• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Репрезентація української наукової мови на лексич-ному рівні. Граматичні ресурси української наукової мови. Інтегральний алгоритм (золоті правила) швидкого читання

Лекція 1

Вступ. Мовна особистість дослідника в соціокультурній

Парадигмі ХХІ ст.

План

1. Мовна/мовленнєва компетентність як невід'ємна складова й обов'язкова ознака освіченості та професіоналізму.
2. Наукова література як основне джерело фахових знань.
3. Стан мовної наукової культури.
4. Мета, завдання, сфера застосування наукового стилю.
5. Підстилі та жанри наукового стилю.

Репрезентація української наукової мови на лексич-ному рівні. Граматичні ресурси української наукової мови. Інтегральний алгоритм (золоті правила) швидкого читання

Наука – це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових знань про природу, суспільство й мислення. Необхідність наукового підходу до усіх видів людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності.

Поняття «наука» включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу. Науку ще розуміють як одну з форм людської свідомості.

Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що у свою чергу викликало об’єктивну необхідність здобуття знання. Знання – перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням. Пізнання – це взаємодія суб’єкта й об’єкта, результатом якого є нове знання про світ. Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Теоретичні знання створюють надійну основу розуміння сутності явищ об’єктивної дійсності.

Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично можна зобразити таким чином:

Що? Скільки? Чому? Як? –на ці запитання має дати відповідь наука.

Як зробити? – на це запитання дає відповідь методика.

Що зробити? – це сфера практики.

Наукове знання може бути відносним або абсолютним. Відносне знання відрізняється від абсолютного певною неповнотою збігу образу з об’єктом.

Наука характеризується такими основними ознаками:

наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);

наявністю наукової проблеми, об’єкта і предмета дослідження;

практичною значущістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань про нього.

Кожен народ репрезентує свої досягнення в науці, освіті, техніці, культурі через мову. Мова фіксує і зберігає результати пізнавальної діяльності: «вона відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» (О. Потебня). Рівнем розвитку рідної мови відображається рівень розвитку інтелекту нації – носія цієї мови.

Роль науки в житті суспільства за останнє століття надзвичайно зросла. Вона перетворилася у величезний соціальний організм, безпосередню виробничу силу суспільства, стала невід'ємним засобом соціального управління. Такі процеси диктують зміни в науково-дослідній роботі вищої школи. Ця діяльність вимагає постійної розумової праці, умінь інтерпретувати різні концепції і теорії, здатності до творчого осмислення аналізованого матеріалу, прагнення до саморозвитку тощо.

Водночас лавиноподібний розвиток науки впливає і на формування якісних рис наукового дискурсу, що, відповідно, загострює увагу до мовної культури науковця, котрий має відзначатися розвинутим чуттям наукової мови, мовним смаком, умінням здійснювати толерантне наукове спілкування українською мовою.

Про функціонування державної мови в науковій сфері йдеться в однойменній постанові ВАК України від 12. 03.1998 р. Питання стосовно "досконалого володіння українською науковою фаховою термінологією і сприяння її широкому впровадженню в практику наукової та педагогічної роботи" в загальних рисах окреслюються в Державній програмі розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. З'явилися підручники з культури професійного мовлення, у вищих навчальних закладах читаються курси з основ наукових досліджень, культури мови, риторики.

Однак разом із позитивом і стрімким зростанням кількості дослідників можна сьогодні констатувати дефіцит мовної культури. Мова наукових статей, монографій, дисертацій залишається невисокою. Чужоземний інформаційно-культурний тиск на державну мову, витіснення її "на периферію наукового життя і побуту" детермінують недостатній автоматизм у володінні українською науковою мовою. Наукові тексти часто перенасичуються малозрозумілими термінами, необґрунтованим використанням авторських термінів, наявні стилістичні, орфографічні, пунктуаційні помилки.

Потенційним чинником авторитету української наукової мови може стати формування мовних особистостей молодих дослідників. У вищій школі майбутньому фахівцеві важливо не тільки досконало опанувати методологію наукової творчості, а й оволодіти уміннями вільно, нормативно послугуватися національною науковою мовою в усіх її підстилях.

У результаті вивчення навчальної дисципліни студенти повинні знати:

–стильові ознаки української наукової мови, жанрові різновиди наукового стилю;

– короткі відомості з історії становлення і розвитку наукового стилю української мови;

– правила побудови і культури читання наукового тексту, особливості конспектування, анотування, реферування наукових джерел;

– мовні засоби організації наукової інформації в науковій статті;

– обов'язкові вимоги до оформлення цитат, списку використаних джерел у науковій роботі;

– мовні кліше для написання рецензії та відгуку;

– композиційно-логічну побудову усної наукової доповіді, повідомлення, виступу.

Наука – це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових знань про природу, суспільство й мислення. Необхідність наукового підходу до усіх видів людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності.

Поняття «наука» включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу. Науку ще розуміють як одну з форм людської свідомості.

Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що у свою чергу викликало об’єктивну необхідність здобуття знання. Знання – перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням. Пізнання – це взаємодія суб’єкта й об’єкта, результатом якого є нове знання про світ. Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Теоретичні знання створюють надійну основу розуміння сутності явищ об’єктивної дійсності.

Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично можна зобразити таким чином:

Що? Скільки? Чому? Як? –на ці запитання має дати відповідь наука.

Як зробити? – на це запитання дає відповідь методика.

Що зробити? – це сфера практики.

Наукове знання може бути відносним або абсолютним. Відносне знання відрізняється від абсолютного певною неповнотою збігу образу з об’єктом.

Наука характеризується такими основними ознаками:

· наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);

· наявністю наукової проблеми, об’єкта і предмета дослідження;

· практичною значущістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань про нього.

Кожен народ репрезентує свої досягнення в науці, освіті, техніці, культурі через мову. Мова фіксує і зберігає результати пізнавальної діяльності: «вона відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» (О. Потебня). Рівнем розвитку рідної мови відображається рівень розвитку інтелекту нації – носія цієї мови.

Роль науки в житті суспільства за останнє століття надзвичайно зросла. Вона перетворилася у величезний соціальний організм, безпосередню виробничу силу суспільства, стала невід'ємним засобом соціального управління. Такі процеси диктують зміни в науково-дослідній роботі вищої школи. Ця діяльність вимагає постійної розумової праці, умінь інтерпретувати різні концепції і теорії, здатності до творчого осмислення аналізованого матеріалу, прагнення до саморозвитку тощо.

Водночас лавиноподібний розвиток науки впливає і на формування якісних рис наукового дискурсу, що, відповідно, загострює увагу до мовної культури науковця, котрий має відзначатися розвинутим чуттям наукової мови, мовним смаком, умінням здійснювати толерантне наукове спілкування українською мовою.

Про функціонування державної мови в науковій сфері йдеться в однойменній постанові ВАК України від 12. 03.1998р. Згідно з постановою Головної ради підготовка рукописів дисертаційних досліджень здійснюється державною мовою. Питання стосовно "досконалого володіння українською науковою фаховою термінологією і сприяння її широкому впровадженню в практику наукової та педагогічної роботи" в загальних рисах окреслюються в Державній програмі розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. З'явилися підручники з культури професійного мовлення, у вищих навчальних закладах читаються курси з основ наукових досліджень, культури мови, риторики.

Однак разом із позитивом і стрімким зростанням кількості дослідників можна сьогодні констатувати дефіцит мовної культури. Мова наукових статей, монографій, дисертацій залишається невисокою. Чужоземний інформаційно-культурний тиск на державну мову, витіснення її "на периферію наукового життя і побуту" детермінують недостатній автоматизм у володінні українською науковою мовою. Наукові тексти часто перенасичуються малозрозумілими термінами, необґрунтованим використанням авторських термінів, наявні стилістичні, орфографічні, пунктуаційні помилки.

Потенційним чинником авторитету української наукової мови може стати формування мовних особистостей молодих дослідників. У вищій школі майбутньому фахівцеві важливо не тільки досконало опанувати методологію наукової творчості, а й оволодіти уміннями вільно, нормативно послугуватися національною науковою мовою в усіх її підстилях.

Науковий стиль належить до книжних стилів літературної мови, яким властиві попередня підготовленість висловлювання, ґрунтовна обізнаність з проблемами і темами, моно логічність, унормованість мови. Сфера його використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства.

Зміст стилю – теоретичні відомості та практичні знання про людство, природу і Всесвіт.

Мета стилю – повідомлення нового знання про дійсність і доведення його істинності.

Основними стильовими ознаками наукового стилю є абстрагованість, узагальненість, підкреслена логічність, однозначність і точність, ясність і об’єктивність викладу, доказовість, логізована оцінність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки та ін.

У науковому стилі добір і поєднання мовних засобів значною мірою залежить від підстилю, змісту наукової праці, мети наукового повідомлення і ситуації. Спільним для більшості текстів цього стилю є використання абстрактної лексики, символів, великої кількості термінів, схем, таблиць, графіків, часто іншомовних слів, наукової фразеології, цитат, посилань, однозначної загальновживаної лексики, відсутності тих мовних засобів, які б указували на особу автора, його уподобання (особових займенників, особових форм дієслів, емоційно-експресивних суфіксів тощо).

Наукові тексти мають типову композиційну структуру: вони послідовно членуються на розділи, параграфи, пункти, підпункти. У науковому стилі виокремлюють такі підстилі:

· власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези), у межах якого виділяють науково-інформативний різновид (реферат, анотація, огляд) та науково-довідковий (довідники, словники, каталоги);

· науково-популярний(виклад наукових даних для нефахівців – книги, статті у неспеціальних журналах, лекції тощо);

· науково-навчальний(підручники, посібники, лекції, словники тощо).

Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний підстиль і жанр характеризується своїми особливостями використання мовних засобів. Власне науковий підстиль має інтернаціональні загальнонаукові терміни; науково-популярний – використовує й елементи художнього мовлення (епітети, порівняння, метафори), щоб зацікавити слухача; науково-навчальний – характеризується доступністю викладу інформації, спрощеністю системи доведень, поступовим та послідовним уведенням термінологічної лексики. Провідна і постійна ознака лексичного рівня наукового стилю – термінологічність, тобто наявність термінологічної лексики і фразеології (баланс, аналіз, диференціація). Вживання великої кількості термінів, слів у прямому значенні, обмеження синонімічних замін творять точність наукового стилю. Основний компонент – загальновживана лексика. ЇЇ характерна ознака – однозначність. Багатозначні слова виступають у текстах наукового стилю лише в одному чітко визначеному контекстом значенні, завдяки чому досягається однозначність висловлювань. Наприклад, із 7 зафіксованих у 11-томному Словнику української мови значень дієслова «займати» науковий текст реалізує лише значення «заповнювати собою якийсь простір» і т. ін.

Загальновживані слова набувають узагальненого значення. Називаючи предмет, говорячи про явище, автор наукового твору має на увазі не конкретний предмет чи явище, а клас предметів, ряд явищ, наприклад: Вакуум – це перший бар’єр, який стоїть між людиною і космічним простором. Ідеться не про конкретну особу, а про конкретний вид високоорганізованих мислячих істот.

У науковому тесті багато прізвищ авторів, власних назв, цифрових даних, які аргументують наукові положення і підсилюють достовірність висловленого.

Широко представлена літературно-книжна лексика, професіоналізми.

Незважаючи на розмаїття лексичних засобів наукової мови, лексичну основу наукового тексту становлять терміни.

Сучасна мова науки та техніки висуває до термінів кілька вимог. Найважливішими з них є такі:

1. Термін повинен відповідати правилам і нормам певної мови.

2. Термін повинен бути систематичним.

Термінові притаманна властивість дефінітивності, тобто кожен термін зіставляється з чітким окресленим визначенням, що орієнтує на відповідне поняття. Дефініція – лінгвістичний опис значення.

3. Термінові властива відносна незалежність від контексту.

4. Термін повинен бути точним.

5. Термін повинен бути коротким, хоча дана вимога нерідко суперечить вимозі точності, тобто повноти терміна.

6. Термін повинен бути однозначним в межах певної терміносистеми.

7. Термінові не притаманна синонімічність, яка заважає взаєморозумінню.

8. Термін повинен бути милозвучним.

9. Терміни експресивно нейтральні. а) Морфологічний

У науковому стилі частотність вживання іменників порівняно з іншими частинами мови дуже висока, що визначає іменний характер цього стилю.

Широковживані іменники з абстрактним значенням із суфіксами –ість, ств(о), от(а), изм та ін.: гнучкість, дотація, ефективність, рентабельність, новаторство, виробництво, інтеграція, інновація, знецінення, новизна, нарахування, банкрутство.

Іменники, які в загальновживаній мові не мають множини, набувають такого значення в наукових текстах: широти, води, температури, вартості.

Серед прикметників відносні переважають над якісними.

Одна з особливостей стилю – відсутність особового займенника я. Часто вживані вказівні займенники цей, той, такий. Вони забезпечують зв’язність логічного викладу думки.

Однією із характерних особливостей є узагальнене, абстраговане, «позачасове» вживання дієслівної категорії часу. Дієслово позначає дію і стан як властиві предметам постійні ознаки.

Час представлений найбільше теперішнім постійної дії, що позначає її безперервність, або абстрактним теперішнім та абстрактним майбутнім. Наприклад: Банківським договором вважають домовленість про касово-розрахункове обслуговування.

Визначальною особливістю є вживання першої особи множини теперішнього часу для підкреслення скромності автора та для залучення читача до спільних з ним дій. Наприклад: Ми не обмежуємо себе виключно ліцензійною діяльністю.

Як засіб зв’язку мікротем тексту, логічного переходу в розгортанні думок вживаються форми майбутнього часу: «Звернімось до головних компонентів державності».

У науковому стилі дієслова часто використовуються у ролі компонентів дієслівно-іменних сполучень, у яких основне смислове навантаження виражається іменниками: проводити дослідження, здійснювати аналіз, знаходити застосування. Це пов’язано з тим, що в науковій літературі визначення понять переважає над назвою дій. Широко вживаються у текстах наукового стилю дієслова-зв’язки, що сприяє створенню узагальнено-відстороненого колориту: бути, являти (собою), служити, володіти.

Переважають дієслова недоконаного виду, оскільки, як правило, йдеться про розвиток чогось.

Типові сполучники і відносні слова відповідно до того, що; внаслідок того, що; після того, як; залежно від того, що; часті парні конструкції із сполучниками: не тільки (не лише), але (а) й; як …, так і.

Послідовність логічного міркування передають словосполученнями і словами наприклад, так, крім, тобто, а саме, за винятком, на відміну, таким чином та деяких інших.

б) Синтаксичний

На синтаксичному рівні узагальнено-відстороненість виражається у виведенні із структури речення суб’єкта дії і зосередженні уваги на самій дії. Такими є неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові речення.

У мові наукових текстів особливо часто трапляються великі за обсягом складної будови речення. Переважають складні сполучникові речення (складносурядні та складнопідрядні), оскільки сполучники дають змогу членувати зміст і чіткіше передавати смислові і логічні зв’язки між частинами змісту і речення. Складні речення є зручною формою вираження складної системи наукових понять, установлення певних відношень між ними: причина і наслідок, доведення і висновки тощо. Усі види речень часто ускладнені відокремленими членами речення, що підвищує їх спаяність.

Підкреслена логічність викладу виявляється також у вживанні однорідних членів речення із узагальню вальним словом, які розкривають родове поняття за допомогою вужчих, видових понять.

Широко вживаються у наукових текстах вставні слова і словосполучення, які увиразнюють логіку мислення, послідовність викладу (по-перше, по-друге, відповідно, отже). Для об’єднання частин тексту, зокрема тісно пов’язаних логічними зв’язками абзаців, використовуються слова і словосполучення, які вказують на цей зв’язок: тому, спочатку, потім, насамперед, насамкінець тощо. Підкресленій логічності і послідовності викладу сприяє також і прямий порядок слів у реченні.

Характерні усталені словосполучення: має (мають) місце; існує думка; виходячи з.

Читайте також:

1. I. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
2. I. Природні ресурси Землі.
3. I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси
4. N Уроки класного читання
5. Rete-алгоритм
6. V. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ. ОХОРОНА НАДР ТА ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИКИ
7. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
8. VII. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У ХХ ст.
9. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
10. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
11. Ад’юнкт (аспірант) як суб’єкт наукової діяльності
12. Аеромедичні ресурси (Медична евакуація)

Переглядів: 1454