Діалектика епохи Відродження.

Реформація та ії ідеї

Натурфілософія епохи Відродження.

Діалектика епохи Відродження.

Характерні риси філософії епохи Відродження.

План

Філософія епохи Відродження

Починаючи з XIV ст. в соціально-економічному і духовному Житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували

початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.

Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження». В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності.

Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження - - це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження -людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.

Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою зміною світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах цей процес набуває своєрідної перехідної, компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтував на природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, які продовжували на цей час панувати в суспільстві, як і раніше, орієнтували на духовність, на Бога, як на єдине істинне розуміння суті реальності.

Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили своєї несумісності, тому конкретним об'єктом існування для ідеологів молодої буржуазії виступає не природа, як така, а природна людина.

Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи божественно-духовної реальності. Бог продовжує відігравати почесну роль творця світу, але поряд з ним з'являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи, здатністю творити і мислити, людина поряд з Богом фактично починає відігравати роль істоти, співрівної Богові.

Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів XV ст. Джованні Піко Мірандоли, Бог, створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого образу, ні особливих зобов'язань, щоб місце, обличчя і обов'язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно з своєю волею і своїм рішенням. У Піко ми чуємо відлуння вчень про людину, якій Бог дав свободу і волю, а людина повинна насамперед сама вирішити свою долю, знайти своє місце у цьому світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя і долі, вона стає безмежним господарем над природою. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а тому фігура художника - творця, архітектора, скульптора, митця стає символом Ренесансу.

Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність, чи то діяльність художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше, ніж в античності або в середні віки.

У стародавніх греків споглядання вважалось вищим за діяльність. У середні віки ставлення до діяльності змінюється. Християнство розглядає працю як спокуту за гріхи, але вищою формою діяльності вважається те, що веде до спасіння душі. Душа де в чому схильна на споглядання: це молитва, богослужіння, читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність набуває сакрального, тобто священного, характеру. За допомогою цієї діяльності людина не просто задовольняє свої потреби. Вона творить новий світ, створює красу і творить найвище, що є у світі — саму себе.

В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. Тому нерідко зустрічається судження про те, що в цей час формується поняття особистості та індивідуальності. Поняття «особистість» та «індивідуальність» слід розрізняти. Індивідуальність - - це категорія естетична, особистість - - категорія морально-етична.

Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей, то в цьому разі єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності. Що ж стосується особистості, то головне в ній — це здатність розпізнавати добро і зло, й поводитись згідно з цим. Особистість передбачає також здатність нести відповідальність за свої вчинки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм).	\|	Натурфілософія епохи Відродження.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.