Психоаналітичні засади психосоматики

В основі психосоматичних явищ, за З. Фрейдом [31; 32], лежать істерична конверсія та тривога.

Конверсія є наслідком витіснення психічного збудження в соматику, переносенням психічного конфлікту та спробою розв’язати його через різні симптоми в ділянці тіла (соматичні, моторні, чуттєві). Завдяки перенесенню лібідо з ділянки психічного в ділянку тілесного конфлікт видаляється зі свідомого. У соматичному симптомі символічно подано те, що має міститися в несвідомій фантазії. Тілесний симптом символізує несвідомий конфлікт, який має едипальну природу. У психосоматичних явищах як еквіваленті істеричної конверсії лібідо вступає в конфлікт із механізмами захисту Ego, і конфлікт соматизується. Результатом є сплав психічного змісту з органічним симптомом (від Ego – у соматику).

Психосоматичне явище як еквівалент тривоги означає, що органічний симптом з’являється як результат відхилення соматичного збудження, якому заборонено в допуску до свідомості. У психосоматичних явищах як еквіваленті тривоги лібідо, не вступаючи в конфлікт з Ego, переходить у соматичне збудження. Результатом є відчуження соматики від психіки (з Id – у соматику).

Психосоматичні ідеї З. Фрейда розвивались у психоаналітичних концепціях психосоматики та психосоматичній медицині.

Психоаналітичні концепції психосоматики [4]. Ф. Дейч, продовжуючи психосоматичні ідеї З. Фрейда, сформулював концепцію “соматичної мови”. Соматична мова – це вираз конфігурації потягів Id та механізмів захисту Ego, який проявляється в постійному конверсійному потоці. Зазначений автор визначав конверсію як постійно здійснюваний протягом життя процес, зумовлений прагненням до витіснення інстинкту і паралельного йому позбавлення надлишку інстинктивної енергії, який переобтяжує Id. Конверсія – це необхідна форма реакцій, націлених на підтримання здоров’я.

В. Вейтгер сформулював концепцію “кола образів”, яка полягає у протиставлені втрати реальності зміні реальності, що виникає з органічним захворюванням. Наприклад, зміна неврозу на ангіну. Ангіна має той характер реальності, якого невроз не досягає. Він замінив концепцію конверсіїконцепцією “вирівнювання психофізичних констеляцій та їхніх порушень” (захисний характер симптомів виявився менш значущим, ніж прогресивний). В. Вейтгер вважав, що психічне протистоїть фізичному, а Ego протистоїть оточенню.

Г. Шульц-Хенке вважав, що органіка є соматичним корелятом психічних процесів. Потреба, замість того, щоб бути висловленою словами, проявляється у підкресленому функціонуванні органа.

П. Федерн вважав, що психосоматичний симптом має функцію позбавлення слабкого Я від перероблення події, яка викликала біль.

Е. Якобсон твердив, що афективна мова органів у ранньому дитинстві є засобом комунікації. Нездатність матері розуміти ранні недиференційовані соматичні прояви дитини як мову тіла й адекватно відповідати на пов’язані з цим почуття дитини веде до тяжких порушень соматичного Я.

М. Спелінг вважала, що дитина послуговує для матері зовнішнім носієм симптомів. Хвора дитина послуговує засобом втілення несвідомих конфліктів матері, надаючи можливість контролювати конфлікт. Дитина закриває собою діру в системі механізмів психологічного захисту Ego матері.

А. Гарма виділяє такі риси у психодинаміці симптоматичної поведінки:

· базисне пасивне підкорення “інтерналізованій архаїчній всюдисущій і контролюючій” матерії;

· сильне почуття провини й тенденції до самопокарання за кожної спроби відокремлення від матері чи її інтерналізованого образу, за кожної спроби едипального наближення чи агресивного імпульсу. Наприклад: шлункова язва пояснюється як переривання пуповини, як пошкодження у вигляді “докору совісті”, яке нанесене агресивною матір’ю.

Психосоматична медицина.У 1939 р. під редакцією А. Данбар почав видаватися журнал “Психосоматична медицина”. А. Данбар вважала, що емоційні реакції є похідними від профілю особистості хворого і зумовлюють певні соматичні розлади. Вона виділила коронарний, гіпертонічний, алергічний і схильний до ушкоджень типи особистості, але вважала, що психосоматичний підхід може бути застосований до всіх хвороб.

Найбільш помітною фігурою в психосоматичній медицині був Ф. Александер [2]. На відміну від А. Данбар, Ф. Александер підкреслював значення психодинамічного конфлікту як більш важливого у природі психосоматичного розладу, ніж особистісний профіль. На його думку, такі трифактори є важливими в етіології психосоматичних розладів:

ü успадкована чи рано набута органна чи системна недостатність;

ü психологічні патерни конфлікту та психологічний захист, який формується в ранньому дитинстві;

ü актуальні життєві ситуації.

На відміну від З. Фрейда, Ф. Александер розрізняв конверсію й органічне порушення (вегетативний невроз), вважаючи, що останнє піддається психодинамічному вивченню й лікуванню. Він сформулював:

1. “Загальну динамічну формулу” генези психосоматичних захворювань: “При витісненні певних імпульсів чи гальмуванні їхнього адекватного виразу в міжособових стосунках розвивається хронічне емоційне напруження, яке чинить постійний вплив на певні вегетативні функції”.

2. Концепцію “логіки емоцій”: у всіх психічних процесах можна спостерігати взаємозв’язок і протидію психічних тенденцій, що характеризуються прагненням:

· до прийняття, заковтування;

· виділення, виключення, використання;

· утримання.

Ці вектори можуть бути носіями як лібідозних, так і деструктивних імпульсів та відбиватися в “емоційних силогізмах”. Наприклад, астматик виходить із такого несвідомого міркування: “Я не можу любити, оскільки це означатиме втрату любові матері”.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проблема зв’язку душі та тіла в історії філософії	\|	Інтегральні підходи до психосоматичних проблем

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.