Лівія під італійським управлінням.

Лівія, як з 1913 р. називали Триполітанію, Кіренаїку та Феццан, на час закінчення Першої світової війни майже повністю знаходилася під контролем релігійно-політичного братства сенуситів. Італійські війська знаходилися лише в кількох пунктах узбережжя. Під впливом поразки у війні Туреччини, як колишнього суверена цих територій, у листопаді 1918 р. на зібранні ради племен проголошено створення Триполітанської республіки зі столицею в Гар'яні. До верховного керівного органу країни Ради республіки увійшли відомі діячі національно-визвольної боротьби: С. Баруні, Р. Суваейхлі, А. Мурід та інші. Італійці почали зосереджувати збройні сили в Лівії, але на пряму агресію не пішли.

На початку 1919 р. в результаті довгих переговорів досягнуто угоди про припинення стану війни між Триполітанією та Італією. Триполітанія визнавала свою залежність від Італії. У червні того ж року Італія затвердила обмежену конституцію Триполітанії. Тим часом у країні розгорілася міжусобна боротьба навколо питань державного та політичного розвитку. У багатьох місцях відбулися криваві сутички, що призвели до жертв. Лише в січні 1922 р. в Сірті на зустрічі представників головних патріотичних сил досягнуто порозуміння й підписано Національний пакт. Там же вирішено передати владу над країною Ідрісові Сенусі. У жовтні 1922 р. його короновано як еміра Триполітанії та Кіренаїки. Тим самим було об'єднано більшу частину території Лівії.

Тим часом новий уряд Італії, що прийшов до влади в результаті фашистського "маршу на Рим" у жовтні 1922 р. розпочав військові дії проти Триполітанії. Висланий до Африки 30-тисячний італійський експедиційний корпус до кінця 1924 р. повністю зайняв Триполітанію. Опір італійцям чинили лише місцеві сили. І. Сенусі ухилився від відповідального рішення про надання допомоги триполітанцям і виїхав до Єгипту на лікування. Рада племен також діяла мляво.

У цей час у Кіренаїці склалася напружена ситуація. Населення міст в основному підтримувало італійців, влада яких обіцяла матеріальні блага та вигоди від торгівлі, а кочове населення — сенуситів як захисників традиційних цінностей ісламу. Італійська агентура намагалася посіяти недовіру між сенуситами та берберами і спровокувати безпорядки, які б дали привід італійцям до військового втручання.

У березні 1923 р., звинувативши Національне зібрання в порушенні взятих раніше зобов'язань, губернатор Кіренаїки Л. Бонджіованні розпустив парламент і віддав наказ силою зброї навести порядок серед кочових племен. 24 квітня генерал-губернатор оголосив, що всі ратифіковані раніше Італією угоди з сенуситами втратили силу. Користуючись великою технічною перевагою, італійці швидко витіснили найбільш войовничі племена до Алжиру, Чаду та Нігеру. Частина патріотів відступила в район гірського масиву Джебель-Ахдара, звідки під керівництвом Омара Мухтара ще багато років здійснювала напади на італійців. Лише після.того, як захопленого в полон вождя 1931 р. повісили в Бенгазі, партизанська боротьба припинилася. У листопаді — грудні 1929 р. італійці захопили Феццан. Однак навіть після усіх цих успіхів італійці фактично контролювали лише вузьку смужку землі вздовж морського узбережжя, так і не підкоривши глибинні райони країни.

Не будучи впевненими в надійності підкореного населення, Італія сприяла широкій колонізації своїх лівійських володінь. Призначений у кінці 1928 р. генерал-губернатором Кіренаїки та Триполітанії П. Бадольйо наказував своїй адміністрації переконувати місцеве населення в тому, що "італійці прийшли навічно", рекомендуючи при цьому використовувати "кулемет як найбільш ефективний засіб переконання непокірних". Італійські колоністи отримували великі пільги та урядову допомогу. На початок 1940-х років у Лівії мешкало понад 110000 італійців, 4/5 яких були зайняті в галузі сільського господарства. Під приводом поганого господарювання великі земельні площі відбиралися в місцевого населення й передавалися колоністам. Загалом у руках італійців було зосереджено понад півмільйона гектарів землі.

У політичній та культурній сфері місцеве населення було позбавлене елементарних прав. Лівійцям заборонялося створювати не лише політичні, але й культурні товариства, користуватися рідною мовою, звертаючись до органів влади тощо. На 1939 р. з 740000 арабів, що мешкали в Лівії, лише 6000 хлопчиків навчалися у початкових школах. 90% населення було неписьменним. Тримаючи місцеве населення в неуцтві, італійці забороняли навчати арабів навіть найпростіших технічних професій. Визначаючи цілі італійської політики в Лівії, маршал П. Бадольйо писав: "Наш похід не припиниться до тих пір, поки компактна маса італійських селян не займе абсолютно кожного, навіть найменшого шматочка цієї лівійської землі. Заселити Лівію італійцями — ось наказ дуче!".

Боротьбу за звільнення Лівії здійснювали невеликі групи емігрантів. У 19 '3 р. в Дамаску створено "Товариство захисту Триполітанії та Кіренаїки", виконавчий комітет якого очолив один із найстаріших лівійських політичних діячів Башир ас-Саадаві. Головною метою своєї діяльності товариство вважало поширення інформації про порушення прав місцевого населення в Лівії та формування приязної до лівійського національно-визвольного руху громадської думки в арабських країнах. У 1931 р. товариство створило філію в Тунісі. Велика колонія лівійських емігрантів містилася в Каїрі. У єгипетській столиці склалися два угрупування лівійських політиків: прихильники Ідріса Сенусі та Ахмеда ас-Сувейхілі. На відміну від прихильників колишнього монарха, що зайняли помірковану вичікувальну позицію, прибічники ас-Сувейхілі діяли досить активно, вдаючись навіть до організації нелегальних груп на окупованих італійцями територіях.

Читайте також:

Країни Близького Сходу під англійським та французьким управлінням.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Марокканський незалежницький рух у 30-х роках.	\|	Національно-визвольний рух у Єгипті.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.