• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Конституційного статусу особи

Положення людини в суспільстві, як відомо, визначається со­ціальними нормами. Воно називається суспільним статусом люди­ни. Частину суспільного статусу особи становить її правовий ста­тус. Він стосується винятково її якості людини та громадянина, зв'язків особи тільки й саме з державою, а не із суспільством зага­лом.

Правовий статус особи визначається як юридично закріплене положення особи в державі й суспільстві. Він становить систему визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод і обов'язків, а також законних інтересів особи як суб'єкта права. Права і свободи є соціальними можливостями громадянина, які визначаються й забезпечуються державою, обов'язки — тільки соціальними можливостями, які виражають претензії держави до громадянина, його поведінки.

Розрізняють загальний (конституційний) статус людини і гро­мадянина; спеціальний (родовий) статус певної категорії громадян; індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейний стан тощо; статус іноземців і осіб без громадянства, осіб з подвійним і потрійним громадянством; галузеві правові статуси (кримінально-процесуальний, адміністративно-процесуальний та ін.); статус фі­зичної особи та ін.

Загальний, конституційний статус — єдиний і однаковий для всіх громадян держави. Він не залежить від конкретних обставин, тобто є базовим, вихідним, а всі інші — похідними від нього, та­кими, що доповнюють його.

Правове становище громадянина в повному обсязі — це су­купність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як

суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює певну час­тину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; загалом же права і свободи людини, за­кріплені Конституцією України, не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави й особи включає:

• норми Конституції України, пов'язані з визначенням належ­
ності до громадянства та регулюванням відносин з приводу гро­
мадянства;

• норми Конституції, що закріплюють загальні принципи ста­
тусу особи (рівність громадян, обов'язок держави щодо особи
тощо);

• юридично закріплені в усіх без винятку галузях права України
права, свободи й обов'язки особи.

Під конституційним статусом особи розуміють загальні, ба­зові засади, за допомогою яких у Конституції України визна­чаються основні права, свободи й обов'язки людини та грома­дянина; гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та соціальними цінностями й благами, а також ко­ристуватися свободою дій і поведінки в межах Конституції та інших законів України.

Конституційний статус громадянина — це поняття, яке відоб­ражає тільки те, що властиве всім і кожному члену суспільства, і "залишає" за своїми межами все приватне, індивідуальне, що сто­сується конкретних осіб або їх груп.

Основи правового статусу людини й громадянина як загальний інститут конституційного права містять такі інститути конститу­ційного права:

• громадянство України;

• загальна правосуб'єктність громадян України;

• основні принципи статусу людини і громадянина;

• основні права, свободи, законні інтереси і обов'язки;

• гарантії прав і свобод;

• правовий статус іноземців;

• право притулку.

Перелічені інститути (елементи) об'єднує те, що норми, які їх утворюють, регулюють зв'язки й відносини між державою зага-

лом та її громадянами і відносини між державою й особами, які не є її громадянами. Однак кожний інститут (елемент) виконує спе­цифічну роль в юридичному оформленні статусу громадян у сус­пільстві й державі. Розглянемо ці інститути (елементи) в довіль­ному порядку.

У Конституції України визначені основні принципи статусу лю­дини і громадянина:

• принцип закріплення в національному праві прав і свобод,
встановлених нормами міжнародного права;

• принцип невідчужуваності та непорушності основних природ­
них прав і свобод людини та належність їх їй від народження
(стаття 21);

• принцип рівності конституційних прав і свобод громадян (стат­
тя 24);

• принцип єдності прав і обов'язків людини перед суспільством
(стаття 23);

• принцип гарантованості прав і свобод людини й громадянина
(стаття 22);

• принцип невичерпності прав і свобод людини й громадянина
(стаття 22);

• принцип недопущення звуження змісту існуючих прав і свобод
(стаття 22);

• принцип заборони обмеження конституційних прав і свобод
людини й громадянина, крім випадків, передбачених Консти­
туцією України (стаття 64).

Правосуб'єктність — це визнана державою в законодавстві здатність індивідів і організацій бути суб'єктами права, учасни­ками правовідносин. Вона охоплює правоздатність і дієздатність, її зміст, що зумовлюється соціально-політичними факторами, ви­значають правові акти держави.

Правоздатність — це здатність фізичної особи бути носієм гро­мадянських прав і обов'язків, які допускаються правом певної дер­жави. Основним принципом, з якого виходить право розвинених країн, є принцип рівної громадянської правоздатності незалежно від статі, майнового стану, кольору шкіри, раси тощо. Право­здатність набувається з народженням і зникає зі смертю людини. За життя людини вона може обмежуватись судом (наприклад, за­борона здійснювати певну професійну діяльність).

Дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набу­вати і здійснювати громадянські права, створювати для себе гро­мадянські обов'язки й виконувати їх.

В Україні дієздатність громадянина в повному обсязі настає з повноліттям, тобто з досягненням ним віку 18 років. Громадянин не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, встановлених законом. Неповнолітні віком від 14 до 18 ро­ків, а також малолітні віком від 6 до 14 років наділені частковою дієздатністю.

Головним елементом правового статусу є основні права й обо­в'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи й відповідальності. Права, свободи й обов'язки людини та громадянина — основоположна частина Конституції України.

Конституційні права та свободи в Україні — це встановлені Українською державою й закріплені в її Конституції та інших за­конах певні можливості кожного фомадянина вибирати вид своєї поведінки, користуватись економічними й соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспіль­них інтересах.

Інститути основних прав, свобод, законних інтересів і обо­в'язків та гарантій прав і свобод розглянемо в розділі 7.

Важливим структурним елементом правового статусу особи є громадянство — стійкий політико-правовий зв'язок людини з дер­жавою, відповідно до якого на неї поширюється суверенна дер­жавна влада як всередині країни, так і за її межами.

Громадянство створює взаємні права та обов'язки для людини і держави. Саме з ним пов'язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін — обсяг прав, обов'язків і відповідальності держави й фо­мадянина.

Основними характеристиками громадянства є такі: • правовий стан, який виявляється, з одного боку, у його загаль­ному, правовому нормуванні, з іншого — в індивідуальному до­кументальному юридичному оформленні громадянства кожної людини (паспорті фомадянина, свідоцтві про народження, ін­шому документі, який свідчить про фомадянство). Громадяни­ном держави особа є не на підставі того, що проживає на її території, а внаслідок існування між нею й державою певних правових зв'язків;

• стійкий характер відносин фомадянства, які існують постійно
(зазвичай від народження до смерті фомадянина) і мають за­
гальний порядок припинення, що не припускає розриву фома-
дянства в односторонньому порядку;

• двосторонній зв'язок людини з державою, який виявляється в
сукупності взаємних прав, обов'язків і відповідальності та фун-
тується на визнанні й повазі гідності, основних прав і свобод
людини;

• поширення на фомадянина суверенної влади держави як всере­
дині країни, так і за її межами.

Відносини фомадянства в Україні після проголошення нею не­залежності регулювалися Законом України "Про фомадянство Ук­раїни" від 8 жовтня 1991 р. З прийняттям Конституції України вони регулюються нею.

Стаття 4 Конституції України зафіксувала положення, що в Ук­раїні існує єдине громадянство, а підстави його набуття і припи­нення визначаються законом.

До 2001 р. це визначав Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про фомадянство України" від 16 квітня 1997 ро­ку». Нині відносини фомадянства в Україні регулюються Законом України "Про фомадянство України" від 18 січня 2001 р. Відноси­ни фомадянства регулюються також законодавчими актами, прий­нятими відповідно до Конституції України, зокрема Указом Пре­зидента України «Питання організації виконання Закону України "Про фомадянство України"», що затверджує Положення про Ко­місію при Президентові України з питань фомадянства і Порядок провадження за заявами і поданнями з питань фомадянства Ук­раїни та виконання прийнятих рішень.

У преамбулі Закону України "Про фомадянство України" за­значається, що "цей Закон відповідно до Конституції України ви­значає правовий зміст фомадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства Украї­ни, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб".

У статті 1 цього Закону зазначається, що громадянство України є правовим зв'язком між фізичною особою і Україною, що вияв­ляється в їх взаємних правах і обов'язках, а громадянин Украї-

ни — це особа, яка набула громадянство України в порядку, пе­редбаченому законами України та міжнародними договорами Ук­раїни.

Громадянство є невіддільною складовою системи права, а отже, йому властиві загальні принципи, що характеризують цю систему. Разом з тим інститут фомадянства — відносно відособлена части­на правової матерії з притаманними їй структурними й функ­ціональними характеристиками, конкретним правовим наповнен­ням.

Принципи фомадянства поділяють на загальні та спеціальні.

Загальні принципи громадянства втілені в Конституції України, Декларації прав національностей України, законах України "Про громадянство України" та "Про національні меншини України". Це, зокрема, такі принципи:

• повновладдя народу;

• демократизму;

• інтернаціоналізму;

• втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави;

• поєднання інтересів суспільства, держави й особи;

• поваги до норм міжнародного права.

Ці принципи є структуроутворюючими елементами відносин особи і держави.

Спеціальні принципи громадянства — це закріплені в законо­давстві вихідні засади відносин між державою і особою, що ста­новлять цілісну систему, яка є основою законодавства про фома-дянство України. До спеціальних належать такі принципи:

• єдиність фомадянства України;

• рівне фомадянство як основа правового статусу особи;

• загальний порядок приймання до фомадянства України;

• поєднання "принципу фунту" та "принципу крові";

• невизнання автоматичної втрати фомадянства;

• неприпустимість позбавлення фомадянства;

• єдність фомадянства членів сім'ї;

• невизнання подвійного фомадянства;

• дозвільний порядок виходу з громадянства;

• принцип невидачі фомадян України іноземній державі;

• свобода й добровільність вибору фомадянства;

• збереження фомадянства України для осіб, які проживають за
кордоном;

• неможливості автоматичного набуття фомадянства;

• запобігання виникненню випадків безфомадянства.

Умови належності до фомадянства України викладені у статті З Закону України "Про фомадянство України". Згідно з цим Зако­ном до громадян України належать:

• усі фомадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення
незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали
на території України;

• особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігій­
них та інших переконань, статі, етнічного та соціального по­
ходження, майнового стану, місця проживання, мовних чи
інших ознак, які на момент набрання чинності Законом Украї­
ни "Про фомадянство України" від 13 листопада 1991 р. про­
живали в Україні й не були громадянами інших держав;

• особи, які прибули в Україну на постійне проживання після
13 листопада 1991 р. і яким у паспорті фомадянина колишнього
СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесе­
но запис "фомадянин України", а також діти таких осіб, які
прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття
в Україну вони не досягли повноліття;

• особи, які набули фомадянство України відповідно до законів
України та міжнародних договорів України.

Питання законодавчого регулювання фомадянства в Україні на­лежить до виключної компетенції Верховної Ради України (пункт 2 частини першої статті 92 Конституції України).

Українська держава здійснює захист і заступництво фомадян України, які перебувають за кордоном.

Громадянство України підтверджують такі документи (стаття 5 Закону України "Про фомадянство України"):

• паспорт фомадянина України;

• свідоцтво про належність до фомадянства України;

• паспорт фомадянина України для виїзду за кордон;

• тимчасове посвідчення фомадянина України;

• проїзний документ дитини;

• дипломатичний паспорт;

• службовий паспорт;

• посвідчення особи моряка;

• посвідчення члена екіпажу;

• посвідчення особи на повернення в Україну.

Особи, які проживають на території України, не є її громадяна­ми й не мають доказів своєї належності до громадянства іноземної держави, вважаються особами без громадянства.

Громадянство України набувасться (стаття 6 Закону):

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визначеною судом не­
дієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи
обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) з інших підстав, передбачених міжнародними договорами

України.

Кожна з підстав набуття громадянства України детально регулю­ється Законом України "Про громадянство України" (статті 7—16).

Розглянемо, зокрема, підстави прийняття до громадянства Ук­раїни (стаття 9 Закону).

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопо­танням прийняті до громадянства України.

Існує кілька умов прийняття до громадянства України.

1. Визнання і дотримання Конституції України та законів Ук­
раїни.

2. Зобов'язання припинити іноземне громадянство або непере-
бування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами
держав, міжнародні договори України з якими надають можливість
особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо
доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, повинні взяти зобов'язання припи­нити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством певної дер­жави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в

Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими надають можливість особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагаєть­ся від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадян­ства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і осіб без громадянства.

3. Безперервне проживання на законних підставах на території
України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно про­живає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з гро­мадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надан­ня їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні.

4. Отримання дозволу на постійне проживання в Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті грома­дянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

5. Володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, дос­
татньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які
мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі).

6. Наявність законних джерел існування. Ця умова не поши­
рюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або приту­
лок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3—6, не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прий­няття яких до фомадянства України становить державний інтерес для України.

Прийняття до громадянства України дітей, які проживають в Україні і один з батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в Україні, здійснюється без ураху­вання умов, передбачених пунктами 1, 3—6.

До громадянства України особа не приймається за таких умов:

• якщо вона скоїла злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

• засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого
злочину (до погашення або зняття судимості);

• вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано зако­
нодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного фомадянства, зобов'язана повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття фомадянства України у передбачених законом випадках є дата видання відповідного Указу Президента України.

Громадянство України припиняється внаслідок виходу з фома­дянства України, втрати громадянства України або на підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з фомадянства України за його клопотанням.

Вихід з фомадянства України допускається, якщо особа набула фомадянство іншої держави або отримала документ, виданий упов­новаженими органами іншої держави, про те, що фомадянин Украї­ни набуде її фомадянство, якщо вийде з фомадянства України.

Вихід дітей віком від 15 до 18 років з фомадянства України (як і набуття ними фомадянства України) можливий лише за їхньою згодою.

Вихід з фомадянства України забороняється, якщо особу, яка кло­поче про вихід з фомадянства України, в Україні притягнуто як об­винувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обви­нувальний вирок суду, що набрав чинності й підлягає виконанню.

Громадянство України втрачається за таких умов (стаття 19 Закону України "Про фомадянство України"):

1) якщо фомадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув фомадянство іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав у
передбаченому Законом порядку документ про припинення іно­
земного фомадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався
правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього
іноземне фомадянство;

4) якщо особа набула фомадянство України на підставі Закону
внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальши­
вих документів;

5) якщо фомадянин України без згоди державних органів Ук­
раїни добровільно вступив на військову службу, на роботу у
службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або орга­
ни державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої
держави.

Положення пунктів 1—3, 5 не застосовуються, якщо внаслідок угод фомадянин України стане особою без фомадянства.

Закон України "Про фомадянство України" встановлює повно­важення органів, які беруть участь у вирішенні питань громадян­ства України, а саме: Президента України; Комісії при Президен­тові України з питань громадянства; спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та підпорядкованих йому органів; Міністерства закордонних справ України; дипломатичних представників і консульських установ Ук­раїни.

Згідно зі статтею 22 Закону України "Про фомадянство Украї­ни" Президент України виконує такі дії з питань фомадянства:

• приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції Ук­
раїни і цього Закону про прийняття до громадянства України і
про припинення фомадянства України;

• визначає порядок провадження за заявами і поданнями з пи­
тань фомадянства та виконання прийнятих рішень;

• затверджує Положення про Комісію при Президентові України
з питань фомадянства.

Комісія при Президентові України з питань громадянства вико­нує такі функції (стаття 22 Закону):

• розглядає заяви про прийняття до фомадянства України, вихід
з фомадянства України та подання про вфату фомадянства Ук­
раїни і вносить пропозиції Президенту України щодо задово­
лення цих заяв та подань;

• повертає документи про прийняття до громадянства України чи
про вихід з громадянства України уповноваженому центрально­
му органу виконавчої влади з питань громадянства або Міні­
стерству закордонних справ України для їх оформлення відпо­
відно до вимог чинного законодавства України;

• контролює виконання рішень, прийнятих Президентом Украї­
ни з питань громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження (стаття 24 Закону України "Про громадянство Ук­раїни"):

1) приймають заяви разом з необхідними документами щодо
прийняття до громадянства України та виходу з громадянства Ук­
раїни, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність під­
став, за наявності яких особа не приймається до громадянства Ук­
раїни, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з
громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на
розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

2) готують подання про втрату особами громадянства України і
разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії
при Президентові України з питань громадянства;

3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства
України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4—10
статті 6 Закону;

4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набут­
тя громадянства України у випадках, передбачених статтею 21 За­
кону;

5) виконують рішення Президента України з питань громадян­
ства;

6) видають особам, які набули громадянство України, паспорти
громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства
України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення грома­
дянина України, проїзні документи дитини, довідки про припи­
нення громадянства України;

7) вилучають у осіб, громадянство України яких припинено,
паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до гро­
мадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України,
паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні доку­
менти дитини;

8) здійснюють облік осіб, які набули громадянство України та припинили громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої вла­ди з питань громадянства раз у півріччя інформує Комісію при Президентові України з питань громадянства про виконання рі­шень Президента України з питань громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої вла­ди з питань громадянства і підпорядковані йому органи здійс­нюють повноваження, передбачені частиною першою статті 24 За­кону, стосовно осіб, які проживають на території України.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні предс­тавництва і консульські установи України здійснюють повнова­ження, передбачені статтею 24 Закону, стосовно осіб, які постійно проживають за межами України.

Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповно­важеним центральним органом виконавчої влади з питань грома­дянства, Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду, а дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань громадянства, можуть бути оскаржені в судовому та адміністративному порядку.

Питання для самоконтролю

1. Поняття і структура конституційного статусу особи.

2. Основні принципи статусу людини і громадянина.

3. Громадянство як конституційно-правовий інститут. Його ос­
новні характеристики.

4. Загальні та спеціальні принципи громадянства України.

5. Законодавче регулювання громадянства України.

6. Право на громадянство України.

7. Набуття і припинення громадянства України.

8. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирі­
шенні питань громадянства України.

Розділ 7

Конституційні права
і свободи людини
та громадянина ___

Суттєвою характеристикою правового статусу особи, його яд­ром і елементом, який створює систему статусу, є права, свободи і обов'язки особи.

Юридичні права і свободи є близькими й по суті тотожними поняттями. Закріплені в конституції вони визначають міру мож­ливої поведінки, тобто межі можливих дій, можливість користува­тися благами для задоволення своїх потреб та інтересів. Юридичні обов'язки є мірою належної поведінки. Вони визначають вид і міру суспільно необхідної поведінки громадян, висувають обов'яз­кові вимоги до поведінки, дій особи.

Поділ прав і обов'язків на права й обов'язки людини і права й обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для сучасного сус­пільного ладу характерний дуалізм громадянського та політичного суспільства. Як член громадського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства — лише з тими, хто, як і вона, належить до певної держави.

У 1679 р. англійський парламент прийняв Закон про свободу особи. В його основу було покладено принцип недоторканності особи. У 1776 р. колоністи Північної Америки проголосували за Декларацію незалежності, а потім за Білль про права, яким прого­лошувалися свобода слова, совісті, зборів, недоторканність особи. Ці документи були першими в історії правовими актами, де йшло­ся про права і свободи кожної людини.

У 1787 р. на основі цих документів було розроблено і прийнято Конституцію США. Томас Джефферсон зазначав: "Конституційні принципи США народились із поєднання вільних принципів анг­лійської конституції, ідей природного права і здорового глузду".

Ці проголошені колись принципи та ідеї відповідають сучасному розумінню прав і свобод: усі люди рівні, незалежні й мають права, які держава не має права відібрати у них.

Національні збори — вищий законодавчий орган Франції — 26 серпня 1789 р. прийняли основний документ французької ре­волюції — Декларацію прав людини і громадянина, де вперше було зафіксовано природні права людини, тобто положення про те, що права людини не надаються їй владою, а належать від народжен­ня.

З кінця 40-х років XIX ст. почали активно розроблятися філософські, юридичні та соціально-політичні проблеми забез­печення захисту прав людини і її основних свобод як найголов­нішого фактора забезпечення стійкості функціонування націо­нальних соціально-економічних процесів, справедливості й за­гального миру.

Найбільш ґрунтовно питаннями прав людини в Україні займав­ся М. Драгоманов. Він вважав права людини основною складовою політичної свободи (нарівні з розвиненим самоврядуванням), умо­вою ефективного розвитку суспільного прогресу. М. Драгоманов створив цілісну концепцію прав людини, яка ґрунтувалася на здо­бутках західноєвропейської правової культури, заснованої на ан­тичних традиціях, конституційному законодавстві найрозвине­ніших демократичних держав того часу і національних правових та історичних традиціях українського народу.

Створений М. Драгомановим конституційний проект "Вольный союз" — "Вільна спілка" — вперше в межах Російської імперії не тільки містив ґрунтовний перелік основних прав людини і грома­дянина, а й визначав гарантії їх реалізації та захисту. Пізніше це дало підстави відомому російському політичному діячеві П. Стру­ве стверджувати, що М. Драгоманов перший дав російській демо­кратії широку й виразну політичну програму. Він перший виразно й чітко пояснив російському суспільству сенс і значення конститу­ційного порядку й особливо прав людини.

У своїй концепції прав людини М. Драгоманов зумів органічно поєднати політичні та громадянські права (що їх проголосили французька Декларація прав людини та громадянина і американ­ський Білль про права), соціальні та економічні права, що перебу­вали в центрі боротьби західноєвропейської соціал-демократії, і національні права представників усіх народів без поділу їх на істо-

ричні та неісторичні. У розумінні ролі й значення інституту прав людини М. Драгоманов не тільки виявився на рівні своєї епохи, а й зробив великий внесок у скарбницю світової правничої думки, переконливо довівши, що права людини становлять єдиний комп­лекс взаємопов'язаних і взаємозумовлених політичних, грома­дянських, соціальних, економічних, національних, культурних та інших її прав. Відсутність будь-якого із зазначених прав не тільки обмежує правовий статус особи, а й негативно впливає на розви­ток суспільства загалом.

Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р. прийняла Загаль­ну декларацію прав людини, у Преамбулі якої зазначається, що Генеральна Асамблея проголошує цю загальну Декларацію прав людини як певний зразок, відповідати якому повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожна структура суспільства, постійно враховуючи положення цієї Декларації, праг­нули шляхом здійснення просвітницької та освітньої діяльності сприяти повазі цих прав і свобод, а також забезпечити шляхом на­ціональних і міжнародних прогресивних заходів їх загальне й ефективне визнання та дотримання як серед народів держав — членів Організації, так і серед народів тих територій, що перебу­вають під їх юрисдикцією.

Прийняття цієї Декларації, а також інших засадничих доку­ментів, які встановлюють основні принципи державних відносин, запровадження провідними країнами Європи нових конституцій, створення системи громадських організації і регулярне проведення міжнародних конференцій, дало змогу Світовій спільноті досягти певною мірою міжнародної стабільності й створення достатніх підстав для виключення умов виникнення великих воєнних конф­ліктів, забезпечення реалізації конституційних прав і свобод лю­дини.

В інтересах забезпечення захисту принципів справедливості 4 листопада 1950 р. Рада Європи, зважаючи на проголошену Гене­ральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Загальну Декларацію прав людини, прийняла Конвенцію про захист прав і основних сво­бод людини, що відоміша як Європейська конвенція з прав людини. Ця конвенція проголосила важливі права і свободи для всіх лю­дей, що живуть у державах — учасницях Ради Європи, наприклад, такі, як право на життя (стаття 2); право на свободу і особисту недоторканність (стаття 5); право на повагу до приватного і сімей-

ного життя (стаття 8); право на свободу думки, совісті й віроспо­відання (стаття 9); право на свободу виявлення своїх поглядів (стаття 10).

Вперше у світі зазначена Конвенція гарантувала захист прав і основних свобод Європейським судом з прав людини.

Правам, свободам і обов'язкам людини й громадянина присвя­чені статті 21—68 розділу II Конституції України.

Розміщення цього розділу після розділу "Загальні засади" перед розділами про органи державної влади підкреслює його важливість і нове співвідношення людини й держави, що встановлюється статтею 3 Конституції України: людина визнається найвищою со­ціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави.

Положення Конституції України про права і свободи людини й громадянина повністю узгоджуються з відповідними положення­ми ратифікованих Україною міжнародних правових актів — За­гальної Декларації прав людини (1948 p.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.), Факультатив­ного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права (1966 p.), Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) та інших договорів з прав людини Ради Європи.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян вияв­ляється в тому, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні суспільством і державою, функціонуванні державного й політико-правового механізму, а також сприяють підвищенню рівня загаль­ної та правової культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.

Для реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків грома­дян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотвор-чості та правореалізації.

Права і свободи людини й громадянина захищаються судом.

Конституційні права, свободи й обов'язки людини і громадя­нина мають певні юридичні особливості:

• виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосе­редньо з правовідносин, передбачених конституцією;

• виражають насамперед і безпосередньо відносини громадянина
й держави;

• не припиняються й не виникають раз у раз, а діють постійно;

• їх зміст і обсяг для всіх громадян однакові;

• їх реальність забезпечується не так індивідуальними зусиллями
окремого громадянина, як державним і суспільним ладом.
Закріплені в Конституції України права, свободи й обов'язки

людини та громадянина, їх широта, реальність, гарантованість відтворюють не тільки фактичний і юридичний статус особи в суспільстві, а й суть демократії, що існує у країні, соціальні мож­ливості, закладені безпосередньо в суспільному ладі.

До конституційних прав і свобод людини та громадянина нале­жать громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні.

Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; вони закріплені в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать права на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканність жит­ла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист при­ватного життя особи; користування рідною мовою, а також свобо­да пересування й вибору місця проживання, свобода совісті та ін. (статті 27—35 Конституції України).

Перелічені громадянські права і свободи в конституційному праві мають певні особливості:

• по суті вони є невіддільними, природними правами людини,
тобто правами кожного і не пов'язані безпосередньо з належ­
ністю до громадянства країни;

• вони включають право на охорону гідності особи, що покладає
відповідні обов'язки на державу та інших громадян і передба­
чає певну етику й законність поведінки державних службовців,
їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим
приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушувати
права і свободи інших;

• особливо значущими і найвразливішими є права щодо недотор­
канності особи, її житла, приватного життя, таємності листу­
вання, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших
повідомлень. Ці права належать до предмета ведення органів
внутрішніх справ і тому заслуговують на особливу увагу.

Політичні права пов'язані з наявністю громадянства України й на відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією України "кожному", належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у полі­тичному житті суспільства, управлінні державою (статті 36, 38-40). Громадяни, асоційовані як народ, здійснюють владу, а окре­мий громадянин як індивід бере участь у цьому процесі. Стосов­но політичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років.

До політичних належить право брати участь в управлінні спра­вами держави (як безпосередньо, так і через представників). Фор­мами безпосереднього здійснення фомадянами політичної держав­ної влади є референдуми, всенародні голосування з питань дер­жавного й місцевого життя, усі види участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування. Формами впливу фомадян на політичну державну владу всіх рівнів є вплив вибор­ців на своїх депутатів, виражання суспільної думки з усіх питань внутрішньої та зовнішньої політики.

До політичних прав належать також право на об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й за­хисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та гро­мадського порядку, охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, якщо про них завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самовряду­вання, тощо.

Соціально-економічні права і свободи є основою всіх інших прав і свобод. Вони стосуються таких важливих сфер життя, як влас­ність, трудові відносини, здоров'я, відпочинок, і сприяють забез­печенню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально значущих потреб й інтересів особи. У статтях 13, 14, 41, 42 Конс­титуції України розглядаються економічні права і свободи, у стат­тях 43—49 — соціальні. їх реальність робить державу соціальною, що забезпечує належний рівень життя людини, її вільний роз­виток.

До самостійних конституційних прав і свобод людини й фома-дянина в системі прав і свобод належать культурно-духовні. За

змістом це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних здо­бутків свого народу й людства загалом, їх засвоєння, використан­ня, а також до участі в їх подальшому розвитку.

До культурних прав і свобод належать права на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на резуль­тати своєї інтелектуальної і творчої діяльності (статті 53, 54 Конс­титуції України).

Кожній людині має бути забезпечена можливість користуватись основними правами і свободами. Держава зобов'язана гарантувати реальне здійснення цих прав і свобод усіма доступними їй засо­бами. Що вищий ступінь реалізації правового статусу особи, то більшою мірою обмежується можливість сваволі з боку держави та її органів.

Гарантування прав і свобод людини — це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади, яка завжди прагне до саморозширення й посилення своєї присутності в усіх сферах людського життя.

Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов'язок гарантувати забезпечення реалізації прав і свобод покладається насамперед на державу (статті 3, 15, ЗО, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гарантування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод осо­би є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення пар­ламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (стаття 101 Конституції України).

Певні функції щодо створення умов для забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядуван­ня, об'єднання громадян.

Конституція України надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55 Конституції Украї­ни).

Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права і свободи надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються юридичними, матеріальними, політичними й орга­нізаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод гро-

мадян України — це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і сво­бод громадян України.

Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Кон­ституцією України (статті 30, 31, 33, 34, 46, 53-57, 59, 64), зокре­ма права на судовий захист, відшкодування матеріальної та мо­ральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов'язків, правову допомогу, неприпустимість обмеження конституційних прав і сво­бод людини та громадянина та ін.

Основним засобом захисту прав людини у правовій державі по­винен бути суд. Однак його діяльність сприяє додержанню закон­ності й забезпечує охорону прав і свобод громадян лише тоді, коли він діє на основі принципів гуманізму, демократизму й законності.

Гарантії чинного в Україні правосуддя закріплені статтями 58, 60-63 Конституції України. До них належать принципи, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти не мають зворот­ної дії; ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпо­рядження чи накази; ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме право­порушення; принцип презумпції невинності; загальні принципи, пов'язані з визначенням статусу людини у процесі правосуддя.

Конституція України поряд із найважливішими правами і сво­бодами людини та громадянина встановлює також конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає чи перебуває на території України (статті 65-68 Конституції Украї­ни). Так, стаття 65 встановлює обов'язок громадян України захи­щати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи, а також відбувати військову службу відповідно до закону; стаття 66 зобов'язує громадян не заподіюва­ти шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки, стаття 67 — сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом.

У статті 68 Конституції України встановлюється, що кожний фомадянин зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Значення цієї статті поширюється на всі норми й положення Конституції України. По суті йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій будь-яке

порушення чинних норм права вважалося б неординарною подією. Поряд із цим загальним приписом у низці статей Конституції Ук­раїни є заборона здійснення тих чи інших дій, з якими можуть бути пов'язані особливо негативні наслідки для держави, суспіль­ства, окремих організацій і громадян. Так, у статті 37 Конституції України зазначається, що не допускаються створення та діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, а у статті 43 наголошується, що використання примусової праці за­бороняється.

Здійснення зафіксованих у Конституції України прав і свобод людини й громадянина потребує реформування всієї системи пра­ва.

Питання для самоконтролю

1. Поняття конституційних прав і свобод людини й громадянина.

2. Міжнародно-правові документи про права людини.

3. Основні особливості конституційно-правового інституту прав і
свобод людини.

4. Громадянські (особисті), економічні, соціальні, культурно-ду­
ховні права і свободи людини й громадянина в Україні. Полі­
тичні права громадянина України.

5. Конституційні обов'язки та відповідальність людини і грома­
дянина в Україні.

6. Гарантії конституційних прав і свобод людини й громадянина в
Україні.

Розділ 8

Конституційно-правовий

Читайте також:

1. II. Злочини проти життя та здоров'я особи
2. II. УЧЕБНЫЕ И МЕТОДИЧЕСКИЕ ПОСОБИЯ, ПРАКТИКУМЫ
3. II.3. Основні способи і прийоми досягнення адекватності
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. III.Цілі розвитку особистості
7. Roboform - Ваш Особистий Зберігач Секретів!
8. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
9. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
10. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
11. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
12. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.

Переглядів: 1102