмельницького (1659 p.), Батуринські та Московські статті І. Брюховецького (1663, 1665 p.), Глухівські статті Д. Многогрішного (1669 p.), Конотопські та Пе­реяславські статті І. Самойловича (1672, 1674 p.), Коломацькі статті Івана Мазепи (1687 p.), Решетилівські статті Івана Скоропадського (1709 p.), а також Гадяцький трактат (1658 р.) — угода гетьмана 1. Виговського з польсько-шляхетським урядом про унію України з Польщею і Литвою, договори зі Швецією й Туреччиною.

Конституція Пилипа Орлика, або "Бендерська конституція", прийнята на емігрантській Козацькій раді в м. Бендери 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням гетьманом П. Орлика. Повна її назва — "Пакти і Конституції прав і вольностей війська Запорізького".

Декларативні положення цієї Конституції мають велике значен­ня як маніфест "мазепинського" руху, програма борців за укра­їнську незалежність початку XVIII ст. До основних її постулатів належать такі:

• державна незалежність України;

• православна віра як державна релігія;

• вічність і недоторканність встановлених кордонів;

• затвердження шведської протекції над Україною (фактично со­
юзу двох держав);

• необхідність встановлення дружніх і союзних відносин з Крим­
ським ханством.

Конституція визначала нову форму існування держави — пра­вову. У ній вперше зафіксовано устрій козацької держави. Вислов-

люючись сучасною мовою, в Україні встановлювалася парламент­ська республіка, основою якої мало стати загальне виборче право, виборність усіх цивільних та військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Законодавчі функції повинен був виконувати парламент у скла­ді генеральної старшини, цивільних полковників (з урядниками та сотниками генеральних радників від полків) і послів від Низового Війська Запорізького. Парламент вирішував справи державної важ­ливості. Питання для обговорення в парламенті формулював і вно­сив гетьман. Парламент збирався тричі на рік — на Різдво, Велик­день і Покрову. Усі парламентарі присягали на вірність державі.

Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом з гене­ральною старшиною, місцеву адміністрацію — полковники з пол­ковими старшинськими радами, полковими радами з міськими підскарбіями та нижчою адміністрацією. Судові функції виконував Генеральний Суд, уповноважений розглядати всі судові справи державного значення.

На жаль, положення цього документа не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Акти середини XIX — початку XXст. До них належали "Начер­ки Конституції Республіки" Г. Андрузького — члена Кирило-Ме-фодіївського братства, підготовлені в 1846—1847 pp., проект Кон­ституції України під назвою «Проэктъ основаній устава украинска-го общества "Вольный Союзъ" — "Вільна спілка"», розроблений у 1884 р. видатним українським ученим і політичним діячем Михай­лом Драгомановим, конституційний проект М. Грушевського, ви­кладений у статті "Конституційне питання і українство в Росії", виданий у 1905 р. У цій статті М. Грушевський детально розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, обгрунтував повноваження і юридичну базу самоврядних областей, висловив пропозицію щодо формування влади автоном­но-територіальних областей, розглянув питання про місцеве гро­мадське самоврядування.

До цих актів належить також проект Основного Закону Росій­ської імперії, розроблений юристом-українцем Іваном Петрунке-вичем із соратниками-земляками в 1903—1904 pp., який неодно­разово видавався. За твердженням відомого вченого О. М. Миро-ненка, для дослідження становить інтерес текст цього документа, виданого в Парижі на початку 1905 p., з передмовою, преамбулою,

великою за обсягом і глибокою за змістом пояснювальною за­пискою і найдокладнішими коментарями до кожної з 80 статей про­екту.

До цих актів доцільно зарахувати й варіант конституційного проекту М. Міхновського «Основний закон "Самостійної Украї­ни"» (1905 p.), де вже не згадується Росія, а в основу покладено принцип побудови вільної, незалежної самостійної держави Украї­на. Передбачалося встановлення президентської республіки з обра­ним загальними виборами парламентом, який мав бути противагою владі президента. Парламенту мала належати законодавча влада, а виконавчу владу повинен був втілювати президент, обраний усім народом терміном на 6 років. У спеціальному розділі проекту про­голошувалися права людини.

Акти періоду відродження Української держави (1917—1920рр.). Зокрема, це Третій Універсал Української Центральної Ради від 7(20) листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Цент­ральної Ради від 9(22) січня 1918р., Конституція Української На­родної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Конституція Західноукраїнської на­родної республіки (ЗУНР) "Тимчасовий основний закон про дер­жавну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 p., Закон про тимчасове верховне > правління та порядок законодавства в Українській Народній Рес­публіці від 12 листопада 1920 р.

Серед цих та інших конституційно-правових актів періоду 1917—1920 pp. чільне місце, безумовно, посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводились до такого:

• Україна є суверенною, самостійною та незалежною державою;

• уся влада в УНР належить народові України;

• за формою правління УНР є парламентською республікою, вер­
ховний орган влади якої — Всенародні збори;

• за формою державного устрою УНР — унітарна держава з ши­
роким місцевим самоврядуванням, територіальна організація
влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації;

• відносини людини з Українською державою будуються відпо­
відно до принципів ліберальної (Європейської) концепції прав
людини;

• організація державної влади базується на засадах принципу роз­поділу влад:

- органом законодавчої влади проголошуються Всенародні збо­
ри, які формують інші гілки влади;

- вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

- вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

Через державний заколот гетьмана Павла Скоропадського по­ложення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони, основним серед яких був закон "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повс­тання, очолюваного Директорією, започаткувало подальший конс­титуційний розвиток України. Велику роль у відновленні консти­туційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 p., відповідно до якої Україна знову проголо­шувалася республікою, скасовувалися всі закони і постанови геть­манського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", відновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Цент­ральною Радою в її Універсалах.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційних акти: Закон про тимчасове вер­ховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці і Закон про Державну Народну Раду Української На­родної Республіки. У цих актах проголошувалося верховенство вла­ди народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народних Міністрів на засадах поділу

влад.

Значний внесок у розвиток українського конституціоналізму зробив учений-правник Отон Ейхельман, який тривалий час пра­цював доцентом, професором, завідувачем кафедри, деканом юри­дичного факультету Університету ім. Святого Володимира в Києві, брав участь у міському правлінні міста, в українському державо­творенні. Він розробив проекти виборчого закону, Конституції Ук­раїни, а також Програму для складання повного зводу законів для звільненої України.

Акти радянського періоду Української державності (1919—1990рр.). У період радянської державності в Україні було прийнято чотири конституції — 1919, 1929, 1937, 1978 р. Усі вони відповідали кон-

кретно-історичному етапові розвитку держави, але разом з тим мали спільні риси: проголошували народовладдя і зосередження влади в радах у центрі та на місцях; закріплювали низку демокра­тичних прав, скасування приватної власності й інші так звані со­ціалістичні "надбання". З формально юридичних позицій ці конс­титуції були демократичними, чітко сформульованими, містили соціальні гарантії, що забезпечувало їх певний авторитет у світі. Проте характерними для них були декларативність багатьох поло­жень, абсолютний пріоритет держави над особистістю, закріплен­ня однопартійної командно-адміністративної системи. Значно об­межувала конституційні права України вимога відповідності Ос­новного Закону України Конституції СРСР.

Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990— 1996рр.). Цей процес пов'язують з прийняттям Декларації про дер­жавний суверенітет України 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення українським народом його невіддільного права на само­визначення і проголошувалися нові принципи організації публіч­ної влади й правового статусу людини і громадянина.

Першим етапом цього процесу вважається період з 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 p., коли відбулися такі події:

• було створено Конституційну комісію у складі 59 осіб під голову­
ванням тодішнього Голови Верховної Ради України Л. Кравчука;

• Верховною Радою України 19 червня 1991 р. було розроблено і
схвалено Концепцію нової Конституції України;

• на основі Концепції Комісією було підготовлено проект Конс­
титуції України з датою останнього варіанта 26 жовтня 1993 р.
Паралельно з цим до Конституції Української РСР вносилися

зміни й доповнення згідно з положеннями Декларації про держав­ний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Після 26 жовтня 1993 р. у зв'язку із загостренням політичної ситуації, що виявилось у про­тистоянні різних гілок влади, конституційний процес фактично припинився.

Другий етап цього процесу тривав з 10 листопада 1994 р. (після завершення дострокових парламентських і президентських виборів) до 8 червня 1995 р. Він характеризувався відновленням конститу­ційного процесу. Верховна Рада України 10 листопада 1994 р. за­твердила новий склад Конституційної Комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради Украї-

ни О. Мороз. Завершився цей етап укладенням між Президентом України і Верховною Радою України Конституційного договору "Про основні засади організації та функціонування державної вла­ди і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 8 червня 1995 р.

Зазначений Конституційний договір виявився феноменом у сві­товій державно-правовій практиці, оскільки мав "надконституцій-ну" природу. Зокрема, у другому розділі цього Договору зазнача­лося, що "до прийняття нової Конституції України положення чинної Конституції України діють лише в частині, що узгоджуєть­ся з цим Конституційним договором". За будь-яких умов, як стверджує відомий вчений В. М. Шаповал, залишається дискусій­ним питання щодо "надконституційності" Конституційного дого­вору і щодо уповноваженості парламенту і глави держави укладати подібні акти.

Третій етап новітнього конституційного процесу, що тривав з 8 червня 1995 р. до 28 червня 1996 p., вирізнявся відмітними особ­ливостями, вкрай рідкісними в конституційній практиці, а саме:

• створенням Робочої групи з підготовки проекту нової Конс­
титуції України в липні 1995 р., до якої входили фахівці в га­
лузі конституційного права;

• створенням Конституційною комісією України на засіданні
24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової
Конституції України зі складу членів Конституційної комісії
(фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Ро­
бочою групою);

• схваленням Конституційною комісією України проекту Консти­
туції, поданого Робочою групою, і переданням його разом із
зауваженнями та пропозиціями членів Конституційної комісії
на розгляд Верховної Ради України;

• створенням Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимча­
сової спеціальної комісії для доопрацювання проекту Консти­
туції України;

• колективним обговоренням 27-28 червня 1996 р. на пленарно­
му засіданні Верховної Ради України (упродовж майже доби)
статей проекту Конституції України і прийняттям нової Конс­
титуції України кваліфікованою більшістю голосів;

• завершальним редагуванням тексту Конституції апаратом Вер­
ховної Ради України і урочистим підписанням тексту Консти-

туції України Президентом України та Головою Верховної Ради

України 12 липня 1996 р.

Конституція України 1996 р. складається з преамбули, 15 розді­лів, 161 статті.

У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції України.

Розділ І "Загальні засади "містить статті, що визначають основи суспільного ладу, державного ладу, громадянства, положення, які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1-20).

Розділ II "Права, свободи та обов 'язки людини і громадянина " містить норми, що визначають основні особисті, політичні, еконо­мічні, соціальні права та свободи людини і громадянина й гарантії їх реалізації, а також обов'язки людини і громадянина перед дер­жавою й суспільством (статті 21—68).

Розділ III "Вибори. Референдум"присвячений регулюванню по­рядку здійснення і впровадження таких основних форм народного волевиявлення, як вибори та референдум (статті 69—74).

Розділ IV "Верховна Рада України "закріплює порядок утворен­ня і діяльності єдиного органу законодавчої влади — Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України (статті 75-101).

Розділ V "Президент України " містить норми, що регулюють пра­вове становище Президента України, порядок його обрання, компе­тенцію, умови припинення його повноважень. Цей розділ закріп­лює також норми, що визначають порядок формування та функції Ради національної безпеки і оборони України (статті 102-112).

Розділ VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади "присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції \ряду України, місцевих державних адміністрацій, а також поряд­ку припинення повноважень цих органів (статті 113—120).

Розділ VII "Прокуратура "закріплює завдання та структуру ор­ганів прокуратури (статті 121 — 123).

Розділ VIII "Правосуддя"містить норми, що регулюють поря­док утворення й функціонування органів правосуддя та визначає статус суддів (статті 124—131).

Розділ IX "Територіальний устрій України "закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України (стат­ті 132, 133).

Розділ X "Автономна Республіка Крим " містить норми, що ви­значають становище цієї республіки, її компетенцію, основи відно­син між Україною та Автономною Республікою Крим, повнова­ження органів цієї республіки (статті 134—139).

Розділ XI "Місцеве самоврядування " містить норми, що визна­чають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів (статті 140-146).

Розділ XII "Конституційний Суд України " визначає склад і пов­новаження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалеж­ності та недоторканності суддів (статті 147—153).

Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду (статті 154-159).

Розділ XIV "Прикінцеві положення"зазначає, що Конституція України набирає чинності з дня прийняття. День прийняття Кон­ституції України є державним святом — Днем Конституції Украї­ни (статті 160, 161).

Розділ XV "Перехідні положення " закріплює положення щодо чинності чинного законодавства в частині, що не суперечить Кон­ституції України, і порядок вирішення інших питань, що виникли у зв'язку з прийняттям нової Конституції України (14 пунктів).

Розрізняють поняття здійснення, реалізації, дотримання, вико­нання, використання і застосування Конституції.

Здійснення Конституції загалом, її окремих норм — це досяг­нення конституційних цілей та інтересів шляхом правотворчої діяльності суб'єктів конституційного права.

Реалізація — це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і грома­дян.

Дотримання норм Конституції означає утримання від заборо­нених нею дій.

Виконання конституційних приписів — обов'язкове здійснення передбачених законом певних дій.

Норми Конституції реалізуються також шляхом їх використан­ня — здійснення учасниками конституційних відносин дозволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав. У таких випадках реалізуються уповноважувальні норми, які закріплюють основні права і свободи громадян, повноваження державних органів. Ви-

користання конституційних норм можливе також через тлумачен­ня чинного законодавства.

Застосування — один з видів реалізації конституційних норм, де чітко визначений адресат: органи державної влади, посадові осо­би та ін. Застосування права — це державно-владна діяльність з вирішення конкретних юридичних справ уповноваженими су­б'єктами. Реалізується вона шляхом прийняття акта, який індиві­дуалізує і конкретизує загальнообов'язковий правовий принцип. Без акта застосування немає чіткої форми реалізації конституцій­них норм.

За розглянутою раніше класифікацією конституцій Конституція України є формальною, постійною, демократичною, республікан­ською, унітарною, змішаною, прийнятою парламентом, кодифіко­ваною.

Питання для самоконтролю

1. Поняття конституції і конституціоналізму.

2. Конституція: класифікація, форма і структура.

3. Основні етапи розвитку конституційних актів на території Ук­
раїни.

4. Структура Конституції України.

5. Функції Конституції України.

6. Юридичні властивості Конституції України.

Роль Конституції України у зміцненні громадянської злагоди в суспільстві.

Розділ З

Загальні засади конституційного ладу України

Конституційний лад — це система соціальних, економічних і по-літико-правових відносин, які встановлюються й охороняються конституцією та іншими конституційно-правовими актами держави.

По суті конституційний лад — це певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, дер­жави і права.

За змістом конституційний лад охоплює передбачені й гаран­товані конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини й громадянина, систему безпосереднього народо­владдя.

За формою конституційний лад становить систему передбаче­них конституцією основних організаційних і правових форм сус­пільних відносин, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб'єктів конституційно-правових відносин. Конституційний лад — це насамперед передбачені конс­титуцією форма держави за характером державного устрою й дер­жавного правління і форми безпосереднього народовладдя (вибо­ри, референдум тощо).

Передбачений Конституцією України конституційний лад Ук­раїни характеризується низкою загальних принципів: суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, наступніс­тю, програмним характером та ін.

Суверенність конституційного ладу полягає насамперед у ви­значенні, встановленні конституційного ладу народом і можливості його зміни лише волею народу.

Стаття 5 Конституції України проголошує: "Носієм суверені­тету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює

владу безпосередньо і через органи державної влади та органи міс­цевого самоврядування".

Суверенітет (від фр. souverainete — верховна влада) — це вер­ховенство і незалежність влади.

Суверенність конституційного ладу означає суверенітет народу і держави.

Суверенітет народу — це його повновладдя, закріплене держав­но-правовими актами (конституцією чи іншими законами), тобто володіння народом соціально-економічними та політичними засо­бами, які всебічно й послідовно забезпечують реальну участь усіх громадян в управлінні справами суспільства й держави.

Суверенітет народу здійснюється через систему владних струк­тур різного рівня: центральних, регіональних, місцевих тощо. Він реалізується також у діяльності партій, суспільно-політичних ор­ганізацій і рухів.

Виявом прямого народовладдя є закріплене конституцією за­гальне виборче право, участь народу у виробленні та прийнятті державних рішень шляхом загальнонародного голосування — ре­ферендуму.

Суверенітет держави — це верховенство державної влади всере­дині країни і її незалежність у зовнішньополітичній сфері, а також її незалежна діяльність, яка регулюється сукупністю суверенних прав, що юридично гарантують реалізацію цієї діяльності.

Демократизм конституційного ладу означає насамперед існу­вання необмеженої влади народу (як щодо її належності народу, так і щодо здійснення її народом).

Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні Консти-гуцієюУкраїни такого порядку, який грунтується на реальній і всебічній повазі до особи, людини й громадянина, забезпеченні прав і свобод особи, їх гарантуванні.

Реальність і дійсність конституційного ладу — це наявність цього ладу де-юре і де-факто.

Системність конституційного ладу означає послідовність, ло­гічність, всебічність і повноту закріплення в конституції основних інститутів суспільства й держави.

Теоретичні основи нової Конституції України й передбаченого та гарантованого нею конституційного ладу можна умовно поді­лити на три частини: надбання світової наукової конституційної думки, науки радянського державного (конституційного) права,

української конституційної думки з часу проголошення незалеж­ності України.

Наступність конституційного ладу України — це акумулюван­ня того позитивного, що було в українському державотворенні, у державному й суспільному ладі України в минулому (у тому числі далекому).

Конституційний лад України містить елементи програмного ха­рактеру щодо розвитку держави, суспільства та їх окремих інсти­тутів.

Поряд із загальними принципами конституційному ладові Ук­раїни властиві особливі принципи, а саме: здійснення державної вла­ди на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (стат­тя 6 Конституції); верховенство права (стаття 8); прямої дії норм Конституції України (стаття 8); визнання й гарантування місце­вого самоврядування (стаття 7); судового захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина (стаття 8); органічності міжнародних договорів щодо національного законодавства Украї­ни, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою (стат­тя 9); єдиного громадянства (стаття 4); визнання української мови державною (стаття 10); цілісності й недоторканності території Ук­раїни (стаття 2); пріоритетного права власності українського на­роду на природні ресурси (стаття 13); захисту прав усіх суб'єктів права власності (стаття 13); непорушності права приватної влас­ності (стаття 41); неприпустимості використання Збройних Сил України, інших військових формувань для обмеження прав і сво­бод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усу­нення органів влади чи перешкоджання їх діяльності (стаття 17); територіальної автономії окремих адміністративно-територіальних одиниць тощо (статті 133, 134); політичної, економічної, ідеологіч­ної багатоманітності суспільного життя (стаття 15); гарантування свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і за­конами України (стаття 15); невизнання державою як обов'язкової жодної ідеології (стаття 15) та ін.

Конституційний лад будь-якої країни зберігає непорушність і належним чином функціонує й розвивається лише тоді, коли має надійні відповідні гарантії (нормативно-правові, організаційно-правові та ін.)- Вони передбачаються зазвичай конституціями і за­конами. Природно, що й Конституція України передбачила й за-

кріпила цілісну систему гарантів конституційного ладу, основними з них є такі:

• народ України;

• Конституція України і закони України;

• Українська держава загалом;

• Українська держава в особі її спеціалізованих інститутів (органі­
зацій, служб);

• Верховна Рада України;

• Президент України;

• Кабінет Міністрів України;

• інші органи виконавчої влади України;

• Конституційний Суд України;

• суди загальної юрисдикції;

• Прокуратура України;

• політичні партії і громадські організації;

• засоби масової інформації;

• територіальні громади і органи місцевого самоврядування;

• міжнародні організації.

Отже, гарантами конституційного ладу є практично всі основні суб'єкти конституційно-правових відносин та інші елементи цих відносин. Ці гаранти є загальними для конституційного ладу зага­лом. Поряд з ними Конституцією України передбачаються гарантії пя окремих інститутів конституційного ладу, насамперед держав­ного й суспільного, прав і свобод людини й громадянина.

Засади конституційного ладу України, які є вихідною точкою конституційного регулювання найважливіших суспільних відно­син, викладені в розділі І Конституції України, а також закріплені в багатьох конституційних законах. Так, у статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зафіксовано, що "місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добро­вільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, сели­ща, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадо­вих осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України".

Стаття 1 Закону України "Про Збройні сили України" визначає, шо "Збройні сили України призначені для збройного захисту неза­лежності, територіальної цілісності та недоторканності України".

Перелік законів України, де закріплюються основи конституцій­ного ладу, можна продовжити.

Питання для самоконтролю

1. Поняття, сутність і система конституційного ладу.

2. Загальні принципи конституційного ладу в Україні.

3. Особливі принципи конституційного ладу. їх закріплення Кон­
ституцією України.

4. Гаранти конституційного ладу України.

Розціп 4

Конституційні основи

Читайте також:

1. I. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
2. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
3. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
4. VII. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У ХХ ст.
5. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
6. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
7. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
8. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
9. Антиінфляційна політика держави
10. Антимонопольна діяльність держави
11. Антимонопольна діяльність держави.
12. Антимонопольна політика держави.

Переглядів: 643