Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Валютно-фінансова інтеграція в Європі: історичні, економічні та інституційні засади

Створенню Європейського валютного союзу передував багатоетапний процес інтеграції в економічній, фінансовій та грошовій сферах, який було започатковано в Європі ще в перші повоєнні роки. Його результатом стали передача центральними банками країн-членів валютного союзу повноважень Європейському центральному банкові щодо розробки й проведення єдиної монетарної політики та скасування національних валют цими країнами на користь спільної європейської грошової одиниці – євро.

Європейські валютні союзи мають глибокі історичні корені. В середині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. в Європі існувало два класичні типи валютних союзів:

1) валютні союзи, які виникли в результаті політичного об’єднання (уніфікації) окремих невеликих суверенних держав, кантонів, провінцій, князівств та вільних ганзейських міст у національну державу та делегування їй повноважень щодо проведення єдиної грошової політики. Для цього типу валютного союзу характерні такі ознаки: повна відмова від регіонального грошового суверенітету (відновлення останнього означає припинення політичної уніфікації та розпад національної державності); делегація суверенних повноважень інституції, яка виникла в результаті політичної уніфікації; централізоване прийняття рішень (а не окремими членами союзу) про вихід або вступ до валютного союзу. Прикладами такого валютного союзу є: Швейцарська конфедерація (1861 – 1926); Італійське королівство (1861 – 1926) і Німецький рейх (1871 - 1909);

2) валютні союзи, які виникали внаслідок централізації грошової політики незалежних національних держав. Для цього типу валютного союзу характерні такі ознаки: відмова від грошової незалежності добровільного характеру (не закріплювалася в міждержавних актах); грошовий суверенітет за бажанням члена валютного союзу міг бути в будь-який час відновлений; кожен член союзу мав право вступати або виходити з валютного союзу, а також порушувати закріплені договором зобов’язання. Прикладами такого валютного союзу є: Німецько-Австрійський валютний союз (1857 – 1867); Латинський валютний союз (1865 – 1927); Скандинавський валютний союз (1872 – 1931).

Проте для обох типів цих валютних союзів характерним було те, що в договорах про їх утворення не передбачалося формування наднаціонального регулятивного органу у вигляді національного банку або валютного інституту. Відповідно грошово-кредитна компетенція делегувалася союзові, який мав знеособлений та неформальний характер. Відтак рішення з грошової політики ухвалювалися окремими членами валютного союзу.

Основні етапи європейської валютної інтеграції

1-й етап. Багатоетапний процес інтеграції в економічній, фінансовій та грошовій сферах в Європі було започатковано ще в перші повоєнні роки. Спочатку валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися головним чином на двохсторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися:

· взаємне регулювання платіжних балансів;

· безготівкові розрахунки;

· обов’язковий залік взаємних вимог та зобов’язань (в 1947-1950 рр. укладено понад 400 валютних клірингових угод, на які припадало 2/3 внутрішньоєвропейського товарообміну);

· пільгове кредитування.

2-й етап. Наступним етапом розвитку валютних відносин стало функціонування у 1950 – 1958 рр. Європейського платіжного союзу, який розвивався на багатосторонній кліринговій основі.

3-й етап. Із підписанням у 1957 р. Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства було започатковано новий етап у розвитку валютних відносин та закладено підвалини формування спільного європейського ринку. У 1958 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) утворило Валютний комітет, функції якого полягали в наданні рекомендацій і підготовці засідань Ради міністрів економіки та фінансів ЄЕС, а також сприянні координації й аналізові монетарної політики країн-членів. У 1964 р. створено Комітет голів центральних банків.

Новітній етап у розвитку валютної інтеграції в Європі розпочався з початку 70-х рр. ХХ ст. у результаті розпаду Бреттон-Вудської валютної системи, коли об’єктивно назріли геополітичні та економічні передумови формування нової світової валютної системи, а в її контексті і формування Європейського валютного союзу. Зокрема, усі країни світу опинилися перед вибором одного з трьох режимів валютних курсів: фіксованих, плаваючих, або введення спільної грошової одиниці. Кожна з цих альтернатив має свої вади.

1) фіксація валютного курсу під час проведення країною експансійної грошової політики веде до зростання внутрішніх цін швидшими темпами ніж у решті країн – її торговельних партнерів. Це погіршує сальдо платіжного балансу й призводить до втрати валютних резервів. Валютні спекуляції та хеджування валютних ризиків закінчуються девальвацією національної грошової одиниці;

2) система плаваючих валютних курсів характеризується значною мінливістю валютного курсу. При цьому експансійна грошова політика може призвести до недооцінки курсу. Це стимулює експорт, але негативно позначається на імпортних цінах. Режим плаваючого валютного курсу в поєднані з кейнсіанськими підходами державного регулювання в економіці не забезпечують стабільності нині чинної Ямайської валютної системи;

3) режим єдиної валюти дає змогу уникати зазначених проблем, проте якщо ціни і заробітна плата є нееластичними, а ринки кредиту і капіталу слабо інтегрованими, відновлення рівноваги в умовах погіршення макроекономічних змінних за відсутності інструменту валютного курсу ускладнюється.

З огляду на зазначене, проблемі вибору оптимальної моделі валютного курсу приділялася ключова увага протягом тривалого періоду розбудови спільної європейської валютної архітектури.

4-й етап. Реакцією на значні коливання валютних курсів після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи стала підготовка в 1970 р. «плану Вернера» (П.Вернер – тодішній прем’єр-міністр і міністр фінансів Люксембургу), який передбачав створення у найближчі п’ятнадцять років Європейського економічного та валютного союзу. Проте цей проект не мав успіху через суттєві розбіжності в поглядах провідних європейських країн щодо цілей монетарної стратегії та неготовність країн відмовитися від національного суверенітету. Зокрема, Франція і Бельгія вбачали шлях до валютного союзу передусім через монетарні заходи – звуження діапазону двосторонніх коливань валютних курсів і створення резервного валютного фонду. З іншого боку, Німеччина, Нідерланди та Італія, навпаки, наполягали на інтеграції ринків та політичному зближенні, які мали передувати валютній інтеграції.

Згодом, зі спільної ініціативи Франції та Німеччини в 1979 р. було створено європейську валютну систему, що базувалася на фіксованих, але регульованих валютних курсах. Незважаючи на необхідність проведення періодичних коригувань валютних курсів (так, за 1979-1993 рр. – 16 разів) та значні валютні турбуленції в 1992-1993 рр., запровадження європейської валютної системи було вдалим кроком, який значною мірою стабілізував валютні відносини в Європі та створив передумови для майбутнього переходу до Європейського валютного союзу.

5-й етап. Важливим етапом розвитку європейської валютної інтеграції стало прийняття в 1987 р. Єдиного європейського акта. Він передбачав реформування Римського договору за двома головними векторами:

1) формування розгалуженої інституційно-організаційної структури;

2) завершення лібералізації руху капіталів та створення спільного ринку.

З метою поглиблення європейської інтеграції в 1989 р. було прийнято рішення про реалізацію «плану Делора» (Ж. Делор – тодішній президент Європейської комісії), який містив компроміс щодо монетарної політики країн Європи. Саме на основі «плану Делора» було розроблено засади договору про Європейський Союз, який підписаний у м. Маастрихт (Нідерланди) і набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою реалізації Маастрихтського договору стало створення 1 січня 1999 р. Європейського економічного та валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС).

Згідно з Маастрихтським договором, валютний союз мав бути реалізованим у три етапи:

1) перший етап розпочався 1 липня 1990 р. і охоплював:

· повну лібералізацію руху капіталів;

· більш вузьку кооперацію країн Європейського співтовариства у сферах економічної, фінансової та грошової політики;

2) другий етап розпочався 1 січня 1994 р. – було створено Європейський валютний інститут, що став попередником Європейського центрального банку. На цьому етапі політична незалежність центральних банків країн ЄС була закріплена законодавчо (центральним банкам заборонялося фінансувати дефіцит державного бюджету своїх урядів). У грудні 1995 р. в Мадриді на конференції Європейської Ради глав держав і урядів було остаточно затверджено назву нової європейської валюти – євро – та розроблено сценарій її введення в обіг;

3) третій етап з 1 січня 1999 р.створено Європейський валютний союз. У результаті валютні курси країн-членів ЄВС фіксуються один до одного та встановлюються курси перерахунку національних валют у єдину європейську.

Характерні риси даного етапу:

· розробка і реалізація монетарної політики переходить до сфери компетенції Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ);

· ЄСЦБ складається з Європейського центрального банку та національних банків країн ЄВС;

· з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг запроваджено спільну європейську валюту – євро;

· із запровадженням готівкового євро з 1 січня 2002 р. 12 суверенних держав ЄС остаточно відмовилися від своїх національних валют на користь єдиної європейської валюти.

Упродовж основних етапів європейської валютної інтеграції формувалися інституційні засади ЄВС. Так, до 1999 р. засади монетарної політики ЄС розробляли національні центральні банки. З 1999 р. компетенція з розробки і контролю монетарної політики перейшла до Європейської системи центральних банків, а головні повноваження отримав Європейський центральний банк (ЄЦБ). Маастрихтський договір закріплює незалежність ЄЦБ від європейських та національних політичних органів.

Головна мета ЄЦБпідтримання цінової стабільності в ЄВС (відповідно до ст. 2 Протоколу «Про Статут ЄСЦБ та ЄЦБ»). У ст. 3 Протоколу «Про Статут ЄСЦБ та ЄЦБ» визначаються такі основні завдання ЄСЦБ:

· розробка та реалізація грошової політики;

· проведення валютних операцій;

· зберігання та управління офіційними валютними резервами членів ЄВС;

· сприяння безперешкодному функціонуванню платіжної системи;

· підтримання дій компетентних органів банківського нагляду з розробки директив та здійснення наглядових функцій за діяльністю кредитних інституцій та із забезпечення цінової стабільності.

Відповідно до ст. 106 Маастрихтського договору керівними органами ЄЦБ є:

· Рада управляючих (найвищий керівний орган, до складу якого ходять члени Виконавчої ради та президенти центральних банків країн ЄВС; кожний член Ради управляючих ЄЦБ має один голос, відповідно її рішення ухвалюються звичайною більшістю голосів, крім тих рішень, які стосуються капіталу, мінімальних резервів та розподілу прибутків ЄЦБ, тому що ці рішення ухвалюються кваліфікованою більшістю голосів (вага голосу залежить від частки країни в капіталі ЄЦБ, а голоси членів Виконавчої ради не враховуються при голосуванні));

· Виконавча рада (складається з президента, віце-президента та ще 4-ох його членів; основні завдання Виконавчої ради полягають у: підготовці засідань Ради управляючих ЄЦБ; виконанні грошово-політичних рішень Ради управляючих ЄЦБ; організації поточної роботи ЄЦБ; відповідно до Маастрихтської угоди члени Виконавчої ради ЄЦБ призначаються урядами країн-членів ЄВС із кола досвідчених і визнаних експертів із валютних та банківських питань за рекомендацією Ради міністрів ЄС);

· Розширена рада (створена для регулювання відносин із членами ЄС, що з різних причин не беруть участі в ЄВС; до неї входять: президент та віце-президент ЄЦБ, а також президенти всіх центральних банків країн ЄС).

Стратегія грошово-кредитної політики Європейського центрального банку підпорядковується основній меті – дотриманню грошової стабільності в Європі.

До створення ЄВС грошова політика країн ЄС мала однакову мету – підтримання стабільності національної валюти. Однак цільові орієнтири, а відповідно й інструментарій досягнення цієї мети в різних країнах був доволі різним (див. табл. 1):

1) монетарний цільовий орієнтир (досягнення цінової стабільності шляхом регулювання зростання монетарних агрегатів; у результаті регулювання обсягу грошової пропозиції за достатньо стабільного попиту на гроші відповідним чином впливатиме на рівень цін та процентних ставок);

2) цільовий орієнтир у сфері валютного курсу (досягнення цінової стабільності через прив’язку національної валюти до більш стабільної національної валюти; наприклад країни «блоку німецької марки»);

3) цільовий орієнтир інфляції (досягнення цінової стабільності шляхом прямого регулювання інфляції без офіційного встановлення проміжних цілей; цей метод використовувався переважно в країнах, у яких регулювання грошової маси та процентних ставок утруднювалося через нестабільний грошовий попит).

На сучасному етапі ЄЦБ використовує режим регулювання інфляції, хоча поряд із цільовим орієнтиром інфляції встановлює монетарну ціль. Для підтримання цінової стабільності ЄЦБ використовує комбіновану стратегію грошової політики, яка має два напрями:

1) регулювання широкої грошової маси (М3), річне зростання якої встановлено на рівні 4,5 % при щорічному зростанні ВВП на 2-2,5%;

2) оцінка загального розвитку цін та ризиків їх стабільності в єврозоні, що проводиться ЄЦБ на основі аналізу численних кон’юнктурних та фінансових індикаторів.


Читайте також:

  1. V. Економічні цикли.
  2. Агропромислова інтеграція. Агропромисловий комплекс (АПК).
  3. Адміністративні, економічні й інституційні методи.
  4. Акціонерна власність в економічній системі
  5. Античний Рим: економічні причини розвитку і занепаду
  6. Базові засади менеджменту
  7. Безробіття: сутність, види, соціально – економічні наслідки.
  8. Безробіття: суть, причини, форми та соціально-економічні наслідки
  9. Блага поділяють на економічні та неекономічні.
  10. Валютна інтеграція і оптимальні валютні зони
  11. Визначення поняття «Економіка підприємства» у сучасній економічній літературі




Переглядів: 1576

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
ФІНАНСОВА І МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВАЛЮТНОГО СОЮЗУ | Критерії валютно-фінансової інтеграції та конвергенції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.